Header Image
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    Вілл причинив двері заходячи в кабінет Джека Кроуфорда. Той розвалившись на кріслі перебирав звіти підлеглих, та побачивши Грема різким рухом відклав папери від себе.
    – Скажи що в тебе є гарні новини.
    Прямолінійно питає Джек та складає руки у замок, на що Вілл спершись на двері махае головою із сторони в сторону.
    – Він не зробив нічого за щоб можна було його затримати. Тільки розказує про свої бажання.
    – На мене вже тиснуть зверху. Я не знаю скільки ще зможу все це приховувати.
    – Лектор щось задумав. Думаю це дасть мені нагоду побачити як він вбиває. – Грем згадує те знайомство з Марго у будинка Лектора і те що саме його вона обрала батьком своєї дитини.
    – сподіваюсь. – Джек чухае підборіддя і встає з місця. – Вілл, це остання наша спроба. Ми поставили на кон все.
    Грем киває. Він відіграє ту людину яку хоче бачити Ганнібал поруч з собою. Жорстоку, яка считає себе богом, яка може дозволити собі не слідувати законам. Та насправді Вілл не такий. Його демони піддаються дрессіровці, їм достатньо розслідувати злочини, а не скоювати їх.
    – Ти обстежив дім Сем Паркер? – раптово згадує Кроуфорд і Вілл киває.
    – Так. Нічого не звичайного.
    – То ж вона не могла підставити Блум? – Грем крутить головою зі сторони в сторону. Звичайно він нічого не знайшов. Паркер, мабуть спалила свою перуку та рукавиці у каміні.
    – Думаю Ганнібал просто користується нею. – Бреше Вілл.Він був би радий що б її справжнье обличчя теж розкрилось, що б всі побачили ким вона є, але це не можливо. Над нею стоїть Ганнібал який не віддасть її правосуддю ні за які підставини. То ж Грем самостійно помститься за Беверлі.

     

     

     

     

    – Чому ти не сказала мені що була у майєтку Вердів? – Ганнібал знае чому, бачить цей дитячий поступок та хоче присоромити за це Сільвію.
    – Тому що ти дав згоду Грему.
    Сільвія аж ніяк не смутилася. Вона причинила двері у кабінет університетського псіхолога, та підійшовши до Лектора сперлася на стіл.
    – Вілл поговорив з Марго? – цікавиться білявка.
    – Так. Він в якомусь сенсі зрадів дитині. А Марго яка планувала бути одна, передумала.
    – То ж вони планують одружитися? – Ганнібал щурить очі, і лукаво посміхаеться тому як Сільвія намагається бути байдужою до цієї новини.
    – Не засмучуйся. Цей фарс не надовго. – Ганнібал притягує дівчину до себе і та сідає до нього на коліна. Він скучив за нею, скучив настільки що готовий різикнути і потім поїхати разом до нього до дому.
    – І що тим задумав?
    – Ти скрила від мене те що збиралася поїхати до Верда і зараз вимагаешь розкрити мої плани? – З наіграною образливостю Лектор починае приставати до Сільвії і ті не подобається. Вона припіднімаю брови довго розглядує його і потім скинув руки чоловіка намагається встати, та Ганнібал не дає цього зробити. – По обіцяй більше так не робити.
    – Обіцяю, Ганнібале. – Це її незадоволення розчиняется у повітрі і Лектор киває.
    – Мейсон грубіян. Його вб’є Вілл коли дізнається що Верд заставив Марго позбавитись дитини.
    – Дуже драматично. – Сільвія кусає свою нижню губу і Лектор тянеться до неї зробити те саме. – Та тільки я відмовила Верда від цього.
    Ганнібал зупиняється. Зіниці в секунду розширилися, він не любив коли щось йшло не поплану.
    – І як тобі це вдалося?
    – Сказала що це буде його особиста дитина для… Різних потреб. Вибач. – Чоловік посміхається не замітивши і краплі жалі в дівочих очах. Зовсім не розсердившись, Лектор підносить до губ маленьку долоньку зі свіжим манікюром і цілує. В його голові давно є план як приборкати Сільвію.
    – Я з цим розберуся.

     

     

     

    Нове шкіряне крісло ідеально вписувалось у кут біля вікна. На спинку я повісила плед і поруч поставила світильник. Затишне місце для того що б відсвяткувати втрату дитини Марго і Вілла. На останні наші зустрічі з Лектором в університеті я йому розказала що відмовила Верда від помсти Марго, і той пообіцяв все виправити, що й зробив. По офіційні версії Марго потрапила в аварію і пошкодження були настільки серьйозні, що довелось зробити аборт, з усіма різиками які могли статися і які сталися.
    Далі почався новий місяць, який не передбачав даже роптової зустрічі з Ганнібалом, адже Фреді Лаунс влетіла на крісли палаючим вогником у редакцію і перед тим як її вбити хтось відрізав від неї шматок дупи. Кроуфорд знов запідозрив Лектора і не соромлячись на званні вечері забрав три м’ясні страви на анализ. Ми не підходили одне до одного близько, та по його погляду я зрозуміла, що ця гра підходить кінця.
    Але Лаунс вбив не Лектор. У вікно я бачила як Грєм вибив скло в машині журналістки, а після витягнувши її гепнув головою о дверцята.

