Header Image
    Фандом: Bangtan Boys (BTS)

    Темні кучері сяйнули золотом обіднього сонця і зникли за різнобарвними спинами натовпу. Чонгук не думав — рванув, штовхаючи чоловіка, що йшов попереду. Йому кричали, лаяли, але на все начхати. Це як у темному тунелі. Бачиш спалах світла, і тебе ноги вже самі несуть.

    Чонгук біг, хапаючи ротом сухе повітря. Кучері віддалялися, ховалися за рекламними щитами, знову виринали десь ліворуч, і це був саме той спалах. Чонгуку просто треба було наздогнати, інакше порожнеча, та сама, в якій з головою зараз є, ніколи не зникне. Мара, параноя, та називайте, як хочете.

    — Чонгук, — зап’ястя перехопила чужа долоня. Хлопець роздратовано смикнувся, але тримали міцно.

    — Чонгук!

    Перед очима з’явилось обличчя хьона і щось у голові клацнуло, повертаючи у реальність.

    — Що відбувається? — Джин супить брови, виглядає дуже схвильовано. Так само, як останні два роки. Чонгук заплющив очі і глибоко дихав, рахуючи про себе. Вичитав у якійсь книзі. Начебто має допомогти заспокоїтись.

    — Пробач, хьон, — він обережно прибирає долоню зі своєї руки і видавив усмішку.

    — Що з тобою відбувається останнім часом? Я вже зовсім нічого не розумію, — Джин дістає з рюкзака воду.

    — Не знаю. Я… Боже, — Чонгук нервово стискає пляшку, виплескуючи воду на пальці.

    — Підемо, посидимо десь? Я вже не можу на тебе дивитися, малий, чесно.

    Відмовити Джину неможливо. Не тільки через його вроджену переконливість. Чонгук йому просто дуже вдячний, образити не хоче.

    Тому що останні два роки, здається, божеволіє, а Джин – єдина людина, яка з цього всього намагається його витягнути.

    — У мене наче параноя, розумієш? — Чонгук крутить майже повну пляшку прохолодного пива і машинально закидає у рот дешеві солоні горішки.

    — Або марення якесь. Пам’ятаєш, я розповідав, що потрапив до лікарні?

    Джин задумливо киває, акуратно підважуючи вилкою холодний шматок курки. Він ще не обідав і зараз намагається у затхлому барі надолужити втрачене.

    — Мені після цього так погано. Голова постійно болить. Я вже де тільки не обстежувався — жодних проблем. Може, дійсно дах їде?

    І це щиро, без перебільшень. Взагалі не звик ділитися переживаннями з іншими, але сам не справляється.

    З того самого дня, коли прокинувся у Сеульській лікарні, довкола наче комп’ютерну гру запустили. Все надто нереально, надто неправильно. Неначе ось—ось від неба відвалиться дрібний шматок, а під ним — зелений код чи чорне полотно. А потім з нього знімуть окуляри віртуальної реальності, поплескають по спині та привітають із успішним тестуванням новітньої технології.

    Або, боже, у нього просто психічний розлад.

    — Може, ти просто втомився? — Джин тре підборіддя, оглядаючи пригнічене обличчя друга. Чонгук знизує плечима, закидаючи в рот цілу жменьку арахісу. Сіль рясно обсипала стільницю, але це нікого не хвилювало.

    — Запрацювався, не відпочиваєш. Підемо в п’ятницю розважимось? Я навіть на гей—клуб згоден, — і заливчасто сміється, наче сказав щось справді смішне. Чонгук насильно тягне губи в посмішці у відповідь, не бажаючи засмучувати.

    — Давай, Гук, йдемо. Знайдеш собі якогось красунчика, розслабишся, розтрусиш свої старечі кістки, — Джин закликає, як може. Це вже не перша і навіть не десята пропозиція, і на кожну Чонгук знаходив цілу купу відмовок. А зараз категоричного «ні» в перші ж секунди не прозвучало, тому… Може?

    — Подивимося.

     

    ***

    Чонгук зачинив двері і хрипко видихнув, опускаючи на підлогу важкий рюкзак. У ньому ціла тонна паперової роботи та забезпечена ніч на ногах. Що не втішало. Зовсім.

    Акуратно повісив куртку, вирівняв кеди. Поплівся на кухню, миттєво осушуючи залишену на столі склянку води. Зараз поїсть і життя стане трохи кращим.

    Не стане. Холодильник насмішкувато світить порожніми полицями з самотньою пачкою давно скислого молока. Треба йти в магазин.

    Чонгук кілька секунд тупцює на місці, вирішуючи все ж таки перед виходом на вулицю сходити освіжитись. Сьогодні повернувся раніше, ніж звичайно, Джин насильно виштовхав.

    А Чонгуку додому взагалі не хотілося. Чонгук свій будинок з недавніх пір ненавидить. Спеціально бере більше чергувань, спеціально тягає ціле море папірців для заповнення. Щоб не мати часу думати.

    Сонце заливає вітальню оранжевим світлом, огинає дрібні квадратики фіранки і падає на велику, порожню стіну дивними, візерунчастими тінями. Чонгук на цих тінях зависає. Розглядає майже десять хвилин, рахує в голові фігури і на восьмій спотикається об якусь нерівність. Підходить ближче. На його ідеальній стіні трохи вище паркету залишки, здається, клею. Шкребе нігтем, переконуючись. Немов тут хтось скотч ліпив. Точно не він. І квартира була новою, будинок тільки здали, коли Чонгук в’їжджав.

    Тоді що це, чорт забирай, таке?

    Роздуми гасить гучна мелодія дзвінка.

    — Так, мам.

    — Ти коли збираєшся приїхати? — у чужому голосі сталеві нотки, і тут уже навіть робота не допоможе. Чонгук клацає по значку динаміка, включаючи гучномовець. Відкладає телефон на стіл і швидко стягує одяг. Все ще треба у душ.

    — Вдома не був стільки років, Чонгук. Я забуду, як ти виглядаєш. Може, хоч на свята приїдеш?

    Чонгук нерозбірливо угукає, стягуючи через голову тепле худі. Мамі начхати, їй би просто виговориться. Може сумує, не виключено. Може, Чонгук справді приїде. Але зараз про це не думатиме.

    Ще кілька хвилин нудного монологу та остаточне:

    — То що?

    — Подивлюся, як буде з роботою, мам. Мені час бігти, добре?

    Жінка невдоволено фиркає, а Чонгуку перед очима малюються похмурі брови та опущені куточки губ.

    — Гаразд. Подумай, Чонгук. Я справді сумую.

