Розділ 2

Ранок травня був ясним та сонячним й трохи прохолодним. Уся сім’я Візлі, Гаррі та Керолайн зібралися на маленькому кладовищі за двадцять хвилин від Барлогу. Невеликий затишний виярок, де знайшли свій притулок представники однієї зі старих чаклунських родин, що жили в цій місцевості, була з усіх боків щільно оточена старими розлогими вербами, що ніби стояли на сторожі, щоб ніхто не смів турбувати спокій померлих. Їхні довгі тонкі гілки тріпотіли на вітрі, немов нашіптуючи слова втіхи. На цвинтарі було лише десять могил, і всі вони виглядали однаково – горбики землі, густо вкриті плющем і з викарбуваним на мармуровій плиті ім’ям похованого. На деяких плитах було кілька написів – колись Візлі ховали в одній могилі сімейні пари. Тіло Фреда лежало у відкритій труні. Поруч була викопана могила. Біля труни сидів Джордж і невідривно дивився на бліде, нерухоме обличчя свого брата. Джіні та Флер обіймали за плечі місіс Візлі. Бідолашна жінка стояла з абсолютно порожнім обличчям – вона виплакала стільки сліз за останні дві доби, що вже не реагувала на дії тих, хто був поряд. Вона просто дивилася перед себе. Весь її запал, з яким вона так люто билася в битві за Гоґвортс, пішов ніби вода в пісок, щойно закінчився бій. Артур Візлі, постарілий і посивілий, нервово крутив у руках свою паличку. Його старші сини, Чарлі, Білл та Персі, стояли біля батька з непроникними обличчями. Ронове лице також застигло немов страшна маска. Його розчервоніле обличчя спотворювалося щоразу, коли він дивився на труну, насилу стримуючись, щоб не ридати в голос. Гаррі стояв біля Рона і Керолайн, і йому було неймовірно боляче спостерігати цей страшний контраст: ясний день, сонце, спів птахів – і молоде, застигле назавжди обличчя Фреда, що лежить у труні. Ніхто не говорив жодного слова. Тишу порушували тільки цвірінькання птахів, шелест вербових гілок і сопіння Рона. Постоявши в мовчанні якийсь час, Артур Візлі обвів очима присутніх і захриплим голосом заговорив:

– Сьогодні ми прощаємось із нашим Фредом. Нашим сином. Нашим дорогим сином. Він був веселим та добрим хлопчиком. Він був талановитим хлопчиком. Йому було лише двадцять років, і він загинув на війні. Він загинув… як герой. Ми… його сім’я та його друзі завжди пам’ятатимемо його…

Керолайн, слухаючи його, підібгала губи й боляче вп’ялася в руку нігтями. Артур Візлі старанно вимовляв кожне слово, але його голос раз у раз переривався, і він робив рвучкі, короткі зітхання, ніби намагався перевести подих. Гаррі, що стояв поруч, опустив очі в землю. Ці кілька днів, що минули з тієї страшної ночі, здавались йому якимось дивним сном – начебто вже не кошмар, але ти все одно чекаєш якихось жахів, і це очікування, це відчуття, що ще не все закінчилося, впливає на відчуття здорового глузду.

– Ми всі оплакали нашого Фреда, – нарешті закінчив старший Візлі. – Тепер ми з ним прощаємось.

Він підійшов до труни та обійняв Джорджа:

– Вставай, мій хлопчику, час… відпустити.

Джордж підвівся на ноги та, дивно знітившись, як зламана лялька, мовчки відійшов убік. Його завжди усміхнене обличчя було схоже на посмертну маску. Діра на місці вуха, щойно прикрита волоссям, згаслі очі й сиве пасмо біля скроні змінили його. Він переживав втрату близнюка найважче. Навіть місіс Візлі, що виплакала всі очі, трималася краще. Джордж не плакав. Він просто мовчав.

У сумному мовчанні члени родини Візлі по черзі підходили до труни й, прошепотівши заклинання, клали у труну невеликі букети квітів. Джіні начарувала букетик вересу. У Флер вийшла фіолетова айстра. Останніми до труни підійшли батьки. Моллі Візлі, схилившись, поцілувала холодне чоло свого сина і поклала в труну його паличку. Артур Візлі змахом своєї палички начарував кришку і закрив труну.

Прощання скінчилося.