    Зараз сидячи в цьому теплому кріслі, піджавши ноги під себе і дивлячись у перед на, на… Вілла Грєма, якого сама й намалювала, єдине що я хочу це повернутись на початок. Де ще не знала ні Ганнібала з його збоченим коханням, ні Вілла який з кожним днем все більше віддаляється, а мене все більше тягне до нього. Хочу той час, де мене хвилювала тільки я.
    Фиркнувши сама собі підвожусь що б долити вина, і на обратному шляху, підхожу до картини ближче, трохи подумав повертаю її до стіни. Чомусь погляд Вілла війшов похмурий та осуджуючий, ще не вистачало що б він так дивився на мене кожен вечір. Подарую її Ганнібалу, який закоханий у Грема не меньше мене.

    Примостившись обратно на вже остигле місце перевіряю в телефоні новини. Кожен місяць новий вбивця, чому тут стільки психопатів? Може тому що тут Ганнібал Лектор? Ось зараз хтось рве людей як тварина, вже четверо жертв і ніяких зачіпок. Місцевий чиновник попався на хабарі, його дружина подала на розлучення. Супермаркет оголошує конкурс на місце директора. Нічого цікавого.
    На сьогодні досить!

    Вимивши посуд і вимкнувши світло, перед тим як піднятись у спальню підхожу до вікна що б подивитись, чи не спить ще Вілл та за вікном впритик стоїть тварина з рогами і дивними ногами, вона тяжко дихає і до мене доноситься нелюдський рик. Скло запотіває від його дихання, а я відкриваю рот. Ця тварина відходить назад і в голові складається пазл для чого. Босими ногами як тільки можу швидко біжу на гору, а звір влітає у вікно, вибиваючи разом зі склом раму. Цей дім не має щільних дверей, чи стін, а у мене немає ніякої зброї.
    Я зачиняюсь у майстерні, сподіваючись що звір залишиться у низу, але якимось дивом він піднімається вверх. Виглядую лише на секунду, що б подивитись де він і застигаю. Даже в темряві я розумію що це людина, людина в середені звірячих кісток.
    Зустрівшись поглядом я зачиняю двери. Повітря стало важким, він не заспокоїться до поки не дістанеться мене. Все своє життя я боролася і сьогодні не виключення. Він не квапиться, за дверима чую важке дихання і той звірячий рик. Звір заходить в спальню, перевертає меблі, які гучно падають на підлогу, та повертається у коридор. Сидіти загнаною у кут не можна, і тому відкривши вікно лізу на ззовні. Сніг не перестав йти, якби не адреналін м’язи скував би холод, але не в цей раз. По зовсім вузенькому, сковзькому виступу прямую до водосточної труби яка знаходиться за пару метрів. Сердце шалено починає битися коли чую як з другої спроби Людина-звір вибиває двері. А я вчепившись у пекуче-холодний алюміній намагаюсь сповзти по трубі вниз, та вона відривається і за секунду я падаю на землю. З легень виходить все повітря, сніг такий не приємний забивається під одяг, чим зменьшує біль у спині.
    Я піднімаюсь майже одразу, кашляю від болю, але треба діяти. Я дивлюсь вгору і тепер, при світлі місяця, можу розгледіти як він виглядає. Звиряча щелепа, роги, до рук прив’язані великі, грубі кістки з-за чого він стає ще більшим ніж є. У нього не людські здібності, бо інакше не можу пояснити як йому це вдається. Та поки ми дивимось одне на одного я думаю що робити. Або бігти до Вілла, та бути легкою мішеню, або спробувати дістати ключи від машини які залишились в середені зачиненого дому.
    – Дідько!
    Він відійшов в глибь кімнати, і чомусь я впевнена що зараз вистрибне за мною. Це кінець.
    Я біжу до вікна яке розбите і чую позаду гучне приземлення звіра, його ноги підкошуються і він перевалюється з одного боку на інший. Чудовисько кричить як скаженний від болю. Його довгі кінцівки не дозволяють піднятись швидко і це дає мені фору. Босими ногами я ступаю на підлогу яка засипана склом, та нічого не відчуваю, бо ноги онеміли від холоду. Знайшовши ключи, відчиняю вхідні двері, в надії що той монстр досі валяється, але він вже тут. За декілька метрів напроти мене, і в цей раз не дає мені зайвих хвилин. Стукнувши один раз по землі кісткою, кидається вперед, і я даже не вспіваю відійти, як роги приколочують мене до стіни. Десь там, за звирячим черепом я бачу чорні з блиском очі, прямо як у оленя. В них немає нічого людського, та здається ніколи і не було.
    Біль яка, нарешті, про себе нагадує імпульсами пронизує ступні і лівий бік. Я опускаю очі вниз і бачу як ріг проштрикнув мене десь біля ребра і моя піжама починає впитувати теплу кров.
    Крик, такий відчайдушний що роздається навколо, коли він починає відходити і тим самим вітягувати ріг з рани виявляється моїм. Його один взмах головою і відлітаю на підлогу.Підійшовши, він нахилився, тепле дихання ледве торкається щоки. Звір прицілюється що б своїми гострими кликами розпороти живіт. Та різко падає і за секунду чується постріл. Потім ще один і ще.
    Через вибете вікно бачу Вілла, який підняв дуло рушниці вверх. Після спроби підвестись, без сил лягаю обратно, а Грєм зайшовши в дім перевіряє чи мертвий звір і опускається навколішки біля мене. У слабому світлі вуличного фонаря я з цікавістю розглядую його розгублений погляд. Зараз це старий Вілл, який так само на мене дивився у квартирі.
    – Чому ти передумав? – мій голос здригається, та це доказує мої слова, я перемогла їх всіх. Він не вбивця.
    – Не рухайся, зараз визову швидку.
    Грем не відповідає на питання, та почувши що він сказав тут же підриваюсь. Ледве вдається стриматись від стогіну.
    – Ні!
    – Тобі потрібна допомога.
    – Ні – я не можу йому сказати що у базі лікарні у Сем Паркер третя мінус кров, а в мене два плюс. – Тебе знов посадять.
    – У тебе кровотеча. – Грєм оглядає рану, і я сама не зважаючи на біль руками перевіряю куди попав ріг.
    – Він вдарив між ребрами, рана не глибока. Заший ти!
    Грєм застиг. Його брови зведені і губи, які зазвичай посміхаються всім, крім мене щільно сжаті. Він міг би як Фреді затягнути мене у свій сарай і ніхто б не дізнався, але Вілл вагається, видно що хоче все ж таки визвати швидку.
    – Вілл, благаю, просто заший мене самотужки. Я не хочу що б тебе знов зачинили..

