Розділ – 11. Тюрьма в виді дому.

Не сказати, що я був здивований її побачити, но мої очі не відривалися від масивного тіла поруч. Здається, мене почало нудити вже по справжньому.

– Поклич сюди брата, якщо хочеш, щоб інші двоє осталися живі.

Я помітив боковим зором жіночу постать, що вийшла з авто, і викрикнув:

– Їдьте! Сідайте за кермо і втікайте!!

Опікунка заклякла від мого викрику, ну а Тіна хмикнула:

– Я знала, що ти так зробиш. – вона перевела пістолет прямо, в лобове скло.

– НІ! – з моїм викриком випустилась куля, і, пробиваючи в друзги скло, потрапила брюнетці прямо в живіт. Та, обперлася на машину, зажимаючи рукою кровотечу.

Я зірвався з місця до неї, але раптово дверцята відкрилися і мене схопили ззаду, та затягли в машину. Блондинка посадила собі на коліна, та обійняла мене, приставивши до горла наконечник сокири. З ліва від її руки, Тіна провела пальцем по моїй щоці, а тоді, з посмішкою відчинила другі дверцята і вийшла.

– Сиди тихо, пацюк. – пригрозила мені на вухо Катерина, і я чітко відчув прохолодне лезо по всій довжині шиї.

– Майк… Майк..! – я у божевільній тривозі дивився перед собою, як ще недавно ставша нам мамою жінка, приклавши до вуха смартфон, загороджує собою задні двері. Но один вирішальний постріл збиває її з ніг на землю.

Я почав битися ногами об панелі приладів джипа, аби вирватися.

– Ні! Відпусти мене, стерво!

– Мама! – від цього вигуку я подивився на “Рендж ровер”, з якого витягнули Майка. Роздався постріл, після якого темноволоса понесла хлопчика до джипа-пікапа.

Катя посунулася та посадила мене поруч з собою, а після, відпихнула чоловіче тіло і закрила забруднене вікно.

Я за цей час смикнув ручку, відчинивши дверцята з лівого боку, но мені знову направили в лоб пістолет.

– Сів на місце, якщо не хочеш получити по щелепі як в нашу першу зустріч.

Попередження спрацювало, я сів. Мене затиснули плечами з обох боків блондинка та брюнетка.

– Мама сказала, шо ми їдемо до неї додому! – почув я веселий вигук від Майка, що сидів в обіймах вбивці.

– Куди… куди ми їдемо?..

– Додому. – підтвердила слова молодшого, Тіна, піднявши на мене темні, но радісні очі. Щоб малий по дорозі не сумував, вона дала йому погратися своїм пістолетом…

Майк з цікавістю в очах крутив “іграшку” в долонях, та навіть тягнув пальці до спускового кільця, но інша попередила його не зачіпати крючок.

По дорозі нас зупинила поліція, і я вже зрадів, маючи намір викрикнути: ” Допоможіть!” Но все сталося занадто швидко: ця навіжена опустила скло, та двома вистрілами вбила двох поліцейських, що не встигли і підійти до побитого джипа.

Коли Катя надавила на газ, інша наказала:

– Дзвони до Ані. Нехай під’їде, влаштуємо пересадку, а ти позбудься цієї бляшанки, і приїджай попуткою.

– Зараз буде.

Поки та набирала номер, заодно керуючи машиною, я скористався моментом, що обидві без зброї, і вихопив з рук Майка пістолет, направляючи до скроні білявки.

– Зупини.

– Не зупиняйся.

Я перевів злісний погляд на Тіну. Та, несподівано розкрила на швидкості дверцята, та припідняла в руках Майка.

– Віддай Каті пістолет, або ти знаєш, що я зроблю з ним, а тоді і з тобою.

Я скрипнув від люті зубами, вперто стискаючи в руці пістолет, а тоді, різко перевів його на неї, і вилаявся:

– Котись до біса, курвисько! – я поклав палець на курок, но раптово мені забракло повітря.

– Пха-ха-ха! Уявив себе снайпером, малий? – Нейронова заглушила пікап, закинула пасок безпеки та почала душити мене ним так, що той врізався в шкіру подібно лезу, а з рота рікою почала текти слина.

– Блатик! Пустіть його!

Я не бачив, бо боровся за кисень, намагаючись прибрати пояс з горла, но по голосу було ясно, що Майк почав плакати та тягнутися до мене.

