Розділ – 13. Майже втеча

Ранок тільки-тільки почався, а я вже ледве живий ще й розсіяний… А все через одну особу, що не знає меж особистого кордону, нехай навіть і в своєму домі!

«Божевільна… Вона в за правду не дружить з головою…»

Як тільки брат проснувся, то почав бігати по всьому дому шукаючи мене, щоб привітати. Я находився на кухні, снідав кашею привезеною Анею з якогось кафе, як тут на мене налетіли ззаду, мало не збивши зі стільця. Ложка випала з рук, і розмазала весь липкий вміст по столу.

– АЛАНЕ! З ДНЕМ НАЛОДЖЕННЯ! Я… Забув, шо в тебе свято… Мама мені нагадала! Вона сказала, шо купить нам толтика! Я лосповів їй, який ти любиш толт! І про силну піцу сказав!

«Ну і навіщо ти розпатякав, що мені подобається… Їй ж однаково по барабану буде.» – з тяжкістю на душі я посміхнувся малому, та притягнув для обійм.

– Ал! Шо тобі подалувати?

– Нічого не потрібно. Головне, аби ти був завжди поруч, і живим, здоровим. Домовилися, Майкі?

– УГУ!

Поки він розкидався самими найкращими побажаннями, до нас завітала гостя. Вхідні двері розблокувалися, і слідом за пискливим звуком “Пі-ік” увійшла брюнетка з каре. Тільки но я піднявся, щоб підійти до ще відкритих дверей, як Анна захлопнула їх ногою, та передала мені в руки… Упаковку піци!?

– Міс Райт попросила мене купити з потрійним сиром. Все вірно?

Від апетитного аромату мені закрутилася голова. Щоб слина не потекла по підборідді я не ризикував відповідати, а просто кивнув, розгублено вирячаючись на упаковку.

– А, точно. – Барсел втикнула мені в обійми 2 літрову “Кока-колу”, і, скуйовдивши волосся на маківці, з посмішкою привітала:

– З днюшкою, непосидо. Сподіваюся, більше ти не втікатимеш.

– Можеш не сподіватися змінити мою думку любимою піцою. Втекти з братом – єдине бажання яке я сьогодні загадаю. – я відніс все на кухню, в якій вже господарювала Тіна.

Та сервірувала стіл на п’ять осіб, розкладаючи серветки, тарілочки, і виделочки зі стаканами.
Я хмикнув, спостерігаючи за її стараннями. Інша гукнула Аню, що підкидала на руках радісного Майка.

– Ти забула про торт зі свічками.

– Ах, так. Я доручила цю справу Каті, но вона, чомусь, затримується.

– Подзвони їй. Спитай, в чому справа.

Анна Барсел опустила малого, і набрала потрібний номер, но одразу по тому, спохмурніла.

– В неї вимкнений телефон.

Тіна облишила сервірування, і, відсмикнувши руку від ножа, який приготувала для розрізання тортика, дала вказівку:

– Відслідкуй її місце знаходження.

Я припідняв брови в німому здивуванні.

«То вони можуть відслідкувати один одного де би не були? Хах, і скільки часу пройде як вони і на мене з Майком начіплять жучок?»

Анна з побоюванням подивилася на “головну.”

– Давайте не будемо спішити… Можливо, в неї просто здох телефон по дорозі в пекар-..

– Смієш мене не слухатися, Анно!?? – від її раптово викрику всі в домі позамовкали. Атмосфера стала гнітючою і важкою.

– Ні, я… Негайно відслідкуй її. Дайте мені 15 секунд. – та відійшла.

Майк з хвилюванням підбіг заспокоювати нещасну, нервову “матусю.”

Ну а я часу не втрачав. Поки піца була ще гарячою, я тихенько вкрав шматочок зі столу.

Тіна відійшла до Ані поговорити. Хоч я і не чув розмови, но, схоже, в них склалася не сама хороша ситуація. Можливо, Катерина Нейронова – заблукала, – це саме безглузде, що могло статися, а з гіршого: її перехопила по дорозі поліція.

Дві брюнетки довгий час сперечалися, не доходячи до згоди. Аня вмовляла про щось іншу, ну а та стояла на своєму. В результаті, Барсел, опустивши руки, погодилася з настановою старшої, і, витягнувши з кишені ключі, вибігла на вулицю, до пікапа.

