Попередній намір

Дерек не був певен.  Він ніколи й ні в чому не був упевнений, все його життя складалося із сумнівів та плати за них.  Але також він ніколи не любив самоаналізу, більше того, він його терпіти не міг, бігав від нього наче щеня від вовка і ніколи не дозволяв собі зупинитися, ні на секунду.  Все звернулося в хаос, коли в ілюзію “спокою” увірвався цей худорлявий, гіперактивний підліток, який був одним із головних сумнівів за останні кілька років і продовжував їм бути, наче кидаючи виклик минулим результатам у поглибленні сум’яття в душі Хейла.

Якщо їм, йому зокрема, загрожувала небезпека, ця грудка некерованої енергії була поруч, з’являлася під боком і не завжди, але іноді не була тягарем.  Іноді Дереку не зводило вилиці від бажання проткнути тому шию або якусь дуже важливу артерію парою неймовірної гостроти пазурів.  Все ж таки це було іноді, найчастіше в бою він був не такий корисний.

Хейл ненавидить самоаналіз так само, як і аналіз інших людей.  Наприклад, Стілінски з таким важковимовним слов’янським ім’ям.  Але його він аналізував постійно, перед важливим рішенням чи не насамперед думав про те, а що зробив би він.  Часто робив прямо пропорційно, згодом зрозумів, що вибрав не ту тактику.  Пізніше сам почав думати трохи схоже зі Стайлзом, зрісся з його принципами та ідеями, став з ними одним цілим.  Стайлз із голови пішов, а звичка його вивчати залишилася.

Хейла осінило в один із абсолютно нейтральних, навіть десь нудних днів.  Скотт прийшов за новим татуюванням, це була руна, Дерек знав її значення – чистота, він навіть був упевнений, що ескіз і ідеально виведений трафарет йому добув Стілінскі.  Але зацікавило Хейла не це.  Стайлз раніше, до тих самих подій, був досить тактильним, він прилипав до тебе як банний лист, та так міцно, що зіскребти його можна було лише здерши з себе шкіру.  Можливо щодо Дерека це було спеціально.

Стайлз повинен був просто подати рушник, і він цілком звичайно і посередньо робив це, поки кінчики його пальців не торкнулися долоні Хейла, рука здригнулася, сіпнулася назад впустивши рушник на коліна Хейла, а обличчя Стайлза виражало страх.  Почуття заповнило кімнату повністю, ніби набридливий і грубий парфум розпорошилося по приміщенню, Дерек навіть скривився від його концентрації, десь з незвички, відколи Ногіцуне залишив його, Стайлз перестав пахнути як-небудь.  Наче Лис все ще в ньому, барикадує почуття і самого Стілінського.  Поки Скотт, майже пошепки, питав друга про самопочуття, Дерек тримався за внутрішнє я, щоб не втратити контроль.  Він уперше так сильно загруз у емоціях, вперше за довгий час, він бореться зі страхом внутрішнього вовка перед незвичними почуттями.  Це бентежило.  Стайлз почав плести щось про привид позаду Дерека.  Його серце до цього могло пробити грудну клітку і спину, тож брехня це була чи ні, зрозуміти було б вкрай складно, якби все не було ясно і так.  Поки Хейл наводив лінії, чіткі й рівні, у його голові творився бардак, наче варево і так раніше не особливо їстівне споганили ще більше невідомими нікому інгредієнтами.  Нерозуміння мало гіркий присмак.

Сидячи в лофті і дивлячись повз Кору, що прийшла, він згадував коли востаннє “відчував на дотик” дурного чоловічка.  В голову спала лише рука на своєму плечі, потрібна, гаряча і міцна.

— Кора, тобі Стайлз дивним не здається?

— Дивнішим, ніж зазвичай?  Ні, не думаю.

Дереку не треба було аналізувати всіх, щоб зрозуміти.  Стайлз не хотів чіпати когось крім Лідії.  І зграя, мимоволі, була цьому рада.  Адже в усіх у пам’яті як і раніше наче вибиті печатки були обличчя вмираючих Елісон і Эйдана.  Вони загинули з його вини.

