соулмейти

soulmate AU – ау, де люди від народження не бачать кольорів, проте, коли вони зустрічають свого соулмейта, та дивляться одне одному в очі, можуть побачити колір очей одне одного, якщо ж зоровий контакт відбудеться тоді, коли у одного з партнерів буде підвищений адреналін, то ця сама людина зможе побачити кольори навколишнього середовища на деякий невизначений час, якщо підвищений адреналін буде у двох, і вони є рідними душами, то вони зможуть бачити кольори до кінця свого життя.
***
+ примітка +
я не претендую на канон, тут може бути багато фанону та іншого, що зовсім не збігається з реальністю, сподіваюсь, нікого це не відштовхне ;).
також хочу додати для тих, хто взагалі не знає шо таке ця ваша музична школа, то це місце, де навчають музиці зазвичай 8 років поспіль. а якщо ти вчишся відмінно, то може записатися на додатковий предмет (принаймні, в нас було так)
(та уявимо, що Фіма та Діма народилися в одному році, та на початку їм двом по 17)
***
Музика – наука, яка не всім дана. а навіть якщо і дана, зрозуміти “її” буде іноді доволі важко, а іноді і зовсім – неможливо.
це те, що більше ніж щось матеріальне, іншими словами надприродне.
але, як виявилося, можна навчитися цій науці, і початкову освіту надають саме в музичних школах.
насправді, це місце не для всіх залишає приємні спогади, хоча про це можна поговорити пізніше.
***
Весь світ був усвідомлений у існуванні соулмейтів, це не було якоюсь казкою чи маячнею, вигаданою для історій про “вічне.палке.кохання“, це було сучасною реальністю, до якої звикали віками.

але, що робити людям, котрі зневірилися в існуванні соулмейтів? а такі точно існують. точно точно існують.
от наприклад Дмитро, йому в цьому році вже буде 18, а так звана “легенда” про соулмейтів, як він їх називає,  каже, що після 18 пошуки стануть складнішими в декілька разів.
напевно, останні три роки кожного разу, коли він зустрічав якихось давніх знайомих, головним питанням та причиною їх цікавості було :
-” ну що, побачив?”.
сказати чесно, іноді це дратувало, його батьки ніколи не фіксували уваги на цьому моменті. скоріш за все, це було з-за того, що його батьки зустріли один одного ще в дитинстві, але й вони також розуміли, що не всім так щастить, тому останні роки вирішили не акцентувати на цьому увагу.

і було б дуже чудово, якщо б єдиною проблемою Діми були б лише пошуки соулмейта, але близько 8 років тому йому звалилася на голову така прекрасна річ як музика, а за нею – музична школа.
звісно, цей “освітній заклад” можна було покинути при першій ж можливості, але це затягнулося наскільки довго, що ось він вже як 8 рік буде ходити до цього музично-освітнього-пекла, не сказати, що всі спогади з музикою були жахливі. деякі просто погані, а деякі навіть хороші, хоча за останні часи таке відбувалося доволі рідко.

перше півріччя, не дивлячись на клас, було завжди чомусь легше, ніж друге. а у 8 класі це стало більш помітно, особливо враховуючи, що в кінці другого півріччя буде кінцевий екзамен, чутки про котрий вже роками ходять в стінах і поза будівлі.
хоча сам Дмитро ніколи не переживав щодо цього, напевно, йому було просто байдуже.

