Пам’ятай – ти ніколи до кінця не знаєш найрідніших. Це не погано. Це лише можливості пізнати їх знову, глибше, любити за щось нове

Функція вимкнути-ввімкнути – всім відома. От і Ештон так само: вимкнувся після вечері в обіймах Мерін, і ввімкнувся в тих же обіймах з будильником Ключа. І йому не хотілося думати, як він опинився в ліжку… Адже заснув він за столом.

День Ештона пройшов очікувано-скажено. Ештон до вечора почувався витисненою ганчіркою і скажено хотілося їсти. Обід давно пройшов, а до вечері ще довго… Але Ештон послав режим до біса і замовив собі поїсти в бібліотеку, поки Сірін з Ріконом не прийшли на медитацію. І, користуючись короткою заминкою, знову почав перебирати матеріали Пірея. Чорт… Він геній. Народитися з такими мізками людина просто не може… Якось неприродньо швидко проминули ці кілька хвилин і на порозі бібліотеки з їжею на підносі, мнучись і не знаючи як себе поводити з’явився… Кар?

– Ти що уже зміни маєш?- Здивувася Ештон. І додав, трохи спохмурнівши:- Розклади їжу за якимось вільнішим столом…

– Мене Ваша ліва рука попросила вийти на зміни тих Курсантів, що вибули з курсу, аби їй не довелося змінювати графік.- Пояснив він і вже значно впевненіше зайшов. Став розкладати тарілки з підносу на обраний стіл. Ештон зітхнув, з жалем покидаючи матеріали Пірея – потрібно їсти, часу обмаль. Ештон сів за стіл і став звично швидко закидуватись супом. І тут шоковано зупинився. Поглянув в тарілку. Смачно. Але… Не шазарійська кухня. Ештон сповільнився, намагаючись зрозуміти, де він уже це куштував…

– То я піду?- Уточнив малий. Ештон пригадав про його присутність і заперечно похитав головою, облишивши суп.

– Зажди, дай я тобі емоційний фон вирівняю.- Схопився Ештон, вже роблячи крок до малого. Але той різко ступив крок назад, ніби відсахнувся і з попередженням поглянув Ештону в очі. Той аж сторопів від нерозуміння, що він зробив не так.

Кар його німе спантеличення розшифрував вірно і пояснив:

– Гаразд. Але я нікуди не поспішаю. Спочатку суп.- І безапеляційно тикнув вказівним пальцем в тарілку. Ештон охрінів, але покірно сів, повертаючись до тарілки. А тоді все ж спробував зрозуміти у чому справа, кинувши на Кара нерозуміючий погляд.

Він знову пояснив все сам:

– Ви ж самі мені вчора пораду давали. Потрібно себе берегти і все таке. Ну, так перед тим як когось вчити, самі своїх порад дотримуйтесь.- Сказав Кір. Чимось Шону, Ванессу і Рікона нагадуючи одночасно. І нікого разом з тим. Ештон оцінююче схилив голову на бік. Швидко він адаптовується. Кару стало не зручно під його поглядом, але він не змінився на обличчі. Він… Не був зверхнім, не напирав, не командував, не був безкомпромісним. Він… Якось дивно відчувався. І Ештон раптом згадав обставини, за яких вони познайомились. Погоню і шахи, бій з амулетом… І це відчуття – достойного суперника. Ештон склав руки під грудьми, відкинувся на спинку стільчика, усміхнувся, все не зводячи погляду з малого. От… Тільки Кар тепер не суперник – союзник. По правді, Ештон дуже хотів би, щоб він все ж погодився увійти в його зграю. І щоб став його князем. Не тарілки йому потрібно носити… Кар переступив з ноги на ногу і став інстинктивно наїжачуватись під поглядом Ештона, але одночасно намагався боротися з собою і розслабитись. Ештон хмикнув, усміхнувшись йому кутиком – не хоче він емоційно дестабілізовувати малого. Йому тільки гірше буде. Але свого малий добився – Ештон скинув темп. Взяв ложку в руки і продовжив їсти. Чорт… Щось таке знайоме все-таки…

– Звідки суп?- Запитав він.