Ні.

У цьому не було ні краплі його провини, але всім потрібний був лиходій, причина.  Ним став Стайлз.   Говорячи на чистоту, Дерек не міг вважати нікого в цьому місті навіть таким, що наближається до загальноприйнятої позначки нормальності.

Але все це були лише його припущення.  Його відчуття того, що міг би думати Стайлз.  Сам він не висловлював абсолютно нічого.  Він був спокійний, навіть надто.  Він показував усім, що його абсолютно не турбувало нічого з того, що сталося.  Ні смерть друзів, ні його доля в даному випадку у вигляді чохла для демона.  Він не змінився ніяк, ніяк з того, що уявляв собі Дерек і це лякало його, змушувало внутрішнього вовка завжди бути напоготові.  Це, чесно кажучи, виводило його з себе, адже цей хлопчик був одним із небагатьох, кому він довіряв.  Навіть зараз.

Проте Стайлз мелькав поруч.  Виразив, саркастично насміхався і просто жартував.  Не так часто, як і раніше, рідко, але Хейл не міг зрозуміти чому він не змінився?  Чому не зламався?  Чому тягне все поодинці?  Він переконував себе, що йому немає справи до хлопчика, що яка різниця, як він переживає, він ніхто.

Зараз Хейл стоїть на порозі будинку цього ніхто і шукає привід для того, щоб поговорити, промацати, розглянути і рознюхати, переконатися врешті-решт, що він помиляється, Стайлз звичайний хлопець, з ним все гаразд, він ніколи не стане таким як  Дерек, людина вина.  Адже нічого не змінилося, немає потреби так багато часу приділяти Стайлзу.

У сум’яття його вводили торкання.  Це була зачіпка і він прямо про це спитає.  Він же Дерек Хейл, прямий як рейки.  Після третього дзвінка у двері перевертень почув човгання капців, визначив, що це другий поверх, швидше за все.  Долоні почали потіти, хоча зовнішні ознаки хвилювання йому не властиві.  Зазвичай у Дерека просто скручували кишки в клубок, але візуально в такі моменти він схожий на статую з мармуру.  Роки відточування реакцій по-справжньому травмованої людини.

Двері відчинив Стайлз, що не могло б бути інакше, адже Хейл чекав, поки Стілінські старший покине будинок уже як дві години.  Коли доводилося провертати подібне, він почував себе паскудно, наче якийсь злодюжка.  Він був надто домашнім, надто розпатланим.  Сині потерті спортивки і сіра футболка висіли на ньому, волосся стирчить у різні боки.  Вологе та пахне ментолом.  Дерек ледве подолав бажання торкнутися, уткнутися носом у знайомий, зрозумілий йому запах.  Хейлу раптом здалося, ніби він вдерся в лігво звіра і розбуркав його чесноту.  Хлопець не сказав ні слова, притулився спиною до дверей пускаючи перевертня до будинку, ніби такі візити були цілком звичайні, хоч це зовсім не так.  І ніяких рукостискань за власною ініціативою, галочка в уявному записнику.

— Кава?  Чай?

Стилінськи поставив чашку в кавоварку, приготував другу. Дерек ледве сів на занадто мініатюрному коктейльному стільці, готовий посперечатися це сюди притягла Лідія.  Куртку не зняв, навіть розуміючи, що це зовсім непристойно, але й Стайлз йому про це не нагадав.  Мабуть, сподівався, що Дерек не затримається.

— Ти вже заварюєш каву, навіщо спитав?

Погляд зачепився за знайомий запахом набір трав у паперовому пакеті.  Про вміст він здогадався лише завдяки нюху.  Типовий друїдський набір, але що це робить у будинку Стілінскі.

— Щоб бути більш менш етичним.  – Він обернувся, сперся об поверхню руками, м’язи, підкачані лакросом перекотилися, стали більш рельєфними.  Кволим він уже точно не був.

