Пообіцяй мені

Глубока ніч. Годинник показує пів на другу. Чонгук лежить в своєму ліжку і дивиться в стелю. Його немає. Чіміна вкотре немає дома. Останнім часом старший почав все частіше пропадати по ночам без жодних пояснень. Чонгук не розуміє, що відбувається з старшим, але він як і завжди чекає його повернення, бо не вміє інакше.
Чонгук нервується і ніяк не може себе заспокоїти. Він перевертається на ліжку туди-сюди не знаючи як впоратися зі своїми емоціями. Всередині нього росте великий і гр’язний згусток напруги, який немов торнадо змітає все спокійне та хороше на своєму шляху. Чонгук не пам’ятає коли точно появилося відчуття цієї напруженості, але воно його вбиває.
Чонгук мимоволі згадує той день, коли він серед ночі шукав зниклого старшого. Тоді Чонгук так переживав за Чіміна і був в такій паніці, але все одно він вперто йшов за старшим по слідам. Цієї ночі Чімін знову пропав, але цього разу Чонгуку його не знайти. Він зробив все можливе, щоб розірвати всі зв’язки зі старшим і втратити його із виду.
Чонгук більше не витримує лежати в ліжку. Він встає та йде до вітальні. Не включаючи світла, він сідає біля вікна і дивиться на небо. Він відчуває як ця напруга пульсує всередині нього з кожною секундою все сильніше і сильніше. “Чому це відбувається? Чому воно просто не перестане?”. Чонгук закриває очі і намагається знайти в собі вимикач. Якусь маленьку гарненьку кнопочку біля його Дзена. Йому би було так добре якби він її знайшов. Дихання би прийшло в норму. Серце би почало битися спокійніше. Нервові клітини би утихомирилися, а тіло би розслабилося. Він забув, коли востаннє був повністю розслаблений – коли серце не боліло, а на душі було тихо. Воно того варте? Чімін дійсно всього цього вартує?
Чонгук згадує усміхненого Чіміна, який ніжно гладить його по голові. Його дзвінкий сміх та легкі доторки. Його фруктовий запах та тихі кроки. Його теплі очі та живодайну енергію. Чімін – це його сама велика радість і сама пекельна біль. Відпустиш одне і пропаде друге. Чонгук не може відпустити. Він тримає обидві ці сутності старшого міцно-міцно не бажаючи віддавати ані одну. Можливо зараз він помирає, але без них йому точно не жити.
Чонгук дивитися на годинник. Пів третя ночі. Він був поглиблений в собі майже годину, а Чіміна досі немає. Де він? З ким він? Що робить? Коли повернеться? Можливо старший дійсно не сам? Можливо у Чіміна появилися нові друзі? Можливо вони зараз сміються, розмовляють, дивляться фільм. Або грають в ігри, гуляють, веселяться. Чімін взагалі може зараз робити все що завгодно, але без нього. Чонгук поступово зникає з життя Чіміна немов там його ніколи не було. Немов вони разом нічого не значать для цього світу. Чонгука злиться. Він не має на це абсолютно жодного права, але стримати себе він теж не може. Напруга в ньому росте. Вона майже така сама як і сам Чонгук.
Неочікувано двері відкриваються. Чонгук завмирає. За декілька секунд кімната наповнюється світлом. Чонгук жмуриться, але швидко бере себе в руки і дивиться прямо на Чіміна. Старший спочатку виглядає здивовано, але за мить бере себе в руки і його вираз лиця міняється на стриманий та спокійний.
– Чому не спиш, Чонгука? Уже пізно, – тихо питає Чімін.
– Не спиться, – так само тихо відповідає Чонгук. Він намагається стримувати свої емоції. Він розуміє, що на межі. Він відчуває той, всім знайомий, жар всередині, коли тебе бісить все навколо і ти більше не можеш цього терпіти. Коли очі уже нічого не бачать, а вуха нічого не чують. Ти просто хочеш, щоб все закінчилося навіть якщо для цього тобі треба спалити все дотла. – Куди ти ходиш, хьон? Тебе уже майже не видно дома.
– Та так. Нічого особливого.