– Це передала дружина Викладача по Зовнішньому Світу. З курсів.- Постарався пояснити малий.

– Місіс Лі?- Здивувався Ештон. Кар теж трохи здивувався в свою чергу. Але не відповів. Мабуть прізвища не знає. Ештон не поспішаючи – з насолодою доїв суп. А потім взявся за чай з шоколадом.- Точно від Лі. Цей шоколад ні з чим не сплутаєш. Ось візьми трохи, спробуй.- Пригостив малого Ештон. Той не посоромився пригоститися.

– Ммм…- Похвалив він, киваючи головою. Ештон йому усміхнувся.

А потім все ж таки вирівняв йому фон. Вдалося трохи довше з ним сьогодні посидіти. І… Малий знову заснув. Ештон уже по відлагодженій схемі заніс його у вітальню. Щоправда на цей раз прихопив з собою папку Пірея. Малого поклав на диван і сів у крісло. Зустріч мала бути в бібліотеці, але зграя його знайде. Тому Ештон розвалився у кріслі, хоч там майже ніколи не сидів – на дивані йому було зручніше. Та й став вичитувати інформацію.

Дуже швидко з’явилися малі.

– Знову заснув?- Проконстатував Рікон не дуже голосно.

– Так.- Погодився Ештон теж тихим спокійним тоном. – Він виснажений у ментальному плані. А ще дуже чутливий до біохвиль.- Усміхнувся Ештон. Тоді позіхнув, потягнувся і закрив папку.- Починаємо?

– Гаразд.- М’яко усміхнувся Рікон. Він з якоюсь радістю дивився на Ештона.- Що потрібно робити?

– Почну з Сірін.- Вирішив Ештон.- Мені потрібно, щоб ти взаємодіяла з Шепотом, поки я буду в медитації. Я використаю тебе, як провідник, по суті, для того аби дослідити твій амулет. Напряму я не можу цього зробити, тому що тобі буде боляче, якщо я торкатимусь до нього, адже він уже авторизований.- Пояснив Ештон і з якимось завмиранням серця поглянув на неї – зрозуміла чи ні?

– Все ясно.- Весело, але тихо, аби не розбудити Кара, сказала Сірін, дістала Шепіт і сіла прямісінько на підлогу в позу лотоса. Ештон відчув легке полегшення. Може він і не безнадійний… Просто важко пояснювати величезний об’єм абсолютно нової інформації… Може він все ж таки від себе забагато хоче… Не всім же все дано від природи.

– Ми вперше разом медитуємо, якщо не рахувати заключення договору. Переживаєш?- Поцікавився Ештон, вже сідаючи напроти Сірін.

– Це ж буде не глибока медитація? Чого переживати? Хоча, я б не переживала б і під час глибокої.- Легко щебетала Сірін.- Я довіряю тобі, Ештон. Ти ж про це питав?

Ештон усміхнувся Сірін багатозначно. Розумна дівчина. Вона точно знала, що йому казати, але чи справді вона йому довіряє повністю – питання відкрите. Все ж були моменти… Сірін дуже гнучка. Важко навіть уявити наскільки. Вона може перелаштуватися на потрібний лад. Та все ж… Ештон точно знає – цьому є межа. Наприклад, тоді коли вона не прийняла договір з Розвідником, хоч від цього залежало її виживання. Тому, Ештон думав, що вона відкрита для нього не повністю – рівно настільки, наскільки дозволяють її внутрішні кордони. Якщо і є істота в душу якій Ештон не поліз би без стовідсоткового дозволу – то це душа Сірін. Але Сірін підпускає його до себе для цієї медитації, тож Ештон прийме її дозвіл. Але зупиниться, якщо відчує, що далі – зась.