Я підійшов, підняв шторку, і спостерігав через вікно як та виїджає. Розвернувши автівку вліво, давши газу, Анна помчала по дорожній смузі, обганяючі інші транспорти.
Несподівано, поруч зі мною пролетіла мильна бульбашка, і, стикнувшись зі шторкою, лопнула на очах. Я обернувся до столика, за яким пускали бульбашки Майк, і Тіна Райт, яка тримала того в обіймах.

– Алане, лови! І загадуй бажання! Поки немає толта то дуй бульки!

Я мляво усміхнувся тому, но остався стояти на місці. По не зрозумілій причині я не міг відірвати очей від вікна, наче боявся чогось, або когось, що може за ним появитися.

«Чомусь… Мені це все не подобається»

– Ти водиш! Ахах!

Я поглянув на брата, що, пихнувши мене в спину, підбіг до іншої, вхопив її за руку, і втік з нею до вітальні.

Я зі зітханням пішов тих шукати. По сміху малого я одразу його помітив коло гардеробної, але як тільки підбіг, брата вже вкрали… Посадивши Майка на “барана”, Тіна з підступним поглядом глянула на мене, і побігла до сходинок на другий поверх.
Я побіг слідом. Поки підіймався то вже згубив їх, тому змушений був відчиняти кожні двері, щоб заглянути всередину. Ніде,  нікого.

«Як крізь землю провалилися…» – думав я, заглядаючи вже у свою кімнату. І тут пусто. Я хотів вже вийти, як краєм ока зачепився за шторку, що щільно затиснуло дверцятами. Підійшовши, я помітив, що ручка, яку я ще вчора відірвав, була прикручена на місце. Потягнувши за неї, двері піддалися, а за ними знаходився… Неймовірно великий балкон зі столиком і пуфиками.

На перилах балкона сидів Майк, що весело щебетав про щось. Тіна тримала його ззаду, за спинку, зі сяючою посмішкою уважно слухаючи ще не ідеальну вимову хлопчика.
Сонце тільки-тільки вставало. Небо було ранково жовним, а погода вітряна, но мені вдалося вловити уривок їх розмови:

– …папугу?

– Так! Але зеленого!

– Зеленого?.. Як “Какаду?”

– Ум-м… Не знаю. Але він повинен вміти говолити! І будити ланком: “Вставай до бою!!”, ахах! Блатик казав, шо навчить його поганих слів.

– Дивні у нього мрії… А машину він мріє водити?

– Ні, але… Він багато лосказував татові про мотоцикли, але татусь його не слухав, а мама Сала говолила, шо то небезпечно, і не дозволяла. Мам, а коли ми поїдем до моєї пелшої мами? Ти мені обіцяла…

– Скоро. Ось коли твій брат піде навчатися водити мотоцикл, тоді і відвезе тебе.

– Ула!

– Майк.

Я підійшов та смикнув Тіну за руку, просичавши:

– Що ти йому там обіцяла?.. Повтори.

Та безтурботно посміхнулася мені, сказавши:

– Тепер моя черга ловити. – вона опустила, та вщипнула Майка за щічку. – Вперед. Спробуй, наздожени нас.

– Ей! Куди ти!? Я не договорив! – я побіг слідом за дівчиною, що втекла з балкону в кімнату, а звідти на низ. Весь час я біг за нею, стараючись упіймати чи то за руку, чи навіть за розпущене вороняче волосся, но та була швидка, тим більше, знала, куди повернути, і де вибігти або перестрибнути, щоб не попастися. Бігав за нею я мало не годину, а вже за мною почав погоню галасливий підбуль, за псом біг вже Майк… Зрештою, Тіну я так і не догнав. А от менший прибіг і передав місце води мені, от тільки я вже був виснажений біганиною.

Через години три-чотири наступив обід. Тіна не знаходила собі весь цей час місця. Ніхто з дівчат не відповідав на її дзвінок, але вона дізналася, що ті знаходяться в одному і тому самому місці, тільки за 60 км звідси.

Майк наївся цукерок і заснув у вітальні на дивані. Я сидів поряд, та гладив його по голові.

– …що ж мені робити…

Почувши ці слова я перевів очі з брата на брюнетку, яка підійшла, та опустившись на коліна перед сплячим малюком, поцілувала його у долоню.

– Я… Не хочу тебе покидати… але мушу поїхати до них і вирішити проблему… Що ж робити… що…

Поки та мало не лила сльози, тримаючи у своїй долоні ще зовсім маленьку, дитячу. Я відвів очі, і сказав:

– Ви друзі?