— Не дуже вийшло.  – Дерек хотів було взяти чашку прямо з рук, але Стайлз не звертаючи на це увагу поставив її прямо на стіл перед ним, він впевнено тримав зоровий контакт.

— Так було задумано, вовче.

Стайлз зробив великий ковток, каву, раніше він її не любив.  Адже Дерек пам’ятає, намагався напоїти нею Стайлза після того, як той врятував йому життя … вперше.  Скотт тоді глянув на нього як на божевільного.  Як виявилося Стілінски просто був протипоказаний кофеїн.  Пізніше Дерек дізнався про аддерал і тривожність чому ні краплі не здивувався.

— Кава у твоїх руках?  – Плечі Стайлза напружилися.  В точку.  Якесь задоволення потекло м’язами, віддало блаженною розслабленістю в кінчиках пальців. — Більше не приймаєш аддерал?

— Ти маєш рацію, не приймаю.  Побочки і таке інше, розумієш?  – В очах які щосили вивчають, нишпорять по ньому з’явилися вогники, час Дереку піднапружитися.  — Не думав, що ти став моїм лікарем.  – Він замовк лише на секунду, але ця усмішка, не на губах, ні, Дерек помітив би, бо він гіпнотизував дві відносно пухкі смужки, трохи сухі, подекуди покусані мимоволі. — Або навіть охоронцем.

Шлунок упав кудись униз, не вдалося бути настільки непомітним, а він навіть машину попросив у Пітера і якби Дерек був психологічно здоровим, він навіть посоромився б.

— Давай зіграємо в гру, я запитую і даю кілька варіантів відповіді, а ти кажеш який з них найближчий до істини.

І Хейл кивнув, допиваючи напій, білою стіною побігла кавова крапля.  Хто як не Дерек усвідомлював якою помилкою будуть ігри з людиною, яка переграла смерть.

— Кілька годин до ряду ти пас мій дім тому що: перше – ти збоченець-сталкер, друге – тебе попросив Скотт, третє – тобі щось потрібно від мене.

Колюче нутро прагнуло відповісти, що з першим він потрапив близько, Дерек просто хоче розпотрошити його як кролика і зробити собі лежанку з його туші, але мета потрапляння в цей будинок відповіла сама.

— Третє.

Стайлз сів навпроти, склав руки і підпер ними підборіддя, досить самовпевнено, без краплі страху він знову вивчав його, це була лише їхня своєрідна забава, щось, що вони не розуміли, але робили просто тому, що.  Звичне роздратування вже явно шкрябало язика.

— Тоді нумо до справи?  Чим радий допомогти?

— Ти ж не хочеш торкатися людей?

Дерек чекав бурхливої ​​реакції, пихтіння, агресії, піднесеного до стелі носа, але не порожнечу.  Відчуття затишку, що з’явилося, від запаху кави, що наповнив кухню, від розпатланого Стайлза в домашньому і звичних отруйних підколок один одного, зникло.  Лише порожні очі навпроти і тіло, що відкидається на спинку, немов Стайлз втомився, дуже сильно втомився і йому потрібна опора.

— З чого це ти узяв взагалі?

Відповіді не було.

— Боже, ти такий багатословний, прямо б’єш рекорди.  Тут я можу відповісти лише так: тобі здалося, Дерек.

Хлопець зіскочив зі стільця, схопив чашки і почав натирати їх до блиску, знову і знову.

А  Дереку спала абсолютно хвора думка.  Ненормальна.  Йому потрібні були докази, причина, щоби піти спокійно, змусити себе залишити Стайлза одного.  Небажання йти ніби було невідповідним, зайвим, розчаровуючим, але воно було, Дерек відмів його в куток, як сміття.

— Якщо це так, значить тобі нічого не варто підійти і подати мені руку.

— Ох, вовчаро, фетишизм штука серйозна, тож тримай його при собі.  — Чашки нарешті вирушили в сушарку, а Стайлз, як і раніше, стояв на відстані дуже безпечній.

