Header Image

    “Де це я?”

    Мейлі розплющив очі і побачив неспокійні припливи моря. Буйні хвилі стикалися з берегом і огортали його босі ноги. Біла на гребенях піна приємно лоскотала пальці і відразу ж зникала.

    “Знову чорне… але зараз воно зовсім не нагадує смолу” – з цією думкою він обвів понурим поглядом непроглядний горизонт моря, намагаючись розглянути його край, якого, здавалося, зовсім немає.
    Небо було каламутне, сіре і, здається, з кожною хвилиною темнішало ще більше. Мейлі глянув у правий бік початку моря і раптово завмер. У цій безмежній темряві виднівся чийсь силует, що здався йому до болі знайомим. Мейлі примружив очі, краще розглядаючи образ людини в нічному морі. Його серце стиснулося, коли він зумів упізнати високий силует.

    “Рей? Пане Рей! Я тут!” – він розкрив рота, але нічого з нього не почув.

    “Що ж таке, чому я не можу говорити чи кричати у власному сні!?”

    Він залишив безнадійні спроби крику і ступив у воду, прямуючи до Рея, що стояв неподалік. Крок за кроком. Все добре. Море ніяк не змінювалося і не намагалося затягнути в свої піски.
    Нарешті він майже добрався до хлопця, що стояв до нього спиною. Вода вже була по груди, але чомусь зараз він не переймався тим, що знову може почати тонути. Мейлі повільно витяг до того руку і м’яко торкнувся його плеча. Хлопець здригнувся і трохи злякано обернувся до нього обличчям. Погляду Мейлі відкрився його безрадісний, побитий і змучений вигляд.

    “Рей… підете зі мною? Я відведу вас на берег” – у думках промовив Мейлі. Він узяв того за руку і потягнув за собою, роблячи два кроки назад, але парубок продовжив дивитися на нього, не рухаючись з місця. Від його мляво темних очей у Мейлі по спині пройшовся мороз, але він, не звертаючи на це ніякої уваги, продовжив тягнути того за руку, подумки благаючи:

    “Ходімо зі мною! Ну ж бо! Тут небезпечно! Ви… якщо ви залишитеся тут… то колись теж потонете…” – він відчув вологу у себе на щоках. Сльози самі собою полилися з очей, холодними краплями падаючи у хвилі моря.

    “Я не хочу вас залишати… ніколи, я ніколи не відмовлюся від вас! Чуєте!? Ви… чуєте мене?” – він повільно підняв опущену голову і, кусаючи губу, глянув на обличчя хлопця.

    “Ви можете злитися на мене скільки душі завгодно, але я продовжуватиму любити вас до останнього свого подиху…”

    Несподівано він відчув, як той підтягнув його за руку і міцно обняв. Від цього жесту Мейлі сильніше розплакався і обійняв його у відповідь.
    Вони простояли так кілька хвилин, що, здавалося, тривали майже вічність, поки інший не відсторонився.

    Мейлі почав витирати долонями сльози і з усмішкою подивився на Рея. Вираз обличчя у того змінився. Від смутку не залишилося й сліду, тепер хлопець самовдоволено либився, не відриваючи від того лукавих очей. Мейлі відчув дивну, задушливу тривогу в серці. Його ривком схопили за плечі і не даючи нічого ясно осмислити, примусово занурили спиною у воду. Мейлі, не чекаючи такого, не встиг навіть затримати подих. Він зі заціпенінням дивився на хлопця, що посміхався над поверхнею чорної води, відчуваючи, як у легенях поступово закінчується кисень. Руки Рея перейшли від його плечей до шиї. Мейлі став задихатися чіпляючись тому за лікті. У його горлі грудкой стояв великий ком. Рей утримував дуже довго, продовжуючи з гордовитою усмішкою дивитись у перелякані очі молодшого. Йому стисло горло, крім чорноти він уже нічого не бачив.

    І ось знову. Знову він потопає у власному сні.

    “Ні… прошу…”

    – Не треба!!! – Мейлі зірвався на ліжку, міцно притискаючи до грудей ковдру і дихаючи раз через раз рваними ковтками.

    – Ох-х… мх… що це з тобою? – Рей відкрив важкі повіки і глибоко позіхнув. – Чому підвівся? За вікном ще ніч…

    Продовжуючи важко дихати, Мейлі торкнувся своєї шиї і почав погладжувати навколо неї долонею.