Чонгук дивиться в очі старшому. Чімін продовжує вести себе стримано, спокійно та максимально незаінтересовано в тому, що відбувається. Чонугку тяжко бачити такого відстороненого від нього старшого, тому він опускає очі вниз. Він рахує кроки, що віддаляють їх один від одного. “Один. Два. Три. Чотири.” Чотири кроки. Між ними чотири прокляті кроки. Колись не було ні одного. Колись їх віддаляли сантиметри. Колись він знав про Чіміна все. Тепер між ними – чотири кроки.
Чонгук знову піднімає погляд на старшого. Він шукає відповіді. Він шукає допомоги. Він втрачає всі свої сили. “Чімін, будь ласка допоможи мені. Я не можу. Я більше так не витримаю.”
– Чонгук, з тобою все добре? – Чімін стурбовано дивиться на Чонгука. Він робить два кроки йому на зустріч. – Ти весь блідий, але твої щоки горять.
– Все добре, – майже чутно відповідає Чонгук. У нього немов починається лихоманка. Всі можливі емоції змішуються в душі і його тіло не витримує цієї небезпечної суміші. – Ці твої нічні прогулянки…Ти ж розумієш наскільки вони небезпечні, хьон? Тебе ж завжди можуть переслідувати журналісти, сасени чи хейтери, яким тільки те і треба, що зловити нас на чомусь підозрілому. Ти повинен бути обережнім і насамперед думати головою, а не власними емоціями, хьон.
Чімін насторожливо дивиться на нього і робить один крок назад. Чонгук теж дивиться на нього у відповідь, але насправді він не бачить Чіміна перед собою. В його голові зовсім інші думки – його невисловлені слова та переживання. “Ти ж можеш потрапити в біду, хьон. Ти можеш поранитися, тебе можуть образити чи навіть викрасти, а мене не буде поряд, щоб тобі допомогти. Мене уже немає біля тебе. Ти для мене цілий світ, а я навіть не можу бути з тобою…Я так скучаю по тобі, Чімін…”
– Чонгук, я розумію, що ти по-дружньому переживаєш за мене…- тихо та повільно починає Чімін.
Чонгук чує слова старшого немов із під води. Це все. Ця незрозуміла хвороба повністю заволоділа його тілом. Його уже не врятувати.
– Ти мені не друг, – перебиває його Чонгук. Він так більше не може. Вдавати, що він справляється, що витримує, що змирився, що старший йому тільки друг. Він знає, що його рішення правильне, але він не може здійснити його. Він хоче все повернути. Він хоче до Чіміна. Хоче слухати його голос. Дивитися на нього. Обнімати і торкатися до нього. Хоче знову напустити на себе ту магію, ту райську гармонію та відкритість світу. Хоче бути прийнятим, любимим і почутим. Він просто хоче до Чіміна. Невже він так багато просить? Невже він не заслужив просто бути поряд з людиною, яку любить? Невже Чімін не може бути для нього кимось більше чим просто другом?
Чонгук відчуває як на очі навертаються сльози. Сльози відчаю, втоми та смутку. Він так хоче все сказати Чіміну. Відпустити всі благородні цілі і стати просто людиною – слабкою та егоїстичною. Чімін би прийняв його таким. Чонгук це знає, тому що Чімін – не людина. Чімін – його серце. Чімін – його душа. Чімін – його все.
І цей же Чімін зараз дивиться на нього як на незнайомця. Чонгук в паніці швидко повертається в реальність. В реальність, де Чімін пронизує його скляним поглядом і їх розділяють уже п’ять кроків. Чонгук починає задихатися, тому що не розуміє як таке могло сталося. Він не міг такого сказати. Він не міг цього сказати ось так. Він не міг. Він же не зробив цього, правда?
– Я тебе зрозумів. – холодним голосом відповідає Чімін і йде в ванну.
Чонгук дивиться на двері, в які декілька секунд тому зайшов старший, і намагається пропалити їх поглядом. Він знає, що треба зробити – зі швидкістю світла забігти в ті двері та молити про прощання. Плакати, цілувати руки, обіцяти все що завгодно, але пояснити все старшому. Він повинен так вчинити. Просто повинен. Але тоді чому Чонгук продовжує стояти на місці? Чому нічого не відбувається? Він просто не може. Скляний погляд Чімін пропалює в ньому діру і частини його душі з гуркотом падають на дно. Він не в змозі поворухнутися. Він не має сил зрушити з місця.
