Потрібні слова

Ну, що сказати… День в Ештона був не поганий – всього чотири зустрічі, які не вмістилися в попередні дні, якщо, звісно, не рахувати чотирьох годин спаленого життя на раді. Оце то вже винудився… Ванессу і Рікона відпустив – що ж їм мучитись.

А потім… Потім був Картер. Ештон призначив йому на вечір. Вже по традиції – з князями розбиратися вечором. Ахах… Гіркуватий гумор, звичайно.

Вони зустрілися ще по дорозі в покої, та й зайшли разом.

– Ну, пішли у вітальню. В бібліотеці погром зараз.- Запросив Ештон жестом.

– Як погром?- Картер рішуче направився до бібліотеки, відкрив двері, зайшов:- Ааа… Папірчики. Ну, це не страшно. Головне бібліотека ціла.

Ештон усміхнувся. Кожен майстр цінує свою роботу. Навіть такий розхлябаний, як Картер. Хоча… якщо діло стосується служби – справа кардинально змінюється. Він стає надійним, як Глок. Чорт, він навіть сумує за цим пістолетом…

– То, куди йти?- Нагадав про себе Картер.

– Угу, сюди давай.- Запросив Ештон у вітальню друга.

Вони сіли на дивані.

– Так. І? Що мені з тобою робити?- Запитав Ештон.

– Ти в мене питаєш? Я не в курсі. Давай почнемо з того, що відбувається?- Вимогливо насупився Картер.

– Я ще сам не до кінця розібрався. А значить для початку треба розібратися. Так. Що ми маємо? Потрібно помедитувати. Я спробую знайти договір. Носій ти. Це сто відсотків.- Роздумував Ештон вголос.- По-перше в мене його точно немає. Я б за стільки часу помітив. А по друге я в цьому договорі ведуча сторона, раз ти наступний після мене в ієрархії. Логічно? Що ще? Мерін немає. А в князівських договорах я не знаю хто ще розбирається. Вірніше знаю, що ніхто.

– Ну, так зв’яжися з нею.- Запропонував Картер.

– Вона в медитації. Недоступна зараз. Доведеться самому. Хоча б спробую розібратися.- Зітхнув Ештон, дивлячись в стіну. Помовчав трохи. Нових ідей нема.- Окей, тоді медитуємо?

– Ну, очевидно, що так.- Погодився невпевнено Картер. Ештон кивнув.

《Рікон, зайди у вітальню, будь ласка.》

《Гаразд.》

Ештон зітхнув.

– То що? Чи ти вже медитуєш?- Перепитав Картер. Ештон перевів на нього погляд, дивлячись як на дибіла.

– Рікон зараз прийде, тоді почнемо. Я його покликав.- Пояснив він.

– Аааа. Точно-точно. І як я не здогадався?- Зітхнув і собі Картер.

– Привіт.- У вітальню зайшов Рікон. Кинув швидкий погляд на Картера і став напроти.

– Я хочу помедитувати… У нас тут ситуація…- Пояснив Ештон і тут здогадка блиснула… А що на рахунок Рікона?- Рікон…- Раптова переміна тону на підозрілий насторожила Рікона. І Ештон уже був певен, що правий.- А що говорять твої інстинкти щодо Картера?

Рікон поглянув напружено на Ештона. Потім перевів короткий погляд на Картера і назад. Міцно стиснув губи. Він щось знає. Знає і мовчить. Ештон розізлився. Ну, як ще говорити? Просити… Ні, воно зрозуміло – Рікону важко. Але в такі моменти… Тож домовились. Але Ештон вдихнув, на мить закривши очі, вгамувався. І поглянув на нього вже спокійно:

– Мовчиш, правиця?

Рікон склав руки під грудьми. Він зовсім не хотів говорити, але…

– Що сказати? Ти йому близький.- Сказав Рікон.

– І все?- Запитав Ештон. Ой, не все. Він Рікона наскрізь бачить.