    І щось таке в голосі прослизає, давно забуте, зовсім далеке. Щось, що змушує сина вперше за кілька років відповісти.

    — Я теж, мам. Бережи себе.

    Телефон гасне і летить на диван, а Чонгук йде в душ.

    Прохолодна вода навіть восени — це непогано. Особливо, коли головний біль став вірним супутником.

    Чонгук спирається долонями на мокру плитку і хапає ротом повітря крізь потік, що ллється на обличчя. Прикрив очі, думками повертаючись на вулицю. У той натовп, де купалися в сонячному золоті смоляні кучері. Такі до зубного скреготу знайомі. Здається, навіть відчуття може зловити. Коли волосся між пальцями, в кулаку. Коли лоскоче чоло так… звично? І пахне. Пахне, здається, медом.

    У роті накопичується слина і разом з водою при черговому зітханні перекриває горло. Чонгук давиться, виринаючи у реальність, відпльовується і різко викручує кран, обриваючи холодний потік.

    Волосся не сушить. Натягує домашні спортивки, худі, куртку та теплу шапку, щоб не захворіти.

    До магазину добирається за лічені хвилини. Усередині невеликого приміщення всього дві каси, чотири ряди та тьмяні лампочки. Тепло, навіть спекотно; смердить солодкою гниллю і дешевим освіжувачем. Чонгук дістає корзинку наспівуючи пісню, що грає в навушниках. Попсову, далеко не якийсь серйозний твір, але йому подобається.

    Кидає у корзинку кілька пачок локшини, рис, куряче філе. Вибирає не найгниліші помідори, зелену цибулю. Вже біля каси згадує, що закінчилася кава. Важко зітхає, а у навушниках “be happy”. Йому хочеться розсміятися від такої поради, але насправді просто перемикає пісню. Соплива балада набагато яскравіше вписується в загальний фон настрою.

    Біля стелажа з кавою Чонгук розстібає дуту куртку і відтягує прилипле до грудей худі. Спітнів.

    Вихоплює очима назви, шукає улюблений напій. Задивляється на чаї, що розкладені поруч. Він таке не п’є, ні. Йому подавай гіркий кофеїн, то більше схоже на реальність.

    Привертає увагу фіолетова коробка з красивими, золотими літерами. На малюнку — чорниця та листя базиліку. У голові – «хто ж таку гидоту п’є», а рука від мозку, здається, відключилася. Тягнеться сама і вже майже хапає…

    А потім щось незрозуміле. Чужа долоня і довгі, красиві пальці. І шкіра до шкіри, і імпульси, тремтіння, електрика. В очах з’являється тугий туман, нічого не видно. І Чонгук майже навпомацки знаходить ручку корзинки, стискає пластик, намагаючись розгледіти людину поряд.

    Йому щось кажуть, але туман ще густіший, майже чорний, і треба швидко заплющити очі, натиснути на повіки, щоб пройшло.

    Голова розколюється, немов хтось молотком прямо по скронях лупить. Музика гримить у вухах, і від цього ще гірше.

    А потім мить — і біль розсипається крихтами, опадаючи прямо під ноги, на брудну підлогу. Все якось нормально одразу і незрозуміло, що взагалі було.

    Чонгук фокусує погляд на пухнастому, кучерявому волоссі, такому тьмяному у світлі ламп, і яскравій упаковці дивного чаю, яку вхопила чужа долоня. Музика глушить усі звуки, і Гук, мабуть, виглядає таким недоумком. Корзинка із гучним стукотом вдаряється об плитку, пластик тріскає.

    Йому начхати. Зривається на біг, вишукуючи темну маківку серед порожніх продуктових рядів. Чіпляє плечем стелаж і з нього валяться продукти. А Чонгук біжить, своїм обривистим диханням перебиваючи тихі слова у вухах про щось вічне.

    — Ей! — навушники летять на підлогу, висмикнуті злою молодою касиркою. Повертається реальність. Чонгук зупиняється, озирається. Ніяких кучерів, рук із довгими пальцями теж немає. Він стоїть посеред магазину, задихається, а йому говорять про грошову компенсацію, про шкоду.

    — Пробачте, — ніяковіє, ховає очі, а всередині таке нерозуміння, ціла прірва.

    До будинку виходить дістатися лише за годину. Залагодити проблеми не важко. Чонгук допоміг розставити розкидані снеки на місця, і касирка навіть кокетливо посміхалася, заглядаючи у чужі такі гарні очі.

    У квартирі кинув пакет продуктів біля входу та сів біля стіни. Більше години чистив залишки клею. Бездумно, машинально.

    Точно божеволіє.

    А потім ніч із болючими, обірваними снами. На всю свідомість широкий кадр чужого плеча — гострого, з маленькою родимкою. І шкіра у світлі згасаючого сонця вогнем переливається, а Чонгуку навіть крізь сон подих перехоплює. Красиво.

     

    У вечір п’ятниці він дзвонить Джину і погоджується на похід до клубу. Думає напитись до безпам’ятства і вже дійсно скидає все на втому. Ця чортівня вимотує не гірше за роботу.

    У клубі шумно, смердить димом і потом. Музика рве колонки, але тут до цього нікому немає справи. Натовп одним цілісним потоком вигинається на зустріч звуковим хвилям, обпалює повітря алкогольними парами.

    Чонгук розмірено, зі стабільним інтервалом, закидає у себе шоти міцного алкоголю, небезпечно гойдаючись на стільці і, бог знає як, але втримує рівновагу. Джин танцює в цій гущі, зовсім забувши, що взагалі—то не гей і не личить гетеросексуальному чоловікові ось так тертись задницею об чужий член. Але Чонгука це потішає, тому припиняти подібну виставу він не спішить.

    Алкоголь ось як уже третю чарку не палить горло спиртом, а тільки приємно зігріває, змушуючи думати, що не так вже й міцно, можна ще.

    Чонгук все ще погано спить. Це й сном назвати складно — пусті очі, мокрі простирадла від поту і сліз. Бляклі образи під повіками такою щільною стіною, що боляче кліпати.

    Навіть під міцною пеленою алкоголю, навіть так, варто лише на секунду прикрити очі і все починається з початку. Кутасте плече, тонкі пальці. Неспокійні, чорні пасма. Як кадри із фільму.

    Мозок шепоче про психічні відхилення, алкоголь майже дозволяє повірити в реінкарнацію, спогади з минулого життя. Дурниці, Чонгук ж медик. Але влиті градуси заштовхують логічні думки подалі, поступаючись місцем наївності. Не може ж йому здаватися ніколи не бачене раніше, так?