    – Що таке? Кошмар наснився? – підводячись з ліжка спитав хлопець. – Зажди. Я принесу тобі води. – він підійшов до умивальника і, набравши повну склянку прохолодної води, попрямував до ліжка молодшого.

    Руки в Мейлі помітно тремтіли. Він не міг сконцентрувати погляд на оточенні, схвильовано витріщаючись лише у своє зім’яте простирадло.

    – Агов, візьми склянку. Мейлі? Ти мене чуєш? – Рей простяг йому воду, але той різко смикнув рукою і вибив йому з рук склянку, яка з шумом впала та покотилася до шафи. Від розлитої води на підлозі утворилася велика калюжа.
    Рей заціпеніло дивився на склянку, потім, перевів погляд на хлопчину, що нервово стискав грудну клітку так, що ставало складніше дихати.

    – Ні! Заберіть свої руки! Я не хочу… не хочу вмирати…

    – Що ти верзеш? Ей, Мейлі. – Рей схопив його за плечі, зосереджено дивлячись в обличчя.

    Мейлі перелякався ще більше і почав відштовхувати його.

    – Забирайтесь! Не зачіпайте мене!

    – Мейлі! Подивись мені в очі! Це просто сон! Тебе ніхто не хоче вбити, я… пробач мені за той раз. Я обіцяю, що таке більше не повториться. Ти довіряєш мені?

    Мейлі шморгав носом. Сльози омили все його обличчя і зараз він майже захлинався ними.
    Він довіряє йому і водночас боїться.

    – Я не хочу… не хочу, щоб мені знову наснився цей сон!.. – злякано промовив він,  і схопився за голову, міцно заплющивши очі.

    – Послухай мене. – Рей взяв його за руки і, схрестивши їх, притиснув йому до грудей. – Дихай повільно і глибоко, добре? А тепер не сильно постукай себе по плечках.

    Мейлі, дивлячись йому в очі, трохи заспокоївся, і почав виконувати вказівки.

    – Ось так. Все добре. Мені теж часто знилися кошмари… – парубок заспокійливо погладив його по русявому волоссі. – Навіть охоплював сонний параліч.

    – Сонний… що?..

    – Параліч або сонний ступор — це коли твоє тіло спить, але розум раптово прокидається, і ти усвідомлюєш, що знерухомлений. – Рей опустив очі, занурившись у думки. – Мені постійно снилося як я перебуваю в будинку охопленим вогнем. Я намагався прокинутися, але нічого не виходило, і кожного разу…

    – Згорав уві сні?

    Рей підвів на іншого здивовані очі. Мейлі від незручності відвів погляд і почухав щоку, відповівши:

    – Схоже, що мене теж паралізував раніше цей… параліч. Одного разу я ночував у храмі і мені наснилося, як хтось душить мене… Я хотів розплющити очі або закричати, але не міг. Тоді… Сон здавався настільки реальним, що коли я таки, прокинувся, довго плакав, намагаючись зрозуміти, живий я чи ні.

    – Знаєш, що мені допомагає заснути?

    – Що?..

    – Вставай, йди за мною, – Рей відвернувся і відчинив вхідні двері. – Спробуй порахувати зірки. Так і заснути буде простіше.

    Мейлі здивовано захлопав віями, після чого повільно підвівся з ліжка, підходячи до дверей.

    – Чекай, – Рей повернувся до свого ліжка, щось шукаючи на ньому. Нарешті він дістав свій чорний плед і, повернувшись, постелив його на поріг, запрошуючи того сісти. Коли Мейлі слухняно присів і випростав ноги, поставивши їх на залізні сходинки на вулицю, парубок вказав пальцем на небо, звернувшись:

    – Начинай рахувати від найбільшої до найменшої, поки не відчуєш втому.

    Мейлі підняв голову і глянув на небо. Зірок сьогодні було дуже багато.

    – Я не порахую їх усіх…

    – Може й зможеш, якщо швидко рахуватимеш і не збиватимешся.

    – А ви коли-небудь зуміли перерахувати усі зірки?

    – Не-а. Ні разу.

    “Тоді чому кажеш, що я зумію?..”

    Він тихо зітхнув і став уголос рахувати, спершу – найбільші та найяскравіші зірки, потім і найменші, поки недорахував до ста десяти. Його голос знизився і захрипів.