– Ну, раз ти готова, починаймо.- Ештон спробував налаштуватися на потрібний лад. Увімкнув сприйняття. Взяв Сірін за передпліччя тої руки, котрою вона тримала Шепіт. А іншу долоньку вона сама вклала йому в руку. Налаштуватись на її біоритм – було просто. Спокійно. Ааа… Точно. Він робив уже це з Сірін. Коли вона помирала від несумісності з договором. Але ж тоді вона була без свідомості. І рахувати це за спільну медитацію – якось не правильно. Ештон сковзнув по її біохвилях. І течія її життя була така м’яка… Так легко було. Ештон відчув її емоції… Вона ніби навстіж відкривалася йому. Все ж вона дуже хотіла довести йому, що довіряє… Їй теж боляче згадувати за те непрозуміння в купальні, коли Рікон і Сірін отримали від нього дозвіл стати парою. Ештон сковзнув по її тілу енергією і швидко відшукав Шепіт, що був ніби продовженням її енергії, її самої. Ештон акуратно огладив Шепіт енергією і постарався з обережністю торкнутись. Та неочікувано (Ештон думав, що Шепіт захищатиметься, як і Вірус), Шепіт відгукнувся і його сліпуче сяйво розступилося перед Ештоном. Шепіт простягнув до Ештона кілька гілочок від свого штекера свідомості. Ештон навіть в медитації шоковано завмер. Та Шепіт теж зупинився. І Ештон зрозумів – це пропозиція. Шепіт пропонує йому поспілкуватися, з’єднатися з його свідомістю, та не наполягає. У Ештона на душі потепліло. І всі ці трепетні, ніжні і теплі почуття до його дівчинки і її амулету переповнили Ештона. І він прийняв пропозицію. Він теж їм довіряє. І перше, що побачив, чи то відчув Ештон – захват, що наче дитячий сміх проривався крісь сліпуче світло. А опісля він побачив перший спогад Шепоту: як Сірін вимахувала ним, захоплено вигукуючи який же він чудовий. Не зводила з нього погляду. І він полюбив її з першої хвилини. А потім Шепіт м’яко вивів Ештона з цього спогаду і відкрив перед свідомістю Ештона один із стовбурів, що є його вразливим місцем, життєвоважливою точкою, демонструючи не лише довіру, а й покору. І в Ештона одразу промайнула асоціація з тим, як Сірін підставляла йому шию в купальні. От він ідіот… Не оцінив, наскільки все ж важливим цей крок був для Сірін. Та Сірін і сама це розуміла… Ештон торкнувся до енергетичного зв’язку Шепоту, і це нагадало йому подорож душею Мерін – його так само потягнув кудись вихор. Шепіт показував йому, як Сірін медитувала з ним в руках і розповідала йому про Ештона – про того, хто являється “батьком” Шепоту. Хто його створив. Настановляла Шепіт до вірної служби не лише їй, а й її вожаку. Ештон не зовсім розумів… він не бачив образів, чи не чув розмови… Шепіт показував йому спогади у вигляді чистої інформації, енергії, світла, емоцій… І все навкруги було таким світлим… Сяючим. Тоді в свідомість Ештона ніби пурхнула хмарка. І Ештон відчув, як Шепіт відокремив Сірін, залишившись наодинці з Ештоном. І показав йому крізь густе сяйво біль Сірін – що аж роздирає її душу. Вона втратила близького друга, що був в її колишній зграї. Шепіт не знав, як його звали… Але Сірін поділилася з Шепотом, що вона страждала, коли була на похованні цього друга зі зграї. І пообіцяла йому, вже мертвому, біля закритої вже труни – що не віддасть себе у руки тому, хто її не цінуватиме, і не загине так, як він. А тоді крізь цей спогад… Шепіт показав теплу руку Ештона, що так ніжно гладить голову його носія – Сірін. І показав… Як у калейдоскопі – потік подій у житті Сірін, всю її працю, старання, трепет і тепло, почуття з якими вона дбає про Ештона і його зграю. А тоді Шепіт, ніби виправдовуючи своє ім’я, тихесенько, шурхочучи дав знати Ештону, що він теж… Любить, старається. І що він радий зустрічі. А тоді раптово все закінчилось, і Шепіт залишив Ештона наодинці з механізмом, що був основою його свідомості: тим, що створив Ештон.