П’ятеро братів Візлі разом із батьком і Гаррі, одночасно піднявши палички, перенесли труну з тілом Фреда в могилу, а Білл і Чарлі кількома помахами засипали її землею, сформувавши насип. Потім Артур Візлі начарував невеликий надгробок, плиту з написом. Із землі квапливо полізли пагони зеленого плюща і за кілька хвилин щільно обвили земляний горбок. Могила Фреда стала невідмінна від тих, що були поруч.

Не дивлячись один на одного і не вимовляючи ні звука, Візлі, що вижили, виходили з виярку і являлися назад до Барлогу. Гаррі затримався на хвильку, глянув на старі могили. Завтра він мав бути присутнім на похороні Люпина і Тонкс, і в такі моменти він майже шкодував, що Волдеморт уже мертвий. Він не знав, хто саме вбив їх, але відчайдушно бажав помститися хоч комусь за всіх тих, кого в нього забрали.

Тепер сім’я Візлі та Керолайн – єдині близькі йому люди. Більше не лишилося нікого.

***

Після сумного, мовчазного обіду Керолайн сиділа в кімнаті Джіні, з якою вони потоваришували всупереч упередженням щодо слизеринців й дивилася у вікно. Джіні перебирала речі у своїй скрині, викидаючи непотрібний мотлох, що залишився після шкільного року. Теоретично, їй треба було вчитися ще рік, але поки що було неясно, чи відкриється школа 1 вересня.

– Куди ти збираєшся влаштовуватись? Адже ви троє не закінчили Гоґвортс, – Джіні зосереджено розкладала книжки на кілька полиць, не дивлячись на Горлуа. – Я, звичайно, розумію, що все те, що ви робили цей рік, цілком компенсує левову частку шкільної програми та навіть місцями виходить далеко за її рамки, але… Для офіційної роботи, мабуть, потрібні іспити Н.О.Ч. І.

– Мені відомо, – Керолайн прикусила губу, дивлячись у вікно. – Я чекаю, коли всі трохи заспокояться та повернуться до звичайної, рутинної роботи. Мені треба поговорити з Макґонеґел, може, вона підкаже, з чого мені треба почати. А ти що думаєш? Якщо Гоґвортс відкриється, ти підеш на останній рік?

– Інших варіантів немає. Мама хоче, щоб я закінчила навчання. Каже, що не дозволить мені переїхати до Гаррі. А що ти б хотіла робити? Ну, окрім порятунку нужденних.

Керолайн спохмурніла:

– Ти щось маєш проти?

Джіні, нарешті, підвела голову від книг і подивилася на неї.

– Та в принципі ні. Гаррі розповів мені дещо… Якби не це, мені було б байдуже. Але Снейп, мабуть, дуже любив його матір. Подумати тільки, га? Ось так подивишся на нього – і нізащо не подумала б, що він може бути здатний на такі почуття.

– Він теж людина… – озвалася Керолайн – Дуже розумна людина. Що ми взагалі знали про нього?

– Крім того, що він ніколи не миє голову і поводиться як злісний троль? Що ж…

– Він дуже сміливий, – промовила Керолайн задумливо, пересідаючи ближче до Джіні й беручи до рук книгу. – Стільки років шпигувати для Дамблдора…

Джіні підозріло скосила на неї очі:

– Це все одно не скасовує того факту, що він убив Дамблдора, відрізав Джорджу вухо і шість років знущався з усіх на уроках. А як він погано поводився з Гаррі…

– Це його робота, – заперечила Керолайн, гортаючи книгу. – Зауваж, ті, хто уважно слухав його лекції на уроках, варять пристойні зілля.

– Тобто одна ти, – пирхнула Джіні. — А ще Мелфой. Але не факт, що Мелфой і справді добре знає зілля – там швидше стараннями батьків… Я думаю, що ти якось занадто захоплюєшся цією темою, – відрубала Джіні, підводячись на ноги. – І що нам має бути начхати на Снейпа, як і Гаррі. Живий – і добре. Нехай живе далі як хоче. Якщо зможе, звісно. До Гоґвортсу його навряд чи запросять знову після того, що сталося. Тато казав, що над ним буде суд. Навіть якщо його виправдають, репутація все одно зіпсована.

– Може, й ні, якщо Гаррі розповість, що бачив.

– Питання в тому, чи захоче. Йому, знаєш, від Снейпа міцно дісталося за ці роки. І ніякі добрі дії цього кепського ставлення не перекреслять.