    Поруч хтось сідає, але Чонгуку не до цього. У нього в голові ціла війна із протилежностей, у нього там битва майже на смерть.

    А людина простягає руку з купюрою, перехоплює довгими пальцями бокал. Довгими пальцями. Пальцями.

    Клацання. Війна стихла, білий прапор валяється під ногами. Погляд – на чуже лице, а там… Там чорні завитки. Знайомо—незнайомі. Там шия з родимками, плечі міцні. Сорочка яскраво—бірюзова, наче шита під цю людину.

    — Я… — Чонгук говорить швидше, ніж думає. І знову слів немає, тому що людина повертається, тому що очима прямо у його, і навіть крізь п’яну розмитість можна розрізнити пульсуючі, золоті краплі всередині темної райдужної оболонки. Боже.

    — Ми знайомі? — і слова чомусь тремтять. Такою надією сяють, таким розпачем. Чужі повіки на мить приховують увесь цей всесвіт, а коли знову відкриваються, то ніякого золота там уже немає. Привиділося?

     

    — Не думаю, любий. Тебе, — незнайомець повільно, тягуче, хвилююче повільно повзе поглядом по його тілу. — Тебе я б точно запам’ятав.

     

    А Чонгук, він ніби й не дурний, ніби й проблем у нього не було. Але голос навіть крізь гучність музики ловиться рецепторами з приголомшливою точністю. Густий, вібруючий, переливається теплим оксамитом. Такий…

    — А мені здається, що знайомі, — Чонгук ніколи не був наполегливим, але зараз чомусь хочеться. Незнайомець ліниво кладе підборіддя на долоню і трохи хилить голову, прикриваючи кучерями очі.

    — Підкат так собі, але тобі можна пробачити, маленький.

    Чонгук мовчить і тільки кліпає швидко—швидко. Залип, тупо залип.

    — Потанцюємо чи одразу до тебе? — незнайомець облизує кінчиком язика нижню губу. Залишає на ній слину і Чонгук вже точно не відведе погляд. Усе. Кінець. Як там тепер молодь каже? Зловив краш. Ха.

    Чонгуку хочеться сказати, що він взагалі—то не такий. Хочеться переконати цю людину у своїй доброчесності і адекватності, в яку останнім часом сам не дуже вірить.

    Вистачає його лише на слабкий кивок і булькання «до мене». Блядство.

    Чоловік, проте, не виглядає розчарованим. Тягне до себе бокал, допиває напій і знову облизується.

    Чонгук думає, що цей рух з-під повік не витягне більше ніколи.

    На вулицю вони виходять разом. Не тримаються за руки, не зіштовхуються плечима. Просто стоять, ніби старі друзі чи нові знайомі. Мовчки.

    Чонгука трохи хитає. Він намагається виглядати тверезим, але після такої кількості алкоголю, влитого в себе за рекордних тридцять хвилин, навряд чи це вдасться раніше завтрашнього ранку. Незнайомець дивиться на нього з лагідною посмішкою. Ця посмішка хвилює до тремтіння, якщо запитати одного медика.

    Таксі приїжджає швидко. Так само швидко вони сідають усередину. Чонгук диктує водієві свою адресу і зовсім не думає, що подібна поведінка може бути небезпечною. У таксі жарко, голова паморочиться від важкого аромату парфуму, а стегно майже горить, ще навіть не торкнувшись чужого. Чонгук боїться думати, що буде, якщо все ж таки торкнеться.

    Доїжджають швидко і так само мовчки. Чоловік задумливо крутить головою, оглядаючи будинок. Дивиться, як Чонгук вводить пароль, знову абсолютно не замислюючись про безпеку. Дурний все ж таки. Чи надто зачарований?

    Вони піднімаються на ліфті і навіть не дивляться один на одного. Чонгук вивчає поглядом чужі туфлі. Гарні, шкіряні, напевно дорогі. Чіпляє свої – не туфлі, прості кеди. Коли він встиг полюбити таке взуття?

    Глибокі роздуми перериває тихе голосове сповіщення — ліфт прибув. Чонгук вилітає в коридор, швидко йде до дверей. Чує позаду цокіт тих самих туфель.

    З третього разу вводить пароль для входу в квартиру — 1306. Сам не знає, чому вибрав такі цифри, але вони у нього міцно в пам’яті, не забудеш.

    Незнайомець заходить слідом. Чонгук навіть у такому стані акуратно стягує кеди, рівняє. Гість скидає модні туфлі недбало, стопою відштовхує до стіни. На задниках — дрібні складки, наче їх постійно загинали. Чонгук на кілька секунд зависає.

    — Гарна квартира, — чоловік проходить всередину, відразу ж потрапляючи у вітальню. Сам включає світло, ніби бував тут раніше, але п’яний мозок власника житла не може обробити стільки інформації. Гість стягує одягнений ще біля клубу піджак, повертається до порожньої стіни… і застигає. Прямо так, з одягом, що висить на одній руці, вже не таким ідеально вкладеним волоссям.

    — Щось не так? — Чонгук обережно торкається чужого плеча, привертаючи увагу. Незнайомець відмирає, здивовано озираючись. Очі зовсім туманні, як Гук тільки не помітив? Гість, виявляється, п’яний не менше.

    — Ні, любий. Задумався, — і усміхається, а у Чонгука все летить вниз, жаром збираючись внизу живота. Він би цю усмішку на сотнях фото зафіксував. Вмів би малювати — неодмінно залишив би на полотні. Через брак чогось кращого, просто добре запам’ятав і виділив, так, маленьке містечко у своєму серці. Якось надто швидко, проте…

    — Ем… У мене давно нікого не було і… — Чонгук почервонів би зараз від ніяковості, бо перед ним дивовижний дорослий чоловік, а він тут, як школяр. Але щоки і так горіли, куди вже більше. — Я маю запитати, хто буде знизу?

    Гість підняв брову, розтягуючи губи в ще одній посмішці, такій підлітково—хитрій. Підійшов ближче, майже не залишивши між ними простору. Чонгуку в голову знову вдарив важкий аромат, і він ось зараз, прямо у цю мить, готовий був віддатися тій людині в руки. Дозволити робити з собою все, що тільки заманеться. Будь-що.

    — А ти хочеш бути зверху? – чоловік нахилився і Чонгук завмер. Очі у світлі лампи ще більше виблискували. І золоті зірки повернулися. У таких не шкода втопитись.

