Частина дванадцята

Їхній літак сів о пів на другу ночі. Джей не міг розслабитися протягом усіх двадцяти годин, що вони летіли. Бути головним представником своєї родини – суцільне пекло, коли виглядаєш як помилка усієї раси. У своєму панцирі з одягу він все ще привертав увагу деяких пасажирів. Особливо він зацікавив хлопчика, який сидів разом зі своєю матір’ю зліва від вампірів та в якийсь момент запитав її чистою гінді – «що з ним не так?». Людські діти нині мали занадто багато свободи. Джаред не турбувався про те, аби вдавати з себе смертного серед інших людей. Встиг прочитати дві книги, які взяв з собою, аби відволікатись від думок, доки Адріан проводив час у своєму планшеті. Коли стюардеса попросила вимкнути усі ґаджети, Джей нарешті міг видихнути – вони прилетіли.

Старший вампір почав відчувати щось дивне на дев’яту годину польоту. Він проігнорував це, продовжив відволікати себе читанням, але з кожною годиною відчуття ставало сильнішим, його контури вимальовувались все чіткіше. На той момент, коли літак приземлявся в аеропорту, вампір відчував найсправжнісінький біль, ніби хтось стискав його серце в кулаку. Джей трохи нахилився вперед і насупив безволосі брови. Жодних зовнішніх подразників навколо не було, а отже залишалась єдина причина цього болю.

Адріан склав планшет і звернув увагу на брата.

– Що з тобою?

– Здається… – Намагався говорити тихо, стиснув зуби і повів плечами. Неприємно. – Здається, це Аморіс.

– Ми більш ніж за сім тисяч миль від дому, це неможливо. – Поспішив з висновками молодший брат, зупинився. – Тільки якщо…

– Якщо що, Адріане? – Трохи дратівливо запитав Джаред. Біль ніколи не робив його вразливим, лише злив.

Вампір почекав зі своїм питанням, чекаючи поки повз пройдуть інші пасажири. Він трохи нахилився до старшого брата.

– Скільки вона з тебе випила?

– Багато. – Зізнався Джей, намагаючись звикнути до набридливого відчуття у районі серця.

– Скільки разів? – Настоював чорноволосий.

– Чотири. Останніх два були просто перед нашим від’їздом.

Адріан не міг назвати свого брата ідіотом лише тому, що той був в тричі старшим за нього, тому просто промовчав. Він докірливо подивився на нього і підійнявся з місця, коли літак вже трохи опустів. Дістав їхні сумки з верхньої полиці і дочекався, доки Джаред зможе звикнути до чужого відчуття, яке змусило його ослабнути. Джаред одягнув окуляри і поправив свій капюшон, хотілось покинути цей чортів літак, який за усі ці двадцять годин вже сидів у печінках.

Джей спускався сходами, розлючений на себе. Він розумів, що відчуває лише малу частину того, що відчуває його смертна. І якщо для нього цей біль був нестерпним, вампір уявити не міг що відчувала вона.

Всередині аеропорту було занадто людяно, більшість обирали летіти пізно вночі, особливо якщо доводилось подорожувати на великі відстані. Братам необхідно було пройти паспортний контроль після посадки. Старший тримався позаду молодшого – це мабуть єдина ситуація, в якій Адріану необхідно було зайняти головну роль. Коли підійшла їхня черга, чорноволосий виклав два паспорти на стійку і почекав, доки жінка за нею перевірить усю необхідну інформацію.

– Олівер Тойл?

– Так, міс. – Адріан нахилився ближче, сперся на стійку, захоплюючи погляд смертної. – Сподіваюсь, у мене немає жодних проблем.

– Зовсім ні. – Вона легко піддалась впливу, вампір отримав повний контроль над людською свідомістю.

– Ви перевірили наші документи та пропустили мене, – вампір вказав на Джея, не перериваючи зоровий контакт. Людина повільно кивала, поки в її розумі хазяйнував Адріан, – та мого брата. Він не приховував своє обличчя і виглядав точнісінько як на фото в його паспорті. Навіть трохи краще.

Звук штампу. І ще один. Працівниця аеропорту простягнула Адріану їхні документи, повністю захоплена розумом безсмертного. Вампір самовдоволено посміхнувся.

– Вітаємо у Нью-Делі, пане Тойл. Пане Блейк.

Старший гмикнув, реагуючи на своє фальшиве прізвище. Адріан забрав документи і вони рушили вперед, аби забрати свої валізи. Джей прийняв «свій» паспорт назад, ховаючи його у внутрішню кишеню куртки.

– Переграєш. – Прокоментував старший вампір його поведінку.