Різко вдихнувши холодно повірт’я Чонгук починає повільно рухатися в сторону спальні. Там він швидко знаходить своє ліжко і падає в одіяла. Він не може піти за Чіміном. У нього не залишилося жодного права на це. Він закриває очі і бачить їх – скляні очі старшого. Можливо йому уже ніколи не судилося побачити щось інше.
***
Чонгук стоїть і дивиться на свою відкриту скриньку в роздягалці. Головою він розуміє – спершу йому потрібно зібрати гр’язні речі в рюкзак, потім вернутися додому, прийняти душ та лягти спати, але він не може поворухнутися. Чонгук просто продовжує стояти не розуміючи, що відбувається. Він розгублений. Він не знає як пережив сьогоднішню зйомку. Як у нього потім знайшлися сили на додатковий урок танців з Хобі хьоном. Як планета все ще існує, а люди продовжують дихати.
Йому здається, що це все нереально. Чонгук відчуває як він тоне в якихось незрозумілих міражах та фантазіях. Можливо він заснув та все ще не прокинувся? Можливо він залишився там? У світі між реальністю і видумкою, де єдиним джерелом енергії залишається скляний погляд старшого?
Він усюди. Чонгук бачить його замість об’єктивів камер, замість дзеркал, замість інших людей. Вони всюди. Чімінові очі всюди, а самого старшого немає. Чімін не підходить до нього ближче чим на декілька метрів. Навіть зйомка і та дозволила Чіміну втікати від нього на кожному кроці. Чонгук намагався бігти за ним, намагався переконати його та вернути його довіру назад. Проблема тільки в тому, що це брехня. Чонгук закам’янів. Він як кусок льоду просто приве по течії великої, льодяної річки, яку ж сам і створив. Вони з Чіміном находяться на різних берегах і з кожною хвилиною вони все дальше і дальше один від одного.
Чонгук притуляється головою до скриньки. Він якось тримався весь цей час, весь цей нескінченно довгий день, але тепер емоції поглинають його.”Невже я спалив всі мости між нами? Невже я втратив його назавжди?”. Чонгук не розуміє як він допустив таке. Як він міг настільки сильно потонути в своїх несказаних словах та нереалізованих бажаннях, що знищив все між ними одним тільки реченням? Чому він не побіг за Чіміном і не пояснив йому ситуацію? Чому не придумав виправдання? Чому не врятував їх обох від цього краху?
– Чонгук?
Чонгук обертається в сторону дверей. Він бачить перед собою Техьона, який дивиться на нього абсолютно наляканими і розгубленими очима.
– Що між вам трапилося? Що сталося? – Ві закриває за собою двері та біжить до нього.
– Я… – Чонгук не може сформулювати відповідь. Як він має переказати старшому події вчорашньої ночі? Його нахабний тон, його докори, його обвинувачення та стверджування. Як пояснити те, що він сам не розуміє, але уже ненавидить всім серцем?
– Чонгук, не мовчи! Розказуй! Я Чіміна таким ніколи в житті не бачив, – старший продовжує дивитися на нього переляканим та збентеженим обличчям, яке по-тихеньку приводить Чонгука до тями.
– Я образив його. Сильно… Я сказав, що він мені не друг, – повільно відповідає Чонгук. Він ловить себе на думці, що йому б хотілося вернути час назад. Одного дня тут не вистачить. Він хоче вернутися в день, коли він вирішив приєднатися до групу. Якби він так не вчинив, цього всього би не сталося. Чонгук би не зустрів Чіміна і він ніколи б не зробив старшому боляче.
– Ідем, – Ві бере його за руку та починає тягнути Чонгука до дверей.
– Куди?
– Просити пробачення, куди ж іще? – Техьон шоковано відповідає йому.
– Я не можу, – Чонгук вириває свою руку і вони двоє зупиняються.
– Це що якийсь жарт?
– Ні, я думаю, що так буде тільки краще, – як би Чонгук того не хотів, він не може вернутися назад і змінити минуле. Саме тому йому потрібен план та ідеї як попіклуватися про їх з Чіміном майбутнє, і як би сумно це не було, ця ситуація може їм допомогти хоча би в чомусь. – Тепер не тільки я, але й Чімін ігнорує та уникає мене. Це добре, тому що я… Я уже не витримую і в мене уже не залишилося іншої ідеї як пережити це все… Це на краще, хьон.