Якби в медитації можна було б плакати, сльози обов’язково скотилися б по його щокам, тому що душа Ештона не настілька велика, аби помістити в собі стільки емоцій… Ештон видихнув. Чи як це назвати в медитації? Спробував опанувати всі ці почуття. І взяв себе в руки- прогнав радар по механізму амулету. І… Він це не створював… Від того каркасу, що колись був усім механізмом, наче густющий чагарник, росли сотні, тисячі зв’язків. І всі вони сяяли, були такими світлими, можливо лиш злегка жовтуватими… Але це лише надавало їм тепла. І всі ці енергетичні зв’язки були усюди – між зв’язками, що створив Ештон, відростали вільно у всі боки, з’єднувались між собою, функціонували окремо, а в наступну мить, наче об’єднувались, пульсуючи вже разом. Ештон віддалився, аби оцінити масштаб. І побачив, як усі ці зв’язки обплели весь амулет зсередини – їм не вистачало місця, але вони не переходили за ці межі, чітко відмежовуючи себе від Сірін, але дбайливо, з ніжністю прагнули торкнутися до неї – хоча б краєчком. І маленькі промінчики цього сяйва ледь-ледь впліталися в Сірін, що для Шепоту була самим життям. Він її любив.

Та більше Ештон не побачив – його виштовхнули з Медитації. Мерін?

Ештон змусив себе швидко опритомніти, кинувши на Сірін лише один вдячний і люблячий погляд. Та він знав точно – цього достатньо. З її емпатією – вона точно все зрозуміла.

– Ештон!- Мерін була не на жарт схвильована. Серце швидко билося. Ештон остаточно повернувся в реальність. Встав і простягнув до коханої руки. Вона без найменшої паузи вклала свої ручки у його долоні і, таке враження, що спробувала розчинитися у його погляді.

– Що сталося, кохана?- Заглядаючи в очі запитав стурбовано Ештон.

– Мені потрібна допомога!- Сказала вона схвильовано, а в наступний момент так же схвильовано усміхнулась. Вона бігла до нього. Тепер він це зрозумів. Вона була аж задихана. Звідки вона бігла що організм алубі збився з ритму?

– У чому? Що від мене потрібно?- Стиснув Ештон її долоні. Мерін кинула погляд на малих. Очевидно розмова не для посторонніх.

《Знайшли частину алубі в анабіозі.》- Повідомила вона ментально. А тоді додала уже вголос:

– Я їду в Єгипет. Приглянь за Шазарією, поки мене не буде.- Сказала вона і радісно, схвильовано усміхнулась. Ештон спробував швидко обдумати.

– Наскільки це небезпечно?- Якщо небезпечно, він поїде з нею!

– Це зовсім не є небезпечним.- Рішуче заперечила дружина.- Зі мною їдуть всі вільні на даний момент розвідники й майже увесь секретний відділ Наукового Центру.

Ештон кивнув. Добре. Окей…

– Скільки тебе не буде?- Продовжував обдумувати Ештон.

– Не знаю.- Завагалася Мерін.- Доволі довго. Знахідка дуже глибоко під землею… Ще й пісок ускладнює завдання…

– Зрозуміло. Я тебе чекатиму. Я берегтиму Шазарію до твого повернення.- Запевнив Ештон серйозно. Мерін йому широко і щасливо усміхнулась.

Ештон притулив кулак до її обличчя, схилився, намагаючись викарбувати в собі кожну рисочку її обличчя. Провів великим пальцем по нижній губі. Схилив чоло до її. Стиснув зуби, а потім глибоко вдихнув і випрямився, все ще не відпускаючи її обличчя.

– Візьми з собою Лагора.- Суворо постановив Ештон.

– Звичайно.- Знову широко всміхнулась вона. Ештон відчував, що вона злетить з місця, щойно він її відпустить. І він забрав від неї руки. Вона злинула з широкою посмішкою і зникла за дверима.

Ештон стояв і дивився їй в слід. Хвилину. Може дві. Тоді глибоко зітхнув і розвернувся до малих:

– Ну, що, Рікон, Твоя черга?