***
Ранок починався вже не дуже добре. це був початок березня, в звичайній школі були канікули, та в музичній також.
прекрасний сон, напевно, єдине, що не приносило хлопцю дискомфорту, перервав телефонний дзвінок.
перші хвилини дзвін було й не так сильно чути, і коли телефон відключився першого разу, його власник подумав, що нарешті від нього відчепляться хоч цього разу. Але ні, дзвінок знову залунав, а потім ще раз. і ще. той, хто дзвонив, напевно, був дуже наполегливий.
і на 5 раз хлопець, котрий вже перекошено лежав на ліжку від противного звуку, нарешті піднявся та подивився на екран, де світився напис “Вчитель. муз.шк.”.
нещасно вдихнувши, він все ж підняв слухавку.
– Доброго ранку.
– першим промовив хлопець, хоч ранок й був зовсім не добрий, а його голос був тихим та трохи хриплим.
-І тобі доброго ранку, Дімочко, ти зможеш сьогодні зайти на декілька хвильок, оберемо програму та трохи пограємо, тобі ж краще.
– голос вчительки був доволі дзвінким, але від її “Дімочко” періодично хотілося вийти. при чому, у вікно, навіть не дивлячись на всі горшки з квітками, що стояли на підвіконні.
Та й краще йому було б явно не від лишнього заняття за фортепіано, а від здорового сну, котрий остаточного покинув його кілька тижнів тому.
– Так, звісно.
– він говорив так, наче рубав слова сокирою.
Але що ж поробиш, раз погодився, то треба йти.
Вийшов хлопець близько через 30 хвилин після дзвінку, оскільки керувався думками “раніше прийду, раніше піду назад” хоча це не працювало майже ніколи.
Від його під’їзду було не так далеко до школи, тому дійшов він за хвилин 20.
снігу майже не було, все було більш зеленим та свіжим навколо, все ж таки весна настала.
а ось і будівля, що видніється за краєм провулку, вона не виглядала геніальною спорудою сучасного світу, просто звичайна біла будівля, котра була розмальована різними візерунками, скоріш за все, цим встиг зайнятися художній клас на минулих вихідних, оскільки хлопець точно пам’ятає, що цього “макового поля” точно не було тоді, коли він проходив тут до цього.
***
заходячи до будівлі, він першим чином перевіряє клас, і помітивши, що там замкнуто робить висновок, що вчитель зараз перебуває у актовій залі, з котрої, до речі, доносилися звуки гри.
якщо його слух не підводив, а це ставалося дуже рідко, то звідти лунали саме звуки скрипки, а якщо ще точніше, то декількох.
перед тим як перервати цю музичну п’єсу своїм входом хлопець зняв верхній одяг, повісивши свої речі на вішалку, котра також була нещодавно додана до будівлі.

коли він зайшов, майже ніхто з граючих на сцені не звернув увагу на звук торохтіння нещасних дверей, котрі з часом ставало все важче й важче відкривати, лише його вчителька, котра спостерігала за ансамблем, на мить повернулася до хлопця та кивнула йому.
напроти граючих скрипалів була ще одна викладачка, котра по своїй спеціальності була скрипачкою, проте, іноді вона вела й уроки сольфеджіо ( музична грамота), які Діма ну зовсім трохи недолюблював.
коли ансамбль завершив свою гру, 5 чоловік зійшло зі сцени, але 1 не ворушився навіть на сантиметр, лише опустив скрипку та смичок.
– Так, добре, було непогано. тепер хотілося б почути ваш дует скрипки та фортепіано, котрий ми готуємо до заключного академ.концерту.
-жіночка, що була викладачем по скрипці, говорила так поважно, що спочатку Діма подумав, який тільки маестро стоїть зараз майже перед ним на сцені, що навіть викладач звертається до нього на “ви”, але потім, почувши про дует, все стало на свої місця.
до сцени піднявся ще один хлопець, котрий до цього сидів на задніх рядах, напевно, спостерігаючи за граючим ансамблем.
вчителька почала дерегувати пустий такт, а це значило, що з наступного рахунку треба почати грати. треба. але вони не починають, якщо точніше, то починають, але не так як слід. скрипка, звісно, звучить майже ідеально, хоча чому майже, на фоні граючого піаніста вона була ідеальною, наче спів весняних пташок тоненьким голосочком, всі ноти були зіграні без єдиного фальшу,  партія скрипаля взагалом звучала чисто, що не скажеш про партію піаніста. це звучало просто жахливо, і справа була зовсім не в інструменті. руки музиканта тремтіли, і це було видно навіть знизу залу. він не попадав по клавішам, акорди не звучали від слова взагалі, партія, чесно кажучи, була зіграна навіть гірше, ніж жахливо. і зрозуміло, що вчителів це дуже обурило.
піаніст навіть не став слухати їх криків та звинувачень, вискочив з-за інструменту, та побіг кудись геть, перед цим зачепивши Діму, що стояв біля дверей.

– я, чесно кажучи, шокована..
-промовляла викладачка, закриваючи рукою обличчя щоб розслабитися та подумати.
піаніст, що вибігав з актової зали, по дорозі зміг розкидати ноти, та зробив він це так, що три листка валялося тільки біля Діми.
“а я думав, гірше вже не буде ”
це проносилося в його думках, коли він піднімав лежачі листки з нотами, а після наважився підійти до викладачів, задля того, щоб повернути партитуру.
а перше, що йому кинулося в очі, коли він піднімав листки, це те, що вся партія була написана від руки, не сказати, що його здивувало саме це, але почерк був трохи дивним, першим чином він навіть подумав, що це якісь ієрогліфи а не написані ноти.