    — Ні, — дуже різко і дуже швидко. Незнайомець слабо хмикнув, опускаючи долоню на талію. Чонгук видихнув. У роті стояв гострий присмак алкоголю, і це все у поєднанні змушувало кров кипіти. Голова спорожніла, варто було чужим пальцям міцніше стиснути шкіру. У голові фоном горіло розуміння, що варто цим долоням вкластися на його талію одночасно, вони її повністю обхоплять. Боже.

    — Скажи мені, любий, — гість торкнувся носом шиї, шумно втягуючи повітря, а Чонгук просто не зумів втриматися від тихого видиху. — Скільки тобі років?

    Це питання опустило на землю. Чонгук насупився.

    — Двадцять шість. А що?

    Його шию залоскотав тихий сміх і тремтіння повернулося знову, варто було губам сильніше притулитись до шкіри.

    — Зроблю тобі комплімент — виглядаєш ти набагато молодшим.

    На цьому розмови закінчились. Натомість розпочалося повне божевілля.

    Незнайомець цілувався не менш приголомшливо, ніж виглядав. Зминав його губи так правильно, кусав так своєчасно. Торкався там, де треба, гладив, лизав.

    А Чонгук… Чонгук просто відпустив себе. Випав із реальності, віддавшись рукам із довгими пальцями, губам, які вміють так іскристо посміхатися. Збудження майже боляче рикошетило по тілу, член у штанах пульсував. Господи, у нього ж справді давно нікого не було.

    Чоловік штовхав його у бік спальні, Чонгук слухняно підкорявся. Абсолютно неважливо, де саме вони це зроблять. Хоч на підлозі — він був готовий на все, аби позбутися напруги, що накопичилася за стільки часу.

    Його акуратно вклали на ліжко, акуратно стягнули футболку. У кожному русі, у кожному дотику відчувалось стільки тремтливої ніжності, ніби вони не коханці на одну ніч. Наче між ними щось більше.

    Чонгук видихнув, коли джинси нарешті зникли у темряві кімнати. Йому було зовсім трохи соромно за свою безініціативність, але тіло егоїстично вимагало отримати задоволення. Розрядку хоч на одну ніч. Занадто багато для його такої слабкої, такої майже кришталевої свідомості. Там уже тріщини, там дихни — все розсиплеться.

    І найбільша проблема, саме зерно — причина цього невідома.

    Тому так, Чонгук егоїстично розслабляється, підставляється під чужі губи—руки. Стогне тихо, тільки очі не сміє закривати. Перед ним – втілення мистецтва, створення всесвіту, великий вибух, божевілля. Занадто високо для медика, але хто ж його засудить?

    Коли чоловік знімає свою цю безглузду сорочку, що так йому личить, Чонгука сильно вибиває, так, що дати б час на віддихатися. Там, під легкою тканиною, перемішані витонченість із силою. Там литі м’язи, смаглява шкіра, навіть від світла слабкої лампочки зрозуміло.

    Руки тягнуться мимоволі. Пальці повзуть вгору, назад, щоб обережно, чуттєво так, прямо по шкірі.

    Чонгуку здається, що він це тіло знає. Здається, що розуміє до останньої клітини. Проводить ледь відчутно по лопатках, а людина над ним здригається. Кусає шию нижче вуха, а у відповідь відчайдушний стогін. У відповідь торкання, теж правильні, немов по карті.

    На грудях щось маленьке і темне, але перед очима все пливе і Чонгук може тільки обережно пробігтися пальцями. Шкіра під ними вібрує.

    Незнайомець відсторонюється, лізе рукою у кишеню. Витягає два пакетики, і на незрозумілість у чужому погляді посміхається.

    — Ультратонкі. Для повноти відчуття.

     «Ультратонкі. Для повноти відчуття, Гу. На правах реклами, — і хрипкий сміх, спільний.»

    Чонгука накриває. Чонгук ловить прихід, як найвідчайдушніший наркоман. Чонгук зовсім не розуміє, що з ним відбувається. Давиться стогоном, коли ті довжелезні пальці штовхаються всередину. Давиться криком, коли «ультратонкий» змінює пальці.

    Йому боляче, повнота відчуттів занадто незвична після такої тривалої перерви. Йому неймовірно — незнайомець знає свою справу. Їм навіть не треба підлаштовуватися. Ловлять хвилю майже відразу, сходяться ідеальними пазлами, всесвіт будують навколо.

    У Чонгука всередині — нові світи, і в усіх, абсолютно в кожному єдиний бог на цю ніч. Хлопець прикриває очі, відкидає голову, а пальці тільки міцніше втискає в чужу шкіру. Свідомість малює гострі ключиці, штрихами виводить тіні. Дрібними крапками три родимки. Вони в нього всередині; тут, на людині, невідомим сузір’ям насправді.

    Оргазм збиває хвилею. Вібрує по тілу, б’є тремтінням всі нутрощі. Перемелює в крихти, збираючи докупи знову. І знову. І знову. Сотні тисяч разів за мить.

    Щоки обпалює гарячою водою. Солоною, господи.

    — Тобі боляче? — чужий голос збився, ледь чутно хрипить. А Чонгук може тільки махнути заперечно головою і простягнути руки, щоб пальцями в чорне море, щоб ближче до себе. Губами в губи і все повітря геть. Він готовий дихати лише цією людиною. Тільки ним.

    Емоції змиваються за кілька хвилин. На зміну приходить чиста втома.

    Чонгук навіть не дивиться на свого гостя. Ліниво накидає на обох ковдру, зовсім не дбаючи про чистоту. Підтягує подушку і засипає, під повіками замальовуючи те, що відбулося, вже не помічаючи на собі уважного погляду темних очей.

     

    ***

     

    Ранок починається гучною мелодією вхідного дзвінка. Потім ще одного. І ще.

    Чонгук сповзає з ліжка, плететься на слабких ногах у вітальню. Голова розколюється, поперек ниє.

    — Так? — телефон лежав на підлозі. Не зрозуміло.

    — Боже, нарешті! — по той бік очікувано Джин. Дуже енергійний як на… очима у старий, настільний годинник… першу годину?

    — Куди ти вчора пішов? Не встиг тебе зловити.

    Чонгук мовчить. У квартирі чисто, нічого дивного. На животі засохла… сперма? Що?

    — Куди я пішов? — голос хрипить після сну. Джин у телефон щось бурчить.

    — Тебе питаю. Залишив мене у цьому… гей—клубі одного. Я ледве вибрався звідти.

    Чонгук не розуміє. Повертається до спальні, обводить каламутним поглядом зім’яту постіль. Проходить біля столу, біля смітника. Зупиняється. Презерватив? Що?