– Не можу встояти. Людьми так легко маніпулювати. – Всміхнувся Адріан, передав братові його валізу. – Все ще відчуваєш її?

– Так. – Джаред стиснув зуби, опустив голову нижче, аби не давати людям приводу витріщатись. – Ще сильніше аніж на початку.

– Це було необачно з твоєї сторони – давати їй стільки крові. Якби ти хоча би трохи цікавився утриманням своєї смертної…

– Утриманням? Вона не тварина. – Незадоволено перервав брата Джей.

– Вона – твоя відповідальність, Джей. І ти зробив помилку, віддавши їй стільки крові. Скоріш за все вона страждає від синдрому поклику і ти відчуваєш найсильніші симптоми.

Брати вийшли з аеропорту, нічна атмосфера нової країни була прикрашена яскравими вогнями від ламп та вивісок. Машини миготіли в стороні дороги, люди брали таксі, хтось чекав на автобус, Адріан шукав поглядом обіцяний автомобіль. Авто під’їхало через кілька хвилин, Джаред заховався в салоні, залишаючи багаж водієві. Всередині, за затемненими вікнами, можна нарешті трохи розслабитися. Вампір позбувся окулярів і відкинувся на спинку сидіння. Він надзвичайно рідко робив помилки, а коли все ж не вдавалось їх уникнути, вампір лютував. І ось зараз він розумів, що дівчина страждає саме через його помилку, саме через те, що він проявив хвилинну слабкість, віддався бажанню. Він звільнив руку від шкіряної рукавиці і подивився на перстень.

Відтоді коли вона подарувала його, вампір відчув себе по-справжньому потрібним комусь.

– Чому так довго? – Не відриваючи погляду від своєї прикраси запитав він, коли Адріан та водій нарешті сіли всередину.

– Прошу вибачення, пане Віран. – Водія прислали секретарі суду. Вони піклувались про те, аби кожен безсмертний потрапив на засідання вчасно та в комфорті. – Я негайно відвезу вас до вашого готелю.

– Охолонь, брате. – Адріан не хотів чіпати старшого вампіра фізично, бо він знав як той може відреагувати в такому стані. – Приїдемо швидко, зможеш нарешті відпочити.

– Не потрібен мені відпочинок. Хочу поговорити з нею. – Відрізав він. Біль тепер пульсувала у вухах, ніби він чув биття чужого серця. – Вона не розуміє, що відбувається.

Адріан дістав телефон з карману свого пальто і вимкнув режим польоту, хоча й мав зробити це раніше. Ґаджет упіймав зв’язок, оновилися повідомлення. Вампір побачив кілька від їхньої сестри і відразу ж відкрив переписку.

«Відьма поводиться дивно, не виходить з кімнати брата.»

І трохи пізніше:

«Синдром поклику. Відьма знає. Джей ідіот.»

– Рев вже їй розповіла. – Подумки Адріан всміхнувся останньому, що написала сестра. – Вона знає як проявляється синдром, тому їй не важко було здогадатись.

– Ти знав, що вона моя. Знав, і не попередив мене про це. – Джаред вперся ліктями в коліна і схилив голову вниз. Він втрачав контроль над своєю злістю.

– Звідки я міг знати що ти додумаєшся нагодувати її чотири рази. Чотири, Джей. – Повторив Адріан, досі не міг повірити. – Цього було б достатньо, аби тримати зв’язок тижнями.

– Перший раз вона не пила з мене. Я зцілив її після інциденту в їдальні. – Через кілька хвилин тиші сказав Джаред.

– Кров до крові? – Адріан повільно повернув обличчя до нього. Він побачив, як брат кивнув і сам закрив обличчя рукою. – Джей…

До готелю їхали мовчки. Адріан роздумував про те, в яку пастку загнав себе його брат, ще й потягнув за собою молоду відьму. Він знав Джареда краще за будь-кого іншого, тому він був впевнений на тисячу відсотків що вампір зараз картає себе за те що відбувається з його смертною. Він ніколи не був таким. Завжди різкий, холодний, стриманий у будь-яких рішеннях. Джей був навчений людяності, але приховував її. І у нього це виходило добре, доки не з’явилась відьма. Адріан бачив його розлюченим, сумним, неспокійним, але ніколи він не бачив його таким, як зараз. Він навіть не міг підібрати вірного слова, аби описати його стан. Молодший вампір колись мав свою смертну, але їхній зв’язок і близько не стояв біля того, що відбувалось між цими двома. Ніколи не бачив, аби настільки дорослий безсмертний так тріпотів перед якоюсь відьмою.

Краще б його брат знав, що робить. Інакше нікому з їхньої родини не уникнути проблем.

