Ти моя, щоб не було… ось чому я з тобою.

— Та тихіше будь, мала… ай!

— Мовчи вже! Лізеш наперед – хто ж тобі лікар? А зараз терпи!

Хударлявий чоловік з коротким і сплутаним чорним волоссям смикнувся, примруживши ледь розкосі блакитні очі. Дівчина здула з лиця пшеничне хвилясте пасмо і з ще більшим завзяттям почала обробляти уламкову рану в нього на плечі. Майже невагомо пробігаючи тремтячими пальчиками по гербу, що був наколотий прямо біля серця чоловіка, вона ховала власні очі, з силою прикушуючи м’які і пухкі рожеві губи, щоб з них не зірвалися нові лайки. Загорілий носик, завжди скрізь вкритий ластовинням, був зморщений, але знайома маківка навіть зараз пахла піском і рідним морем … набутий запах пороху і металу Ніко не помічав — тепер він стояв усюди, мерзотно намагаючись перебити собою запах квітучих акацій і каштанів.

Тяжкий «бум» — раптовий, як і завжди — пролунав в голові, прошивши кожну клітинку тіла. Одеса сіпнулася, зачепивши і без того глибоку подряпину Миколаєва, і притиснула білу ручку до грудей. Дихання перебило і вона закашлялася, сліпо дивлячись перед собою. Ніко втримав її, швидко розтираючи передпліччя, і зазирнув у заскленілі вологі очі, не зумівши стримати грубість, що злетіла з тонких обвітрених губ.

— Приліт? — вирвалося хрипло й сухо. Дівчина слабо кивнула, все ще будучи приголомшеною, і навіть не звернула уваги на густу червону смугу, що з’явилася на лобі і скотилася по щоці, гублячись між тисячі осколків, що встеляють пилюку. — Ох, Перлинка…

Руки Миколаєва — міцні, жилаві, вкриті старими і новими шрамами, — немов вітрило обвилися навколо плечей Одеси, вкриваючи та захищаючи. Власні рани кровоточили, але щось усередині горіло лютим вогнем, відгукуючись на кожен її тихий схлип. Його прекрасна, весела, смілива, вільна, як бриз… варта всіх ударів.

— Ніко, ти… тебе залатати треба, я зараз… допоможу, зараз, потерпи, рідний, потерпи… — затараторила дівчина, трохи збентежено витираючи власне обличчя тремтячими руками. У звичайно бірюзових очах, де завжди здіймалися хвилі та сміх, зараз оселилося дно Чорного Моря — небезпечне, незвідане, лякаюче, проклинаюче і тягнуче до себе всіх чужинців. Одеса заквапилась, бурмочучи собі під ніс порядок дій, іноді зриваючись на знайомий, ненависний і неконтрольований, шепіт, що завжди злітав із губ під час прильотів. Уламки… дитина… завал… вони всі ще діти… будь ласка… Боже.

Миколаїв різко спіймав руки дівчини і притиснув її до себе міцно, не випускаючи. На власних губах з’явився попіл, що покрив світле, тепер обпалене вогнем, дівоче волосся. Тяжкий корабельний якір ніби опустився на замерле серце. Ніко прикрив очі, бачачи перед собою обличчя тих, кого навіки забрало небо. Своїх… чужих у них ніколи не було.

— Відпус… пусти, — незграбно пробурмотіла Одеса, ковтаючи гіркі сльози, чисті, мов перша крапель. — Я допоможу тобі, допоможу… у мене вода… все віддам. Волонтери, допомога… ми з усім впораємося, обіцяю… я поруч…

— І я поруч, Перлинка. Я поруч, — прошепотів у відповідь Миколаїв. Виснажений постійними пострілами, висушений і втомлений, він цілував кожну солону краплину, відчуваючи на своїх губах лише море, колисаючи у власних руках саме його серце.

Низький і пронизливий брязкіт розкотився по окрузі. Знову затремтіло небо, спалахнув вогнем.