Рікон стенув плечима і відвернув погляд вбік, міцно стиснувши губи.

– Рікон… Допоможи, будь ласка.- Терпляче попросив Ештон.

– Ну, а що розповісти?- Запитав він, не дивлячись в очі.

– Рікон… У нас з ним закріплений зв’язок. Як виявляється. Кров’ю.- Може хоч так змилується? Але… Рікон натомість навіть не здивувався. Так і стояв, відвернувшись. Засуджує Ештона? Ні, він би відчув… Просто не хоче говорити?

– В плані?- Запитав Картер.

– Пам’ятаєш, як я тебе намагався від осколків закрити? Під складом.- Спробував нагадати Ештон.

– Пам’ятаю. Звичайно, пам’ятаю.- Кивнув він. Даючи всім своїм виглядом зрозуміти – що він добре пам’ятає, як Ештон ризикував заради нього життям.

– Ось, наприклад, цей момент. Наша кров змішалася. Ми обоє поранені були. А ще, очевидно, роль зіграло те, з яким посилом це зроблено – бажання захистити дуже потужний посил. Ось зв’язок і закріплено. Ну, і плюс що в мене що в Картера були активовані здібності: сприйняття біохвиль і так далі. Думаю, це теж відіграло роль.- Пояснив Ештон, радіючи, що Картеру не потрібно пояснювати все з нуля. Не дарма ж він на курсах викладав. Лекції про ларів теж слухав.- Він перейняв мою волю.- Ще раз спробував достукатись Ештон до Рікона, говорячи, тим не більше тихо і спокійно. Саме тому, що ситуація була зовсім не спокійна. Ештон був в розтріпаних почуттях. І переносити злість на Рікона він зовсім не хотів.- Ти знав?- Спитав Ештон. І… Як стримувати злість? Може закритися? Та Рікон поглянув на нього, з все ще відвернутим лицем.

Рікон кивнув. Ештон ледь не вибухнув. Він стиснув кулаки і глибоко вдихнув. Тоді видихнув.

– Ще хтось окрім Картера? Є в такій ситуації?- Уточнив Ештон.

– Не знаю.- Відповів коротко Рікон. Чорт! Фух… Спокійно.

– Ну, гаразд. Отже. Як я розумію, договір сформований не повністю. Та й договором назвати це тяжко. Закріплений зв’язок – найточніший опис. Але Картер перейняв мою волю Повелителя. А, з огляду на те, що ми люди, це може означати лише, що він тепер мій князь. Розрив договору означає, що я відірву його від дерева життя. Я не можу так вчинити. Це уже верх… Тому залишається два варіанта. Лишити все як є. Або укласти нормальний договір.- Не дивлячись ні на кого говорив Ештон. Для двох. Тому що Рікон його злив безмірно. І от прямо зараз йому дуже потрібна його підтримка. А натомість… Ештон продовжив, не дозволяючи собі емоції.- Але брати Картера в зграю… Він уже має пару. І вона Шазарійка. А мати стосунки поза зграєю…

Ештон замовк. Всі мовчали. Він перевів погляд на Картера. Він хлопець розумний, одразу все зрозумів… По очам видно, що зрозумів в що влип.

– То… Може хай теж до зграї приєднається?- Акуратно поцікавився Картер.

– Не можна. Вона уже піддана Повелительки. А вступити в зграю, і при тому залишитись шазарійкою – не вийде. Якби навпаки, аби вона була ведучою стороною – тоді так. Якби вона була ларом – тоді так. А в тій ситуації, що є… Вона буде відірвана від дерева життя…

– Ну, то нехай далі будуть в парі поза зграєю.- Сказав Рікон.- Вони ж люди. Розрив зв’язку для них не смертельний. Якщо спробують і не вийде – розірвуть зв’язок. У людей же так буває.- А тоді додав.- Якщо ти їм дасиш дозвіл.