Маєток було повністю приховано від очей магії. Її перше закляття тривалої дії працювало стабільно і без жодних проблем, магічне коло та руни, які вона використала, тримали автономність закляття без її допомоги. Відтепер, доки коло буде цілісним, дім безсмертних буде під захистом, як вона і обіцяла. Аморіс пишалась би собою набагато більше, якби не її фізична слабкість через синдром поклику. Дівчина лежала просто посеред бібліотеки, вдихаючи запах трав та свічок, відновлюючи дихання. Незнайома їй сила, яка доклала свою невидиму руку задля успіху закляття зникла так само несподівано, як і з’явилась. Відьма намагалась звернутись до неї, але усі спроби закінчились невдало, відповіді не було.

Двері в бібліотеку прочинилися, всередину тихенько зайшла покоївка. Старша жінка з волоссям кольору попелу та тусклими зеленими очима, вона неодноразово стикалась з нею у цьому маєтку. Жінка попрямувала до вікон, почала послаблювати зав’язки на шторах. Аморіс тяжко видихнула. Ще годину назад надворі був сонячний осінній день – рідкість для цих країв. З таким способом життя сонце їй вдасться побачити ой, як нескоро. Відьма доторкнулась до свого лоба. Мабуть варто було послухати Ревеку, коли та пропонувала допомогу лікаря. Тим часом покоївка вже обійшла праве крило бібліотеки і вийшла до місця, де лежала дівчина. Жінка підхопилась і підбігла до відьми.

– Міс Лонерган! Що з Вами? – покоївка опустилась біля Аморіс. – Зачекайте, я покличу на допомогу…

– Ні, ні… все добре. – Дівчина оперлась на руки, аби сісти на підлозі. – Я просто відпочивала. Марта, правильно?

– Так, міс. Можливо буде краще відпочити у Вашій кімнаті? – Запропонувала вона, знаходячи м’яке ліжко кращою альтернативою холодній підлозі бібліотеки. – Бішоп доставив вам новий одяг та пакунок від пана Вірана.

– Пакунок? Від Джея? – Відьма оживилась і підійнялась на ноги. Марта кивнула головою.

Відьма рушила до виходу, на емоціях ледь не забувши подякувати покоївці. Вона вигукнула «дякую» вже біля дверей і вийшла, почувши ім’я вампіра не могла не приховувати свою маленьку радість. Вона з нетерпінням чекала аби поглянути на його подарунок. Коридори дому наповнились природнім сіруватим світлом з вікон, мабуть скоро знову буде дощити. Дорогою до сходів вона натрапила на вампіра, якого побачила, коли Джаред вперше привіз її до цього маєтку. Він окинув її поглядом темних очей і дівчина зупинилась.

– Кайл. У мене є одне прохання. – Відьма не заходила здалеку і відразу розпочала із суті.

– Що завгодно, Аморіс. – Він зупинився навпроти дівчини і був готовий слухати.

– Потрібно аби хтось наглядав за бібліотекою. Я наклала закляття, яке приховує маєток від сил інших чаклунів, не можна аби хтось порушив коло моєї магії.

Аморіс була впевнена, що ніхто з вампірів у маєтку не захоче порушити закляття, але легка тінь параної лягла на її свідомість коли вона пригадала слова з фоліанту. Якщо хтось і захоче нашкодити їй, то це…

– Ти не довіряєш комусь у маєтку? – Кайл підхопив її думки і пішов у майже правильному напрямку.

– Так. – Твердо відповіла дівчина. – Собі.

Аморіс пішла сходами уверх, залишаючи Кайла внизу. Вона знала, що вампір дослухається, адже насамперед йшлося про безпеку кожного безсмертного, а вже потім про неї. Було дивно співпрацювати з вампірами, дивлячись на усі потуги її родини для того, аби вона ненавиділа їх. Ненависть породжує ненависть, але чомусь нікого не хвилювали наслідки. Якщо запитати у будь-якої відьми, яка ніколи не зустрічала безсмертного, чому вона ненавидить вампірів, відповідь буде доволі очікуваною. Кожен з них жив минулим, і Аморіс не хотіла бути однією з них. Навіть після всього що сталося з нею, життя серед вампірів здавалось більш вільним та ніби… її.

Дівчина зазирнула в свою кімнату. Як і казала Марта, всередині на неї чекали пакети та пакунок, перев’язаний чорною стрічкою. Їх бережно склали на ліжку, а більш масивні пакети залишили поруч, на підлозі. Аморіс швидко дісталась до ліжка і забралась зверху, потягнулась до пакунку. Вона розв’язала стрічку і позбулась її. Підійняла коробку, аби відчути її вагу – тяжка. Відьма розкрила її і посміхнулась.