    – А знаєш… – відірвав його від думок Рей. – Кохання — це як рахувати зірки.

    Мейлі зарум’янився, дивлячись на того схвильованим поглядом.

    – Маєте на увазі… Вона вважається нескінченною?

    – Ні. – хмикнув з усмішкою той. – Це марна трата часу.

    Молодший розчаровано надув щоки. Якийсь час він дивився на зорі, а тоді, гукнув:

    – Рей.

    – Що?

    – Ви б не могли об’яснити відчуття болю?..

    Парубок задумливо всміхнувся, затім, спитав його:

    – Яке найнеприємніше відчуття у тебе було?

    – Хмм… Голод.

    – Ось тобі і порівняння. Якщо додати до голоду – переляк, стрес, тривогу, що ти нещодавно отримав від кошмару, то буде… Майже те саме, що біль.

    – Біль… Вона ж минає, так?

    – Не завжди. Хоча… Залежить яка вона, душевна чи фізична.

    – Зрозуміло.

    – Добре. Досить з тебе. Пішли усередину. Ще застудитися не вистачало. – хлопець за його спиною, в котрий раз позіхаючи, зайшов у трейлер.

    Мейлі прибрав з підлоги плед і зачинив за собою двері.

    – Куди мені його покласти? – спитав він.

    – Кинь на стілець. І йди вже лягати.

    Після холодного нічного повітря йому стало краще. Але на сон так і не хилило. Він глянув убік закутаного ковдрою хлопця, що мирно лежав на ліжку.

    – Пане Рею… ви спите?

    – Ні ще. Чого тобі?

    – Я не можу заснути.

    – Ох, і що ти пропонуєш? Заспівати тобі колискову? Чи вип’єш таблетку снодійного?

    – Я не хочу пити пігулки… вони гіркі…

    – Тоді що ти хочеш від мене?

    Мейлі мовчав, ніяк не наважуючись спитати. Потім, обернувся до стінки, натягнув на себе ковдру, і коротко сказав:

    – Забудьте. Ви однаково не погодитесь на це.

    – Якщо гарно попросиш, може й погоджусь.

    Юнак сів і, дивлячись у його бік, запитав:

    – Ви… не могли б поспати разом зі мною?

    – Пх-х, ні, не можу. У тебе ліжко маленьке, ми у двох не помістимося. – пробурмотів з-під ковдри Рей.

    – Угх, так і знав, що ви не погодитеся, – ображено кинув Мейлі і ліг назад. Але, через пів хвилини, тихо спитав:

    – Тоді… можна мені з вами поспати?

    Відповіді не було. Мейлі подумав, що його сусід уже заснув, тому й сам заплющив очі, загорнувшись у ковдру по самий ніс, як тут, з іншого боку трейлера пролунав сонний голос:

    – Запам’ятай, якщо відчуєш що засинаєш, то йди до себе.

    Мейлі посміхнувся і швиденько відкинув з себе ковдру.

    – Добре. – він підійшов до широкого ліжка.

    Рей лежав на животі, обіймаючи під головою м’яку подушку і, здається, вже засинав. Мейлі ніби приріс ногами до підлоги. Йому вже не подобалася ця затія, але якщо він піде до себе, то його вважатимуть простим боягузом. Недавній сон все ще спливав у голові, від чого йому ставало не добре. Він глибоко видихнув і, таки, наважився залізти на ліжко. І ось він уже біля сплячого хлопця, чує його рівне тихе дихання, і лежить поряд. Йому стало ніяково, щоки забарвилися рум’янами. Уткнувши ніс у товсту ковдру, він уважно дивився на розслаблене обличчя сплячого. У серці щось кольнуло.

    Думка про те, що на цього хлопця так само дивитимуться чужі очі, змушувала його внутрішньо мучитися від тяжкого болю і навіть злитися. Він мав би просто змиритися з відмовою, але як змусити своє серце не битись так сильно? Від одного його погляду він відчував, як усе всередині закипає. Зараз же, він відчуває лише тяжкість на серці через нерозділене кохання.

    Мейлі продовжував дивитися на нього тяжким поглядом, поки молодик зненацька не заговорив з ним:

    – Ти збираєшся всю ніч на мене дивитися? Якщо так, то можеш одразу йти до себе. Тому що це починає дратувати.