– Та ну… Дурно ображатися на якісь там зняті бали та покарання, якщо людина рятувала тобі життя.

Судячи з обличчя молодшої Візлі, слова Керолайн її не переконали.

***

– Ти куди це? – поцікавився Рон, коли Керолайн знову з’явилася на кухні Барлогу, одягнена в плащ і з сумочкою в руках.

– До лікарні, – відповіла Керолайн, риючись у сумочці. – Навідати Снейпа.

Схоже, це була неправильна відповідь. Почувши прізвище «Снейп» обличчя Рона набуло малинового відтінку, що в поєднанні з кольором його волосся йому зовсім не личило.

– Навіщо? – роздратовано запитав він. – Ти там учора була. Ти що, тепер щодня ходитимеш туди?

– Може, ви з Гаррі теж могли б піти зі мною, – запропонувала Керолайн, відриваючись від свого заняття. – Раптом він уже прийшов до тями. Я навіть не попросила цілителів повідомляти мені про його стан. Отже, я піду, дізнаюся, що і як.

– Ми що, не при своєму розумі? Або нам робити нема чого, окрім як носитися зі Снейпом як із писаною торбою? Керолайн, чому ти думаєш про різні дурощі?

– Професор така ж людина, як і всі. Раптом щось станеться, і потрібна буде допомога.

– Допомога? Яка ще допомога? Якщо вже цілителі йому не допоможуть, то ми вже й поготів. – Заради Мерліна, – простогнав Рон, – навіщо тобі відвідувати Снейпа?

– Цілитель сказав мені, що до нього ніхто не приходить. Загалом ніхто.

– І мені начхати приходить хтось до Снейпа чи не приходить. Прийшов він до тями або не прийшов. Ти витягла його з тієї халупи, хай подякує. Що за дивний інтерес до Снейпа?

– Я просто не хочу, щоб він був там зовсім один.

– Ти вже заснувала нове суспільство захисту колишніх Смертежерів? Може, ще й до судових захисників підеш?

– Може, і піду, – розгнівалась Керолайн. – Принаймні принесу якусь користь цьому світу.

– Ага. А як щодо нас із тобою? Що у нас взагалі відбувається?

– А що в нас відбувається? – здивувалася вона. Рон нервово стиснув і розтис кулаки, уп’явшись у неї очима.

– Я думав, що після війни ми… ну… Не знаю.

– Ну, так ось раз не знаєш, тоді думай. А у мене справи.

– Справи? Тепер це так називається?

Керолайн перекинула ремінь сумки через плече:

– Ти що ревнуєш? Повірити не можу…

– А навіть якщо так?

– Але ж це смішно.

– Он як? Смішно, отже. Такий він я, смішний Рон Візлі. Клоун. Куди мені до розумної слизеринки Керолайн Горлуа?

– Роне, ти ж сам себе зараз нервуєш. Нічого такого не сталося.

– Не смій туди щодня вештатися, зрозуміла?

Керолайн і без того засмучена, розсердилася остаточно, коли зрозуміла, що він і не збирається заспокоюватись, бо завжди вважала Візлі лише другом.

– Отже, не смій вештатися? Тебе забула спитати!

Вона стрімко пройшла повз Рона повз кухню і від душі гримнула дверима.

– Так, забула! – крикнув Рон їй услід, але відповіддю йому була лише ледь чутний звук роз’явлення.

***

Керолайн, залишила розписку у приймальні лікарні, піднялася на п’ятий поверх, знайшла потрібну палату і, штовхнувши двері, завмерла на порозі. Кімната практично не змінилася. Ніхто й не намагався зробити її хоча б трохи затишнішою, і вона найменше нагадувала лікарняну палату і найбільше камеру у в’язниці. Людина, що лежала на ліжку, взагалі не була схожа на Северуса Снейпа, уїдливого і грізного викладача з її дитинства, суворого і похмурого шпигуна Ордена Фенікса, перед яким шанобливо розступалися учні, коли він ходив коридорами Гоґвортсу. Перед нею лежало худе, виснажене тіло. На ньому була сіра лікарняна піжама, розстебнута на грудях і, знову-таки, нагадувала швидше робу, яку носять ув’язнені. Його очі були заплющені, щоки запали, довге чорне волосся сплутаним клубком лежало на подушці, таке ж брудне, як і завжди. Він був блідий наче смерть. Дихання з легким свистом важко виривалося з грудей.