Ештон завмер, як кувадлою огрітий. Перевів погляд на Картера і побачив розуміння в його очах… І, чорт, так боляче серце стислось…

– Я не став би забороняти!- Поглянув він уже з певним відчаєм на Картера.- Мова ж не про це! Ти ж розумієш, що значить зграя… Тобі буде важко жити на два життя…

– Ну, якщо жінка не може чекати зі служби, то… Значить це не жінка солдата. Ми рік зустрічаємось, Ештон. Не драматизуй. Не перша жінка з якою в мене не складається.- Посміхнувся він йому без веселощів. Але, і всередині не було… Якихось сильних негативних емоцій чи образ. Насправді Ештона зараз більше непокоїв Рікон.

– Ну… Може раз така ситуація, укласти князівський договір поза зграєю? Я не хотів такого робити. Але, раз ситуація так складається…- Припустив Ештон.

І тут… Рікон таки обернувся до нього лицем. Підняв повільно голову з міцно стиснутими зубами. Холодним виразом обличчя. І такими ж хвилями. Ештон і не знав, що у ларів такі бувають. І тихо, повільно сказав:

– Знову зробиш це з ним?

У Ештона аж мурашки по шкірі пробігли.

– Що?- Запитав Ештон, видихнувши. Аж похололо все всередині…

– Відокремиш. Від зграї.- Роздільно пояснив він. Насилу видушуючи з себе слова. І в Ештона щось захоло, стислося всередині. І здається трохи відірвалось – полетіло десь в п’яти. Ештон зрозумів, що Рікон про омегу.

– Тобто?- Видихнув він.

– Мені сказати це вголос, вожак?- Запитав спокійно Рікон. Ештон слів не мав. Як так? Він не розумів. Він перевів погляд на Картера. Той теж розумів про що мова. І був як не в своїй тарілці. Ештон спробував зібратися з думками. Він намагався, чесно намагався, але душа боліла. Як так? Він нічого поганого не хотів. Знову він не бачить що коїться з його рідними прямо у нього під носом?

– Ештон, та що ти так близько сприймаєш до серця?- Поклав Картер руку йому на плече.- Все гаразд, окей?

І Ештон відчував, що Картер щирий. Що, все гаразд. Але… Він підняв погляд на Рікона. Той дивився на нього. І якось відмер нарешті. Заговорив:

– Я… Бачив, що в нього душа не на місці, коли він довго не бачить тебе. Він хотів знати, що у тебе все гаразд. І я розповідав йому. Щось про твоє життя. Щось таке, що можна.- Рікон ковтнув. Йому було тяжко говорити. І Ештон був йому вдячний. Ох, і непутьовий він вожак.- Він вважав тебе своєю зграєю, завжди був до тебе настільки близько, наскільки ти підпускав. Але, ти не підпускав… Близько. І він дивився здалеку. Що ще додати я не знаю.

Рікон опустив руки і подивився вже відкрито в очі Ештону.

– Я… Картер, ти страждав? Ці п’ять років? В Шазарії?- Запитав Ештон прямо.

– Ну… Чому ж. У мене було хороше життя. Я ж людина. Не драматизуйте.- Усміхнувся він Ештону і Рікону, заодно. Спробував якось згладити ситуацію.

– Вибач мені. Я просто хотів, щоб в тебе було своє життя. Своя сім’я. Я не хотів вмішувати тебе в свої проблеми…- Дивився він Картеру в очі.- Я думав, що це тобі не потрібно.

Він усміхнувся і повів плечем ніяково:

– Та все гаразд. Я розумію.

– Я уже ні в чому не впевнений.- Потер Ештон лоб.- Я не зможу зараз медитувати.- Зізнався він чесно.- Надто розхляпані емоції.

– Картер, підсобиш?- Поглянув він на друга.

– Так, звичайно, що треба?- Повеселів він.

– Перевір, чи ні в кого з хлопців немає такої халепи.- Попросив Ештон.

– Як? Питати чи не змішувалась кров з тобою?- Уточнив він.

