Філобутоністика

Не тікай,

 не тікай, милий Вовочка.

Хай не сходить

 твій усміх з лиця.

Вжух і вжух

 попрацює голочка

Щоб не біг

 в сіро-чорні місця.

– Ето я в вашем грусном мірє Малюк, а здєся я Малиш. Опа! – він перевернувся, підняв себе на руках і відірвав правицю від землі, балансуючи на одній лівій. Його розтягнута заплямована майка задерлася донизу, оголяючи живіт. – Сматрі как магу!

Вова посміхнувся, а біля Васі забігали щурята, залишаючи на снігу дрібні крапочки слідів.

Він часто бачив його тут, коли прогулювався в сквері. Кава на розі була такою ж смачною як зазвичай, а баристи завжди щасливо вітали його і часто пригощали солодощами. Рівні алейки дерев був такими симетрично ідеальним, що Зеленський не міг байдуже минати їх скороходством. Від того Анджею і Андрієві часто доводилось пити холодну каву, але вони ніколи не скаржились.

Вася ж багато часу проводив серед турніків на майданчику, поки його дресировані щурі катались на каруселі чи гойдалці. Одного разу Зеленський катався разом з ними і щурята розкрутили його так сильно, що світ заблимав під очима розмитими вогниками і рівно ступити на землю не виходило ще довго. Він ледве втримував в собі наповнення шлунку, поки Василь сміявся: «Відіш какіє маї крискі сільниє? Луччиє криси в мірє!»

– В моєму світі ти ще й церквами займаєшся. В Лавру от недавно…

– Церкві, ха! – Василь спритно зігнув руку в лікті і, відпружинивши, підкинув своє кремезне тіло догори. – Да каму ані нужни?! Толька збівают з пантилику! Вот крисіний цирк… Оп!

Він опинився на шпагаті і десяток щурів, вибудувавшись в довгий ланцюг, побігли по ньому від одного носка до іншого, хапаючись дрібними лапками за тканину спортивок.

Василь був таким же важким як дубові двері Офісу, однак тілом володів так вправно, що, здавалось, і зовсім не відчував власної ваги. Попри свої розміри, він вертів собою як бавовняною лялькою, проявляючи невідані прийоми гнучкості та плавності.

–  А я все хотів запитати чому саме щурі. Дивно якось. Зазвичай з пуделями всі мають справу охочіше.

– Ти нє панімаєш, Валодя, – діловито захитав головою Василь. – Єслі ти работаєш с крисамі, то ти лучше іх панімаєш.

Про роботу з щурами Вова б волів нічого не знати.

Раптом Василь свиснув і гризуни різко зупинились, підіймаючись на задні лапки. Вони, здавалось, навіть перестали дихати в очікуванні наступної команди. Якби Зеленський не бачив викрутасів, які звірятка робили ще хвилину тому, то подумав би, що вони несправжні. Такі собі маленькі опудала, розкладені на ногах чоловіка як іграшкові олов’яні солдатики.

– Відіш? Я очєнь харашо разбіраюсь в крисах.

– А Змій?

– Змєй? Етат паршивєц? – гаркнув чоловік.

Він знову свиснув і щурі збігли з нього, шикуючись в рівні шеренги поруч. Чоловік підскочив і струнко витягнувся на ногах, розправляючи плечі.

– Змєй врєдітєль, мой друг! Савсєм врєдітєль! – його пластмасовий погляд блиснув люто і розчервоніла шкіра на лобі загрозливо нависла на очі. Зеленський на мить злякався його, бо Василь підійшов зовсім близько, майже впритул, підіймаючи палець і ледь торкаючись ним його носа.

Однак напруга між ними зникла швидко і так же раптово, як і з’явилась: зморшки розгладились, а очі-гудзики перестали виглядати злісно.

– Как Тугарін, хах! Знаєш? Тугарін Змєй, ха-ха! – він захихотів і вхопився за живіт. Щурі, відчуваючи настрій господаря, розбіглися з шеренги й забігали в колах, переплітаючись в олімпійській емблемі.

***

– Тобі подобається цей світ? – запитав кіт, накриваючи хвостом лапи.