Чорнява одразу зрозуміла про кого це я.

– Я з ними… Не в таких відносинах. Вони мої підлеглі, яких я знаю довгий час.

– Розкажи звідки ви знайомі з Анею.

Тіна опустилася головою на край дивана, та прикрила очі.

– Аня з Катей як сестри…

– Я знаю це.

Вона посміхнулася, не відкриваючи очей.

– Тобі може здатися, що це зовсім не так, але… Я для них як старша сестра, но найбільш жорстока. Часто віддаю команди які тим не подобаються, або під час виконання яких ті можуть померти.

– Про таку “сестру” можна тільки мріяти.

– Хах…

Ми помовчати трохи, аж тут вона заговорила:

– …Катя в мене закохана ще з нашої першої зустрічі, та це не взаємно.

Ось тут мені вже стало по справжньому цікаво.

– Я завжди помічала по діям та поглядам Анни, що Катерина їй більше аніж “сестра” або подруга, тому і відмовляю по цей день.

– Почекай… Хіба ти не… В тебе ж був-

– Так і є. – вона підняла голову з дивану, та поглянула на мене з насмішкою. – Я досі вірна своєму коханому. – поцілувавши хлопчика в щоку, Тіна промовила:

– Я зустріла Анну випадково: за нею гналися поліцейські, а я сховала її у своїй автівці. У нас зав’язалася розмова, я запропонувала їй кинути свої дрібні крадіжки, і переходити на значно серйознішу роботу.

– І так вона стала… Найманкою?

– Так і є. Спершу, я давала їй задачки за винагороду, згодом, знаходила для неї клієнтів. Аня розповіла, що її подруга сидить за вбивство, і таким чином я допомогла їй звільнити Катю, яка залюбки приєдналася до команди.

Дивно, та… мені було цікаво дізнаватися щось нове про всіх вбивць… Чи то просто ця скажена розповідала все надто захопливо, наче з фільму взяла.

– Трохи згодом Катюша привела до мене цього невдаху-наркодилера, Джона, а вже Джон – свого друзяку Боба. Мені завжди здавалося, що ці двоє люблять, коли над ними домінують жінки. Інколи я цим користувалася “караючи їх” просто так. Зустріч з Даніелем, це… Інша історія.

«А, з тим божевільним, що мало не вбив мене…не хотів би я з ним знову зустрітися.»

– Ми познайомилися у барі Лос-Анджелеса. Він намагався мене споїти і трахнути, но коли відчув між ніг мій карманний пістолет, – передумав. Однак, не відлип. Всю дорогу від бару він переслідував наче маніяк, а на наступний день підкараулив коли я виходила з готелю. Увесь час ходив хвостиком, думаючи, що я його не впізнаю за капелюхом, і окулярами, ну а коли я відійшла в безлюдну вуличку покурити… Накинувся, та намагався зв’язати і затягнути в автомобіль.

Я засміявся:

– Ха-ха, але ж ти зарядила йому між ніг і втекла?

Мовчання.

– Ні. Цей виблядок усипив мене якимсь газом, і пограбував, вигрузивши на пляжі. Проснулася я голою, за те з телефон, в якому був записаний його мобільний. Я попросила своїх його впіймати, а тоді побила до полу смерті, і надала два варіанти: здохнути тут і зараз, або-…

– ТІНО!!

Раптово вхідні двері розблокувалися, і в вітальню забіг…

«Ну от…Згадай гівно от і воно…»

– Да..ніель? – Тіна Райт застигла на тому шокованими очима, повільно піднімаючись з підлоги. – Як ти… Втік з в’язниці?..

– А ти думала, я з пацанами там довічно будемо сидіти!? – розлючений рудоволосий хлопчина розвів руками. – Якого хріна? Поки ми там гнили, відбиваючи сроки, ти з дівчатами тут тусовалася? – перевівши погляд вправо, він раптово дістав пістолет, і направив в мою сторону.

Я напружився, дивлячись в спину чорноволосій.

– Як ти це об’ясниш!? – викривнув він до іншої. – Чому цей сучий пес все ще живий!? Тобі мало того, що він втік разом з малим, і натравив на нас тоді, 20 поліцейських, що притиснули не давши утекти!? Як він узагалі вижив!? Ти мав вже перетворитися на попіл, спиногриз! Я підпалив той будинок з вами трьома!