– Ну, чому ж… Існує багато способів закріпити договір. Головне змішання біологічних рідин та потужний посил.- Ештон задумався.- Ну, ні з ким з хлопців я не цілувався. І не трахався. – Вже обезсилено потер лоб Ештон. І відчув, що Картер нервово охуїв. Але хай звикає, раз в зграю влип.- Що там ще?- Перевів він погляд на Рікона.

– Ну, можна злизати сльозу.- Видав він, явно під афектом поганого настрою.

– Злизати сльозу?- Скривився якось з сумнівом Ештон. Щось це дико звучить… І Рікон якісь такі хвилі видає… Неприємні.

– Так. Один з видів насильно нав’язаного зв’язку. Якщо слина потрапить в око, то все вийде. Головне посил. Насилля.- Пояснив Рікон. Похмурий Рікон – це не та картина, яку легко переварювати…

– Це що це за спосіб такий?- Брякнув Ештон, але вже жалкував. Може ну його нахрін – знати?

– Раніше так забирали дівчину від хлопця, якщо зв’язок закріплено.- Видав Рікон. Ештон і Картер замовкли. Але найбільше з цього Ештону стало боляче від розуміння, що, здається, Рікон спеціально Ештону хоче зробити якось боляче чи хоча б неприємно. Ніби відігрується за Картера.

– А з хлопцем що в такому разі?- Запитав Картер. А Ештону вже якось і не хотілося говорити зовсім.

– Помирав, ясна річ.- Відповів Рікон. І продовжив давити:- Так, як я тобі говорив колись: якщо вожак перемагає в бою за зграю, інколи він забирає тільки дівчат.

Ештон зітхнув він не має зараз сили це слухати:

– Рікон, можеш мені потім про це розповісти?- Попросив вже він.

– Про що підготувати інформацію, вожак?- І от зараз… Чорт. Різним же може бути його “вожак”:- Про способи закріплення зв”язків? Чи про бруд з історії ларів?

Ештон підняв долоню вверх, мовчки зупиняючи Рікона. Досить. Встав.

– Подбай про Кіра сьогодні, гаразд?- Серйозно, але без нажиму чи якогось тиску попросив Ештон. Якось втомлено, швидше. Рікон перемінився в лиці.

– Гаразд.- Ось тепер він нагадував себе. Але Ештону уже паршиво, і треба привести себе до ладу. Він уже один раз закривався з такою кашею всередині – знає, що буде ой як боляче. А оскільки він не мазохіст кінчений, то просто побуде наодинці.

– Картер, підсоби з хлопцями. Орієнтуйся краще чи наявна воля Повелителя. І якось обтічно запитуй, не підказуй, що вони повинні відчувати. Нехай самі описують. Моя воля Повелителя така: ” Я волію аби мій народ був щасливим. Щоб він займав своє місце у світі, не збиваючись з шляху, не гублячи себе. Я хочу щоб мій народ любив, і був любимим”. Але май на увазі – воля Повелителя не чітка. Це лише посил до способу життя. І кожен може трактувати його по своєму. До завтра, Кат.- Віддав Ештон більш-менш нормальне розпорядження і забився до себе в лігво, не обертаючись, зачинивши за собою двері спальні.

Все, йому потрібна перерва. Ештон ліг на спину. І спробував розчинитися у тиші і темряві. Просто не думати. Відпочити. І виходило. Інколи – самотність найкращі ліки. Але ще більше йому зараз хотілось би поговорити з Мерін. Він підняв на рівень з очима свою масивну обручку з чорного золота і покрутив, торкнувся. Мерін теж не знімала обручку, подаровану ним. І це задівало в Ештонові якісь струни…

Ось це так випробування йому влаштувало дерево життя. Відібрати у нього підтримку у вигляді Мерін в такий переломний момент його життя… Ніби не настільки серйозно, труднощі тимчасові, але відчутні. Мабуть, це натяк? Аби не уникав свого статусу, своєї ролі? Прийняв її повністю? Ато дерево життя зробить йому вавочку. Ештон лежав і дивився в стелю. Мабуть, він задовго мусолився? Кілька років для прийняття своєї ролі – забагато? Кінець світу настільки близько? Тааак точно… Ештон зітхнув. Час змусить до всього, що повинен… І так далі… Так що, Ештон – будь хорошим хлопчиком. Ештон затулив очі згином ліктя. Жалість до себе – не найгірше чим можна займатися наодинці. Окрім того він робить це не часто.