Хейл підкипав, сердився на хлопця, бісився з того, що побоювання у його вовка викликав страх.  Страх перед кимось, а в цьому випадку так суперечливо – за когось.  Він уже взявся за ручку дверей, як його за передпліччя схопили, несподівано міцно, з силою обертаючи на себе, сиплячи в обличчя:

— Не треба лізти до мене в голову, Хейле.  Не смій, чуєш?  Просто припини.

— А якщо не послухаюсь?  – У свій поблажливий погляд він вніс усе роздратування, яке оселилося в ньому за період візиту.

Від наступного Хейл на секунду перестав дихати, йому навіть здалося, що Стайлз зблід, а в його райдужці попливло чорнило:

— Я зловлю тебе в капкан з аконітом і кілька разів зміщу хребет.  Нехай ти і відновлюєшся, біль ти відчуваєш, адже я правильно пам’ятаю?

Дерек витримав паузу, спробував позбутися відчуття фантомного страху.

— Правильно.

Він зіскочив з ганку, зробив пару кроків і обернувся дивлячись Стайлзу прямо в очі, його руки сховалися в кишені джинс, це не було схоже на виклик, швидше спроба бути ще переконливішим: — Я все ще хочу перегризти тобі горлянку, але не тому що  ти колись був оболонкою демона.  Це тому, що ти все ще Стайлз.

Двері зачинилися швидко і голосно.  Дерек відчув, що це лише початок.  І йому справді цікаво.

Стайлз зміг впоратися з подією, зміг переступити, ковтнути.  Кричав ночами, але повернув усе назад, змусив усіх повірити в цю картинку, а сам насолоджувався покаранням, саме воно дало йому сили, відчуття того, що він заплатив, став таким самим ненормальним, як усі, не зміг залишитися чистим і потрібним, став сумнівним.  Але не міг змусити себе торкнутися Скотта, а потім і всіх інших.  Не хотів.  Просто не хотів.  З принципу.

А потім трапилася рука Дерека та його тупі сіро-зелені очі.  І Стайлз зрозумів, що хоче, знову хоче торкнутися.  Саме його.  Тому що це Дерек, людина монобровка, яка загрожує розпороти йому черево.  Дерек став проблемою ще кілька років тому, коли Скотт розповів, що Дерек хотів напоїти його кавою. А ще недорозвинений мабуть Стайлз проклинав свої ліки, адже він правда хотів кави з Дереком, і сваритися з Дереком, стояти поруч і просто мовчати.  Стайлз вразився ним.  І це було, пробач Господи, тупо.  Але нічого не змінювалося, Дерек бачив його, закривав йому рота, говорив як ненавидить, або як той його бісить, але Стайлз знав, що він ніколи не завдасть йому шкоди, справжньої ні. І це заводило ще більше, а він вівся.  І зростав із цим, пройшов усі етапи від ненависті до прийняття.  Дерек став його мрією, про яку знав Ногіцуне, але нічого не сказав, нікому.  Стайлз бачив, як він кинув Дерека об стіну, сильно, і Стайлз дізнався, що Дерек хотів його вбити.  Але він усе ще завмирав при погляді Хейла.

А Хейл не втрачаючи можливості завалився до нього, підозріло тихо бурчав, дивився на його руки, довго, і почав пробиратися в голову, до того, що Стайлз тільки нещодавно збудував, почав битися об побудовану стіну, вибивати ще не зміцнілі цеглини.  Хейл розумів його і точно знав про що спитав.  І Стайлз розлютився на нього.  Дозволив собі новому дати слабину, розбити картинку “старої доброї норми”.  І Хейл здивувався, але не злякався його.  Тим самим почав щось дивне між ними, дав зелене світло чомусь раніше невідомому.  Стилінський впевнений, що ці слова були лише початком.  Кухня пахла Дереком та Стайлз продовжить це тільки тому, що втомився не бачити очевидного.

***

Через три дні неспокійного життя Дерека в двері постукали.  Дія була дурною, безглуздою, Дерек уже знав, що до нього прийшов Скотт, Скотт знав, що Дерек підійшов до дверей коли стукав.  Абсурд на абсурді, але менш кумедним ситуація не ставала.