Руки лежали поверх ковдри. На шиї червоніли чотири жахливі шрами, від іклів змії, на грудях під напіврозстебнутою піжамою виднілася ціла мережа дрібніших ран, що закінчувались десь унизу. Керолайн не могла пригадати, звідки взялися ці рани. Втім, коли вона повернулася до Верескливої Халупи, щоб забрати його, то й не роздивилась де і скільки пошкоджень у нього було. Можливо, крім укусів Наджіні він отримав й інші поранення, трохи раніше того ж вечора. А може, Волдеморт постарів.

Біля ліжка сидів черговий цілитель і, старанно відміряючи по краплях якесь зілля, обережно наносив його на рани. Почувши шум, він обернувся:

– Ну нарешті хтось прийшов. Ви його родичка?

– Ні, – пробурмотіла Керолайн. – Він… він мій шкільний учитель. Колишній.

Вона переступила поріг і підійшла ближче, сама не знаючи, що робити далі і як поводитися.

– Я вже закінчив, – цілитель наклав на шию пацієнта пов’язку і піднявся на ноги, закрив пляшечку з зіллям і залишив його на тумбочці біля ліжка. – Можете сісти, якщо хочете. Хоча він зараз навряд чи зможе з вами поспілкуватись. До тями він не приходив, але поки що так, напевно, навіть краще. – Побачивши запитальний погляд дівчини, він пояснив: – У нього пошкоджені голосові зв’язки та розірване горло. Ми поки що не знайшли достатньо ефективного засобу, щоб швидко відновити горло, і голос. Рани час від часу з’являються знову, доводиться постійно стежити. У будь-якому разі, і його ушкодження, і лікування це боляче. Тому навіть краще, що він непритомний. Інакше йому довелося б важкувато.

– Чому ви не дасте йому знеболювальне?

– Чому не дамо? Дамо, звичайно. Але повністю біль це не зніме. Не в цьому випадку. У цієї змії була надзвичайно страшна отрута, хоч йому і пощастило, що ця отрута не встигла розійтися по всьому організму, і її вплив був мінімальним. Але йому того вечора неабияк дісталося. Ми виявили залишкові сліди кількох заклинань… чорної магії… Ніколи не бачив нічого подібного. А ще він безперечно чекав чогось такого – незадовго перед пораненням він приймав крововідновне зілля. Якби не це, навряд чи ви знайшли б його живим. Ви не знаєте, що ще з ним могло статися?

– Ні, я нічого не знаю… ну, крім того, що вже відомо.

– Шкода. Це може допомогти нам.

– Він житиме? – раптом запитала Керолайн, не відриваючи погляду від блідих грудей, що ледве здіймалися. Їй здавалося, що навіть цей простий рух вартий колишньому професорові неймовірних зусиль. Просто дихати. Яка вже тут свідомість…

– Так. Якщо він пережив цю ніч, то вже не помре. Однак лікуватись йому ще довго. І поки голосові зв’язки не відновляться – говорити він не зможе.

– Я можу посидіти з ним?

– Звісно. Коли зберетеся йти, скажіть цілительці, вона поставить сюди Спостережну Сферу.

Цілитель вийшов і зачинив за собою двері.

Керолайн сіла на стілець, що звільнився. Деякий час вона мовчки розглядала Снейпа і слухала його важке дихання. Потім тихо покликала:

– Професор Снейп, сер…

Хворий не ворухнувся. Він, як і раніше, важко, надривно дихав, і його очі були щільно заплющені. Керолайн довго мовчала, не наважуючись покликати знову. Гаррі не встиг їй нічого розповісти, але того, що він говорив під час фінальної битви, було цілком достатньо, щоб більш-менш відновити картину подій. Ця людина зі страшним ризиком для власного життя всі ці роки шпигувала зовсім не заради Дамблдора або якихось піднесених ідей. Він робив це з любові до дівчини, яка в результаті вибрала іншого. Того, хто став Снейпу ворогом із моменту знайомства. Вона згадала, яку форму приймав його Патронус, знову подумки прокрутила все, що говорив Гаррі під час бою і потім, у кабінеті Дамблдора. Лань. У Лілі Поттер теж була лань. Чомусь це здалося Керолайн неймовірно жорстоким – щоразу, вимовляючи заклинання, бачити перед собою цей сріблястий відгомін таких сильних почуттів. Але ж Патронуса не можна вибрати – він проявляється із найвіддаленіших куточків душі. З глибинної сутності того, хто його вичаровує.