Рікон здивовано дивився на Ештона:

– Може проведи її? Посади хоч на амфібію?..- Він не розумів що відбувається.

– Ні. Я зараз тільки під ногами в неї плутатимусь. Я потрібен тут. У нас медитація.- Рішуче заявив Ештон. Але… Душа боліла. Йому хотілося йти туди, де Мерін. Та Ештон знав… Зараз її потрібно відпустити. А потім вона повернеться до нього. Ештон щиро радий, що вона, можливо, зможе вивести з анабіозу ще когось із алубі. І він знає, наскільки це їй потрібно. І він радий, що свій дім вона довірила саме йому на збереження. Але ж… Дуже сумно. Ештон глибоко знову вдихнув. Ох, як же тяжко її відпускати… Скільки її не буде? Рік? Ну, він зможе відвідати її…

– Ештон… Ми ж почекаємо… Це ж не горить.- Не розумів Рікон. Ештон поглянув на нього, зрозумів, що сльози в очах, знову глибоко вдихнув, відвернувся десь вбік. Заперечно похитав головою. Взяв себе в руки. Поглянув на вже не сплячого і шокованого Кіра…

– У мене три дні.- Спробував донести Ештон. У Кіра очі округлились.

– Я витримаю скільки потрібно! Не треба заради мене так поспішати. Я почекаю!- Кір аж задихнувся в кінці від всеохоплюючого охуївання. Та Ештон знову заперечно похитав головою, уже остаточно взявши емоції під контроль.

– Часу мало. Потрібно якомога швидше вирішити твою проблему з Вірусом. Дні зараз для тебе потім вильються в тижні або й місяці ментальної реабілітації. І весь цей час я не зможу створити для тебе новий амулет. А це неприпустима розкіш. Твій талант допоможе мені створити значно досконаліші амулети. Але на це все потрібна просто прірва часу!- Взявся Ештон за голову на кілька секунд. А потім підняв голову і сфокусував погляд на Ріконові.- А ще ж потрібно на основі отриманих знань створити амулети для людей з Зовнішнього Світу… А знайти носіїв? Думаєте на це теж кілька днів потрібно?- Він перевів погляд на охрінівшого Кіра. Стиснув губи і виставив руку долонею вперед, ніби пасуючи назад.- Я не примушуватиму тебе брати новий амулет, якщо ти не захочеш, або будеш не готовий. Не форсуватиму подій і так далі. Просто зараз… Не можна затягувати. Твій талант неймовірний. Ти дуже сильний, справді. Але шкода, що наноситься твоїй свідомості… Це жах. Розумієш? Це потрібно вирішити негайно.- Ештон поглянув в очі кожному із своєї зграї. Всі вони уважно слухали. І певне розуміння з’являлось в їхніх очах.

Рікон стояв міцно стиснувши руки під грудьми, ніби йому холодно. А тоді тихенько прокашлявся:

– Ештон…- Він підняв очі від підлоги. І Ештон відчував, Рікон розуміє…- А чому ти так поспішаєш?

– Тому що кінець світу близько.- Просто відповів Ештон.

Всі замовкли.

– І… Який він буде?- Запитав Кір. Ештон перевів погляд на малого. Але не побачив невіри, чи сарказму. Ештон з здивуванням зрозумів, що йому вірять. Ештон задумався на мить, як то пояснити швидко і доступно.

– Ніби у фільмах про напад інопланетян.- Ляпнув він. А що? дуже точно.

– Інопланетян?- Перепитав Кір.

– Угу. Тільки вони не з інших планет. З нашої. Просто їх ще немає.- Ештон очікував, що от зараз малий фиркне, або що… Але натомість малий замислився. Ніби намагаючись зрозуміти. Ештон перевів погляд на Рікона.

– Нормально поясни.- Рікон стиснув губи. Був готовий почути.

