Пролог

“… Лілі була милою, життєрадісною дівчиною. Хоч в її житті було багато горя та болю, вона продовжувала посміхатися, та ніколи не опускала руки. Це велика втрата для всіх нас, адже така прекрасна, світла душа покинула нас занадто рано. Ми завжди будемо пам’ятати її посмішку, і будемо молитися за її душу.”
Нічого кращого не змогли написати? Я була життєрадісною та милою? Цей некролог такий брехливий та лицемірний, аж смішно.
Ці слова прямо висмоктані з пальця, бо майже ніхто не знав, якою я насправді була. Як би сильно люди не намагалися проявляти повагу до померлих, їх “скорбота” завжди виливається одними й тими самими словами, наче по шаблону. Навіть якщо людина не підпадає під цей шаблон.
Низький і спокійний голос Девіда вирвав мене із роздумів:
– Нам треба йти, автомобіль біля входу, – він глянув на некролог – Схоже, вони не дуже добре знали тебе.
– Я готова закластися на сотню баксів, що вони навіть ім’я моє не з першого разу згадали.
Даремно ми зайшли в цей магазин. Не пройшло й тижня від того дня, як я померла, краще не світитися тут.
Я зім’яла газету і кинула в смітник.
– Поїхали, мене тут більше нічого не тримає.
Ми вийшли з магазину під палюче сонце, Девід відкрив двері автомобіля і я сіла на переднє сидіння.
Наступні кілька годин ми будемо в дорозі, тому в цей час головне не піддатися істериці. Я назавжди прощаюсь із містом в якому виросла і провела все своє життя.
Варто думати лише про те, що мене чекає попереду.
Адже тепер я мертва і готова почати нове життя так, як сама того хочу.