    Мейлі побачив як той розплющив очі і зосереджено поглянув на нього.

    – Пробачте… я не спеціально. – він заплющив повіки, але відчував, як інший продовжує на нього дивитися. За кілька секунд хлопець раптом, сказав:

    – А ти цікавіший, ніж здається на перший погляд.

    Мейлі розплющив очі і приголомшено подивився на нього. Рей підклав під щоку долоню і з глузуванням у голосі сказав:

    – А в тебе не поганий смак.

    – Га?

    – З усіх у цирку ти взяв до уваги найкращий варіант, щоб закохатися. Погодься, у тебе не поганий смак у виборі… хех, партнера.

    Мейлі надувся, з обуренням дивлячись на того.

    “Не знущайся над моїми смаками…”

    – Але хороший твій вибір тільки в плані зовнішності… – з якимсь розчаруванням у голосі, сказав Рей. Після цього він простягнув до того долоню і накрив нею йому обличчя, тим самим привівши молодшого в ступор. Мейлі дивився через розчепірені пальці на серйозне обличчя парубка, і, здавалося, не міг навіть вдихнути.

    – Твої очі, як і належить творчій людині, бачать гарне лише зовні.

    – Що ви маєте на…

    Неочікувано Рей прибрав руку, та з насмішкою у погляді, зверхньо пред’явив:

    – Ти мені не пара, Мейлі.

    Той насупив брови.

    “…я розумію, що ти птаха не моєї висоти, но все одно страшенно хочу бути з тобою”.

    – Оспорю ваші слова.

    – Хах…Послухай, а чому ти закохався у мене? Через мою зовнішність? Гроші? Популярність? Щоб втриматись на посаді? Чи, може… ти хочеш заради цікавості переспати зі мною?

    Молодший не очікував стількох запитань і розгубився на мить, не знаючи як краще відповісти йому:

    – Я… я й сам хотів би знати чому закохався у вас… але впевнений, що нічого з перерахованого вами не є тому причиною… Я не знаю як це пояснити, але, коли я зустрів вас у парку, то приємно здивувався і відчув полегшення та радість на серці.

    – І як це розуміти? – з байдужістю запитав Рей, після чого відвернувся від нього. – Міг би просто відповісти, що закохався через моє красиве обличчя, а не вигадувати відмовки.

    Мейлі засмутився. Він з хвилину дивився йому в спину, після чого теж відвернувся, заплющуючи очі.

    “Не знаю чому, але в мене таке відчуття, ніби я любив тебе ще задовго до зустрічі…”

    Ранкові промені пробилися крізь маленькі фіранки і поповзли по блідих босих ногах, що виглядали з-під білої ковдри. Мейлі розплющив повіки і раптово завмер. Навпроти нього, зовсім близько, виднілось спляче обличчя. Від такої близькості в нього неспокійно застукотіло серце. Він раптом зрозумів, що зараз обіймає Рея до себе за плечі. Мейлі одразу ж відсторонився та закрив обличчя руками, відчуваючи, як все всередині закипає від сорому.

    – Вже прокинувся? – розплющивши очі, Рей сів і потягнувся руками. – Я ж казав тобі не засинати в мене… але ти заснув.

    – Вибачте…

    – Запам’ятай на майбутнє: ти спатимеш у себе. – з цим попередженням той підвівся, і попрямував чистити зуби, не звертаючи на іншого уваги.

    Після сніданку Рей почав робити йому перев’язку і, якби випадково, зачепив нігтем поріз у на руці, але коли підняв очі так і не помітив жодних змін на обличчі у іншого. Мейлі задумливо дивився на те, як він перемотує йому долоні. Але хлопець відразу ж відволік його від роздумів, нагадавши:

    – Ти розбив одразу дві чашки доки мив посуд. І навіть не помітив уламків у себе під руками.

    – Я заплачу за розбиті чашки…

    Хлопець із усмішкою подивився йому в очі:

    – Заплатиш? Яким чином? Ти хоч уявляєш, наскільки мені були дорогі ті чашки? А тепер їх залишилося лише дві. Ти до кінця життя не загладиш свою провину ні за які гроші.

    – Чашки… були настільки дорогими? – Мейлі відчував жахливу провину через те, що розбив їх.