В двері постукали. Хто там ще?.. Вішати табличку “не турбувати” чи що? Ештон тяжко зітхнув і відкрив двері ментальним наказом. На порозі була Сірін. Не заходить. Стоїть на порозі.

– Що трапилось, маленька?- Запитав Ештон втомлено, але Сірін не дратувала своєю присутністю. Вона, мабуть відчула це, тому що вже не чекала запрошення- зайшла, закрила двері і лягла до Ештона на ліжко. Взяла його за руку, розмістивши обличчя на одному рівні з ним.

– Рікон розказав, що трапилось.- Тихо говорить. Дивиться в очі, і темрява не є непроглядна – Ештон чітко розрізняє її погляд. Та Ештону не знайшлося що сказати. Тому Сірін продовжила:- Ми розуміємо, що в людей інакші стосунки. Ми розуміємо, що ти ніяк не ображав Картера. Рікон теж це розуміє. Просто він такий… правильний лар, Ештон. Йому дуже тяжко дивитися на світ з точки зору інших. Він теж не хотів робити тобі боляче.

– Хотів, Сірін.- Усміхнувся Ештон і погладив її вздовж овалу лиця, по волоссю, усміхнувшись.- Інколи рідні люди роблять один одному боляче. Інколи не потрібно казати щось конкретне, чи то робити. Інколи важливіший – посил. Здавалось би такі не чутливі істоти, такі твердолобі. Але інколи людина здатна образити іншу людину здавалось би нейтральною фразою, навіть біохвиль не потрібно. Головне – добре знати того, з ким говориш. Надавити на болючу точку. От і вся математика. Інколи з людьми легше, але одночасно – значно складніше.- Гладив він Сірін, просто виливаючи через слова біль.- Я зовсім не ображаюсь на Рікона. Та і за що? Що він дбає за моїх же рідних? Компенсовує мою сліпоту? От скажи, як можна не помітити, маючи в арсеналі стільки всього, що ти зв’язав когось договором? Я таких… хех… непутьових,- Хоча от зараз проситься зовсім інше слово на язик, але він же говорить зі своєю дівчинкою.- більше не знаю.

– І зовсім це не так. Поглянь, скільки всього ти зробив. Обернися. Подивися. Та життя ларів змінилося до невпізнанності. Ти стількох ощасливив. Освітив нам всім шлях. Показав полювання вповні.- Схоже, вони все ж вкладають саме в це особливий зміст…- Твої зусилля і досягнення- колосальні.

– Схоже це фатум правителів.- Усміхнувся сумно Ештон.- Дбати про свій народ найкращим чином, а найближчим – робити боляче.

– Помилки роблять всі. Лише ті хто сидять і не робить нічого, не помиляються, хоча це само по собі уже помилка.- Говорила Сірін.- Думаєш, Рікон не помилявся? Оо!!! Наробив він справ в свій час, аж поки навчився водити зграю. Натерпілися ми від нього. З його то волею. Твердий був, як засохлі макарони. А потім поступово, поступово та й знайшов свій шлях. Так що от хто-хто, а він би хай уже мовчав.

Ештон і не помітив, як на його обличчі з’явилася посмішка. І помітив уже як підхіхікнув на фразі про макарони. І біль розчинився десь. Вона поглянула на нього і усміхнулась. Привстала і обняла, притулилася, зігріваючи його хвилями. І… Мабуть, природа така людська, чи то всіх живих істот? Жаліти себе, якщо жаліють? Бо Ештону знову стало жаль себе. І серце жалісливо стислося, і будь йому років десять – точно заплакав би.