Дерек був у одних штанах.  Останнім часом завів звичку обсихати, ходити після душу напівоголеним.  Мерз, дозволяв думкам завжди був тверезими, а розум холодним.  Це було необхідно, особливо після того, як у його буденність вихором увірвалися і знесли все під свій лад, впиваючись бардаком.

Знову.

Скотт пахнув кавою та адекколоном, Кіра, вона впливала на нього позитивно, як колись це робила Елісон.  Та впливала на всіх. Ззаду стояв Стайлз, на величезне, здивування, що не сховалося від очей тих, що прийшли.  А ще Дерек просто був дивним, стоячи перед ними в проході вже добрих пару хвилин і з звичним незрозумілим виразом обличчя, густими темними бровами зведеними до перенісся, свердлячи поглядом Стайлза, який трохи посміхався, схоже розгублено.

Дерек зрозумів, що він все ще напівголий, у проході, і перед ним два хлопці, коли спину помурашило від прохолодного, все ще зимового вітру.  І він пустив їх, відчуваючи шпильки на шкірі, щось середнє між збентеженням і соромом, отруйна схвильованість від розуміння, що Стайлз дивився, зацікавлено чіплявся за рельєф м’язів, вологий злегка, із застиглими в поглибленнях ключиць, преса.  Це було зрозуміло.

— Ви прийшли за…?  – Але він все одно накинув майку.  Для себе.  — Тренуванням?  А Стайлз?

Він знав, що Стілінськи ненавидить, коли про нього говорять у третій особі, ніби його немає.  Це мало викликати реакцію і вона виконала своє завдання:

— А Стайлз теж тренуватиметься.

Дерек накинув шкірянку, повів плечима: — І в чому ж?

Скотт втрутився як завжди не вчасно, відрубуючи конфлікт, що починається, відразу біля коріння, обезголовлюючи отруйну тварюку:

— Він у кулачних боях тренується, ми іноді спарингуємось.  Потрібен новий партнер, я запропонував тебе.

Дерек сторопів, але уникнув зорового контакту, підійшов до дверей.

— Зміна партнера кажеш.  Дуже ризиковано, хто знає, чи підійду я йому.

Стайлз рушив першим, залишивши Скотта перевіряти телефон перед виходом, підійшов впритул до перевертня, позбавляючи будь-якої надії на особистий простір.  Дерек міг відчути залишки кави на його губах.

— Боїшся, вовче?  – Поблажливість в особі, новопридбана, ніякого підлещування, лише виклик.  — Що не підійдеш, зрозуміло.

— Може, ти випадково змістиш мені хребет.

— Двічі.

Скотт з подивом дивився на руку, що поплескує Дерека.  Стайлз реально зробив це, торкнувся Хейла, сам, добровільно.  І це було з розряду: Що твориться в цьому світі?  Але вони постійно поводилися дивно, це була їхня родзинка.  Тільки їм зрозумілі підколки, уїдливі коментарі.

Кора мала приїхати до них незабаром, сама.  Пітер купив їй мотоцикл.  Звідки у Пітера гроші?  А це загадка рівня Атлантиди і жодна конспірологія не допоможе в цьому розібратися.  Кора була рада, Пітер намагався бути адекватним дядьком.  Дерек хотів розбити Пітеру його самовдоволену морду петельнею.

Ліс зустрів їх надто доброзичливо.  Прохолодою та свіжістю.  Снігу не було, було сухо, морозно та терпимо.  Навіть для Стайлза.  Коли Скотт і Дерек могли зняти свої куртки одразу після того, як вони зайшли в ліс досить глибоко, на пару кілометрів, ближче до старого, будинку Хейлів, Стайлз міг залишитися лише в зимовій толстовці, хоча і та вже досить неприємно сковувала рухи в  розминці.  Він тягнув руки і ноги, розминав кисті, коли його застала зненацька Кора, накинувшись на нього з ногами.