– Добре, добре, відпущу. Не бійся, любий, я лише приподала братику урок, щоб він більше не забирав в тебе іграшки. – Тіна погладила його по маківці, видавши іншій вказівку:

– Відпусти його.

Пояс на шиї послабшав. Я почав відкашлюватися, потираючи набряклу шию, як тут дверцята відчинили, і мене, мов собаку, потягли за комір з машини, передаючи в руки іншій особі.
Я перевів очі на Анну Барсел, яка мовчки поплескала мене по плечу, та повела за собою. Но я не хотів йти.

– Відпусти! Я нікуди не поїду без Майка! Віддайте його ме-..мфф!! – мені затулили рота, та закинули в салон.

– Почекай! – Катя кинула їй моток стотча. – Повезеш його в багажному відсіку. Дорогою він діяв на нерви, витворяючи ці свої фокуси… Нам не потрібно щоб він знову утік під спідницю ще одної поліцейської.

– Зрозуміла.

Я помітив як ті наближають, і стрімко кинувся до інших дверей, но ті були зачинені.

– Чорт забирай!.. А! Айй! Не трогайте мене, ненормальні! Допомо-… Ммм! – мене потягнули за ногу, зв’язали скотчем по руках і ногах, разом з ротом і навіть очима… А тоді, витягли мов мішок з салону, та закинули у багажник відсік, накривши зверху якимсь накривом. Я уявляв собі, як потішалася з цього видовища ця божевільна відьма.

Після пересадки Тіну повезла з собою вже Аня, а я їхав з тряскою в багажі, терплячи підкидання і удари головою об металеву бляху, но через годин десь 4, ця блядська поїздка скінчилася. Пікап звернув, та зупинився, і мене почала вигружати Анна.
Коли з очей та рота неочікувано здерли мало не зі шкірою скотч, я скрикнув від болі, адже той встиг сильно прилипнути до губ, проте біль зникла сама по собі, коли я побачив… Справжню віллу.
Сучасний двоповерховий дім в біло-сірому стилі красувався на тлі голубого неба та неймовірно охайного зеленого газону з доглянутими кущами троянд. Я не міг відірвати від нього погляду, но на дивитися ним мені не дала Аня: та нагло почала пхати в спину, говорячи не стовбичити як придурок.

Коли ми увійшли всередину двері за мной автоматично закрились на ключ, а штори на панорамних вікнах самі собою розкрилися, освітлюючи темну, величезну вітальню з жовтим диваном, столиком, і плазмовим телевізором мало не на всю стіну.
Поки я роздивлявся дерев’яні, світлі сходинки, що вели на другий поверх, то помітив рух в свою сторону чогось великого..і сірого… Наступної миті переді мною зв’явився грізний пітбуль, що погрозливо вишкіривши ікла, загарчав на мене.

Я насторожився, відступаючи, на що інший гавкнув. Якби того не покликали, він легко би міг накинутися…

– Патрон, фу. До мене.

Пітбуль завиляв хвостом, та, оминувши мене, підбіг до своєї хазяйки.

– Мама! Це твоя собачка!? – Майк страшенно зрадів цьому велетню, і одразу поліз гладити.

Коли ми жили всі в шістьох з батьками, ті не дозволяли заводити тварин, тому Майк страшенно радів, коли бачив чужу собаку.

Я зробив до брата два кроки, та хотів викрикнути:

” – Не трогай його!” – но інша взяла малого за руки, і простягнула до “Патрона”, щоб той обнюхав. Вже через кілька секунд це 30-ти кілограмове теля висунуло язика, та весело розмахувало хвостом, підстрибуючи перед хлопчиком.
Поки Майк тішився знайомству з охоронцем вілли, Тіна підняла очі з собаки на мене. Її посмішка від виду мого перекривленого обличчя та осудливого погляду, попустилася. Несподівано вона підтягнула пса за нашийник, та, вказавши пальцем на мене, дала американському підбультер’єру команду:

– Слідкуй.

«Хах?..» – кутик моїх губ вигнувся в кривій посмішці. – «Дає команду псині стерегти, щоб я не втік? Наче це мене зупинить.»

– Ходімо, котику, – брюнетка повела Майка за руку на другий поверх. – Мама покаже тобі твою кімнату. Вона так давно пустувала, чекаючи на тебе. Там і іграшки є.

– Ула!! Іглашки!!