    – Справа зовсім не в тому, скільки вони коштували, а в тому, що цей чайний сервіз — все, що залишилося у мене після смерті моїх батьків… – він відкинув його руки зі своїх колін і сів на комп’ютерне крісло, дістав із кишені пачку цигарок і запалив одну.

    “Вони були настільки цінними… я й не знав…” – дивлячись на свої руки, схвильовано подумав Мейлі. Як його тепер гризла совість. Тепер то стало ясно, чому той так сердився через розбиту чашку вперше. Він був готовий віддати все, що в нього зараз було, аби загладити свою провину.

    – Пане… я можу якось відплатити за вчинені збитки? – він підвівся з його ліжка, і підійшов до курця.

    – Хах, що ти можеш дати мені окрім тіла?

    Мейлі опустив водночас обурений і зніяковілий погляд.

    – Я все зроблю, тільки прошу, пробачте мені…

    Рей кинув на того байдужий погляд, і після недовгого мовчання, відповів:

    – Дай мені свою руку.

    – Що? Навіщо вам…

    – Ти ж казав, що хочеш загладити провину? Тоді простягни мені руку і заплющ очі.

    Мейлі зробив, як той просить. Цілком не розуміючи навіщо йому це треба.
    Рей смикнув його за руку до себе. Великим пальцем він повільно провів по його шкірі, після чого вийняв димлячу сигарету і прижав її вище зап’ястя, уважно спостерігаючи за його обличчям, яке ніяк не змінилося.

    – Пха-хах, це досить кумедно. Схоже, Томас і справді не помилився, -він прибрав цигарку. – Вже все.

    Мейлі відкрив очі і остовпіло глянув на почервонілий слід на руці.

    – Що ви зробили?..

    – А що тут такого? – з самовдоволеною посмішкою спитав хлопець, дивлячись на його перелякані очі. – Ти ж не відчуваєш болю. Чому тоді скривився, ніби тобі й справді боляче?

    Мейлі підвів на того шоковані очі. Йому здавалося, що підлога під ним ось-ось провалиться. І краще б це трапилося в цю ж хвилину, бо він не в змозі більше дивитися на цей, глузуючий погляд.

    – Як ви…

    – Пх-х, я завжди знав, що ти трохи дивний… Що, думав, ніхто про це не дізнається? – спостерігаючи за ним, спитав Рей. – Що це за захворювання? Вперше про таке чую. Це значить, що ти недорозвинений, якщо зовсім не відчуваєш болю? Цікаво, якби я проткнув тобі руку кинджалом, ти б теж нічого не відчув? Тепер мені справді цікаво. А тобі, м-м?

    “Як ти можеш таке казати?..”

    Рей простягнув руку, але Мейлі встиг відскочити назад. Він відчував як його зсередини душать сльози і охоплює паніка.

    “Я не піддослідний кролик щоб наді мною ставили експерименти!”

    – Заберіть від мене свої руки! – у сльозах вигукнув Мейлі. – Ви… навіщо це вам!?

    – Про що це ти? Я просто хочу перевірити твою реакцію. У тебе і так є рани і ці теж швидко загояться. Тим більше, ти нічого не відчуєш, – парубок підвівся з комп’ютерного крісла та дістав з тумбочки поряд, довгий кинджал. – Знаєш, твою хворобу можна використати. Наш номер стане куди цікавішим, стань ти справжньою мішенню.

    Мейлі заціпеніло дивився на його лукаві очі. У нього в голові з’явився образ батька. Його неврівноважений злісний погляд і рука, що зметнулася з ножем.
    У грудях Мейлі била в барабани тривога та страх.

    – Що ви зібралися… Не підходьте до мене! – він здригнувся, з панікою відступаючи.

    – Не хвилюйся ти так. Вважай це свого роду відплатою мені. Ти ж сам казав, що зробиш усе, що я попрошу.

    – Я на це не погоджувався! Ви ж… обіцяли, що не завдасте мені більше жодної шкоди…

    – Що, правда? – він прикрив посмішку зігнутим кулаком із кинджалом. – Хіба я щось обіцяв? Мейлі, ти ж мій партнер. Тобі важко послухатись і простягти мені свою руку? – продовжуючи підходити, він сказав:

    – Ти хоч розумієш, яким ти став цінним екземпляром для нашого цирку? “хлопчина, що не відчуває болю” — це ж відкриття! Хіба ти не хочеш слави та грошей? Тисячі будуть приходити щоб побачити твої здібності. Тобі з цим дуже пощастило.