    Я кажу правду, але й не хочу померти від того, що в мене закачають не сумісну кров. І той киває. Підводиться, вмикає світло, я кажу де можна знайти нитку з голками. Вілл приносить з другого поверху подушку і аптечку. Задравши у вверх піжаму, він вилив третину спірту на рану, протер рушником і потім почав роботу.
    – Буде боляче. – попереджає він і я сміюсь. В дитинстві нас лікували молитвами, даже якщо це був перелом.
    – Починай вже.
    Це дійсно больно настільки що, хочеться стогнати. Я зосереджуюсь на кучерях Грєма, які без гелю стірчать в різні сторони. На його похмурому погляді та кутках губ, які дивляться в низ. Він зупиняється що б підняти ще вище піжаму, і я кладу руки на груди для того що б притримати тканину. Грєм переводить погляд на моє обличчя і з подивом питає.
    – Звідки ці шрами? – Я вже й забула. Лектор ніколи не питав, адже пояснювати не треба. А я не сильно люблю вивчати своє тіло яке вкрито шрамами, там де може сховати одяг. Два шрама прямо під грудами від ремня, покарання від черниці Люсії за те що погано прибрала кухню.
    – в дитинстві невдало впала.
    Грєм продовжує роботу, і я знов зосереджуюсь на ньому. Колись це допомагало у притулку, а зараз навпаки, звертаю увагу на те що не повинна. Вілл не вбивця, він ніколи не зрозуміє нас.
    – Що робити з ним? – Згадую що посеред мого дому лежить метрва людина і Грєм робить ще пару стібків і фіксує шов.
    – Я все зроблю. – Він виливає ще спитр і я стогну від болю. – Треба дістати скло.
    Грєм оглядає руки, там не багато. Потім ступні і тут вже гірше. Один уламок виявляється таким великим і так глибоко що я намагаюсь вирватись, та Вілл не дає цього зробити і за секунду витягує скло, а на мої очі наворачуються сльози. Коли він закінчує я намагаюсь піднятись, та чоловік просить лежати. Взявши моє пальто він накриває мене і піднявши на руки несе на вулицю.
    – Що ти робиш?
    – У тебе майже всі вікна вибиті. Ти не можешь тут ночувати. – Вілл саджає мене на переднье сидіня, а сам за кермо. – Переночуєш у мене, а я поки приберу все.

     

    0 Коментарів