Вони зблизилися трохи сильніше після її повернення, вона постійно тікала з лофта то до Скотта, то до Стайлза, то до них двом разом. Дерек спочатку нервував, змушував її віддзвонюватися по парі раз на годину, але потім змусив себе прибирати телефон подалі, займати розум іншими думками, і тоді в голову ліз блідий хлопчина з розсипом родимок по всьому тілу, скрізь, немов він був усипаний парою десятків сузір’їв.  Це стало випробуванням на шляху вдосконалення.

— Ти божевільна, вовчиця?  Я ж помру від розриву серця.

— Це неможливо, дурко.

Кора закотила очі, штовхнула в нього носом чорного потертого берця камінчик.  Той відрекошетив від коліна, Стайлз запізно скривився.  Забув, що це мало бути боляче.

— Взагалі-то, суто гіпотетично, якби я хворів на серце, ти могла б викликати в мене напад, його то й називають розривом.

— Занадто багато тексту.  – Кора дивилася на його коліно, на брудну пляма від замурзаного каменю.  — Ти, до речі, чому тут?

— Навчаюся рукопашці.  Хоча, не приховуватиму заслуги, практикуюся.

— З Скоттом?  – Кора сіла на ганок, Стайлз закинув на сходинку вище ногу, прогинаючись, розтягуючи м’язи.

— Думаю, Дереком.

— Чого?  – Кора пирснула зі сміху.  – Він тебе зламає навпіл і скаже, що так було.

Стайлз розчаровано дивився на подругу, доки міняв ногу:

— Ти так кажеш, наче я безнадійно слабкий.  Для довідки, це не так.

— У місті щось коїться.  – Жодної підводки, думки в лоб. —- Але ми з Дереком поки не розуміємо, що це.

— Ви з Дереком розслідуєте справу і про це мовчите?  – Стайлз зупинився на секунду.  Кофта заважала, раз у раз задиралася, тиснула складками на живіт і шию.  Він стягнув її, футболка потяглася за нею, підвелася, оголила пару кубиків, що з’явилися.

— Ох ти ж нічрго собі.  Стілінськи, та в тебе і прес є.  – Вона безцеремонно прилипла теплою долонею до кубиків, притискаючи футболку до тіла задертою.

Ззаду заговорили, людина з’явилася немов з нізвідки, виросла з-під землі.

— Чого галасуєш?

— Бачив?  – Кора задерла футболку вгору, Стайлз ж, потягнув її назад.

— А ти чого роздягся? Сильно жарко?

Стайлз закотив очі, Дерек був Дереком,  був занудою, що вимагає відпустки на пенсію у свої 22.

— Коли вже почнемо?  – Стайлз розтирав руки, м’язи на передпліччях, і це було красиво.  Вони були не такими як у Дерека, не вигострені, не вибиті.  Вони були природними, і тому красивішими.

— Я хочу на це подивитись.  – Кора підійшла до брата, посміхаючись у всі 32, передчуваючи відмінну, комічну виставу, безкоштовну та добірну.

Але її мрії розсипалися.

— А я хочу, щоб ти знайшла Скотта, що обернувся.  За запахом.  Без перетворення.

І Кора засипала його величезною кількістю матюків, але дуже цензурних.  Як їй це вдавалося, Стайлз гадав із першого дня знайомства з нею.

Дерек став у стійку на галявині.  Вибрав відносно чисту, де трава була ще зеленою, незачеплена недовгим снігом.  А Стайлз не чекав відліку.  Він почав одразу, жорстоко, і швидко.  Один різкий удар ногою, без зайвої метушні на розмах, Дерек відійшов на крок назад, півколом він відскочив і від другого удару ногою, сильного, судячи з просвистілого повітря у вуха.  Але не для перевертня.  Щось змушувало давати Стайлзу фору, не ловити ногу, вже двічі як мінімум, це Стайлз.  Він необразливий.  Але він хоче навчитися, і Дерек йому допоможе.  Як йому допомогли.

— Будеш працювати лише ногами — опинишся на землі, чергуй.