«На моїх малюнках практично усі вампіри були схожі на тебе з Давидом.»

«Ти малюєш?»

«Так… Шкода, що коли мати знайшла усі мої малюнки з вампірами, то спалила їх.»

Пальці дівчини пройшлися по цупкій поверхні скетчбуку, вона відклала його в сторону, аби під ним знайти ще один, трохи більший за розмірами. Дівчина виклала з пакунку олівці та інші художні дрібниці і прибрала коробку на підлогу. В грудях розлилося тепло від розуміння того, що Джей пам’ятав таку дрібницю – вона любила малювати. Їй забороняли робити це вдома, адже «замість цих дурниць можна займатись чимось більш корисним». Аморіс окинула поглядом пакети, в яких ймовірно був одяг. Це може почекати.

Рука сама потягнулась до олівця. Вона розгорнула новий блокнот для малювання і почала позначати перші штрихи на чистому папері. Вперше, коли вона побачила вампіра, він здався їй небезпечним. Як і усі вони, але саме від нього вона відчувала цей загадковий холод та загрозу. Вони приваблювали і лякали одночасно. Аморіс бачила лише обриси його підборіддя під каптуром худі. Олівець шурхотів по поверхні листка, пальці повторювали початкові штрихи, вимальовуючи обличчя, закрите тінню капюшона – саме так вона бачила його на початку їхнього знайомства. Позаду його силуету чорна тінь, ніби вампір був її частиною.

Наступна сторінка – спогад з бібліотеки у маєтку серед лісу. Перший раз, коли вона дійсно, по-справжньому побачила його. Прямий ніс зі спогадом шраму на переніссі, виразний контур вилиць, контур губ, які напружено стискались, коли очікували що вона пожалкує про побачене. Його гострі вуха, які неочікувано виявились його слабким місцем, особливо коли вона торкалась їх. Очі вампіра, всередині яких був туман. І десь за ним виднілись обриси райдужки.

– Цікаво, який би у тебе був колір очей? – Відьма відхилилась назад, впираючись спиною у груди вампіра.

– Мабуть блакитні. Або сірі. – Джей притягнув дівчину до себе, так аби вона могла продовжити своє заняття.

Аморіс повернула обличчя до вампіра, коли помітила що на малюнку чогось не вистачає. Повернулась до свого блокноту, наводячи бліду лінію шраму від лінії щелепи і майже до лівого ока.

– Звідки з’явився цей шрам? – Тихо запитала, продовжуючи додавати тіні на малюнок.

– Від меча у… п’ятсот десятому, здається. – Джаред знайшов доступ до її шкіри під тканиною її кофтини.

– Ти був лицарем? – Посміхнулась дівчина.

– Гірше. – Гмикнув вампір. – Гладіатором.

– Гладіаторські бої заборонили у чотириста четвертому. – Джей зовсім не здивувався, що вона ще й гарно обізнана в історичних фактах.

– Офіційно, так. Римські імператори не могли відмовитись від такого кривавого видовища, за кожен бій гарно платили, ще ліпше, якщо твій противник помирав не зразу, а трохи страждав перед смертю.

– То ти… – Відьма повернулась в його руках, всідаючись на вампіра зверху. – Непереможний кривавий гладіатор. Мабуть кожна римлянка хотіла… привітати тебе з перемогою.

– Жодна не зрівняється з тобою, принцесо. – Він підійняв погляд на неї, обіймаючи кожен її рух очима, коли вона знімала з себе кофтину, залишаючись під тонким шаром білизни. – Я вбив би кожного з десяти тисяч бійців, лише щоби отримати тебе.

– То я – твій приз? – Дівчина розстібнула свій топ і його бретелі спали з плечей.

– Неповторний та єдиний. – Вампір забрав її руки в сторони і позбувся зайвого шару тканини, оголяючи її груди. Він припав до її шиї губами, прокладаючи шлях з поцілунків униз. – Мій омріяний приз.

Його язик сковзнув по її соску, вампір втягнув його до рота, продовжуючи пестити язиком. Дівчина притягнула Джея за шию, відкинула голову назад, тихенько стогнала, поки він почергово змінював положення своїх глибоких поцілунків з одного соска на інший, доки вони не стали болюче чуттєвими, рожевими від його натиску. Вона притискала себе до його паху, відчувала власну вологу крізь тканину штанів та білизни і те, як він твердішає під її рухами. Його руки зжали стегна відьми, притискаючи до себе ще більше, посилюючи силу тертя. Витримка вампіра потоншувалась з кожною секундою і вона відчувала це, його бажання накривало її хвилями. Він відірвався лише на секунду, аби позбутись своєї футболки і повернув її назад, притягуючи за шию.