    – Пощастило!? – його горло стиснулось, а руки почали тремтіти. – Ви думаєте, що це якийсь дар? Це справжнісіньке прокляття! Не відчувати болю наче… труп. – Мейлі притиснув до грудей руки, намагаючись вгамувати тремтіння в них, і продовжив:

    – Народитися таким… те саме, що бути сліпим чи німим! Думаєте, я щасливий бути неповноцінним? Ви хоч уявляєте, скільки людей страждають від цього захворювання? Таким людям… долею вирішено залишатися нещасними до кінця своїх днів! Можете потішатися наді мною скільки завгодно! Але я не бажаю ставати живою мішенню по вашій забаганці!

    – Ти хоч розумієш від чого відмов-…

    – Ви! Я вас не впізнаю… невже обожнювання публіки і слава вам дорожчі за мене!? – у глибокому розчаруванні викрикнув Мейлі. – Ви хоч розумієте, що кохання та щастя за гроші не купиш?

    – Пха-х! Кохання? Ти думаєш, воно мені потрібно? Я вже звик жити без нього! – хлопець перейшов на крик, злісно дивлячись на того. – Мені не потрібне твоє кохання. Нікому воно не потрібно. – він зробив ще крок зі зневагою додавши:

    – Подивись навколо. Зараз немає нічого важливішого за гроші та славу! Все можна купити. У всього в світі є ціна. – він усміхнувся, повільно простягаючи до нього руку. – Навіть тебе.

    Мейлі не міг більше цього винести. Він відчував огиду і в той же час співчуття до нього. Кожне його слово… створювало нову діру у його серці. Він вискочив у тапочках надвір, перш ніж Рей зміг його схопити за руку. Хоч він і не відчував фізичного болю, проте був упевнений, що поранена колінка чи рука, болить так само, як зараз його серце. А може, воно зараз болить сильніше за будь-яку рану.

    “- Мама… а як це, відчувати біль?
    – Ну, мій хороший, це… дуже неприємне відчуття. Знаєш, люди хотіли б цього не відчувати, як і ти.
    – Але я колись зможу відчути біль?
    – Можливо, якщо тобі розіб’ють серце, воно болітиме так само, як роздерта ранка на колінці.
    – Хтось його розіб’є?.. І що мені тоді робити?
    – Спершу буде дуже боляче, але пізніше біль вщухне, рідний. Серце само заживе. Але знаєш, я чомусь впевнена, що ти зустрінеш справжнє кохання, янголе”.

    “Мені не потрібне твоє кохання!”

    Мейлі біг, жадібно ковтаючи свої сльози.

    “Ламається… Чому мені здається, наче моє тіло ламається з середини? Кістки… Серце. Навіть зуби. Мене не залишає передчуття, що я ось-ось розсиплюся на уламки як крихка ваза”. – весь час він розтирав очі рукавами настільки, що ті почали червоніти.

    “Містер Міллер мав рацію. Мені не варто було навіть намагатися пробудити в ньому почуття, яких і немає”.

    – Мейлі! Куди ти так біжиш!? Впадеш же! – то був схвильований голос Томаса. Мейлі зупинився і повернув голову в бік хлопця з великою коробкою в руках.

    – Фух, ти так за обідом поспішаєш? – жартома спитав той, але, помітивши пригнічений вид малого, зрозумів, що жарти зараз не доречні. – Щось трапилось? Ходімо зі мною, я вислухаю тебе.

    – Мені зараз… Хочеться побути одному… – погладжуючи себе за руку, тихо сказав він.

    – Ох-ох, Мейлі, якщо ти поділишся зі мною своїми переживаннями, то тобі стане набагато легше, ніж ти їх триматимеш у собі, – він втішно посміхнувся тому. – Ходімо? Я й чайку з цукерками піднесу.

    Мейлі кусав губи ніяк не наважуючись піти з ним. Поки біловолосий раптом, не заговорив:

    – Я й не думав, що ти виявишся одним із найрідкісніших людей…

    – Звідки ви дізналися?.. – він у подиві підняв заплакане обличчя.

    – Можна на ти. Я ж твій друг? – він усміхався, але при цьому його обличчя було в край серйозне. – Мейлі, думаю, тобі є про що поговорити з містером Фредеріком.

     

     

     

    0 Коментарів