    — Я пішов сам? — у голосі з’являються панічні нотки. Всередині наче струну натягнули. Вона тремтить, вібрує, ось—ось порветься.

    — Начебто сам. А що таке? – голос перестає бути таким веселим. — Ти знайшов когось?

    Чонгук не знає. Пам’ять блокує абсолютно все, починаючи від бару до відкритих кілька хвилин тому очей. Судячи зі знайдених деталей — так, знайшов. То якого чорта він нічого не пам’ятає?

    — Ні. Може. Не знаю.

    — Давай зустрінемося сьогодні. Ввечері. В якомусь ресторані, га? — голос друга хлюпочеться надією. Чонгук хмикає.

    — Гаразд. Скинеш адресу, — він не має сил сперечатися. Джин схвально гуде і вимикається, побажавши на прощання хорошого дня.

    Чонгук стоїть ще кілька хвилин, тупо дивлячись на світлу, порожню стіну. Дряпає пальцем суху скоринку на животі.

    — Гидота.

    Плететься в душ. Прохолодна вода забирає туман, забирає біль і бруд. Але ні краплі не допомагає щось згадати.

    Переодягнувшись, Чонгук знову обходить квартиру. Знову не знаходить нічого дивного, нічого, що свідчило б про присутність тут учора чужої людини. Може, він сам себе…?

    Та ні, ніколи раніше такого не було. Тоді хто?

    Кидає до рота пігулку від головного болю, вмикає телевізор. Для фону, Чонгук не в силах сприймати те, що відбувається на екрані.

    Намагається згадати хоч щось, але в голові наче щільний блок. Нічого, пусто. Останній шот — і прірва. Мабуть, йому справді настав час сходити до психотерапевта.

    Відволікшись, він мало не пропускає повідомлення з адресою. Швидко збирається, виходить на вулицю. Там холодно і похмуро, точно як у нього всередині. Хоч у чомусь гармонія.

    Джин чекає на нього за одним із столиків невеликого ресторану неподалік лікарні. Вони часто тут бувають, місце знайоме.

    — Привіт, — друг щасливо посміхається, енергійно махає рукою. Чонгук теж так хотів би, чесно.

    — Я замовив як завжди, — Джин тицяє вбік, ніби там висить список страв. Переплітає пальці, кладе поверх підборіддя і дивиться. Чонгук знає цей погляд. Чонгук його терпіти не може, але витримує кілька разів на місяць. За нього просто турбуються, нічого біситися.

    — І хто це був? — очікувано.

    Чонгук знизує плечима, переводить погляд у сторону. Там, збоку, за столом сім’я. З двома дітьми, галаслива і весела. Діти розмазують по тарілках їжу, батько на це тільки сміється, витираючи по черзі брудні підборіддя. Мило.

    — Ти навіть з ним не познайомився? — Джин відсуває телефон до краю столу, звільняючи місце офіціанту, що приніс першу страву. Якийсь крем—суп. Знову ж таки — звично. Джин любить таке.

    — Я навіть не пам’ятаю, як він виглядав, — Чонгук зітхає, ховаючи долоні під столом. Наважується? Наважується. Ближчої людини в нього просто немає, а сам вже не в змозі справлятися.

    — Я не розумію, що зі мною відбувається. Начебто, — замовкає і кілька секунд підбирає слова. Джин терпляче чекає. — Неначе живу не своє життя. Після тієї лікарні я почуваю себе у грі, вже говорив. Але зараз це вже переходить будь-які межі.

    Друг слухає уважно, навіть не торкаючись їжі. Вони обоє навчені такому. Лікарі все ж.

    — Мені іноді сняться якісь образи. Не дуже добре пам’ятаю. Зазвичай це частини тіла або волосся. А потім вони мені в реальності вбачаються. І мозок ніби вимикається. Маячня якась, так?

    Джин зітхає.

    — Думаю, тобі просто час знайти щось крім роботи. Хобі, наприклад.

    Чонгук відкидається на спинку крісла, дозволяючи офіціанту поставити перед ним ароматну тарілку гострої локшини. Бере палички, швидко пхає в рот першу порцію. Від ранку нічого путнього не їв.

    — Спробуй розважитися. Не в клубі, — Джин піднімає руки долонями догори. — Це вже пробували. Сходи, не знаю, у кіно. Або на якийсь фестиваль. Хочеш, піду з тобою?

    Чонгук хитає головою — не хоче. Не тому, що проти компанії. Просто нікуди він не піде, знає напевне. Чон свою проблему може не дуже якісно, ​​але виклав. Вивалив на чужі плечі, що егоїстично, звісно. Але ж друзі на те й друзі, так? Зараз прийде додому, знову до своєї цієї квартири, яка чомусь чужа. Увімкне сопливу дораму і знову все буде, як завжди. Знову заштовхає всі думки глибше, знову піде працювати.

    Це вже пройдений сценарій. Вони сотню разів обговорювали подібне, сотню разів Джин пропонував розвіятися. І єдиний раз, коли Чонгук піддався, закінчився ось так.

    Вони ще трохи говорять, більше не зачіпаючи важких тем. Прощаються до понеділка. Чонгук приходить додому, валиться спати.

    А потім починаються тижні жаху.

    Тому що сниться тепер більше. Чуже плече уві сні набирає чіткості, тягнеться до ключиці. Кучері падають на лоб, прикриваючи очі, пальці починають рухатися. І голос. Боже, голос застрягає в голові навіть на час активності.

    Чонгук майже не спить. Чонгук починає боятися заплющувати очі, бо там, уві сні, щось дуже приємне. Щось рідне, близьке, важливе. А пам’ять блокує, не дає дотягнутися, хоч би як він не намагався.

    Чонгук божеволіє. Тепер точно.

     

    Підсумком всього, кінцевою станцією служить вже знайома барна стійка у вечір п’ятниці, і восьмий за рахунком шот.

    — Вам, здається, досить.

    Чонгук скошує очі. Густі, чорні кучері, міцна шия. Пальці довгі. Кліпає.

    Ні, не кучері. Рівне, темне волосся. Шия міцна, так. Але без родимок. Пальці не такі довгі, зате гарні, теж гарні. Гострі вилиці, широка посмішка, жива, відкрита.

    — Так, мабуть досить, — погоджується. А що ще лишається? У нього вже не просто сни, у нього марення в реальності. Галюцинації. Кінець.

    — Поганий день? — незнайомець хмикає, повертається обличчям до нього. Чонгук прибирає волосся з чола, зачісуючи його назад.

    — Поганий рік.

