Розділ 1

Ось вже проминули 2 уроки. Ізуко сидів за своєю партою, знову записуючи щось у свій зошит. На диво, Катчан ще не діставав його сьогодні, як зазвичай. Блондин сидів за своєю партою, ретельно переглядаючи щось у своєму смартфоні, та не звертаючи уваги на своїх друзів.

— Дивно, — промовив Ізуко. — Я повинен радіти, тому що він мене не дістає, але мені здається, що з ним сьогодні щось не так. — промовляв він в думках, дивлячись на Бакуго.

Катцукі відчув, що на нього хтось пильно дивиться. Він повернувся в сторону Ізуко і помітив, що той дивиться в його сторону. Як тільки Ізуко зрозумів, що його помітили, відразу почервонів та сховав своє личко за зошитом.

— ДІДЬКО, — промовив Ізуко подумки. — Я сподіваюсь мені за це не влетить…

Мідорія обережно виглянув з-під зошита, намагаючись зробити це так, щоб його не помітили. Він хотів глянути чи не дивиться на нього Бакуго. Тим часом блондин продовжив дивитися в смартфон, ніби перебуваючи у своєму світі.

— Га? Чому він ніяк не відреагував? — не розуміючи чому Катчан не дивиться в його сторону, промовив Мідорія. Йому стало цікаво, чому Катцукі не звертає на нього уваги. Але була проблема, як це дізнатися?

Мідорія почав ретельно переглядати свій зошит, він щось шукав.

— О, ось! — з радістю промовив зеленоволосий хлопець. Він щось невпинно шукав і навіть не помітив, що друзі Бакуго підійшов до нього.

— Ха-ха, ну привіт, невдахо Деку, — насміхаючись промовив хлопець. — Що це в тебе? — він вихопив з рук Мідорії його зошит.

Як тільки-но в Мідорії забрали його особисту річ, він голосно викрикнув — ВІДДАЙ.

Хлопець, взявши зошит в одну руку, підняв його дуже високо над головою Ізуко. Знущаючись з бідного хлопця, який був нижчим за них всіх, вони кидалися зошитом. А Мідорія з надією, що забере його, бігав зі сторони в сторону.

Це могло відбуватися до того моменту, поки хлопцям не набридне кидатися цією річчю. Але раптово з іншої сторони класу пролунало: «Відайте йому зошит, негайно.»

То був ніхто інший, як Катчан. Мідорія був дуже здивований, навіть поворухнутися не міг.

— Катцукі, ти чого це? Тобі ж подобалося над ним знущатися. — промовив хлопець, інколи запинаючись

— Тільки я маю право над ним знущатися. — промовив блондин, забираючи зошит у хлопців. — Ось, тримай. — віддаючи зошит Ізуко, промовив Бакуго.

— Д-дякую..— запинаючись та боязко дивлячись в очі блондину, промовив Ізуко.

Він очікував чогось поганого.

— Ходімо вийдемо на хвилинку, — взявши хлопця за руку, той повів його з класу.

Мідорія міцно тримав зошит біля грудей, та йшов за Бакуго.

Бакуго привів його на дах школи, де нікого не було. Це було не дивно, тому що не усі учні мали доступ до дверей, які ведуть на дах.

— К-кат-тчан?…— тремтячим голосом промовив Мідорія.

—  Я хотів з тобою поговорити.

Хвилина тиші. Мідорія ні слова не міг промовити. Це не дивно, Катчан завжди над ним знущався, а тут раптом спокійно заговорив з ним.

— Про-, — не встиг Мідорія договорити, як тут його перебив Катчан.

— Я тобі подобаюсь? — ледве не викрикуючи, запитав Бакуго.

— ….., — Мідорія не знав, що й сказати. Насправді, Катчан йому дуже подобався, але зізнатися в цьому він боявся. Зеленоволосий переживав, що блондин ще більше стане над ним знущатися. Мідорія знав, що це кохання не взаємне. Але як Катчан дізнався, що Мідорія його кохає?? А головне навіщо йому це? Щоб було за що знущатися?

Катчан різко притис Мідорію до холодної стіни, повільно згинаючи свою ногу в області паху Мідорії, розтулюючи його стрункі ноги. Його рука м’яко провела по підборіддю Ізуку, і приземлилась на стіну біля його обличчя, тим самим замикаючи кільце, щоб Ізуку не зміг вибратись з-під нього.

— Я ще раз повторю. Я тобі подобаюсь? — дуже розлючено промовив парубок, не помічаючи, що знаходиться в дуже зніяковілій позі.

Мідорія досі в руках стискав зошит.

— Ти ще довго будеш мовчати? — вже кричав на зляканого хлопчака блондин. Мідорія трусився від страху, не знаючи, що йому робити. Здавалось, що він ось-ось заплаче.

— Кхг, дратуєш, — блондин злісно закотив очі, та мовив: Дай сюди-но цей клятий зошит. — Він відібрав зошит у Мідорії. Відійшовши від юнака на чотири кроки, він вирішив глянути, що ж він так ретельно ці всі дні записував.

— Н-ні…. в-відай…—парубок протягнув руку і тихо промовив. Він навіть і не помітив, що почав плакати. Його сльози повільно стікали по його щоці, падаючи на підлогу.

Тим часом Бакуго гортав сторінки в зошиті, в надії, знайти щось корисне там. Але в результаті Бакуго нічого не знайшов, після чого дуже розчарувався.

— Деку, ти колись робив помилки, про які шкодував? — сумним голосом промовив блондин, повільно опускаючи голову. — Я зробив велику помилку, через яку досі жалкую….., але я надіюсь ти мені пробачиш…. Деку, пробач мені. — Він поглянув в заплакані очі Ізуко, які нічого не розуміли, та повільно почав підходити.

Як тільки-но хлопець підійшов майже впритул, він простягнув руку до обличчя юнака. Не для того, щоб вдарити, він повільно пройшовся по обличчю хлопця, витираючи сльози, які рікою котилися із гарних очей заплаканого юнака. Його рука зупинилася на щоці Мідорії.

— Деку….ти мені подобаєшся…

Навіть не думаючи, що це може бути дурним жартом чи розіграшом Бакуго та його друзів, Ідзуко промовив:

— Катчан, ти мені також подобаєшся…, — вже з посмішкою на обличчі промовив Ідзуко, в надії, що це не буде простою витівкою блондина.