– Чонгук, в тому, що ви посварили немає нічого доброго і нічого кращого це не принесе. – Ві напористо та впевнено відповідає Чонгуку і знову бере його за руку та тягне до дверей.
– Ні, – Чонгук вдруге виривається. – Можливо я уже не заслуговую на його пробачення? Я зробив йому боляче, хьон. Я продовжую робити йому боляче… Можливо я не вартий навіть дивитися в його сторону, не те, що бути пробаченим?
Чонгук благально дивиться в очі Ві. Він так сильно хоче, щоб старший зрозумів його точку зору. Щоб Техьон прийняв його логічний ланцюжок і залишив його в спокої. “Будь ласка, хьон. Мені боляче. Не змушуй мене”. Але Техьон тільки ближче підходить до нього і знову бере його за руку.
– Чонгук, я розумію тебе. Чесно розумію, але ні до чого доброго це не приведе. Ви з Чіміном не можете бути в сварці. Тільки не ви… Після того всього, що між вами було і що ви значите один для одного, ви просто не маєте на це права.
Потім старший втретє бере його за руку та веде до їхньої квартири. Чонгук уже не чинить йому жодного опору. Йому не подобається ця ідея, але він не знаєш як інакше переконати старшого не робити цього, а вириватися він уже не може. Доля погралася з ним не на жарт, нехай уже грається і дальше.

На нещастя Чонгука в квартирі вони знаходять тільки одного Чіміна, котрий кудись поспішаючи збирається. Ві впевнено заходить в їх спальню і тягне за собою Чонгука. Чімін на секунду повертається і Чонгука пробивають мурашки. Скляний погляд старшого знову виникає перед його очима. Колись такий погляд появлявся у Чіміна, коли той дивився на людину, яка забирала його впевненість, заставляла боротися до останнього та водночас закривала старшого в собі. Ця людина була немов супротивником старшого і приносила йому тільки ненависть до себе та пекучий біль. Тепер такий же погляд старшого належить і Чонгуку.
– Чіміні, можна тебе відволікти на хвилинку? – спокійно, але стримано питає Ві.
– Я не маю на це часу, – різко і гостро відповідає Чімін.
Чонгук не може поворухнутися. Він навіть не може уявити, що зараз діється в душі старшого. Що Чімін думає про нього. Він жаліє? Жаліє про весь час, який вони провели разом? Про сміх та радість, які вони між собою поділили? Про підтримку та допомогу, яку вони дарували один одному? Можливо дійсно ще можна щось врятувати? Хіба їх спільні миті зі старшим не заслуговують другого шансу?
– Це не на довго. Чонгук хоче тобі щось сказати. – Ві впевнено підштовхує Чонгука вперед та так сильно, що Чонгук майже падає. Добре що скляний погляд Чіміна тримає його мертвою хваткою.
– Я, – Чонгук відкриває рота, але обличчя повної незацікавленості Чіміна сильно ускладнюють йому задачу. – Я хочу вибачитися перед тобою, хьон.
Вираз обличчя Чіміна не міняється. У нього не рухається ні один мускул на лиці, а очі залишаються нетронуті. Він стоїть і дивиться на Чонгука. Секунду. Дві. Десять.
– А навіщо тобі моє пробачення, Чонгук? У тебе вже є п’ять хороших хьонів навіщо тобі шостий? – спокійно і навіть трохи з нудьгою в голосі говорить Чімін. – Мені здається, що я тобі не потрібен. Ми вже не перший рік на сцені, тому думаю буде неважко вдавати на камеру, що між нами все добре… Тобі не треба просити в мене пробачення, Чонгук… Я з легкістю можу бути ніким для тебе.
Чонгукове серце перестає битися. Він на секунду дозволив собі надіятися, що це все може якось добре закінчитися, але він помилявся. Як все дійшло до такого? Як він міг таке допустити? Як він міг дозволити, щоб Чімін дійсно повірив, що він йому непотрібний? Так не повинно бути. Все вийшло з під контролю і Чонгук більше не може дозволяти цьому продовжуватися. Він не збирався цього робити, але він не знає як інакше вирішити ситуацію. Правді прийдеться врятувати хоча би Чіміна.