    — Скоро наступний почнеться, так що є шанс все налагодити, так? — співрозмовник мило прижмурюється, даруючи Чонгуку крихітну усмішку.

    Гук би кивнув, але віри в подібне рівно нуль. Він швидше здохне, ніж щось налагодиться. Навіть не знає, з якого боку підійти. Звернутися до лікаря? Страшно. Жахливо страшно, що дійсно збожеволів. Що ж тоді робити?

    І начебто сам лікар, начебто знає, що зволікати з таким не варто. Але людина всередині, та, яка далека від медицини, яка живе лише емоціями, наполегливо просить ще трохи почекати. А бридкий страх, що на корені язика гіркотою, штовхає на дурниці.

    Чонгук глибоко, дуже глибоко всередині боїться, що більше ніколи, навіть уві сні, не побачить того волосся.

    Він таки дурний. На всю свою голову дурний.

    — Я вже піду, — але це тільки слова. На ділі ноги підкошуються майже відразу, варто перенести на них вагу тіла. Його ловлять, щось кажуть, але перед очима рятівна темрява і вже начхати.

     

    ***

     

    Знову прокидається з важкою головою. За такий короткий проміжок часу вже вдруге, і це не добре. Він раніше взагалі не напивався, так, келих вина, пляшка пива, а тепер?

    Чонгук швидко кліпає, намагаючись навести фокус. Різко сідає. Він не вдома. Він уперше в житті після пиятики не вдома.

    Це спальня, так, точно спальня. Невелика, з простими, білими фіранками, через які лупить сонце. Чонгук ненавидить сонце вранці.

    Стіни світлі, м’яко-жовті. У нього ж спальня темна, затишна.

    Постіль теж світла. В нього не така, не світла. Тільки чорна.

    «Ти на ній, як місяць у небі, Гу».

    У голові різкий спазм. Боляче.

    — Тримай, п’яниця, — у дверях з’являється людина. Чонгук його бачить розпливчато, майже не розрізняє рис обличчя. Йому в руку пхають горня, в іншу — пігулки. Гук їх швидко ковтає, запиваючи прохолодною водою, і ледь не стогне від полегшення.

    — Сходи в душ. Я залишив там чисті речі.

    Чонгук не заперечує. Слухняно стягує себе з ліжка, йде за розмитою фігурою. У ванній навіть не дивиться в дзеркало — навряд чи в нього на обличчі щось змінилося на краще.

    Вода змиває сонливість, пігулка знімає біль. Все не так… погано? І нічого ніби не болить, значить він із тим хлопцем не переспав. Начебто.

    — Краще? — хазяїна житла він знайшов на кухні. Маленькій, такій ж сонячно-світлій, як і вся квартири. Жах.

    — Так. Ем…

    — Хосок. Чон Хосок,— хлопець усміхнувся і Чонгук, здається, зрозумів, чому тут усе так. Посмішка теж була сонячною

    — Чонгук.

    Хосок смішно вилуплює очі.

    — Справді? А хто такий Техьон?

    У голові знову спазмом різкий біль. Довелося спертися на одвірок, щоб не впасти.

    — Погано? — Хосок миттю підбіг, схопив за руку. Чонгуку цей дотик… незвичний. Смикнувся бездумно, скидаючи чужу долоню. Він не любитель тактильного контакту.

    Лише потім, за кілька секунд, накрив сором. Йому просто хотіли допомогти, а він…

    — Вибач. Я не дуже добре почуваюся, — і нервовий смішок. Хосок знову посміхнувся.

    — Нічого страшного, — він повернувся до заварювання кави. — То хто цей Техьон? Чи це не моя справа?

    Чонгуку ім’я зовсім незнайоме. Але в голові звучить справді… правильно. Наче було там уже сотню разів. Ніби висічено десь, а він ось так просто не пам’ятає.

    — Я не знаю.

    І це ж правда. І начхати, що від власних слів нутрощі обпалює окропом. Дуже поетично і критично неприємно душа йде у п’яти.

    Чонгук про це подумає якось потім.

    — Ти коли лягав, постійно його повторював, — Хосок дістає два горнятка і ставить на стіл. По кухні тягнеться запах кави.

    — Я зробив тобі каву, але якщо не любиш, можу…

    — Все гаразд. Я її літрами п’ю, — Чонгук спробував видавити усмішку, і, схоже, у нього навіть щось вийшло, бо господар квартири миттю засяяв.

    Вони пили каву у затишному мовчанні. Чонгук хотів запитати багато чого, але якось нічого конкретного на думку не спадало. Що ж…

    — Дякую, що допоміг і притягнув мене сюди. І за одяг, і…

    — Будь ласка. Але тепер ти висиш мені вечерю, — і в цьому була певна частка флірту. Або не частка. Чонгук уже майже був готовий відмовити, але знову промовчав. Тільки кивнув, втупившись у горнятко. Не готовий був побачити в цих сонячних очах розчарування. Але ще побачить, звичайно побачить. Варто Хосоку познайомитись з ним ближче.

    — Я жартую. Якщо ти не хочеш … — новий знайомий сховав обличчя за довгими пасмами.

    — Ні, все гаразд. Буду радий пригостити тебе.

    Добре, одна зустріч вартує цих радісних іскорок. Чонгуку за великим рахунком варто було б плюнути, він нічого не винен. Це вибір Хосока – допомогти йому. Але Чона завжди надто сильно мучила совість.

    Вони обмінялися номерами. Чонгук сто років не займався таким. Ще хвилину, мабуть, дивився на просте “Хосок” на своєму екрані, введене чужими пальцями.

    Це приємно — знайомитися з людьми. Приємно, коли хтось у тобі зацікавлений ось так, щоб «вечеря» та «потім ми могли б прогулятися». Чонгук не пам’ятає, коли останній раз взагалі гуляв.

    Саме тому, стоячи в чужих спортивках і своїй куртці, з пакетом брудних речей, він вперше за цей ранок дарує новому знайомому одну зі своїх щирих усмішок, отримуючи таку ж у відповідь. Може, нічого страшного, що у Хосока весь будинок у жовтому кольорі? Може, щось із цього вийде?

    Хотів би сподіватися.

     

    Вони зустрічаються через день. Вибране Хосоком кафе далеко від квартири Чонгука і він вперше за останні кілька років сідає на іншу гілку метро. Їде довго, навушники встигають змінити понад десяток пісень. Руки ховаються у глибокі кишені сірого пальта – теж уперше. Чон і забув, що таке припадає пилом у шафі. Коли ти працюєш лікарем швидкої допомоги і часу в лікарні проводиш більше, ніж вдома, якось не до модних рішень в одязі.