Стайлз послухався, спробував ударити правою, кулак просвистів поруч із підборіддям, але Дерек згріб її в оберемок лівої, долоня блискавично потягла затиснуту руку до його лівого плеча, права рука підхопила поперек, і Дерек кинув його на підлогу, перевертаючи в повітрі. Важелем, піднімаючи догори дригом і знову кидаючи на ноги, забезпечуючи легке приземлення, переживаючи про його кістки.  Але той не пискнув, падаючи з ніг на дупу.

— Не роби те, на що я чекаю, ти ж умієш у стратегії, давай.

Стайлз стер краплі поту, що виступили на скронях, підскочив на ноги, знову рушив ногою, але нижче, мабуть очікуючи, що Дерек не встигне стійко встановити себе. На жаль знову не влучив.  Дерек відскочив убік, Стайлз вдарив ногою знову, передбачувано, Дерек зрозумів, що наступним буде правий кулак, Стайлз замахнувся, швидко, не витрачаючи час на непотрібний розгін, правильна техніка завжди гарна, Стілінський вдарив цілком очікувано.

І Дерек повторив прийом, Стайлз полетів, ричачи.  Дерек хотів було сказати, що той повторюється і що це його головна помилка, але він заціпенів, коли зрозумів, що летить.  Його схопили за руку, Стайлз скористався тим, що його потягне до землі, і падаючи на спину потягнув Дерека на себе, підкидаючи його тіло ногами, упираючись підошвами кросівок у прес, що напружився.  Той впав на спину.  Повітря вибило з легенів і він кашлянув все ще перебуваючи в німому шоці, Стайлз підвівся з землі, обтрушуючись, дивився на нього, зверху вниз, не розриваючи зоровий контакт.  Він стояв за кроком, а Дерек все не міг змусити себе підвестися, відвести очі.  Усередині все перемішалося, і вилилося в хвилююче збудження.  Він ніби ковтнув розпечене вугілля.

— Твоя помилка в тому, що ти недооцінюєш мене.

Стайлз простяг йому долоню, Дерек схопився за неї лише суто символічно, підвівся, обтрусився.  Худа шия з ніжною шкірою і парою маленьких родимок, що пахла нудотним гелем для душу, виявилася близько в одну мить, коли рука Стайлза потяглася до гілки, що заплуталася у волоссі Дерека.  І той, мабуть, усе ще вибитий з колії уткнувся в неї носом, змусивши Стилінськи здригнутися, але не відсахнутися, дозволити йому хвилинну слабкість, а собі відчути такого роду близькості з Дереком, про яку вони побічно домовляться не згадувати, до певного часу, до часу.

Скотт затримувався, мабуть, все ще були проблеми з повним поводженням, можливо вони з Корою зустрілися в лісі, але в будь-якому випадку, вони з Дереком залишилися віч-на-віч.  Далі мовчали, довго.  Хейл вибрав найбезглуздішу причину зав’язати розмову:

— Одягни кофту.  Зляжеш буквально завтра.

— Чому ви не розповідаєте, що розслідуєте справу.

— От курва, Кора.  – Дерек осяяв Стайлза своєю улюбленою усмішкою, справжніх усмішок від Хейла не було вже дуже довго, ця теж такою не була.

— Дереку, людям потрібен рот, щоб говорити, розумієш?  Це пов’язано з козами?  Перерізане горло, знекровленість та квіти замість нутрощів.

— Вже копався у матеріалах батька.  Не зраджуєш собі.

— Хмурововк, ти теж розумієш, що це не жарти.  Це не ігри із богами.  А ще й одна з тварин лежала на ганку ділянки.

— Я сам із цим розберуся.  – Дерек підхопив зап’ястя Стайлза, той засичав.  І Дерек не повірив.  Це була якась награна реакція на біль.  Але він продовжив, надаючи голосу впевненості та загрози.  Все читалося між рядками.  — І ти не пхатимеш до цього ніс.

Стайлз кивнув головою.  І Дерек знову не повірив.