Третій розділ

– Та-та-там. – Геґрід розкинув руки. До нас почала наближатись якась істота. Щось типу єдинорога, але без рога. – Хіба він не прекрасний. Привітайтесь з Бакбиком. 

– Що це за істота?

– Це, Рон, Гіпогриф. Перше, що потрібно знати, що гіпогрифи дуже горді створіння і їх легко образати. Ліпше не ображайте їх. Це може бути поганим вашим вчинком. Тож, хто з ним привітається?

Всім було трохи лячно, адже Бакбик мав великий розмір і одним копитом міг мене перетворити на суміш кісток та крові з землею. Тому я трохи відступила назад разом з іншими. Але попереду залишився Гаррі. Певно, зачудувався такою цікавою твариною. Насправді гіпогриф дуже красивий. Він має аристократичний, витончений вигляд. 

– Чудово Гаррі, молодець! – Хлопець налякано озирнувся. Оце так підстава. Бідний. – Ходи сюди. Тепер, хай він зробить перший крок, проста ввічливість, тож підійди і вклонися. – Гаррі непоспішно йшов до Бакбика, йому було дуже лячно. Хоча тварина має милий вигляд, але думаю, шкоди заподіяти вона теж може. – І чекай, чи вклониться він тобі. Якщо так, то можеш його торкнутися. А якщо ні…. Про це трохи згодом. – Саме ця тварина викликає у мене великий захват. Що ховається за тими могутніми крилами? А за поглядом? 

Гаррі ще трохи підійшов і вклонився тварині. Та дивилась на нього, спочатку міркуючи, а пізніше почала кричати. Геґрід наказав Гаррі піти назад. Схоже кепські справи. Поттер натрапив на гілочку під ногою і був змушений завмерти. 

Та раптом Бакбик перестав кричати та махати крилами, заспокоївся і вклонився для хлопця. 

– Молодець Гаррі! – Гіпогриф зловив свою їжу. Зʼївши, він поглянув кудись в натовп школярів. Він довго щось виглядав, і врешті решт знову вклонився. Геґрід спочатку не зрозумів. – Алісо, вийди вперед. – Я почала повільно підходити до тварини. Звісно, не без страху. – Торкнися його. – Я робила так, як сказав вчитель. Коли підійшла – погладила тварину, і Бакбик ніяк не відреагував на це. Геґрід поплескав  в долоні. – Чудово, він вважає тебе хорошою людиною. – Я усміхнулась істоті. Так приємно стало. Я теж горда і пересічній людині не вклонюся. – А зараз прокатайтесь на ньому.

Геґрід підійняв Гаррі та посадив його на тварину, а слідом мене. Я скрикнула, коли перестала відчувати землю під ногами. Трішки поїздки на гіпогрифі не було в планах.

– Не смикайте за пірʼя, він не подякує, – чоловік поплескав Бакбика, і той почав бігти. Я схопилась за талію Гаррі. 

Ми здійнялись в повітря. Я чула приголомшені вигуки за спиною, але це мене зараз не сильно хвилювало. Ми летіли швидко. Від страху я заплющила очі, але невдовзі цікавість перемогла страх ,і я подивилась на Гоґвортс, який ми пролітали. Це було чарівно. Ніколи не задумувалась наскільки наша школа чародійства неймовірна. Гіпогриф швидко змінив траєкторію і ми почали летіти низько над водою. Ми могли торкнутися рідини. Що я і зробила, до мене доєднався Гаррі. 

Невдовзі ми вже знову стояли посеред лісу, зачаровані минувшою подією.

– Молодці Гаррі та Алісо. Молодець Бакбик. Як вам мій перший урок?

– Це чудово, професоре! – Гаррі посміхнувся Геґріду

– Це неперевершено, – я стрибаючи плескала в долоні. 

Через натовп почав йти Мелфой. Тут до Трелоні не ходи, щоб зрозуміти, що зараз буде біда.

– Так, ти ж безпечний немов кошеня, чи не так, потворо, – хлопець наблизився до тварини. Але вона ж все відчуває, тому одразу здійнялась на задні копита та трішки зачепила Мелфою руку. – Мене вбили, вбили!

***

Я сиділа між золотою трійкою і близнюками.

– Ви тільки послухайте, як заскиглив. – Всі мої друзі (крім близнюків) слухали, як Драко жаліється своїм однокурсникам. Рон поморщився.

– Добре, що Геґріда не звільнили. – Солідарна з Гаррі

– Та я чула батько Драко лютує. – Я глянула на Герміону з найгіршими думками. – Це точно не кінець.

– Його бачили! Бачили? – газету з зображенням Сіріуса Блека розклали у мене прямо перед носом.

Вся увага, яка була сфокусована на Драко, переключилась на газету. Я чула їхні голоси віддалено. Щось інше переймало мою концентрацію. 

Блек. Блек. Блек. Чорнота. Темрява. І більше нічого. Немає місцини для світла. Немає нічого, окрім темряви.

Хто це? Я не впізнаю цей голос. Або ж впізнаю. Ніби це мій голос, але одночасно не належить мені. 

– Алісо? – хтось торкнувся мого плеча і я відскочила.

Перед собою я побачила дві схвильовані руді голови. Фред ще досі тримав моє плече. На моєму обличчі відбилась тривога і полегшення.

– Лисичко, ти останнім часом дивна, – Джордж переступив лаву та присів поруч зі мною.

– Можливо, щось сталось? – Близнюки мене оточили з двох сторін. Я дивилась прямо себе. 

– Я не знаю. Не знаю, – моя голова сама спустилась до низу. Хлопці промовчали.