– Зніми це, поки не розірвав. – Майже прогарчав він в її губи, даруючи їй короткий, але голодний поцілунок.

Аморіс привстала з вампіра, позбуваючись свого одягу та білизни і не встигла відреагувати, як Джаред притягнув її назад, посадив на себе. Вона вивчала його тіло руками, обводячи кожен шрам, кожен вигин, доки він нахабно цілував її, так, наче хотів викарбувати на її губах своє ім’я. Він кусався. Не настільки глибоко, аби випити з неї, але достатньо, аби залишити свій слід. Вампір залишав укуси, зализуючи кожен, зупиняючись на шиї, де відчайдушно билась дрібна вена. Відьма майже втратила себе за відчуттями прохолодного болю та палкого задоволення, та її руки знали, чого вона бажала. Аморіс дісталась застібки на його штанах, зачепилась пальцями за пояс, але руки Джареда зупинили її. Дівчина підійняла на нього відчайдушний погляд, глибоко дихала.

– Що ти…

– Спочатку я. – Джей підтягнув її ближче, окреслив вигини її тіла руками, обвів тверді соски великими пальцями, спускався до низу її живота.

– Але я хочу… – Відьма задихалась від збудження та дотиків, які лише підсилювали його.

– Я знаю, принцесо.

Вампіру вартувало надзвичайних зусиль, аби не оволодіти нею просто зараз. Те, як сильно вона хотіла його не залишало свідомість Джареда ні на мить. Він окреслив м’який вигин її живота, повільно спустився рукою донизу, сковзнув по її клітору, відчув як вона тремтить від прохолодних дотиків, з її губ зривається тихенький стогін. Вампір уважно дивиться в її очі, не дозволяючи їй розривати зоровий контакт. Він входить в неї одним пальцем, рухаючись повільно, спостерігаючи як вона відповідає, притискає себе до його руки. Рудоволоса впирається в його груди руками, її короткі нігті залишають за собою доріжки на його платиново-блідій шкірі. Її гаряча волога вкриває його пальці з кожним рухом всередині неї. Коли вампір додає другий палець, входить так само повільно, змушуючи її застогнати крізь зімкнені губи і рухати стегнами назустріч його руці. Джей відчував як вона тремтить від бажання, він знав що вона хоче і як вона хоче, але продовжував розтягувати її солодкі страждання, поки відьма відчайдушно рухалась назустріч його пальцям.

– Будь ласка, Джареде… – Нарешті заблагала вона, стискаючись навколо нього.

– Про що ти просиш, кохана? – Він усміхнувся ніби сп’яніло – збудження та звук її крові зводили з розуму. – Скажи мені, я зроблю усе для тебе.

Аморіс нахилилась вперед, захоплюючи губи вампіра своїми. Вона повертала йому маленькі безболісні укуси, доки боролась з його язиком, сковзнула по його іклам і відірвалась, аби простогнати від нетерпіння.

– Швидше… будь ласка, сильніше. – Вона повернула йому погляд, її щоки розчервонілися від того, що довелось просити.

Вампір усміхнувся. Відьма навіть благала сором’язливо, доки її тіло доказувало зворотне. Він виконав її прохання відразу ж, рухи його пальців прискорились, звук її вологи ставав все чіткішим, а його рухи грубішими та глибшими. Аморіс вигнулась, тепер вже не могла стримувати свої стогони, які вампір вибивав з неї, з кожним разом змушуючи її тонути у вихорі відчуттів. Її нігті впилися в його груди, вона залишала вже чіткіші полоси на шкірі вампіра, доки тіло відьми віддавалося його рукам. Дівчина сфокусувала погляд на очах Джареда – його погляд був темним та сповненим бажання. Її очі загорілись багряним, стілець в кінці кімнати з усієї сили влетів у стіну, розпадаючись на друзки. Джей задоволено гмикнув і нахилився до дівчини, затягуючи її в поцілунок, заглушаючи її стогони. Одним рухом вклав її на спину, продовжуючи вриватись в неї, розпалювати її бажання, знищуючи залишки сорому. Руки відьми шукали вампіра, вона притягувала його ближче, цілувала його обличчя, язиком залишала вологі доріжки на шиї. Його власне збудження болісно стискало зсередини, вампір загарчав від цього відчуття.

Її кров та тіло говорили йому, що вона вже дуже близько.

– Подивись на мене, принцесо. – Аморіс виконала його наказ, знайшла його погляд своїм. – Я хочу бачити твоє обличчя, коли ти кінчаєш.