– Даніелю, опусти пістолет. – зробивши два кроки, попросила вона у того.

– Об’ясни мені все! Ти обіцяла звільнити нас усіх! Тоді чому втекла в ту ніч одна!? Аякже ми?

– У тебе працює сестра в поліції, я думала, вона тебе звільнить.

– Вона то мені допомогла… Але я чекав допомоги від тебе, Тіно…. Чому ти кинула хлопців? Вони досі в тюрязі…. Як і я, чекають твого змилування.

– Для їх звільнення мені потрібен був час, і план.

– ПРОЙШОВ ВЖЕ ТИЖДЕНЬ!

Тіна мовчки пропалювала того злісним поглядом.

– Серйозно… Якого лисого ти мене кинула? Я думав, ти мене кохаєш. – рижий кивнув у мій бік, і від наступних його слів в мене очі полізли на лоба. – Ти проміняла мене на нього?

– Що ти таке-

– Навіщо тобі ці нездари здалися!? Вони ж діти твого ґвалтівника!!

Хоть дуло пістолета було направлено на мене, але дівчина поряд, зблідла набагато більше. Зі спини було помітно, як та, сховавши руки, шкрябає підточеним ногтем собі пальці.

– Крихітко, – інший врешті-решті опустив зброю, та простягнув до неї руку. – Навіщо тобі вони, ну серйозно? Я зроблю тобі хоть сто карапузів, для чого мучити себе, приймаючи ненависних дітей тієї ж крові, що той кретин, за рідних? – Даніель Скофілд манхнув на мене. – Цей ще й сильно схожий на того вилупка. Зізнайся, тобі ж кортить його поскоріше розмазати по стінці або ж розчленити?

Зіниці звузилися, коли на мене з кровожерливим поглядом подивились блакитні очі. Дуло направилось прямісінько мені в голову. Даніель перезарядив пістолет, і всміхнувся, блиснувши зубами наче вовк.

– Я вб’ю його.

– Даніелю, – гнівно зиркнула на того Тіна. – Ти добре знаєш, що своїм вчинком розгніваєш мене.

– Ой та годі тобі! – фиркнув Скофілд, закочуючи очі. – Я роблю тобі послугу, мила.

Від наступних слів брюнетки в мене похололо на серце.

– Роби, як хочеш. Мені байдуже, якщо він помре, но ти знаєш, що я сама хочу його вбити, але не зараз.

– Тіно, ти також мене знаєш. Я не потерплю “зайвого хвоста”, через який ми всі тепер у лайні. Якщо ти справді мене кохаєш… То дозволиш позбавити тебе, і всіх нас, від непотрібних проблем.

Та відвернулася.

Я витріщився їй в спину, не вірячи, що вона справді просто віддасть мене в лапи цьому придурку.

На коротку мить я вловив її погляд на собі, саме тоді її губи розплилися. Пролунав смішок:

– П-фф, цікаво виходить, скажи, Алане? Ти помреш у свій же день народження.

– Що-…

Вистріл. Я закричав, вхоплюючись за ногу вище коліна. Знову вистріл. Влучили збоку живота.

– О, то в тебе днюшка? В такому разі лови подарунок від мене. Ну хіба ж він не чудовий?

Я сповз з дивана який вже був залитий моєю кров’ю, на підлогу і, стримуючи сльози, скрипів зубами від різкого болю, затискаючи рукою живіт. Через пальці продовжила сочитися кров. Після пострілів прибіг підбуль, но лиш для того, щоб перевірити, чи з хазяйкою все добре. Майк теж проснувся, почувши мої викрики.

Даніель знову направив пістолет в мою сторону, но коли помітив малого, то ширше посміхнувся.
У мене затряслися руки, коли я зрозумів, що той збирається зробити.

– Майк!!! – я потягнув його за руку та сховав у обіймах.

– Даніелю! Що ти-…

Той натиснув на гачок.

Коли ж куля розірвала диван, Скофілд, перезарядився, та знову приготувався стріляти.

Тіна закричала:

– ЩО ТИ КОЇШ!?

– Позбавляю тебе зайвого грузу.

– СТІЙ! НІ!!

Вистріл. Вистріл.

Я що є сил обіймав брата, захищаючи його тілом мов щитом, но коли не відчув влучання, послабив руки, і обернувся.

– ДУРЕПА! Навіщо ти влізла!?

