Суджений

Почнемо з того, що Пак Чімін був звичайнісіньким парубком, який ходив до старшої школи в невеличкому містечку Південної Кореї. Вчився на відмінно, чим заробив репутацію найрозумнішого хлопця у класі, друзів мав небагато, через свій усамітнений стиль життя. Здебільшого, йому не потрібна була компанія, щоб гарно провести час. Достатньо було улюбленої книги у руках, м’ятно-імбирного чаю на столику поруч і відчуття, що попереду в нього є ще купа вільного часу.
Вроду мав виняткову, тож жіночою увагою ніколи не був обділений, що часто ставало приводом для недолугих жартів з боку заздрісних однокласників. Чімін на це не зважає, та все ж, бувають моменти, коли він не стримується й аналізує всі ті випади у свою сторону й сам до себе говорить щось на кшталт: «Хто їм винен, що вони поводяться як недоумки? Ну хто з такими дурнями захоче на побачення підти, га?»

Він кидає погляд на свій образ у дзеркалі, помічає як волосся відросло й рожева фарба вигоріла через сліпуче осіннє сонце, подумки робить собі замітку «терміново зайти в перукарню». Далі він легкими рухами змащує сонцезахисним кремом обличчя і підфарбовує полуничним блиском свої пишні губи.
Чімін доглядає за собою так старанно, що навіть найпопулярніші красуні школи бува, проходячи повз, пошепки обговорюють чи не продав він душу дияволу за таку ідеальну шкіру й шикарну фігуру.
Чімін лише сором’язливо посміхається і пришвидшує крок. Він зависає у спортивному залі часто, адже, на превеликий жаль, така фігура не дається задарма. Також він знає, що популярний, та близько до себе мало кого підпускає. І йому досі складно звикнути до такої уваги.

– Пак Чімін, ви кудись поспішаєте? – запитує директор, – у мене є до вас декілька питань, прошу, зайдіть до мене після вашого останнього уроку, – встигає сказати чоловік перед дзвінком, який сповіщає про початок занять. Раптово з’явившись, так само раптово щезає. Чімін лише здивовано дивиться поперед себе й гадає, чи не привидився бува, йому образ директора? Він справді тут був? Зі скам’янілого стану його виводить якийсь хлопець штовхнувши плечем і буркнувши: – Чому посеред дороги став?

Перебравши в голові усі можливі варіанти косяків, які б він міг вчинити, за що його могли б викликати до себе, Чімін, як і було домовлено, по закінченню занять поспішає до кабінету директора, від хвилювання кусаючи губи та ховаючи зціплені в кулаки руки за спину.

– Ось і ви, – усміхнено зустрічає його Чо Йон Су. Чоловік одягнув свої окуляри і вже чіткіше бачив юнака.
– Що сталося з вашим обличчям? О, та не переживайте так. Сідайте й розслабтеся у мене лише гарні новини для вас, – продовжує він, глянувши на закляклого у дверях хлопця і вказує на крісло навпроти.

Чимін шанобливо вклонившись, опустився на м’яке крісло, як його попросили, однак заспокоїтися у нього чомусь не виходило, він раз у раз хапався за бильця.

– Тож, тягнути не буду, – почав він, – я чудово пам’ятаю вашу заявку на участь в програмі обміну для студентів. Також я пам’ятаю як наполегливо ви працювали протягом цих років і сумлінно продовжуєте це робити зараз, – навмисне робить паузу викладач, немов випробовує на міць нерви бідолаги навпроти, – мені нічого не залишається, окрім як привітати вас. Ви пройшли конкурс і поїдете на три місяці в країну, де здобудете ще більше знань і матимете можливість продовжити навчання після вдалого завершення курсу. То вже буде за вашим бажанням.

Господи. Боже-боже-боже. Як він міг забути за цю заявку? У своїй круговерті справ й доручень витіснити з пам’яті таку важливу інформацію? Насправді він просто не вірив, що пройде. Це було імпульсивне рішення, прийняте після чергової сутички з однокласниками, з якими він, до речі, залагодив усе в той же день. Він – людина, яка ненавидить затягнуті конфлікти, тому старається вирішувати все якнайшвидше.
І ось, він сидить у кабінеті директора, як та мармурова статуя, боячись кліпнути очима. Його життя кардинально зміниться на найближчі місяці. Хоча, стоп, а куди їхати? Коли? Що відбувається? Спустившись з небес на землю, він нарешті бачить витягнуту руку пана Чо Йон Су, яка тримає аркуш паперу, а тоді бачить другу, яка очікує на привітальне рукостискання.