– Я закоханий в тебе, хьон, – дивлячись в очі Чіміну швидко та впевнено говорить Чонгук.
Все навкруги замовкає. Вони з Чіміном дивляться один на одного абсолютно не рухаючись. Очі Чіміна відкриваються до неможливості, а його лице за секунду бліднішає. Куртка, яку до цього тримав в руках Чімін, падає на підлогу.
– Я напевно піду, – Чонгук ловить шепіт Техьона за спиною, а потім чує звук дверей, які закриваються. Чімін на це ніяк не реагує. Він дивиться тільки на Чонгука.
Десь так за хвилину Чімін приходить до себе і розірвавши з Чонгуком зоровий контакт сповзає спиною по стіні. Він сідає на підлогу і дивиться в вікно. Чімін виглядає максимально розгублено і шоковано. Чонгук мовчить. Він мусить дати старшому час переосмислити все почуте. Чонгук навіть не може уявити в якому шоці має бути старший дізнавшись правду про його почуття. Почуття молодшого до старшого. Почуття друга до друга. Почуття людини, яка здавалося б тільки недавно була закохана в іншого учасника групи. Чонгуку хочеться розповісти старшому про те, що його закоханість до Техьона була обманом, але це не на часі. Це явно не те, що зараз старшому потрібно і якщо чесно Чонгуку зараз самому на це байдуже. Він переймається тільки станом Чіміном. Чи відчуває себе Чімін зараз обманутим та зрадженим? Що він зробить з цією новою інформацією? Як поступить? І головне чи допоможе це старшому?
“Будь ласка, Чімін. Я розповів тобі правду, щоб ти не шукав проблем в собі, щоб не думав про себе погано. Просто дозволь собі відпустити це все. Дозволь мені тепер попіклуватися про тебе.”
– Я зробив тобі так боляче, – Чімін неочікувано порушує гробову тишу між ними. Чонгук дивиться на старшого. Обличчя старшого, яке хвилинами раніше було просто блідим, тепер переповнене болем. – Я приніс тобі стільки страждань за останні ці тижні…Тобі було так тяжко, а я ще злився на тебе. Ображався. Уникав. Кричав. Тобі прийшлося витримувати це все самотужки, а я ще сипав сіль на рану…Який же я ідіот… Який придурок.
– Не кажи так, хьон, – слова старшого лякають Чонгука і він хоче його зупинити, але Чімін не чує його.
– Я повинен був зрозуміти, що відбувається. Повинен був поговорити з тобою, підтримати, допомогти, віддати все, що в мене є…
– Ні! – слова Чіміна доводять його до краю і Чонгук різко перебиває його. Чонгук розгублений. Чімін мовчав та думав так довго тільки для того щоб сказати речі, які вбивають їх обох? Але це неправда. Все що говорить старший – неправда. Чімін не може брати всю відповідальність за цю ситуацію на себе. Чімін не може так поступити з собою. Чонгук цього ніколи не хотів і він Чіміну цього не дозволить. – Ні, хьон. Це і є саме та причина по якій я не хотів зізнаватися тобі в почуттях. Я не хочу, щоб ти оберігав та піклувався про мене повністю забувши про себе. Я не хочу, щоб ти обвинувачував себе та злився на себе. Я хочу, щоб ти продовжував робити те, що робив до сих пір. Йди до своєї мрії, хьон!Ставай собою! Покажи себе цілому світу! – Чімін абсолютно не кліпаючи дивитися на нього. Чонгук іще ніколи не бачив такого погляду у старшого, але він іще не закінчив. Напевно вперше за цю всю закоханість у нього справді появляється ідея, яка може їм всім допомогти. – І я хочу, щоб ти пообіцяв мені це, хьон. Якщо я тобі дорогий, якщо ти дійсно піклуєшся про мене і переживаєш, то ти зробиш так як я прошу. Ти забудиш про мене і поставиш себе на перше місце. Пообіцяй мені це, хьон. Пообіцяй!
Чімін мовчить і дивиться на нього. Потім він все также мовчки піднімається з підлоги. У Чонгука всередині народжується незрозуміле почуття. Він не може його описати чи зрозуміти, тому просто не зводить очей від Чіміна.
– Якщо ти дійсно цього хочеш, Чонгук, якщо така твоя воля, то я можу це зробити… Але тоді у мене буде прохання у відповідь, – впевнено говорить Чімін. – Ти повинен розлюбити мене.