– ось, тримайте.
говорив він, поки передавав листки викладачам.
– ох, дякую велике. я хотіла сьогодні розібрати з тобою програму, але схоже, що не вийде.
вчителька виглядала дуже засмученою та обуреною, переглядаючи ноти в себе в руках.

– а він не може зіграти зі мною?
промовив голос, котрий ще ніхто, напевно, за цей ранок й не чув.
це був скрипаль, що стояв на сцені. він був наскільки тихим, що Діма встиг й забути, що він тут присутній.
дивлячись на стоячого зі скрипкою, Діма помітив, що той хлопець звертався до своєї викладачки, та показував пальцем на піаніста, що в свою чергу, стояв біля своєї викладачки.

– ми можемо спробувати.
відповіли майже синхронно викладачі, і майже зразу після цього, хлопець почав підніматися на сцену до скрипаля та інструмента, тримаючи декілька листків в одній з рук.

і вони почали грати, та знову, це зовсім не звучало, скрипаль грав своє, дивлячись на струни та смичок, що плавно їздив по ним, піаніст же грав зовсім інше, це було гучно, так, наче він з всієї сили бив по клавішам, при цьому трохи прищурившись до нот, в яких було мало що зрозуміло.
і коли це закінчилося, з болем зітхнули всі.

– знаєте, це було не те що…погано. кожен грав свою партію, і зіграв правильно, але ви не виглядаєте і не звучите як дует, ви виглядаєте як люди, що хочуть не зіграти разом, а сперечаються, хто кого переоре по звучанню.
промовляла одна з викладачів.

– спробуйте зігратися, хтось почне першим, наприклад, Дімо, спробуй почати грати тихіше, а після подивися на відображення твого партнера на фортепіано, і ти зрозумієш, коли він почне свою партію.
-додала друга викладачка, її голос став більш спокійнішим.

вони почали знову, почали так, як їм порекомендували.
піаніст почав грати тихіше, поступово набираючи звук, а коли його вступ зблизився до кінцю й наближався до початку основної мелодії, він подивився на відображення свого партнера на фортепіано. як виявилося, той вирішив цей раз повернутися,  і дивився як грає його партнер на піаніно.
Діма помітив його погляд в відображені фортепіано, його очі, і тоді це почалося.
на мить він помітив відтінок кольору очей його партнеру, його очі були темними, і саме тоді Діма відчув, як в його тілі почався підніматися адреналін, він повернув голову, продовжуючи грати, коли тільки почув початок гри скрипки, але на той момент, скрипач встиг відвернутися, і всі кольори котрі встиг побачити піаніст вмить зникли.

спочатку він думав, що то йому здалося.
***
вони стали зустрічатися частіше, і ніхто не знав, було то випадковістю, чи ні.
зустрічалися проходячи повз один одного на вулицях, зустрічалися в різних супермаркетах, та іноді й в музичній також.
та й Діма вже встиг забути про той випадок з кольорами, що був близько 5 днів тому.

***
перший раз вони заговорили на уроці сольфеджіо, у тієї самої викладачки. на диво, тоді прийшло доволі багато людей, тож Діма, що прийшов майже за хвилину до початку уроку, був вимушений сісти за парту з кимось, а не як завжди страждати самому.
хоча і вільних місць було не так багато, тож він вирішив присісти до того самого скрипаля, котрого бачив тоді на сцені.

– можна?
прозвучало з його вуст, і майже моментально йому відповіли кивком, що означав “так”.
перші хвилини 3 вони мовчали, хлопець-скрипаль щось писав в своєму зошиті, Діма ж просто сидів, слухаючи вчителя.

– слухай, пам’ятаєш, ми тоді разом грали..
Діма не встиг договорити, як його сусіда викликали до дошки. йому, звісно, не хотілося дивитися в особисті речі, але той випадок з кольором очей та тим поглядом знову почав про себе нагадувати. тож, Діма тихенько притягнув чужий зошит до себе, закриваючи його, й розглядаючи обкладинку. йому було зовсім не цікаво, що було написано в середині, більше його цікавило ім’я та особистість музиканта, хоча з усього  написаного на обкладинці було незрозуміло майже нічого, єдине що він розібрав це пару символів з підпису імені. намагаючись щось скласти в нього вийшло “Фіма”, піаніст був впевнений, що звати його зовсім не так, але що є, те є.
він повернув річ на своє місце, знову роблячи вигляд, що він уважно слухає викладача та переписує все з дошки.