Все, що вона знала про Снейпа, зовсім дивним чином перевернулося з ніг на голову, і тепер їй потрібно було знову знайомитися з ним – так, ніби не він ставився до її друзів зі зневагою.

Раптово вона потяглася до нього і взяла його за руку. Взяла – і на мить злякалася сама себе. Був би він зараз у свідомості – напевно, шваркнув би її зневажливою лайкою про сентиментальність.

– Все буде добре, сер, – заговорила вона тихо. – Ви живі… Волдеморт загинув, Гаррі вбив його. Війну закінчено. Він розповів усім… про вас… про Дамблдора… Я підібрала вашу паличку, я поверну її вам, коли ви одужаєте. Я така рада, що встигла повернутися за вами…

Вона запнулась, не знаючи, що сказати, як сказати. Снейп тихо лежав на ліжку без жодного руху. Керолайн зрозуміла, що він її не чує.

Може, воно і на краще. Ще невідомо, як він поведеться, коли отямиться.

Вона легенько стисла холодні пальці й підвелася.

– Я прийду до вас завтра, сер.

І вийшла з палати.

Щойно за Керолайн зачинилися двері, чоловік на ліжку розплющив очі.

Розплющив і дивився в стелю і майже не кліпав. Почуте дзвеніло у вухах, нескінченно тиснуло на змучений, затуманений зіллям і виснаженням мозок.

«Отже, скинули. Нарешті… Але що цей дурень Поттер встиг розповісти? І що взагалі відбувається?.. Що… взагалі… відбувається?..»

Ні думати, ні ворушитись, ні навіть дихати не було сил. Шию та груди рвали на частини гострі сталеві гаки. Енергії вистачило лише на те, щоб задерти підборіддя – так було легше дихати. В голові знову затьмарилося, і він провалився назад у рятівну темряву, де не було ні думок, ні почуттів.

* * *

Пізно ввечері, коли у Барлозі вже всі розбрелися по своїх кімнатах спати, Керолайн вибралася на кухню і, вийшла, присіла на хисткий дерев’яний ґанок. Вдень вона практично не мала часу подумати, а в Барлозі завжди вистачало занять. З жалю до місіс Візлі, вона і Джіні практично взяли на себе весь домашній клопіт – готування, прибирання. Місіс Візлі, яка все ще гірко оплакувала загиблого сина, майже не виходила зі своєї кімнати. З нею сиділа переважно Флер.

Керолайн підтягнула коліна до грудей і обнявши їх руками, відчайдушно дивилася в темряву, що приховувала недоглянутість двору. Поруч із ганком тріпотіли вже розквітлі рожеві кущі, розповсюджуючи в’язкий аромат, що паморочив голову. Найбільше у світі їй хотілося, щоб усе нарешті якось завершилось, і щоб не довелося відповідати на якісь божевільні питання, і не довелося приймати якихось серйозних рішень. Щоб у всіх, нарешті, з’явилася можливість просто жити. Але до цього, схоже, поки що далеко.

Ззаду почувся легкий скрип, і на ґанок вийшов Гаррі.

–Ти тут? – здивувався він. – Чому ти сидиш тут одна? А Рон хіба…

– Не хочу зараз говорити з ним, – озвалася вона напівголосно. – Ми посварились.

– Він казав… Чи можна мені посидіти з тобою?

– Якщо хочеш. І якщо Джіні тебе не ревнуватиме.

Він сів поруч із нею і вперся обома руками об сходинку, на якій сидів:

– Вона не запальна. На відміну від декого.

– Якось не думала, що… Що буде так.

– Ну, ти теж подумала б, загалом, – друг кинув на неї багатозначний погляд. – З чого взагалі ти вирішила ходити до лікарні?

– Я вже говорила. Мені здається, ми йому винні. І, знаєш, це якось дивно… Я маю на увазі, що після бою минуло ще зовсім мало часу, але в міністерстві вже ловлять дрібних сошок. З тих, хто був досить кмітливий, щоб не потикатися в гущавину битви за Гоґвортс, але все одно підтримував Волдеморта. Я чула розмови у лікарні. З тобою не зв’язувалися із міністерства?