А Сірін почала його гладити по голові. Ахах. Ніжно так. Ну, все досить. Він в порядку. Ештон піднявся і засвітив м’якесеньке світло, щоб очі, що вже звикли до темряви, сильно не офігіли.

Сірін швидко і граційно сіла, вдивляючись в очі Ештону.

– Потрібно якось з цим розібратися.- Теж сів Ештон.- Не діло, що у мене, виявляється, можуть бути члени зграї, про яких я навіть не знаю. Як позашлюбні діти, чесне слово…- Потер Ештон лоб.

– Що ж робити?- Запитала Сірін аби підтримати розмову.

– Не знаю. Можна заглибитись до дерева життя і відшукати по ньому. Але це якийсь дуже радикальний спосіб – заглиблюватись аж так глибоко в душу. І, якщо чесно, не найбезпечніший.- Поділився Ештон думками.

– Хм..- Сірін задумалась.- А як щодо поклику вожака? Раніше, коли лари ще не жили під землею, зграя займала певну територію, але інколи члени зграї заходили досить далеко. І вожаки скликали зграю покликом.

Ештон зацікавився.

– Ну, я робив таке тільки раз і то випадково.- Завагався Ештон в своїх можливостях.

– Так, я пам’ятаю. Ти покликав Рікона. Ми так здивувались. Ми не знали, що люди мають поклик.- Широко заусміхалась Сірін.- Але, мабуть, справа зовсім не в расі, а в душі. Якщо чесно, то навіть не всі лари-вожаки мають його.

– Справді?- Здивувався Ештон.- А Рікон мав?

– Мав.- Гордо кивнула Сірін.- Знаєш, з кожним таким сюрпризом ти змушував нас з Ріконом вірити в тебе так сильно, все більше і більше. І шансу не давав засумніватись – що ти наш вожак. Так, що не переживай. Вийшло раз – вийде й другий. І завжди, коли ти тільки вирішиш, що треба. І зграя прийде. Знаєш, відчуття, що тебе кличе вожак… Воно особливе. І мені навіть шкода, що ти сам відчути не зможеш. Ти б бачив вираз обличчя Рікона, коли він відчув. Ахах. Я такого збентеження не те що в Рікона, а в лара взагалі не бачила. Він то сам був вожаком – кликати кликав, а сам то не знав, як це.- І Ештон сидів і слухав її. І був вдячний їй. Вона справді на своєму місці в зграї. Береже серця, як вона сказала сама. Лікує душі. Тим способом, що чоловіку не доступний. Спогадами і емоціями, своєю чуйністю і любов’ю. Здається, він уже знає, як назвати її роль. Ештон усміхнувся. Але не зараз. Зараз він хоче послухати. Сірін замовкла. Поглянула на Ештона. Але лише на мить. І продовжила знову:- Але я не зможу тобі допомогти. Адже не знаю як це – кликати. Тільки розказати можу. І пораду дати. Я от знаю, що клич – це поклик душі. Тільки той вожак, який є істинним, має клич. А друге, що спадає на думку, що кликати ти маєш не тільки в Шазарії… А й в Зовнішньому Світі. Якщо хочеш знати напевне.

І тут… Ештон прозрів. А вона ж права… От, чорт. Сірін усміхнулась йому і погладила по голові знову. Втішила. Заспокоїла.

– Не бійся, Ештон. Якщо хтось відгукнеться на твій клич – то значить він приймає тебе, як вожака. Що б там не було. Чи тут, чи в Зовнішньому Світі. І волю твою теж приймає. Так що… Не переживай. Зграя – вона на те і зграя, щоб приймати волю вожака. І немає нічого важливішого за зграю. Тому, якщо хтось відгукнеться – значить він буде готовий до цього життя.

І… Мабуть, це саме те, що йому потрібно було почути. Тому що душа заспокоїлась.