– що ти там говорив?
запитує в нього скрипаль, коли повертається на своє місце.
– о, так ти мене слухав! думаю, Фімо, ми зможемо потоваришувати, так ось..
почав говорити піаніст, проте, його монолог перервав сміх партнера, чесно кажучи, за всі ці п’ять днів він побачив його перший раз таким. він заливався сміхом, і схоже, що це було заразно, оскільки через кілька секунд Діма також почав сміятись, сам не розуміючи з чого. хоча сміялися вони не довго не довго.
викладачка виставила їх за двері, оскільки своїм сміхом вони завадили проводити їй урок.

-вибач, я просто…до мене ніколи так не зверталися, “Фіма” це щось нове і за межами реальності.
проговорив скрипаль, намагаючись заспокоїтись, та витирав сльози, що навернулися на очах від сміху.
-ох, вибачте, маестро, просто я не зовсім розумію ваші ієрогліфи.
піаніст почав підливати масло у вогонь, але йому лише посміхнулися у відповідь.
– ти змусив мене сміятись. я ніколи тобі цього не пробачу.
скрипаль говорив так, наче погрожував іншому.
після закінчення свого монологу, Фіма розвернувся та пішов до виходу з музичної школи.
– ще зустрінемося.
говорив він, а піаніст відповідав:
– обов’язково.
він дивився на музиканта, що покидав будівлю, але коли той повернувся до вішалки для того, щоб забрати своє речі, він знову побачив його очі.
знову, знову цей темний погляд, серце почало битися швидше, навколо почали з’являтися кольори, але як тільки скрипаль остаточно відвернувся кольори зникли знову.

єдине, про що тоді думав піаніст це те ” а чи бачить він також кольори, чи це тільки мені здається?”.

ці думки заполонили його повністю, це було в рази гірше, ніж тоді на сцені. він думав майже весь день про це, навіть перед сном.
та врешті решт йому вдалося заснути.

***
Наступні дні проходили наче сірі будні, він рідко зустрічався з Фімою, просто жив таким життям, яким він жив до цієї зустрічі.
хоча його думки не раз були зацікавлені на своєму соулмейті, і чесно кажучи, це дуже відволікало.
але це були квіточки, саме дивне почалось тоді, коли йому почались являтися сни з його участю. він був там не один, та був ще й інший, і хоч Діма не бачив його лиця, він був впевнений, що знає, хто це насправді.
сни були різні, в деяких він просто спостерігав за іншим, а деякі заходили до того, що він бачив як вони зближалися один до одного. останні його сни закінчувалися на поцілунку. принаймні, останні три, інші він не так добре пам’ятав.
***

спочатку він думав, що в нього почав їхати дах, але потім це стало звичкою, прокидатися вранці від дивного почуття, постійно шукати його погляди, та думати про те, чи бачить інший це саме, що бачить він?

звісно ж бачить, він бачить все те саме. всі ті самі кольори, всі ті сни. так само прокидається посеред ночі, так само не може спокійно дивитися на нього, та й на своє відображення в дзеркалі також.

***
раніше, їх спільні репетиції дуету трохи допомагали, вони акцентували увагу саме на музиці.
але потім все стало тільки гірше, після всіх тих снів вони не могли один з одним нормально спілкуватися, хоча доволі часто дивилися один одному в очі. це була своєрідна гра, “хто зізнається першим”.

Напевно, це й зветься “коханням”, або , принаймні, звалося.

***
до екзамену залишалися лічені дні, його вирішили перенести на літо, щоб всі змогли прийти. саме там вони й мали зіграти свій дует. можливо, це була їх остання зустріч.

всі були одягнені в сорочки та взагалом в одяг, що нагадував діловий стиль.
вони навіть не бачилися до виступу, Діма думав, що виглядав так, наче його душу наполовину з’їли, і зараз ця частина душі залежить від його партнера.
Фіма ж думав, що частину його серця вирвали, і він, напевно, не зможе спокійно жити без нього.
проте, коли вони побачили один одного, то не змогли промовити ніякого слова, що характеризувало їх почуття. вони просто мовчали.

