Сором через роки

Почніть Моя мила, кохана Ідо, я не бачу тебе, але чую сміх і забавне хрюкання. Впевнені, що мої очі дивляться на тебе з великою ніжністю, кажучи, що я не ображаюся на ще одне викрадення окулярів. Вони точно личать тобі, тобі все личить. В щоб ти не була одягнута – для мене ти завжди прекрасна пані.

Я пам’ятаю, як пару років тому ти перевернула мою шафу, вдягаючи на себе мої сорочки. І кожна з них, ніби належала твоїм рукам.

Улюбленою стала білосніжна, покрита багатьма ґудзиками, тож я допомагали застібнути. Тоді ми ще не освідчилися, але вже були схвильовані від такої близкісті. І я збрешу, якщо скажу, що не були раді допомогти з цим. Твої оголошені плечі завжди здавалися мені гострими, а по ключицям хотілося провести рукою, наче струни інструмента. Я кохали і кохаю це все. Кохаю всю тебе, з твоїм божевіллям, одягом та без, сміхом та ризиком. Мені хотілося б покохати і сумну тебе, відсунути сяйво та побачити іншу сторону. Обіцяю, я теж буду її кохати.

Я рідко бачу твої сльози. А з нагоди ти їх витираєш або ткнешся в мої груди. Єдине, що чутно – заспокоєння мене. Переконуєш, мовчиш, але ніколи не розповідаєш усе. Я б хотіли почути це горе та говорити втішаючі слова для тебе! Це не мої сльози, а твої! Витирати їх – зобов’язання.

Без сліз я все так само бачу печаль. Бачу сіре пір’я, яке ти ховаєш на руках, тривогу в горлі, слабкість в ногах та розгубленість в голові.

Якби ти давала змогу допомоги, ох, Ідо, я б віддали усе.

– Ну яка ж я красуня, але тобі в них краще, – на ніс повернулися окуляри.

Я знову бачу твою посмішку.

– Раді, що обрали тебе, лихо – не думаючи сказали я.

– Ну звісно, ти б не змогли виступити там, Рейншторм – по інструменту пройшов палець, що залишив відбиток.

– Не в тому справа, кому потрібні ці їхні справи? З тобою мені краще.

Вона почала грати нашу улюблену мелодію, а, не бажаючи діставати скрипку, дивилися навколо. При грі чари діяли на предмети: вони підіймалися вгору. І руде волосся також. Ох, скільки ж речей в ньому ховається.

Вона заплющила очі та розслабилася, я зрозуміли це через пару сірих пір’їнок, які з’явилися на її руці. Ти ховаєш їх від мене, а я все знаю – прокляття не дає тобі спокою.

На шиї виросло ще одне, на іншій руці, знову на шиї. А ти все ще спокійно грала.

– Ідо, – сказав я, на що отримав коротке “м?”. – припини.

– Що? – гра різко обірвалася, а дівчина збентежилася.

Я вказали на її руку, яка вже повністю була в пір’ї. Збентеження стало ще яскравішим.

– Мені потрібно відійти! – Іда схопилася та відійшла на пару кроків.

Зі спини я бачили, як вона гладить себе, потім тримається за голову. В неї тяжке дихання та тремтіння.

– Все добре? – я знаю, що вона знову збреше, – Ти завжди мені брешеш, в мене є зір. – я встаю та роблю глибокий вдих та видих. – думаю, я тебе зовсім не знаю, лихо.

Чую її розмову з собою, але не можу розібрати слів. Пір’я стало так багато, що перша вже впала на землю. Я стояли, дали їй час отямитися та обрати правильний шлях, але, як показує час, моя кохана не збиралася довіряти.

– Мені шкода, Ідо, – я відвертаюся, адже не змогли б сказати це, дивлячись на неї. – між нами все скінчено.

Невже я настільки жахлива істота, яка кидає відьом, коли їх з усіх боків охоплює прокляття? Я можу знайти сто виправдань, згадок про запропоновану допомогу та моменти, які зробили її щасливою, але я навіть не подивилися останній раз, мені було соромно.

Протягом наступних років я працювалт на імператора, розбирали архіви та знайшов дещо жахливе – плани Белоса на день єднання. Мене повністю затягнуло у владу, я вивчали, а через п’ятнадцять років стали її частиною.

Тепер ми були занадто далеко одне від одного. Через статус я не могли більше спілкуватися з дикими відьмами та зрадити роботу. Але я буду лицеміром, якщо скажу, що зрадників потрібно карати. Я очолили команду “Кажанчики”, які рятували диких відьом від охоронних органів.

Я все ще відчували щось до цієї жінки. Раділи, коли бачили її на вулицях або за гратами. Хах, вона так і не знає, що це я пару разів рятували її від полону, хоча, мушу визнати, Іда і без мене могла впоратися.

І може серце ще повністю не втішилося, я вже не були по-справжньому закохані. Час лікує.

Вона теж не відставала – я бачили її все рідше та рідше, а якщо і зустрічали, то не маючи надії на щось, адже поруч з нею були діти.

Ніколи не придивлялися до них. Вони точно не були схожі на Клаторн, а знати, як виглядає їхній другий батько, я не хотіли. Але одного разу я все-таки залишили погляд:

Парад ковенів. Вулиця була одним великим натовпом, що залишив довгу дорогу для платформ. Я мали бути на платформі бардів, але до цього пройшовся вздовж вулиці. Ту я і побачили цю малечу.

Споглядаючи на Іду, одразу помітно її незадоволення. Думаю, вона тут насильно через цю дівчинку та хлопчика на її плечі.

Щодо них, то вони зовсім не схожі між собою. В жодного немає рудого волосся або жовтих очей, як в матері. Та і, як сіблінг, вони також не схожі. Дівчинка мала круглі вуха, як в людини, а хлопчик взагалі демон. Невже в неї був не один партнер? Дивно, я все ще відчуваю ревність до неї. Але пройшло майже двадцять років, вона живе новим життям, з новими відьмами та демонами, я повинні прийняти це. Тим паче, Іда посміхалася поруч з ними, а вони обіймали її.

Я все ще відчуваю провину за минуле, але думка про нове щастя заспокоює.писати…