– Рашази, равьєри, ріканзи, рутаби, ркани, рузи, мерли, навьєни, карни.- Просто перечислив Ештон всі відомі йому види, які з’являлись на Землі. Спершу Рікон прижмурив очі, намагаючись зрозуміти, а по мірі того, як розуміння приходило до нього – очі округлювались. Він зрозумів.

– Коли?- Тільки і спитав він.

– Я звідки знаю, я ж не гадалка. Скоро. Роки, можливо. Десятиліття.- Припустив Ештон.

Малі уважно, оніміло, шоковано на нього дивилися.

– І… Багато хто про це знає?- Запитав Рікон. Ештон задумався.

– Ми.- Загнув він чотири пальці.- Ліс над островом, Храм.- Загнув він ще два пальці.- Мерін.- Загнув ще один. Задумався. Хто ще? – А, так я і Вас попереджав ще раніше. Я вже згадував. Коли ми з послами говорили. Значить знає ще Акіл, Ванесса, Архітектор, посли. Може і вони комусь донесли.- Кивнув Ештон. Рікон аж рот відкрив. Тоді знову прокашлявся.

– Ештон…- Сказав він в задумі.- А ти не міг би такі важливі речі… Якось наголошувати на них?- Він був злий. Лютий аж. Але говорив спокійно. Ештон усміхнувся.

– Так я і так тоді розпинався, як міг. Як ще пояснювати?- Зітхнув він.

– Звідки ти знаєш? Що це станеться?- Запитав він. Ештон поглянув напружено йому в очі. Як йому про це сказати? “Це розуміння прийшло до мене в медитації”? Сам придумав, по суті. Чорт…

– Відчуваю.- Просто відповів він. Рікона відповідь не влаштувала. Ештон зітхнув. Потер лоб, намагаючись якось збагнути, як це все пояснити…- Є дерево життя. Я його бачив. Воно… росте, скажімо так… У просторі між душами.- Ештон задумався.- Насправді поділ… Те де закінчується душа, починається цей простір… І знову ж таки де починається інша душа – дуже відносний. Але не суть! – Тяжко з теми не з’їжати… Ештон зажмурив очі і потер лоб, намагаючись зосередитись.- Це дерево… Воно об’єднує всі душі між собою. І… Під’єднує до… Чогось. Словом, це ніби одна велика…- Ештон зобразив руками велику сферу.- Світ. Це саме буття. Щось добіса велике і грандіозне. Неосяжне. Але це дерево проростає лише між тими душами, які уклали фундаментальний договір. По-суті, це дерево і є фундаментальним договором… Але це теж нюанси! – Замахав рукою Ештон, намагаючись не заплутувати малих.- Коротше, цей фундаментальний договір – це договір між повелителем і його народом. І в нашому світі так довго вже ніхто не під’єднував до дерева життя душі, що воно втомилось і розсердилось. І створило ключі. І от я- один з ключів. І Мерін ще. І от ці ключі відчувають… Підказки.

Ештон поглянув на малих. Вони аж роти повідкривали. Ештон тяжко зітхнув. Не повірили, мабуть. Він засмутився. Але все ж вирішив договорити, хоч настрій помітно впав:

– Тому і нові види з’являлись… І ось на горизонті знову… Скоро з’явиться новий вид. А я відчуваю, тому що є ключем до подій.- Ештон вже майже бубнів. Важко ковтнув. Щось зовсім продовжувати не хотілось…

– Тобто це через Вас кінець світу буде?- Нахмурився Кір трохи розгублено.

– Ніхріна собі розклади!- Обурився, здивувався і просто охуїв Ештон.- Ну, вже точно не через мене. Я, на відміну від деяких, свою роль виконую! І стараюсь з усіх сил, між іншим! Ось ларів всіх до дерева життя під’єднав! Намагаюсь Зовнішній Світ врятувати… Вже що-що а винним у кінці світу мене точно не зробиш!

Кір здивовано відсахнувся і підняв долоні догори – здаюсь, мовляв. Ештон нахмурив одну брову, зрозумівши, що погарячкував:

– Вибач… Просто весь на нервах…- Зітхнув він і усміхнувся винувато до Кіра.