Поруч з нами лежало дівоче тіло, що розкинулося по закревавленій підлозі. На всю оселю пролунало виття пса, що раптово оскаженів, і кинувся на Даніеля, збивши того з ніг. Пістолет відкотився під диван. Хлопець став викрикувати прокльони, намагаючись скинути з себе велетня, який роздирав йому іклами руки.

Майк від усього цього хаосу розплакався з переляку, і розгубленості. Хоч я був поруч, він кинувся саме до цієї відьми, що ще недавно була не проти того, щоб мене застрелили… У мене не було слів. Я остовпіло дивився на те, як малий ревів, стараючись розбудити Тіну.

– Вставай, вставай! Мамо-о! Ал..! Чому мама не прокидається! Підніми її! Алане-е!

Коли він почав кричати на мене, просячи допомоги, я не стерпів, і, потягнувши його за комір, вхопив під руку, та, кульгаючи, потягнув до розчинених навстіж, дверей. Майк бився як навіжений, я ледве пересував прострілену ногу, та весь час кричав на того, щоб він заспокоївся, но той не слухався. Нарешті я дістався дверей, от тільки Патрон, закінчивши з іншим, націлився на мене. Грізний підбуль, який тепер став ще страшнішим через забруднену у крові, морду, перекрив собою прохід, та на ставив ікла.

Я стиснув губи. Ноги затряслися. Я впав на коліна. Під рукою бив в груди, Майк, заливаючись сльозами. Живіт невпинно кровить і кровить, багряними краплями забруднюючи білу плитку коридору. Я обперся рукою об раму дверей, та прохрипів крізь сльози та біль:

– Прошу… прошу…

Підбуль стояв горою, не пропускаючи. Но раптом скривив вуха, наче прислухаючись до вулиці, і, зрештою, залишив свій пост охоронця, підбігаючи до непритомного тіла господині.

Я поглянув йому вслід і з виснаженням вийшов на подвірок. Поруч з будинком стояв припаркований як-небудь, мерседес.

«Мабуть, викрадений ним…» – я посадив брата, а тоді, спираючись на капот, перейшов, і сів на водійське крісло. Но тут все перед очима почало пливти і кружляти. Я намагався зловити рукою ключ запалювання, але не виходило…

«Ні… Прокляття… Я не поведу в такому кепському стані…» – відчинивши дверцята, я вийшов, але вже не зміг встати на ноги, – ті відмовилися тримати. Впавши на траву, мені довелося підтягуватися вже руками, добираючись самотужки до траси. Коли руки торкнулися асфальтованої дороги, поряд зі загальмувало авто. До мене вийшов чоловік.

– Матінко! Хлопче, ти як? Живий..? Де ж мій телефон…

За його автівкою зупинилася машина в чорно-білу смугу з якої вийшла жінка на червоних каблуках, та підійшла. Чоловік обернувся до неї.

– О! Як пощастило, поліція вже тут! Наберіть швидку! Цей хлопець стікає кро-… К-кхек-пхе!!

– На себе краще подивись.

Затуманеним поглядом я вловив, як градом падає на асфальт, поруч з моїми руками, кров.

– Алане Райт? Ось це зустріч. Їхала по брата, а натрапила на свого недавнього співрозмовника.

Десь поруч гримнули дверцятами машини.

– О? Це твій брат там побіг? Яке щастя, що ти його знайшов.

– Хто ви… – я не міг підняти голови, як вуж під сонцем, розтягнувшись на узбіччі.

– Ім’я Емма тобі про щось каже?

– ….

– Ха, я так і думала. Не ввічливо, знаєш, забувати ту, хто вела твою справу, і розповіла всю правду про твого батька, та допомогла віднайти втрачену сестру. До слова, а де це Тіна? – нарешті жінка опустилася навпочіпки.

Першим, що вловили мої очі – було два ножа в її руках. Чи то в мене в очах почало двоїтися?.. А тоді… Локони… Рижуваті локони волосся… І неймовірно виразні світло-зелені очі, які так нагадували мені чиїсь…

– Дозволь представитися ще раз, але на цей раз вже гарненького мене запам’ятай. – вона схопила мене за волосся.

Моя голова піднялася на рівень з її обличчям.

– Емма Робінсон Скофілд. 29 років. Слідча поліції, в якій працював цей твій збоченець-батько.

– Ви з тим… рижим вилупком….

– Підбирай слова, юначе. Цей вилупок, мій брат. То де він, і де ця хвойда?