– Що? – Чонгук настільки не був готовий до такого прохання, що його зносить навіть саме звучання цих слів. Цей день мав бути простим нічим не особливим днем, але його світ продовжує мінятися та видомінюватися з кожним ударом серця. Як таке можливо? Як можливо настільки сильно втратити контроль над своїм життя просто за лічені хвилини?
– Я не знаю, скільки часу це в мене займе, – Чімін розводить плечима. Його очі сумні, розгублені і блискотять від надмірної вологи. – Тиждень…Два…Місяць…Рік…Ціле життя…Я не знаю скільки часу мені потрібно. Я навіть не знаю чи зможу дойти до кінця…Я не хочу щоб ти чекав мене весь цей час. Я не можу просити тебе чекати на мене весь цей час.
Чонгук дивиться на Чіміна. Старший дивиться на нього з максимальною надією та проханням в очах. Він дійсно хоче, щоб Чонгук погодився, щоб Чонгук пообіцяв. Але хіба він може? Це ж просто якесь божевілля. Але хіба у нього є якийсь вибір ?
– Добре, обіцяю, – шепоче Чонгук дивлячись прямо в очі старшому.
– Добре, тоді я теж обіцяю.
Вони дивляться один на одного. Дві рідні людини, які немов вперше бачать один одного, але які уже встигли наобіцяти неможливе. Чонгук повністю розгублений і йому треба переосмислити все, що сталося, тому він більше не може продовжувати цю розмову. Цього дня було занатто багато. Ці декілька секунд продовжувалися занато довго.
– Думаю, мені краще піти, – шепоче Чімін. Чонгук бачить, що у старшого очі повні сліз, і він повільно киває у відповідь.
Чімін тихо починає рухатися до дверей, але коли він рівняється з Чонгуком, старший різко зупиняється. Їх плечі майже торкаються і Чімін починає в упор дивитися на нього. Чонгук не повертає голови до старшого. Він не може себе заставити.
– Чому? Чому ти закохався в мене? – майже чутно питає Чімін.
Чонгук тяжко ковтає ком в горлі. Це без перебільшення одне із самих важких питань в житті Чонгука і він взагалі не хоче на нього відповідати. Він не готовий до цього ані морально, ані фізично. Признатися старшому в почуттях було непосильною задачею, але пояснити причини, висловити в голос те, що вбиває і воскрешає його кожного дня, набагато тяжче. Але потім перед очима Чонгука пролітає момент, коли він зрозумів, що старший це вовк, який прислухається тільки до свого серця. Останнім часом Чонгук тільки те і робив, що порушував свої обіцянки і забирав впевненість старшого. Пора йому повернути Чіміну все назад адже Чонгук знає – зараз старший його почує. Зараз Чімін йому повірить.
Чонгук повертає до нього голову і дивиться прямо в очі.
– Ти навіть собі уявити не можеш яким неймовірним ти являєшся, хьон. Ти зачарував та наповнив моє серце настільки, що мені самому в це не віриться. На цій землі немає нікого, кому би я довіряв та хотів бачити біля себе більше чим тебе. – Чонгук на секунду замовкає. – Для мене ти такий один, хьон. Ти – прекрасний.
Чімін тяжко видихає і сльози починаються котитися з його очей. Чонгуку би дуже хотілося якось йому допомогти, але він розуміє, що зробив все що міг. Тепер старшому треба попіклуватися про себе самому.
Чімін відводить від нього очей і робить крок в сторону дверей. Чонгук закриває очі і знову повертає голову вперед. Він чекає звук відкривання дверей, але його не наступає. В наступну секунду він відчуває тендітні пальці на своєму плечі, а затім легкий дотик Чімінових губ до його щоки. Чонгук не може відкрити очей. Вся його сутність зараз крутиться навколо цього поцілунку. Він відчуває ніжні губи старшого, жар його подиху, вологу його сліз. Чонгук втрачає зв’язок з реальністью і падає в лімбо.
Потім Чімінови губи різко зникають, Чонгука знову огортає холод, а двері закриваються за його спиною.
Чонгук розплющує очі. Він плаче. Його сльози змішуються зі слізьми старшого на його щоці. Невже це кінець? Невже так повинна закінчитися їх історія?