Я провів їхні спини невдоволеним поглядом, а коли до мене підійшли, то спитав:

– Чому ми тут?..

Анна знизала плечами, відповідаючи:

– Цей будинок дістався нашій міс Райт від покійного батька її, колись, коханого. Після смерті сина той зліг. Ну а вона кожен день дбала за ним. Він полюбив її, як рідну, тому переписав цей будинок на неї замість померлого сина.

– Звучить як якась казка… Таке узагалі буває?

“По моєму ця дивачка просто спокусила батька свого загиблого коханого, тому той все їй і заповів”

– У нашої імператриці… Чого тільки в житті не траплялося.. – та опустила на мене очі, усміхаючись. – Ти в курсі, що їй 27?

– ….досі не можу в це повірити.

«Весь цей час я думав, що їй по виду лише 20 років…»

– Не легко було дізнатися, що маєш старшу сестру, агеж?

Я різко обернувся до неї, зі злості випаливши:

– Закрий рота! Вона мені не сестра! Ця хвора на голову вбивця буде сконати у тюрьмі разом з тобою як тільки я виберусь і доповім про ваше розташування поліції!!

– Ага. Як скажеш, малий. – махнувши рукою, Барсел з нудьгою направилася перевіряти холодильник. – От срака, та тут миш повісилася… Хох… Схоже, прийдеться зганяти за продуктами.

– Ще залишилася “Кока-кола?” Малюк хоче пити. – спускаючись до кухні, запитала її Тіна.

– Ні, нічого на залишилося з минулої ночовки… Я якраз хотіла проїхатися в магазин.

– Хм, це займе не мало часу… Найближчий міні-маркет занадто далеко від дому… Гаразд. – та дістала з кишені гаманець і кинула Ані. – Купи все необхідне. І прихопи ще йогурта з бананами. О, і упаковку сигарет.

– Буде зроблено. – сховавши гаманець, Барсел знову подивилася на мене. – Що з ним? Ви наглянете?

– Хах. Про що ти? Я наглядаю лише за найменшим. За цим слідкуватиме Патрон.

Я перевів насмішливий погляд на хазяйку дому, яка вже встигла переодягтися по домашньому, – в довгий білосніжний халат.

«Настільки сприймаєш мене ні в що? Тобі це ще вилізе боком.» – я почекав, поки обидві підуть по справам, а тоді, кинувся до дверей. Ті й справді були заблоковані, та навіть більше: стояли на сигналізації. Тоді я підбіг до панорамного вікна, но ручка не піддавалася.

«Все замкнене… Ну що ж…» – не довго думаючи, я вхопив пуфик, що стояв при вході, і з розмаху влупив по склу, но те осталось цілим. Тоді я побіг до кухні, де взяв сковорідку. Краєм ока я помітив, як на підлозі лежав кремезний пес, котрий вже почав гарчати.
Я ледве стримав себе, щоб не вмазати йому по морді сковорідкою.

«Та пішов ти, говноїд лежачий» – проігнорувавши того, я повернувся до діла, та почав бити нею по вікну, до поки ручка сковорідки не відламалася. Скло навіть не завібрувало. Жодної царапинки. Зі злості я відкинув половину сковорідку ( точніше те, що від неї осталося) і направився в вітальню, звідки ледве зрушив скляний столик, передвинув до коридору, а тоді з розбігу протаранив вікно, яке все так само осталось неушкодженим, чого не скажеш про столик від якого осталися одні уламки скла…

– Воно багатошарове та куленепробивне.

Я мовчки підвів очі на балкон другого поверху. Тіна повільно спустилася сходами, а тоді, встала поруч з сумом розглядаючи погром.

– Як шкода… Мені подобався цей столик.

Коли вона простягнула до мене руку, я остовпіло вирячився їй у вічі, не розуміючи, що та від мене хоче.
Брюнетка посміхнулася, схиливши голову.

– Ти вже забув, як втік від мене? Ще й не сам…

Мої очі за секунду округлилися. Якусь хвилину я намагався зрозуміти, чому мої ноги не слухаються, проте, коли інша потягнулася до моєї долоні вони на автоматі рванули до сходів, наверх.

– Пхп-ха-ха! – вона розсміялася, спостерігаючи, як я перебігаю з одної кімнати в іншу, намагаючись знайти терассу, а тоді, покликала підбуля:

– Взяти.