Вампір притиснув великий палець до її клітору, пестив його, доки інші два продовжили вибивати з неї стогони. Дівчина намагалась дотримуватись його слів, хоча це було занадто тяжко – вона втрачала себе у його рухах, в міру грубих та швидких, які знали її тіло. Вона відчула, як починає тремтіти, насолода захопила її з головою, змусила вигнутись, вхопитись за її вампіра, стиснути його всередині. Він розтягував це відчуття для неї, рухався повільніше, більш турботливо, доки вона не перестала стискати його і не впала на ліжко, глибоко та швидко дихаючи. Вампір обережно вийшов з неї, заспокоюючи тіло прохолодними поцілунками, особливо приділяючи увагу місцям, де залишав свої укуси. Його погляд – темний та небезпечний, досліджував її тіло, він відповідав на її дотики, нависаючи над дівчиною. Калатання її серця лунали в його голові, доки відьма намагалась заспокоїтись. Джаред торкнувся до її ключиці губами, збираючи кожен стукіт пульсу під її шкірою…

Стук у двері. Аморіс стрепенулась, різко сфокусувалась на вході в кімнату. Вона доторкнулась до своєї шиї, шкірою побігли мурашки від глибокого, палкого видіння. Тепер, коли вона знала його поцілунки та дотики, галюцинації ставали більш реалістичними. Жар зібрався внизу її живота, дівчина стиснула блокнот у руках і поглянула на малюнок його обличчя. Тепер вона вже не була точно впевнена, де саме розпочалось їхнє видіння. Аморіс згорнула свої малюнки і намагалась зробити вигляд, що нічого не сталось, хоча її шалений пульс видавав її з кінцями.

Ревека не очікувала, аби дівчина впустила її всередину. Зайшла, оглянула купу пакетів навколо ліжка, знайшла очима відьму.

– Ми їдемо на полювання, збирайся. – Очевидно що вампірка не була задоволена цим рішенням, але потрібно було підтримувати сили безсмертних і слідкувати за відьмою одночасно. – Одягнеш те, що в синьому пакеті. Там буде прохолодно для теплокровних.

– Мені обов’язково їхати разом з вами? – Відьма трохи скривилась від «теплокровних», але стримала своє незадоволення в собі.

– Давид поїхав по справам, тому якщо хочеш залишатися у маєтку разом з Матіасом, будь ласка. – Чорноволоса потиснула плечима і розвернулась, аби залишити кімнату.

– Я вже вдягаюсь. – Дівчина поспішила встати з ліжка, почула сміх Ревеки за дверима.

Ревеці подобалось дражнити малу відьму і відчувати страх, який бурлить у молодому серці. Аморіс чудово розуміла бажання вампірки вивести відьму із себе і задоволення, яке вона отримувала, коли вдавалось. Попри те, що дівчина не насолоджувалась компанією чорноволосої, була змушена триматися її, доки були відсутні її брати та батько. Дівчина позбулась свого зручного одягу, розправилась зі штанами, залишаючись в одній лише білизні. Підійшла до дзеркала, пройшлась пальцями по місцях, де вона пам’ятала були мітки вампіра. Її задурманена свідомість приймала галюцинацію за реальність. Вона відчувала його дотики, те, як він стискає її тіло. Хитнула головою, відволікаючись від думок і всілась на ліжко. Ревека щось казала про синій пакет.

Відьма дістала з нього чорний комплект і почала вдягати штани, цупка тканина щільно обтягнула ноги та стегна. Вона затягнула пояс так, аби було комфортно і потягнулась до водолазки з високою шиєю. Тканина трохи подавалась, підлаштовуючись під її форми. Рукава були довгими, а на кінці утворювали рукавиці з відкритими пальцями. Дівчина потягнула застібку доверху, закриваючи груди та шию. У іншому пакеті Аморіс знайшла шкіряні черевики та куртку з капюшоном, усе в один колір. Вона швидко впоралась зі взуттям і накинула куртку.

Телефон на комоді завібрував, тихий дзвінок заполонив кімнату і дівчина взяла його в руки, засміялась. Замість імені контакту вона дивилась на емодзі вампіра у плащі. Здається, Джей додав свій контакт в її телефон, поки дівчина спала. Аморіс натиснула на «прийняти».

– Принцесо. – Вона відчула приємне тепло всередині, щойно почула його голос.

– Джареде… – Лише дівчина хотіла сказати, як рада знову чути його голос, та вампір перебив її.

– Вибач мені. Я й гадки не мав, що так станеться.

