Перший стрибок і виняток, який ніколи не повториться

Темрява, свист у вухах і щось холодне впивається у руку. А через мить – яскраве світло, запах риби і тепло навколо, щось дуже знайоме. Привиди цього відчути не можуть. Та шум стихає і я чую перші слова у цьому безглуздому хаосі:

– Дипломатія… Це ж лише банда котів.

Голос Крісталл чіткший за увесь навколішній галас – він нагадує дзвін тибетської співаючої чаші. Усі наступні слова наче у тумані, віддають глухим падінням десь у потилиці.  Звідки це дивне відчуття у того хто нічого відчувати не здатен? Надто багато запитань, і відповідь напрошується лише одна.

Цього не може бути. Ні, ні, ні, нізащо в це не повірю. Усе навколо надто реальне. Здається Чарльз щось говорить… Я знаю, що маю теж сказати – відкриваю губи і звуки самі доносяться з них:

-Нас запросили до Котячого короля.

Отже все відбувається насправді, то був він, я його знайшов. Живого, з цією широкою посмішкою на наче божевільному обличчі. Це награне позіхання таке рідне. Коти і справді так не можуть. Лише він один. Мій. Котячий. Король.

Ледь стримуююсь щоб не кинуться йому в обійми у цю ж мить, та треба бути обачнішим. Хто знає, що чи хто може знаходитись поруч. Треба знайти кращу мить, а поки робити все як того разу.

-Ми обговоримо покарання – приватно.

Голос схожить на скрипуче муркотіння прорізує це повітря, наче удар металу об камінь. Та якщо все міраж, скористатись ним – найкращий з усіх подарунків Долі.

До болі знайома кімната із емблемою корони, м’яке ліжко на якому усе здається нереальним. Почуваюсь наче вдома. Але у цьому світі Едвін тут вперше.

-Отже, як Королю провчити тебе?

Здається мало бути запитання про Чарльза, а на руці скоро мав з’явитись цей магічний повідок. Та хто знає скільки в мене часу…

Найкраще, що зараз бракує саме повітря. Поки руки сковують талію до болю, губи проходять знайомий маршут. Його очі здається зараз вискочать з орбіт, сподіваюсь мій котик пробачить цей порив. Вічність не відчував терпкого смаку на язиці, який, мабуть, уже надто далеко зайшов для першого знайомства. Маю зупинитись бо збоку виглядаю як божевільний спраглий, що дорвався до оазису. Ще трішки, поки Тео не відштовхує. Поки його руки так спочатку ніжно, м’яко, та потім знайомо сильно, стискають мої сідниці.

-Це не схоже на покарання зайченятко. Мене таке заводить, зупинись якщо не хочеш продовжувати.

Ось я уже сиджу на міцних стегнах Короля, його палке дихання обпалює мою шию, слова вилітають з голови в слід за одягом. Все зайве тут. Між нами має бути лише повітря, спалахи світла, жаркі погляди і ниточки слюни, як в старі добрі часи. До того як світ став холодним, порожнім і кривавим. Хоч на трохи це забуте – варте всього на світі.

Запускаючи руку в жорстке волосся коханого тягну його голову назад і впиваюсь в ніжну шкіру над ортеріюєю. Він як завжди такий милий коли лякається. Хочу його з’їсти, але обмежусь лише частиною, тією яка так твердо впирається в моє праве стегно. Хочу…

-Хочу… – Шепчу Котячому королю у скроню – Візьми мене всього, я твій. Весь до останку.

-Ти сам напросився Едвіне. Я не залишу від тебе і кісточки.

Поки нічого не зникло – було б сумно обмежувати себе в бажаннях. Сумно для котячих зрачків, що звузились ледь не до тонокої смужки. Такої ж, яка йде у вигляді волосся в цей непотрібний одяг, вниз до його члена. Моя рука уже виправили все – і червоне неподобство лежить десь у іншому кінці кімнати. Промені західного сонція уже цілують смуглу шкіру раніше ніж встигаю я. Виправлюсь облизуючи головку, непристойні дикі звуки заповнюють мої вуха, але це останнє, що хвилює. А першим є ці губи з яких зриваються стогін, сильні руки з випираючими венами які стискають волосся і насаджуюють голову нижче, прес який напружуєть і так спокусливо перекатуєтсья перед моїми очима, а його очі пожирають не залишаючи нічого.

По підборідді вже стікає капаючи на груди слюна, мої затвердівші соски починає мучити його рука, відірвавши мою голову з гучим звуком. Котячий шершавий язик залишає червоні сліди, клики залишають маленькі ранки та до Бісової матері все це. Бо мій член уже треться об руку Тео, він посміхається і стискає його притуляючи до свого. І ось ми уже в цьому шаленому танку спокуси і пристрасті, згораємо і вигукуємо імена одне одного. Ще трохи, ще… Мммм  аххххх….

В очі нагло світить східне сонце. Встаючи на своєму холодному ліжку бачу лише повну відстність МОГО КОРОЛЯ! Я готовий продати душу, щоб знову відчути його, побачити цю широку усмішку і зелені кошачі очі. Здається треба бути обережніше з своїми бажаннями. Бо істина залишається одна:

-Його вже не повернути – тихий шепіт Долі проноситься по кам’яних стінах фортеці – Ти ж знаєш правду Едвіне Пейн.

-Твій коханий чоловік, Котячий кололь – помер.

Моя перша спроба пера. Ідея народилась після перегляду серіалу і має ще багато різних розвитків, хоча не знаю чи буду мати натхнення написати хоч щось ще. Але ваші комертарі – мене точно підтримуюють і мотивуюють))))