Щось дійсно дивне відбувається зі мною. Млію від дементора. Чую якусь нісенітницю. Бачу різні видіння. Це дивно, навіть для чародійки.

Хлопці весь час, поки я сиділа, були поряд. Я їм подякувала та пішла на наступний урок. Захист від Темних Сил. Можливо хоча б професор Люпин допоможе мені…

***

Я бігла по коридору. Сьогодні не мій день, я вже запізнююсь на другий урок підряд. Я взагалі-то пунктуальна людина. Та поки не помітно. 

Я бігла нічого не помічаючи навколо себе. Зупинилась тільки тоді, коли чиясь рука схопила мене. Я розвернулась та побачила обличчя Блейза Забіні. Я влипла.

– Кейч, кудись поспішаєш? 

З Блейзом у нас особливі взаємини. Його я ненавиджу найбільше. І це взаємно. Моя перша витівка (яку і помітили близнюки) була зроблена саме з ним. Він штовхнув мене, а я всього лиш підсипала йому в суп порошок власної розробки. Після нього їжа змінилась і стала консистенцією як шмарклі. Бридко і смішно. Але з того моменту я маю на запеклого ворога більше. І на двох друзів більше.

– Поспішаю. Дай дорогу, – я хотіла піти далі, та Забіні так легко не здався. Він втиснув мене у найближчу стіну та сильно схопив руку. 

– Ти думаєш, що зможеш втекти? Маленька стерво, не надійся. Сьогодні я добре покажу тобі, який я ворог, – він зловісно посміхнувся.

По моєму тілу пройшлися сироти. Я аж здивувалась. Мене пустими погрозами не злякати, а тут така реакція тіла. Цікаво. Та через мить злість здійнялась тілом. Якого дідька він затримує мене? Чи багато в нього сил боротись зі мною? А з моєю темрявою?

Наступну хаилину я не забуду ніколи. Я махнула рукою. А від неї пішло темне світло. Воно відштовхнуло від мене хлопця. Він боляче вдарився спиною. Та я не чекала його реакції і побігла на урок. 

Якого біса? Я не торкалась палички. В коридорі нікого окрім нас. Що це було? Яким чином я змогла відкинути Забіні від себе? Мені потрібні пояснення. 

З цими думками я забігла в кабінет до професора Люпина. Наче всі мовчать. Можливо я встигла. 

– Інтригує так? – Люпин звернув нашу увагу на шафу, яка активно рухалась. – Хтось знає, що всередині шафи?

– Там ховчик, сер, – професор одобрююче подивився на Герміону.

– Чудово, Герміоно. А може хтось скаже, який ховчик вигляд має?

– Це невідомо, вони стають тим, чого людина боїться найбільше, – Люпин кивнув моїм словам.

– Насправді, існує дуже легкий спосіб відігнати ховчика. Потренуймося. Без паличок спершу. Повторіть «Редікулюс», – всі учні повторили за професором. – Чудово, але просто заклинання не вистачить. Бо найбільше лякає ховчика ваш сміх. Зараз все побачите. Невіл, підійди, будь ласка, – хлопець вийшов з натовпу та став перед чоловіком. – Вітаю, Невіл, чого ти боїшся найбільше?

– Професора Снейпа… – хлопець промовив це тихо, але ми всі все одно засміялись з його відповіді.

– Розумію, – Люпин усміхався. – Ти ж з бабусею живеш?

– Так, але я не хочу, щоб ховчик обертався на неї. 

– Ні, не обернеться. Уяви собі тільки її одяг, тільки одяг, але дуже детально. 

Невіл хотів вже сказати, який одяг у його бабусі, та професор його перервав. Далі ховчик нарешті вийшов із шафи у вигляді Снейпа. Але коли Невіл сказав «Редікулюс», то професор Снейп одразу зʼявився в гарному жіночому плащі, з сумочкою та капелюхом. Якщо чесно, це йому більше личить. 

Далі пішов Рон, чий страх – це павуки. Після заклинання величезна комаха стала павуком-акробатом на роликах.

Після Рона була Парваті, яка боїться змій. Велика анаконда стала клоуном (якщо чесно, він взагалі не смішний, а ще більш страшний).

Далі мала б бути я. Я довго дивилась на ховчика, в надії, що там буде щось незначне, як це було минулі рази. Через кілька секунд замість клоуна на мене дивилась я. Але трішки інша. Волосся, пальці, очі були чорними. Наче я собі волосся невдало пофарбувала. Люпин встав перед мною і одразу ховчик став місяцем, який потім перетворився на повітряну кульку. Ховчика знову загнали в шафу.

– Урок на цьому завершено. Алісо, залишся. 

Всі розчарувались, що не змогли потренуватися з ховчиком, але вийшли з кабінету. Я дивилась в підлогу і чекала подальших слів.

– Алісо, ти вмієш дивувати, але ж не так, – я посміхнулась вчителю.

– Професоре…

– О Мерлін, я не хочу, щоб моя хрещениця називала мене так.

– Добре. Римусе, я хотіла з тобою поговорити про це, але ж ти на новій посаді. Боялась, що відволікатиму тебе.

– Люба, я для тебе завжди знайду час. А тепер розповідай.

Я переказала хресному всі події за день: про Трелоні, про Забіні, про голос в голові. Зачепила тему з видінням. Чоловік довго мовчав, думаючи над всім.

– Це все дуже дивно. Я ніколи не чув про щось подібне, але спробую щось знайти. Якщо ти не проти, то звернусь до Дамблдора.

– Звичайно, аби зрозуміти, що відбувається зі мною, – ми з чоловіком обійнялись і я пішла до своїх друзів.