Його голос звучав сумно. Він і справді винуватив себе в тому, що з нею відбувається. Аморіс жалкувала, що не може побачити обличчя Джареда, доторкнутись до нього, подивитись в його очі.

– В цьому немає твоєї провини. – Вона відчула, як ухнуло серце і осіла на край ліжка.

– Чути твій біль – найгірше катування для мене.

Вампір дивився на нічне місто, проклинаючи кожен його вогник та верхівку кожної будівлі. Він загасив недопалок, притискаючи його до шкіри вище зап’ястя і відправив його летіти вниз з балкону. Бліда шкіра плавилась та припікалась, через кілька секунд затягувалась назад. Джей закурив ще раз, видихаючи дим у повітря. Осені у Делі були теплими.

– Навіть якби ми знали, я ні про що не жалкую. – Відьма доторкнулась до своїх губ, все ще не могла оговтатись від галюцинації. – Хоча би так я можу бачити тебе.

– Ці видіння ніби насміхаються наді мною. Знають, що я не можу бути поруч з тобою.

– Ти завжди зі мною. – Аморіс торкнулась своєї шиї, там, де він залишав свої поцілунки. – Ти течеш моїми венами.

– Я відчуваю тебе навіть за тисячі миль від дому… Якби це сталось раніше, не потрібно би було жодного суду. Я би просто відрубав Роману голову і приніс тобі, як доказ своєї вірності.

– Тепер я точно вірю, що ти був гладіатором. – Дівчина усміхнулась і почула, як усміхається він. – Завдяки силі твоєї крові я змогла захистити маєток. Сподіваюсь хоча би це виграє нам трохи часу.

Відьма не стала говорити про дивну невидиму силу, яка допомогла їй завершити закляття. Доки вона не знала що це було, тому не була впевнена що комусь потрібно про це знати. Головне що дім знаходився під захистом.

– Ти молодець. Я знаю, це було складно. – Рудоволоса всміхнулась від приємного почуття, яке подарувала їй його похвала. – Як себе поводить Ревека?

– Ми… співпрацюємо. – Підібрала найбільш нейтральне слово відьма. – Скоро поїдемо на полювання.

– Матіас теж? – Джаред напружився, викинув наступний недопалок за попереднім.

– Ревека сказала, що він залишатиметься у маєтку. Краще буду мерзнути у лісі, аніж залишусь один на один з мисливцем за відьмами.

– Головне тримайся на відстані від них. І не бійся використати магію, якщо буде потрібно. – Дівчина стиснула телефон у руці, він затих, але потім вона знову почула його голос. – Принцесо?

– Так, Джареде.

– Я збрехав. Коли сказав, що не сумуватиму.

– Я теж збрехала.

Джей закінчив виклик першим. Аморіс притиснула телефон до грудей, прикрила очі і зробила глибокий вдих. Їй необхідно було почути його голос, її кров заспокоювалась, коли він говорив. Відьма почула, як за вікном рознісся звук грому. Залишила телефон на ліжку і встала, збираючись з силами. Вперла руки в кармани куртки та встала перед дзеркалом. Треба було шукати хоч якісь плюси. Цілий тиждень в будинку повному вампірів, а вона все ще жива.

Аморіс розвернулась і поспішила до виходу. Не варто змушувати безсмертних чекати.

Вони дісталися за місто близько через годину. Єдине місце, де їм дозволяли полювати, якомога далі від людей. Густий ліс зустрів їх холодом та вітром. Поки вампіри ступали вглиб лісу, безшумно, наче коти, вітер стихав, натикаючись на стовбури дерев. Аморіс йшла віддалік, обходила гілки, аби не створювати зайвого шуму, ступала по мокрому хворосту. Вона сховала руки у глибокі кармани теплої куртки, оглядалась назад, коли чула тріскотіння гілок десь за спиною. Лісова місцевість викликала у неї не найприємніші спогади та нагадувала про страх. Дівчина побачила, як Наталі та Денніс відділилися від інших, рушили в ліву сторону, зникаючи серед високих дерев. Вільям та Ванесса пішли в протилежну сторону, Патрісія та Роджер, які йшли позаду відьми, теж зникли, очевидно ще раніше. Відьма трималась на відстані кількох кроків від Ревеки, поки вона шукала слід своєї «вечері».

– Дідько. – Зашипіла вампірка і встала на місці. Аморіс витріщилась на неї з мовчазним питанням. – Ти занадто голосно дихаєш.

– Вибач? – Вона не знала, що ще сказати. – Я можу почекати тут, або повернутись до твого авто.

– Ти не знаєш лісу. Заблукаєш.