Паніка потихеньку відходить на інший план, на заміну їй настає свербляча цікавість. Куди ж його занесе? В аристократичну Англію? В сонячну Італію? Може взагалі в США? Чи в Японію? Давно він там не був, не завадило б освіжити свою розмовну японську.
Чімін обожнював подорожувати. Для нього подорожі – невід’ємна частина життя. Його сім’я не те щоб мала великий статок, але на коротенькі поїздки за кордон два рази на рік вистачало. Батьки Чіміна старалися як могли, аби їх син якомога більше дізнався про світ, і він вже уявив, як вони зрадіють цій звістці про перемогу у конкурсі.
Він обожнював знайомитися з різними людьми, пізнавати різні культури, вивчати мови. Природа наділила його здатністю швидко хапати знання, а доля, якщо можна так сказати, так само швидко давала можливість їх застосовувати.

– Україна?

– Саме так. Задоволені? Знаю, ви давно хотіли потрапити до слов’янської країни. Все через цікавість до мистецтва і прагнення відвідати унікальні традиційні святкування, так? – відсьорбуючи каву, запитав чоловік.

– Авжеж, пане, я і мріяти не міг про такий досвід, – розгублено проторохтів Чімін, все ще не вірячи,що йому так поталанило, – але як я…

– Вас прийме українська родина, яка вільно володіє корейською, тому можете не турбуватися про мовний бар’єр, – спокійно промовив директор, – більшість українців знають англійську, ну і звісно ви відвідуватимете курси з української мови, та я вважаю, вам це буде лише в радість, так?

– Так-так, авжеж, а можу я запитати, коли від’їжджаю і що маю брати з собою? – вже більш енергійно запитав Чімін.

– Ось, тримайте, тут все описано детально, – чоловік протягує товсту теку з документами, – також тут є ваш квиток на літак, і деякі приємні додатки у вигляді путівника та розмовника.

– Щиро дякую, пане.

– Якщо будуть будь-які питання, можете телефонувати на номер, який записаний на одному з аркушів на звороті. Це мій особистий номер, якщо раптом не відповім, можете зателефонувати моєму секретарю. А, ще, я попрошу вас про одну послугу, – директор різко замовк і подивився на нього своїми темними очима, чим викликав у хлопця дрижаки по тілу, – будьте обережним з тамтешніми дівчатами, ходять чутки, що вони там всі мають магічні здібності. Всяке може трапитися.

Чімін став як укопаний, а через хвильку почув заливистий сміх пана Чо Йон Су. Той поплескав його по плечу і повідомив, що жартує. Хлопець змусив себе посміхнутися у відповідь, а сам подумав: «Щось з цим старим не так, хоча може то я погано його знаю, все-таки не так давно він на цій посаді». Так вони розпрощалися і Чімін поспішив додому, аби зібрати думки до купи і почати готуватися до подорожі.

Виявилось, вилітати треба було вже через три дні, тому збори були швидкими як ніколи. Кращий друг Кім Сок Джин допоміг йому з пакуванням та змусив Чіміна пообіцяти, що розказуватиме геть усе, що трапиться, або не трапиться. Особливо, якщо той спокусить якусь гарненьку українку чи українця, байдуже. Чімін лише закотив очі від такого зухвальства свого друга. Згодом довелося здатися. Що поробиш з цим впертим хьоном? Батьки зі спокійним серцем провели його в дорогу, бо були впевнені, він впорається з усім. Ще одна причина, чому вони були такими спокійними, полягала у тому, що вони вже поговорили з сім’єю, яка прийме їх сина. Люди здалися їм привітними й добрими, також вони пообіцяли телефонувати одне одному кожні вихідні.

Нарешті сівши у літак, Чімін дозволив собі трішки похвилюватися. Щоб не лякати батьків він весь час удавав, наче його мало турбує переїзд в іншу країну, він запевняв, що швидше хоче змінити обстановку і взагалі, що все буде чудово, але тепер, коли він летить у напрямку країни, про яку чув не так вже й багато, його огортають сумніви щодо легкої адаптації. Так він будує свої плани та роздумує над іншими темами ще хвилин десять, а тоді його накриває втома і він провалюється в сон.

– Прокидайтесь, скоро виходимо, – тихо англійською говорить дівчина поруч.

– Оу, дякую, що розбудили, – спросоння ламаною англійською відповідає хлопець.

Дочекавшись своєї валізи, вже в залі очікування він оглядає приміщення, шукає когось, хто чекав би на нього. Купа людей обходить його з різних боків, прямуючи хто куди, дехто так само роззирається на всі боки, як і він.