    Хосок чекає на станції. Усміхається затьмарно-сонячно, не в один тон із погодою. Чонгук чомусь ніяковіє, мнеться, не знаючи, куди подіти руки, коли чужі обвивають за плечі в обіймах.

    Вони йдуть у кафе. Хосок багато сміється і багато балакає, безсоромно ділячись найдурнішими історіями з життя. Розповідає, що сам — тренер у якомусь мажорному залі для тих, хто має надто багато грошей і замало сили волі. Розповідає, що любить літо, полуничне морозиво та дітей.

    Чонгук більшою мірою мовчить. Але це мовчання, воно сповнене чистого інтересу. Хосок добрий, Хосок чудовий. Хосок на вулиці, коли вони плетуться у невідомому напрямку, допомагає бабусі перейти дорогу і зовсім не злиться на машини, що сигналять. Хосок гладить усіх зустрічних собак, кудлатить шерсть і так гарно сміється.

    А ще Хосок страшенно прямолінійний.

    — Ти мені подобаєшся, — навіть очі не відводить, коли видає подібне, варто їм вийти на станції недалеко від будинку Чонгука. Хосок зголосився його провести, невдоволений, що вибрав таке місце для зустрічі. Далеко ж.

    — Я, знаєш, хотів би тебе собі, — і пальцями чіпляє пальці, легко погладжуючи Чонгукову долоню. А Чонгук, він би радий у відповідь так само, але під повіками, в голові, та всюди, боже, ці чорні кучері, і довгі пальці, і ціле зоряне небо з родимок. Наївно — не давати шансу реальності у боротьбі за вигадану мрію. Але Чонгук, він хоч і розумний, проте дурний теж. Нічого не може вдіяти.

    А йому на мовчання розуміюча посмішка, ще раз пальцями по пальцях.

    — Я розумію, що тебе щось турбує. Але якщо ти не в стосунках, то я добиватимусь.

    І Чонгук, що ж, усміхається на це, покірно киває. Одними своїми величезними очима обіцяє постаратися.

     

    З того моменту в його житті Хосока стає багато.

    Хосок зустрічає після важких змін, будь то ранок або глибока ніч. Простягає гарячу каву, безсоромно переплітає пальці. І балакає, заговорює всі проблеми, відволікає від демонів дуже якісно.

    Хосок тягне його гуляти. Не звертає увагу на невдоволення, знову пальцями поміж пальці, і у парк, ліс, кіно. Чонгук бурчить для видимості, ховає посмішку і дозволяє у цих прогулянках себе вести.

    У нього всередині так само погано, у нього там війни ведуться, йому все ще до чорта важко нормально спати, але навколо цього ніби щільну кулю плівки натягнули. Воно є, воно турбує, але десь на задньому плані.

    На передньому — Хосок, променистий і добрий, з купою історій, що не вичерпуються, і теплими посмішками.

    Через місяць, напередодні зими, Чонгук ризикує познайомити його з Джином. І невідомо, кому від цього знайомства приємніше — Джину, що нарешті бачить близького друга без звичного кислого лиця, чи Хосоку, що добився хоч малої, але довіри.

    Вони рідко, але вибираються погуляти втрьох. Джину Хосок дуже подобається і він не перестає про це нагадувати. Штовхає Чонгука в його бік, просить дати бодай шанс.

    І Чонгук здається. Одного вечора, коли його знову проводять до дому, ніяково тупцює на місці, щоб уже наступної миті схопити чужий комір і обережно, майже невагомо, притиснути губи до чужої посмішки.

    І це приємно – без алкоголю відчувати поцілунок. Приємно відчувати теплі долоні під курткою, гладкі губи під своїми, покусаними до м’яса. А ще — бачити чисті вогники щастя у темних очах. Що ж, вони можуть спробувати.

    Буде складно. Це Чонгук виразно розуміє вже через якісь три години, коли мокрий прокидається у своєму порожньому, величезному ліжку і давиться глухим криком. Щоки печуть від сліз, губи в засохлій скоринці крові, а перед очима — інші, з дрібними сузір’ями на межі райдужок. Сповнені болю та німого докору.

    «Зрадник».

    Він тієї ночі плаче. Гучно, надривно, як у дитинстві. Забивається в кут своєї темної спальні і довго ридає. Тому що пиздець якийсь. Тому що це точно треба лікувати. А звір усередині, дракон чи хто там, невдоволено шипить, отрутою-вогнем плюється — не можна, не дам. Береже ці блядські картинки, як найпотаємніше.

    Попускає вранці. Чонгук бере телефон і довго крутить у руках, наважуючись. Це не може тривати вічність. Він хоче бути просто щасливим із одним сонячним Хосоком. Так, вперше готовий за щось боротися.

    Почне з малого.

    — Привіт, Гук-а! Ти чого так рано? — голос по той бік сонний, але без краплі невдоволення. Чонгук жує губи, там уже місця живого не лишилося, заламує пальці.

    — Нам треба поговорити.

    Хосок мовчить секунд вісім і так, Чонгук рахував.

    — Зараз?

    — Якнайшвидше.

    Вони зустрічаються у парку неподалік будинку. Чонгук вивалюється у холодний початок зими в одному худі на голе тіло і таких незрозумілих для нього самого кедах.

    — Тримай, — знову кава, знову турбота.

    — Десь два чи три роки тому я потрапив до лікарні, — починати складно. Але ж це перший крок, його завжди зробити найстрашніше.

    — Не пам’ятаю, що тоді трапилося і як саме я там опинився, але згодом почався якийсь треш. Щоночі мені сниться одна і та сама людина. Уривками, картинками. Наче хтось у голову пустив стару плівку. Я не знаю, хто він. Не знаю, що нас пов’язувало і чому це все відбувається. Іноді він мені в реальності теж мариться. Мене в такі моменти вирубає, і потім все спочатку… Але, — Чонгук сам знаходить чужу руку, міцно стискає чужі пальці. Дивиться дуже відкрито.

    — Я хочу все це припинити. Хочу на цих картинках тебе, розумієш? Дуже хочу.

    Йому у відповідь — знову усмішка, теплі губи на лобі та тихе «я допоможу».

     

    І Хосока стає ще більше. Він тепер не тільки реальності, він всюди. Пише повідомлення, дзвонить. Скидає фотографії, дарує альбом. Так старається…

    І Чонгук наважується ще раз.

    — Ти вперше запросив мене до себе. Мені варто радіти? — Хосок знімає кросівки та акуратно вирівнює їх біля входу. Чонгука клинить. Не те. Швидко зморгує мару, посміхається.