– Зв’язувалися, – кивнув Гаррі. – Кінгслі хоче, щоб я прийшов на допит до штабу аврорів. Сказав, що заразом і запишуть мене туди.

– Ось так швидко? – Вона недовірливо зиркнула на нього. – Після всього того, що ти зробив за цей рік, було б безглуздо додатково тебе тестувати, Однак, чи не зарано відразу в штаб…

Гаррі знизав плечима.

– Мені треба щось робити. Інакше я почну божеволіти. Якщо вони мають для мене роботу, я тільки за.

– Ти можеш облаштувати дім Сіріуса. Привести його до ладу, щоб там можна було жити. Ти ж збираєшся жити саме там?

– Схоже на те. Як тільки ми з Джіні зможемо одружитися. Я дуже люблю Барліг, але… Тут тісно.

– А що за допит? Навіщо їм ще про щось розпитувати? Адже все закінчилося.

– Мабуть, не все, коли Снейп залишився живим. І не лише він, я думаю. Вони ще не знають, що робити з розслідуванням вбивства Дамблдора.

– Закрити, звичайно! – Керолайн нервово смикнула плечима. – Ти ж сказав усім, що Снейп діяв за наказом самого Дамблдора.

– Сказав… Але… Мені здається, мені не дуже вірять. Не здивуюсь, якщо буде ще і якийсь новий розгляд, і нас усіх туди потягнуть свідчити. Адже, крім нас, там нікого і не було. Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не знає. А витягти спогади Снейпа з Думовідводу, мабуть, неможливо. Я навіть не знаю, чи він цілий.

— Але тепер ці спогади перекочували до тебе, Гаррі. І ними теж можна скористатися, щоби довести, що саме ти там бачив.

– Не знаю… Я не впевнений, що це можливо. І я не хотів би, щоб хтось знову копався в моїй голові, та ще публічно… бо це точно буде публічно. Я й досі не знаю, як мені ставитися до Снейпа. Як він, до речі?

– Ще непритомний. Але цілителі вважають, що небезпека минула. Може, ти міг би сходити до нього зі мною завтра?

Гаррі помовчав деякий час, трохи постукуючи кісточками пальців об край сходинки.

– Не завтра, – нарешті відповів він. – Керолайн, я розумію, що ти хочеш сказати. І, мабуть, трохи розумію твою мотивацію. Але мені треба подумати. Занадто багато всього й одразу. Може, ти помиришся з Роном? Якщо він дізнається, що ти і завтра підеш туди, він…

– Я не зобов’язана перед ним звітувати, – гиркнула вона, напевно, трохи різкіше, ніж слід. Гаррі відкрив рота, щоб щось сказати, але передумав. Труснув головою:

– Ну як знаєш. Не хотілося б, щоб ви сварилися через таку нісенітницю. Адже ми стільки всього пройшли разом.

– Нехай навчиться поводитися для початку. Як дорослий, – буркнула вона, підводячись. – На добраніч, Гаррі.

– На добраніч, – луною відгукнувся він, дивлячись у темряву перед собою. Все це йому дуже не подобалось. Раптом він подумав, що ніколи не заглядав так далеко. Ніколи не думав, що буде після перемоги над Волдемортом. Напевно тому, що десь усередині й не планував вижити. І тим більше не планував, коли почув цей страшний вирок. Хлопчик має померти. І Волдеморт сам має вбити його. Це дуже важливо.

Тепер, коли все скінчилося, він раптом зрозумів, що він не має жодних планів на майбутнє. Загалом ніяких. Так, він чекав моменту, коли знову зможе побачити й обійняти Джіні, але він не думав про те, що з ними буде далі. Керолайн, мабуть, думала. Але все оберталося зовсім не так, як вона собі уявляла, як усі вони уявляли; це було очевидно з кількох уривчастих фраз, що Рон сказав за вечерею.

А ще з її тону, з яким вона щойно говорила про Рона. Вони стільки часу провели на війні, що вже забули, як жити у мирний час. І які складові цього життя. Знайти роботу, сім’ю, можливо, мати власних дітей, а далі що? Адже має щось бути. Щось більше. Донедавна єдиною метою його життя було вбити Волдеморта. Тепер же, коли цієї мети було досягнуто, він зовсім розгубився. І, мабуть, не він один.

Як же навчитися просто жити?