– Он він де! – голосно промовляє хтось в декількох метрах від нього незнайомою йому мовою. Хлопець озирається на звук і бачить перед собою жінку й чоловіка середніх років, разом з ними дівчину приблизно його віку. Вона має темне кучеряве волосся, миле ластовиння на обличчі й веселі зелені очі, також вона була майже копією жінки, що стояла поруч. Чоловік же був високий, мав спортивну фігуру і ніс з невеликою горбинкою, яка наділяла його неабиякою харизмою.

– Пак Чімін? – питає його чоловік, поправляючи лямку свого рюкзака на плечі.

Почекавши секунду, щоб вирішити якою мовою відповісти, Чимін промовляє корейською: – Так, це я.

– Добрий день, Чіміне, ми раді вітати тебе в Україні, – говорить жінка ласкавим голосом, – ми твоя сім’я на найближчі місяці, дозволь нам відрекомендуватися. Мене звуть Софія, його, – вказує вона на свого чоловіка, – Микита, ну а це наша донька Соломія. Сподіваюсь, ми потоваришуємо і гарно проведемо час, – завершила вона.

– Мамо, твоя корейська змушує мене червоніти, – сором’язливо каже Соломія, позираючи на Чіміна, – Вітаю, як долетів, без пригод?

– Що я вже не так сказала? – глузливо запитала Софія вже українською, – по-моєму, я впоралася, враховуючи, що не говорила корейською вже два роки.

– Ви як завжди, до нас людина з далеких країв приїхала, а ви тут затримуєте його, може він відпочити хоче, – втрутився батько, запідозривши, що донька хоче вставати свої п’ять копійок, – Ти, мабуть зголоднів, еге ж?

Хлопець лише встигав переводити погляд з одного учасника діалогу на іншого, так швидко вони говорили. Тоді посміхнувся, коли сім’я перестала сперечатися між собою і нарешті відповів на всі їх запитання. Вже в аеропорту йому здалося, що перебування в Україні принесе йому багато чого нового. Ці люди одразу якось сподобалися йому, хоч і видалися досить нетиповими, ба більше дивакуватими. Йому було цікаво за ними спостерігати, оскільки поводили вони себе зовсім інакше, не так, як поводять себе члени родини в Південній Кореї, розкуто і без поважних звертань одне до одного.

– Отже, Чімін, як ти хочеш, щоб ми до тебе говорили, англійською чи корейською? – запитує Соломія сидячи поряд з Чиміном вже в салоні авто.

– Якщо можна, корейською, – каже він, згодом додає, – і українською теж можна, тільки для початку хотілося б вивчити щось базове, щоб одного разу здивувати вас.

– Чудово! – плекає в долоні дівчина, – А що ти вже знаєш?

Хлопець закушує губу і дивиться вгору пригадуючи ті невеличкі фрази, що зубрив, поки летів сюди. «Привіт, мене звати Чімін, а тебе як? Радий знайомству, будь ласка, до побачення, де знаходиться автобусна зупинка? Дякую»

– Я точно сказав щось не правильно, судячи з твого виразу обличчя, – опускає погляд він, поки Соломія дивиться на нього, затуляючи рукою посмішку, яка зрадливо з’явилась в невдалий момент.

– Хлопче, ти на неї не зважай, вона постійно має вигляд, наче смішинку проковтнула, ну, принаймні, сподіваюсь, тобі не буде нудно, – кидає тато Соломії, дивлячись на нього через дзеркало на лобовому склі і тягне руку до плеєра, щоб додати гучності. З динаміків лунає пісня з мотивами етнороку, і Чімін здивовано підіймає брови. Перший раз чує таке поєднання флейти, здається, і електрогітари.

– Все ти добре сказав, не хвилюйся, я тебе навчу всьому, що знаю, а ти мене виправляй, якщо я корейською скажу щось не так. Ми з батьками корейську вивчили, коли тимчасово переїхали до Сеулу, мені тоді було п’ять років, а повернулися додому вже перевалило за шістнадцять, тому можу теж щось забути, – пояснює дівчина.

– Гаразд, будемо одне одному допомагати. Скажи, а що це за трек? Таке незвичне звучання, – робить паузу хлопець, дістаючи мобільний, – хочу додати собі в плейлист, – тицяє він смартфоном у Соломію.

– А-а-а, звідки ти такий ідеальний? Це наш гурт Go_A, вони мої улюбленці, до речі, фанатію по ним, як ви по своїм айдолам. Це, щоб ти розумів рівень мого божевілля, – пирскає від сміху вона, – ось, я додала тобі пару їхніх пісень.