Вова любив говорити зі Змієм. Він був спокійним і виваженим, направду цікавим співрозмовником. Він і в його світі здавався дивовижно розумною істотою, а тут, проявивши чудеса звірячої комунікації, і зовсім підкорив серце.

– Ну ти ж знаєш, що тут все краще, – втомлено відповів Зеленський. Він перестав розглядати колону і сів біля співрозмовника на холодну сходину. – Хоча б тому, що тут немає війни.

– Хіба це відповідь? – здивовано промовив Змій і повернув вухом в сторону господаря.

Буданов сидів кількома сходинами вище і зосереджено згинав і розгинав пальці, переплетені в замок.

– Я не знаю, що ти хочеш почути.

Кирило підвівся і спустився до них. Він трохи ніяково постояв, а тоді присів поруч зі Змієм і запустив мозолисті пальці в шерсть котячої потилиці. Вова знову глянув на пошрамоване лице товариша. Ґудзики в чужих очницях були вже звичними і мало чим відрізнялись від живих людських зіниць. Іноді Зеленському здавалось, що він навіть помічав кліпання чи сльози. До ґудзиків можна звикнути.

Але от до швів… Кирило, відчуваючи допитливий погляд на роті, провів пальцем по лівому вузлику і потер зашиті губи.

Вова подумав чи було Буданову боляче, коли йому зашивали рота. Чи тремтів він, коли всиляли нитку? Чи здригував, поки голка пронизувала ніжну шкіру губ?

Стібки були ідеально рівними, симетричними. В цьому можна було б знайти темну чарівливість і естетику. Однак надмірне розглядання здалось неввічливим.

В цьому не було сенсу. Не те щоб Кирило був бовтуном у його світі. Навряд взагалі існував світ де Буданов любив надміру балакати і тому зашивання рота здавалось не стільки диким, скільки нелогічним.

– Тут всі відрізняються. В чому твоя інакшість? – запитав Вова кота, проводячи пальцями по пухнастому підборіддю Змія.

– Ні в чому. Я той самий, – кіт підвів морду, плавлячись в одночасних ласках чоловічих рук.

– То тут тільки ми ті самі?

– Виходить, що так, – хмикнув кіт і застрибнув на коліна Буданова. – Принаймні поки що.

***

– Ох, любчику! Який же я радий бачити тебе тут!

В цьому Офісі все було по-іншому. На третій раз пірнання він хотів не помічати відмінностей, але інакшість колола очі.

В іншому Офісі не скрипіли двері. Цю відмінність можна було б і не помітити, бо дерево було таким же тяжким і грузлим як на справжній Банковій 11. Їх і тут доводилось важко відкривати, напираючи усім тілом на руки.

Якщо уважно придивитися до тюлів, то різницю можна було помітити в тканинах. В іншому Офісі тюль був білішим, тоншим і пахучим – завжди відчувалась свіжовипрана свіжість.

На килимі іншого Офісу візерунки були більш хитромудрими. З лабіринтів ворсу свого кабінету він завжди міг знайти вихід. Тут же лінії спершу здавались чіткими, але варто було поглядом знайти вихід з плетива завитків, як малюнок, здавалось, перебудовувався.

Але не тільки Офіс був іншим.

Зима відрізнялась теж. Вона була солодкаво-теплою. Сонце світило яскраво, а небо було безхмарним. Навіть сніг був таким лапатим, що вулиця важко проглядалась в снігопади. А коли вони грали на внутрішньому дворику сніжки, то Вова і взагалі відчув цукровість іншого снігу.

– Так, він мені вуха прогудів про твоє повернення, – засміявся Анджей в проході. – Ріки тут без тебе не текли, серденько.

Бачити Дуду було дивним. Зеленський не встиг відрефлексувати всього, що відбувалося між ними: така, здавалось, міцна будова між ними не встояла й року. Те, що так глибоко будувалось з весни не витримало західного вітру. Але прощатись було не так складно, як думалось раніше. Поляк відійшов і ніхто не мав часу побиватись.