    — Думаю, це мені варто.

    Вони влаштовуються на дивані, відкривають принесене Хосоком вино. Вечір добрий, приємний. За вікном перший сніг, а Чонгук асоціює його з новим початком. Він сьогодні має намір переступити ще одну межу. Довго думав про це. Ті картинки, які з незнайомими кучерями, здебільшого йдуть у комплекті зі спальнею. З темною постіллю, з м’яким світлом торшера.

    Що, якщо поверх накласти нові?

    — Смачне вино, — Хосок перекочує напій у роті, а долоню обережно кладе на кутасте коліно в сірій тканині спортивок. Чонгук навіть майже не смикається.

    — Ага.

    — Чому в тебе ця стіна порожня? Повість фотографії, буде затишніше.

    Чонгук відволікається. У нього дійсно порожня стіна. Та сама, на яку він з поперемінним успіхом залипає майже тричі на тиждень. Якось жодного разу не думав про це.

    — Ти маєш рацію, — і сміється, намагається не ховати очі від чужого уважного погляду. Вливає в себе ще один келих. Для хоробрості.

    Це так ніяково. Начхати, що йому далеко за двадцять. Почувається точно на зелених п’ятнадцять перед першим сексом.

    Хосок помічає. А тому сам тягнеться вперед, акуратно торкаючись губ. У Чонгука всередині ні книжково-романтичних вибухів, ні топленої млості на пальцях. Зате приємне тепло, натомість несподіване відчуття захищеності.

    Він першим відкриває рота. Першим штовхається язиком, маже по губах, збираючи залишки гігієнічної помади та вина. Йому на зустріч — така віддача, що голова кругом. Хосок шумно дихає, долонями впевнено гладить стегна.

    — Я так сильно хочу тебе… — і голос у нього несподівано хрипкий, низький. Пробирає? Чонгук мружиться, а під повіками зовсім не те, боже. Розмикає очі майже насильно, вдивляється, вбирає інший образ. Такий зараз потрібний.

    — Ти такий гарний, Гук-а, — його вкладають спиною на диван, цілують шию. Чіпляють пальцями футболку, оголюючи живіт. Іскри бажання віддають у паху важкістю, і десь на задвірках свідомості Чонгуку думається, що було б зовсім погано, якби у нього не встав.

    Він зціджує тихий стогін, коли гарячий язик ковзає по шкірі. Це приємно, точно приємно. І йому справді найбільше у світі хочеться зробити так само приємно цій людині. Але…

    Не те.

    — Може, підемо в спальню? — Хосок допомагає стягнути футболку, відкидає її на підлогу. Чонгук киває, бо так, у цьому і був весь план. Вони ще раз цілуються, він легко лиже чужу шию, вибиваючи хрипкий стогін.

    Не такий.

    Вони піднімаються і Чонгук йде першим, вказуючи дорогу.

    — У тебе тату?

    Завмирає.

    — Що?

    Хосок виглядає чудово. Легкий рум’янець на щоках, блискучі очі, припухлі губи. Краса.

    Не така.

    — Тату. У тебе на спині. Біля лівої лопатки, — Хосок підходить ближче, акуратно повертає хлопця обличчям до дверей спальні. Чонгук відчуває пальці на шкірі і його знову криє. Накриває, фігачить розрядом по всьому тілу.

    Тому що таке було. Таке точно було, він на колінах готовий доводити.

    «Вони немов та червона нитка з легенди, знаєш? Завжди нас з’єднують.»

    — Чонгук? — Хосок тягне його за плече, але той не піддається. Втупився поглядом у зачинені двері, навіть не кліпає.

    — Яка літера, Хосок?

    — Що сталося, Гук-а? — чужий голос тремтить, а він, Чонгук, навіть не може відповісти. Не може думати про хлопця, що стоїть за спиною. Це так безглуздо.

    — Яка літера?

    Він знає. Він, чорт забирай, не розуміє звідки, але знає.

    — “Т”.

    «У мене буде «J», гаразд? А в тебе моя. Круто придумав, так?»

    — Звідки це все? Хосок, чому я пам’ятаю те, чого ніколи не було? Звідки воно у моїй голові? — світ перед очима пливе. Чонгук ховає обличчя в долонях, душить схлипування.

    — Що, Чонгук-і? Про що ти? — Хосок його розвертає до себе, обхоплює долонями обличчя.

    — Це все. Боже, мене немов запхали в чуже тіло і змусили жити чуже життя, — голос ледь чутний. Сльози заливають щоки, мажуть долоні. Дихати важко, усередині все тремтить.

    — Ці картинки, ім’я, тату. Хосок, я не робив собі тату. Ніколи, — і такий гучний схлип, такий нещасний. Хосок притягує його до себе, ніжно гладить волосся. Шепоче якісь дурниці, щось зовсім незначне. А Чонгук плаче, а Чонгуку боляче, зсередини кігтями нутрощі розриває паніка.

    — Я не можу відповісти тобі взаємністю, Хосок. Вибач мені, вибач, будь ласка. Ти така… — хрип. — Така чудова людина. А я хворий якийсь. Пробач, пробач…

    Хосок шепоче, що все добре, що нічого страшного. Що вони можуть просто бути друзями, що він допоможе.

    Але Чонгук знає — йому в цьому блядському світі нічого не допоможе. Нічого, крім…

    Топче цю думку в зародку.

    Коли істерика стихає і вони повертаються на диван, Чонгуку знову ніяково. Він вибачається півсотні разів, плаче від безвиході, від власної дурості. Хапає чужі пальці, як рятувальний круг, а йому у відповідь чиста, відкрита посмішка.

    — Може, тобі сходити до психолога?

    Чонгук киває, тому що так, може нарешті пора.

    — Чи з’їздити кудись? Відпочити? До батьків?

    Щось маже яскравим спалахом думки. Щось знову незрозуміле, але чомусь ідея здається найкращим рішенням.

    — Ти ж розповідав, що давно не був у мами. З’їзди, розвійся. А якщо не допоможе, сходиш до лікаря, гаразд?

    Чонгук киває, ластиться до лагідних пальців. Він втомився, так сильно втомився. Хочеться просто повернути своє життя до лікарні. Розмите, мабуть нудне, але нормальне. Без цих усіх божевільних видінь, без незрозумілих татуювань, про які навіть не пам’ятає. Можливо, знайти собі хлопця. Такого як Хосок. І жити звичайним життям.

    Чонгук засинає на колінах друга, сподіваючись хоч одну ніч провести у спокої.

     

    0 Коментарів