всі їх почуття були вилиті в номер, вони мали виступати останніми, і ось.
піаніст починає гру, впевнено та легко натискає на клавіші, поступово набираючи темпу та гучності нот.
і ось, сольна партія скрипаля, він починає. та починає м’яко, смичок плавно їздить, пальці легко торкаються до струн.
піаніст піднімає свою голову, дивиться в відображення фортепіано на свого партнера.
спочатку, його очі були закриті, але після того, як він їх відкриває, знову з’являється цей погляд. знову це відчуття.
кольори починають проявлятися, так само накопичується й адреналін, серця починають битися частіше,  а руки рухаються швидше. і ось, майже все вже має свої кольори, і ніхто з них не закриває очі, просто не сміє.

номер завершено, фінальні акорди та кода прозвучали, вони були більш ніж ідеальні.
оплески, крики, все це доноситься з залу, адреналін починає затихати, як і кольори, котрі знову зникають.

– ти був неймовірним.
єдине, що зміг промовити піаніст в сторону партнера, після завершення своєї гри.
а той лише мовчить, дивиться й мовчить. все знову сіре, він кланяється людям в залі, а після покидає сцену.

всі викладачі були захоплені, вони безмежно хвалили музикантів, та кожен пишався своїм.

Діма зайшов попрощатися з вчителькою, оскільки це була одна з останніх їх зустрічей.

– ти неперевершений, хоч всі говорять про нього, я думаю що..
встигла промовити викладачка.
– він був неймовірним, я теж дивився на нього.
він перебиває жінку, а після махає рукою, намагаючись витерти сльозу, що потекла з ока.
викладачка лише посміхнулася, та протягнула пакет, де були документи про завершення музичного закладу.
після цього жіночку звуть до святкового столу викладачів, а Діма лише підходить заради того, щоб забрати свій табель з журналу.
проте, його око знову помічає той самий підпис в журналі, ті самі літери.
напроти імені скрипаля написана дата народження та рік.
– ” серйозно, з всіх днів в році, в нього саме сьогодні…”
він швидко все розуміє, розуміє, що втрачати вже нічого.
напроти його імені написано місце проживання, і піаніст вирішує, що або він приходить сьогодні, або не приходить взагалі.

вибігає з будівлі, навіть не попрощавшись з іншими, забігаючи в перший же супермаркет, де можна було придбати щось солодке.
бере якийсь торт, що бачить вперше, і сподівається, що це не самий жахливий вибір з усіх що стояли на полицях.
на касі, на щастя, його не затримують, з магазину він так само вилітає, дивуючи всіх прохожих та консультантів.

на вулиці починається легкий дощ, але йому зараз не до цього. до під’їзду, де по написам з журналу проживав скрипаль залишалося зовсім трошки.
кнопки на дверях були затерті, тому пінкод взнати було й не так важко.
третій поверх, 15 квартира, прямо як написано в журналі.

і ось він біжить по ступенях, деякі просто переступає, і ось ті самі двері.
його серце починає знову битися, частіше, голову дурманить. на вулиці дощ розійшовся як тільки можна, жме на домофон, очікуючи людину, що відкриває двері.

і йому відчиняє він, в домашньому одязі, в зібраному в хвостик волоссі.
схоже, він також був не менш здивований, коли побачив хлопця в мокрій сорочці та з промокшим  волоссям.
вони дивляться один на одного декілька хвилин, очі в очі. серце набирає швидкості, думки знову починають лізти до голови.
та з’являються вони. кольори. все навколо знову набирає різноманітних відтінків, вони продовжують дивитися один одному в очі, мовчать. вони знають все без слів, це їм не потрібно.
– вибач, я …просто я..
промовляє Діма після декількох хвилин мовчання. він кліпає, закриває очі, але кольори досі залишаються. він знає. вони обидва вже знають.
він просуває торт, куплений в магазині до цього.
– я не знав, що в тебе сьогодні..
– все нормально.
вони досі дивляться один одному в очі, хоча знають, що вже нікуди не дінуться.

піаніст підходить трохи ближче, і від нього не відходять, навпаки, також скорочують дистанцію.

і він цілує, цілує спочатку невпевнено, а потім більш м’яко, гладить шию свою партнера, а той кладе одну з рук іншому на лице, ще ближче притягуючи до себе.

– не думаю, що колись буду шкодувати про це.

промовляє Діма, коли трохи відступає, а Фіма лиш відходить, даючи тому пройти в квартиру, та замикає двері.

– я зроблю нам чаю.

говорить він, та вирушає до своєї кухні.

піаніст лише посміхається, та проходить до кімнати.