Однак інший Анджей нікуди не дівся. Він все так же палко обіймався, тис до себе і шепотів у вухо зізнання в любові. Він приносив чай і тулився сухими губами до плеча Андрія, коли тримав його за руку.

В цьому місці Зеленський почував себе наче справжній казковий принц. Кабінет був комфортнішим, крісло м’якшим, чай смачнішим. Йому не доводилось читати гнівних коментарів у соцмережах чи слухати про неуспіхи на фронті. Тут і фронту-то не було.

– Мені здається, війна їсть мене і скоро зовсім нічого не залишиться, – сказав він, всідаючись на підвіконні власного кабінету. Тут він міг дозволити собі цю вольність, не хвилюючись, що хтось з журналістів вкраде невдалий кадр. Дивно, але йому взагалі не доводилось стикатись з непроханою увагою тут. – Чи міг я подумати ще десяток років тому…

– Серденько, – Андрій підійшов до нього і зупинився між розведених ніг. – Ти можеш залишитись з нами і тобі ніскілечки не доведеться хвилюватись про подібне.

Зеленський глянув на нього з ніжністю і спробував вловити Єрмакову відмінність. Андрій схилився і поцілував його в скроню, завмираючи і голосно втягуючи носом повітря. Руками він вів по колінах, обтягнутих цупкою тканиною карго і стискав пальці на стегнах.

Дуда підійшов ближче і поставив долоню Єрмакові на плече, поки той схилявся нижче за вологим поцілунком.

Тут, серед коханих чоловіків, Володимир почував себе наче в казці. Йому подобалось пити з ними міцний чай і грати в снігу. Зеленський відчув нескінченну радість та любов. Ці люди наповнювали його, робили кращим. Він не міг не посміхатись. Андрій пестив його, шепотів у волосся дурниці і життя струменілося рожевими водограями в цьому світі.

Часто Вова не знаходив чим зайняти себе. Він міг кілька годин провести граючись сонячним зайчиком, настільки все було безтурботним. Тепер, коли він снідав вишневими пиріжками, засинав на плечі Єрмака і гуляв парковими алеями без страху бути впійманим, він не був впевнений в тому, що цей світ не належить йому. Здавалось, що саме тут він на своєму місці. Наче нарешті повернувся додому.

– Ми надумали виїхати на вихідні за місто. Андрій знайшов цікавий будиночок з басейном і мангалом на задньому дворі, – проговорив Аджей весело, торкаючись пальцями шиї Єрмака.

Зеленський давно мріяв про такий відпочинок, про ті «шашлики» якими йому так часто дорікали в його реальності. Однак задумався наскільки це дивно: він ще не встиг втомитися в цьому світі, але вже шалено хотів відпочивати. Усе перебування тут виглядало як відпустка: вони прокидалися і смачно наїдалися англійським сніданком, читали разом книги, гуляли, дивились фільми.

– А ще до нас їде велика партія нових книг, – доповнив Андрій, наче читаючи його думки, і перемістив руки зі стегон на Вовині ребра, тісніше притискаючи його до підвіконня. – Правда їх вже ніде складати. Можливо доведеться переробити під бібліотеку кабінет Подоляка.

Зеленський засміявся.

– В кабінеті Подоляка проходять репетиції щурячого хору. Навряд там знайдеться місце для наших книжок.

– Я думаю, ми зможемо примістити кілька купок посеред пюпітрів, – хмикнув Анджей і обійняв Андрія зі спини.

– Можу навіть пообіцяти замаринувати м’ясо, щоб ніхто з вас руки не бруднив, – сказав Єрмак, повертаючи голову до поляка. – Але чур за рецептом, який подобається Вові!

Зеленський дивився на них і думав, що є речі, які йому подобаються значно більше ніж смачне м’ясо.

Він підняв руку і провів долонею по грудях Єрмака, спеціально минаючи кишеню з маленькою металевою коробочкою.

– Я так вас люблю, хлопці, – замріяно проговорив він. – Дуже люблю. Я хотів би залишитись з вами назавжди.

Андрій посміхнувся і накрив його руку своєю.

– Я до біса радий чути це, серце. Залишилось лиш дещо зробити…