Чімін зашарівся він такої приязні до себе, йому було в новизну невимушена розмова з незнайомцями, та все ж, як він вже встиг помітити, українці так і спілкуються загалом. Наче давні друзі, які ось-ось зустрілися, диваки.

Сонце вже сіло, коли їх автомобіль заїхав до вулиці, де знаходився його тимчасовий дім. Зачинивши двері автомобіля Пак Чімін роззирнувся і захоплено вдихнув. Пахло польовими квітами, смаженим на вогні м’ясом і солодкою травою. Щось цвірінькало у кущах дикої троянди, що росла біля будинку. Сам будинок був миленький, двоповерховий з невеличким балкончиком на другому поверсі і широкими вікнами. Біля будинку стояла простора дерев’яна тераса і гойдалка з різнокольоровими подушками на ній. З незвичного, хлопець помітив багато-багато квітів. Вони були скрізь, на балконі, на терасі, біля двору, біля саду. Всі були різними, але чудово поєднувалися між собою.

– У вас дуже затишно, – поділився своїми враженнями з господаркою, – ніколи не бачив такої краси, – показав він на різнобарвну «живу» картину.

– Ох, спасибі, це моє хобі, квіточки мені приносять радість, тому мені важко зупинитися, саджаю усе, що можна і не можна, – відповідає вона, дбайливо торкаючись бутона, – ходімо в дім, покажу тобі твою кімнату.

Його кімната знаходилася на другому поверсі, і яке ж було щастя Чіміна, коли він побачив, що це була та сама кімната з балконом і величезним вікном, яку він запримітив, як тільки вони приїхали.

– Почувай себе як вдома, ми тебе чекали, тому приготували кімнату заздалегідь, все, що може тобі знадобиться є у цій шафі, – відкриваючи дверцята промовляє Софія, – якщо чогось бракує, кажи нам, не соромся. Так, що ще? А! Як тільки розмістишся, спускайся вниз, будемо частувати тебе смачнющими стравами. Ох, дуже надіюсь, що тобі буде до смаку, – натхненно махає руками жінка, а тоді торкається його плеча і виходить прикриваючи за собою двері.

Чіміна застає раптова тиша. Він опускається на м’яке ліжко, дає собі пару хвилин перепочинку. Відповідає на повідомлення схвильованим батькам, запевняє, що справи в нього добре і дорога була легкою, сім’я – однозначно крута. Пізніше розкладає свої речі по полицях, переодягається у звичайну простору білу футболку й темні штани, взуває запропоновані капці і чимчикує вниз, передчуваючи розкішну вечерю.

Його інтуїція його не підводить, бо так напертися смакоти, це просто ще вміти треба, він ніколи так багато і смачно не вечеряв. Смак їжі був неперевершений. Не зрівняється ні з чим, що він раніше куштував, бувавши в різних країнах з батьками.

– Зараз лопну, – застогнала Соломія, хапаючись за живіт.

– Справді? Якщо я тебе побачу вночі біля холодильника, будеш винна мені бажання, – жартівливо каже тато.

– Чімін-а, як тобі? – питає його Соломія, – кажи, що найбільше сподобалось, що було дивним на смак, а що не у твоєму смаку, нам цікава твоя думка, бо ти, мабуть, перший раз таке їси.

– Ось цей суп червоний з часниковим хлібом – супер, оці штучки із тіста з картелю і грибами, посипані смаженою цибулею – взагалі відпад, м’ясо – смачнюче, приготування схоже таке, як у мене вдома, солоні огірки й помідори мені видалися дивними на смак, але теж сподобались. Насправді мені важко сказати, що зі страв, приготоване вами мені не до вподоби. Ви дуже гостинні та турботливі, – відверто говорить він, – сподіваюсь, я не створюю вам своєю присутністю незручності. Хлопець шанобливо вклоняється і затихає на своєму місці.

– Я вже й забув, за цю манеру корейців бути такими ввічливими, а ми з вами відразу, без попередження на нього своїм менталітетом, на тобі, ні в тин ні в ворота, – Микита дивиться на свою родину, а тоді по-доброму усміхається Чіміну і підіймає келих з домашнім вином, – ти вже наш, тому забувай за якісь там незручності, вітаємо в Україні, хлопче.

На цій позитивній ноті закінчується розповідь про прибуття сімнадцятирічного Чіміна до України і його знайомство з новою родиною. Далі його чекає незвіданий донині світ українських традицій та звичаїв, які змінять його життя назавжди.