Ревека просто прийняла той факт, що їй доведеться полювати з бонусом у вигляді теплокровної під боком. Вона намагалась концентруватися на звуках лісу та тварин в його глибинах. Зробила обережний крок вперед. Безсмертні рухались тихо, кожен рух та крок були продуманими наперед.

– Кого ти хочеш тут вполювати? – Хотіла додати «окрім мене», але передумала.

– Оленя, або вовка. – Потиснула плечима чорноволоса. – Як пощастить.

Ревека рухалась вперед, рукою подала відьмі знак, аби мовчала, Аморіс лише кивнула, ступаючи там, де проходила вампірка. Доводилось балансувати, аби випадково не наступити на каміння або тонкі гілки. Вишуковувала сліди Ревеки і трималась на відстані, пам’ятаючи слова Джареда. Раптом Рев різко здійняла голову доверху, вдихаючи повітря носом.

– Залишайся тут. Нікуди не йди.

Лише відьма хотіла відповісти, як Ревека зникла безвісті, різкий порив вітру вдарив в лице. Гілки на соснах колихнулись, залишаючи за собою спогад про рух вампірки. Дівчина залишилась сама. Спочатку вона хотіла знехтувати словами чорноволосої і повернутись в сторону дороги, де вони залишили свої автомобілі, але зупинилась на півкроку. Вона не знала місцевості, і їй не дуже хотілось заблукати у лісі, де водяться дикі вовки. Тому Аморіс прийняла рішення чекати. Подивилась уверх, впіймала поглядом сірі хмари, які сплітались з більш темними, мирно пливли у небі, приховані кронами високих хвойних дерев.

Минали хвилини, за ними десятки хвилин, можливо пройшла й ціла година. Або її очі просто звикли, або у лісі й справді ставало тускніше. Дівчина підкинула камінчик носком свого взуття і той врізався у найближче дерево, з тихим звуком впав додолу, заховався у хворості. Відьма набрала повні легені холодного повітря і видихнула, прослідкувала за парою, яка пішла з рота. І хто казав, що полювання – це цікаво? Блукати у лісі серед нещасних диких тварин, аби вбити одну заради власного виживання… Рудоволоса оперлась спиною об стовбур дерева, схрестила руки на грудях. Почула як хрумтять гілки десь збоку, по спині пробіг холод. Дівчина вийшла з-за свого укриття, опустила руки.

– Нарешті. Я вже думала у тебе з вовками там… побачення.

Аморіс завмерла, піднявши очі на… вампіра. Саркастична посмішка, яку вона приготувала для Ревеки негайно згасла. Безсмертний, з яким вона ще не зустрічалась ані в маєтку, ані на прийомі. У нього було густе каштанове волосся і виразні сірі очі, здавалось що вони трохи світяться. На його обличчі була свіжа кров, яку він стирав кінчиками пальців, починаючи з кутків губ, розтягуючи її до середини. Вона лише згодом помітила, що його руки теж були вкриті кров’ю. Він зробив кілька кроків в сторону відьми, змушуючи її відійти на кілька кроків назад.

– Це був не вовк, але я й дійсно забарився. – Задоволено підмітив незнайомець.

– Хто ти такий? – Насторожено запитала відьма, не опускаючи свого погляду від безсмертного.

– Такі як ти називають мене різними іменами. – Йому подобалось відчувати страх у її живому, повному енергії та сили серці. Вампір ступив ближче, обходячи дівчину довкола. – Вбивця, кат, мисливець. Більш за все мені подобалось Душогуб.

– Матіас. – Видихнула вона і почула як вампір засміявся.

– То відьма вже знає про мене, цікаво… Відьму попередили. – Матіас дивився на неї, як на чергову жертву. Тепер вона точно відчувала, що таке полювання. – Та відьма тут зовсім сама.

– Я не сама. – Вона намагалась вірити в це, аби доказати Матіасу що вона не налякана. – І я належу іншому вампіру.

– О, так… То де він? – Він награно покрутив головою, роздивляючись навколо. Аморіс відчула як спину обдає холодом, але тепер від страху. – Де ж твій вампір, відьмо?

– Ти чудово знаєш, хто він і чому його тут немає. – Опустила погляд, стримуючи бажання кричати. – Ти не зможеш мені нашкодити.

– Я не зможу з тебе випити, та це не проблема. – Роздумував він, підійшов до неї занадто близько, стиснув свої пальці навколо її шиї. – Я знаю багато шляхів, аби провчити вас обох за те, що ви зробили.

Аморіс намагалась вхопити повітря ротом, схопити його за руку, відбитись ногами, але Матіас не реагував. Він стискав шию відьми, слухаючи, як вона бореться за ковток повітря в його руках.