– Та, нічого. – Сказав він і видав смішок, склавши руки на грудях і відкинувшись на спинку дивану. Він опустив погляд і почав обдумувати щось. Ештон знову зітхнув.

– То що, Рікон. Медитуємо?- Поглянув Ештон на нього.

– Аа… Так…- Трішки загальмовано сказав Рікон. Дістав свій амулет. І сів прямо на підлогу, хоч і було уже місце на дивані. Ештон не став нічого казати і сів до нього на підлогу.

***

Кожен новоутворений зв’язок, що відходив від механізму амулета Рікона був – потужним. З першого погляду навіть важко було відрізнити їх від самого механізму. Але придивившись уважніше, Ештон зміг їх чітко відрізнити. Просто… Все тут було так структуровано, на своїх місцях. Ніби всі крапки над “і” поставлені. Чітко. Ештон одразу перевірив штекер зі свідомістю Рікона і з здивуванням побачив, що зв’язки підкоригговані. Ніби хтось “підігнав” штекер під Рікона по індивідуальним міркам. Що ж. Все окей, що ще додати?

Ештон повернувся до механізму амулету і спробував прогнати радар по ньому, але окрім самої структури, функціоналу й суто технічних речей – нічого не побачив. Ештон уважно оглянув механізм амулету. Тоді торкнувся до нього. Акуратно. Ештон зітхнув. Він побачив те, за чим прийшов. І можна, навіть, виходити з медитації… Але Ештон хотів би дізнатися більше про амулет Рікона. І про самого Рікона… А свідомість Кігтя – досить закрита… Чи то Ештон якимось чином підвів довіру Рікона і Кігтя, заодно? Зовсім недавно у Ештона не було приводів для сумнівів у довірі Рікона… Трохи боляче про подібне думати, але… Та в цей момент Кіготь показав Ештону свій перший спогад-знайомство: Рікон, що відчуває захват своїм вожаком, адже він зміг створити щось настільки неймовірне як Кіготь. Рікон пишався тим, що володіє чимось настільки величним. І тим, що належить до зграї такого неймовірного вожака – найкращого, такого, що змінює життя навкого себе. Такого, що підкорює не силою, а любов’ю. Але наступний спогад… Рікон, що знайомить свого звіра з Кігтем. І вони вирішують – відтепер вони йтимуть по життю разом за спільною згодою. Рікон не підкорював собі Кіготь. Але прийняв його, як частину себе і як союзника. І Кіготь став частиною Рікона. І став його союзником. Його силою. І ніколи – слабкістю.

Кіготь показав Ештону наступний спогад: оголена Сірін, що стоїть до нього спиною. А на її спині договір сімейної приналежності. Сірін обернулась обличчям до нього через плече і усміхнулася так, як може усміхнутися жінка лише своїй парі: тепло, глибоко, ніжно, рідно, з довірою і тихою любов’ю. У Сірін в очах справжня жіноча мудрість, біль і так багато віри, впевненості. В її душі – його сила. В її руках – його серце. І в цьому погляді спогад розчинився.

Ештон побачив себе. Закривавленого з раною на спині. І те, як Рікон перерізає горло одному з ворогів – не вагаючись, без злоби чи ненависті, Ештон і не знав, що вбивство буває таким… чистим. Рікон просто рятує свою зграю. Просто б’ється. Просто захищає свого вожака, котрому потрібен просто зараз, в цей момент. І сумнівів ніяких. Так треба.

Рікон чекав. Довго чекав. І знав, що зграя буде рости. У такого вожака не може бути в зграї два члени. Рікон бачив уже не одну кандидатуру, котра могла б приєднатися до зграї, але вожак не визнавав їх. Його інстинкти волають. Але Рікон мовчить. Рікон – права рука вожака. Фундамент зграї. Основа. Але Рікон мовчить. Кіготь бачить, як інколи важко мовчати Рікону. Але він чекає. А тоді крізь усе це… неподобство: з’явився Кір, якому вожак тріпає волосся – жест, знак. Рікон вже знає – Ештон прийме його в зграю. Потрібно зачекати лише. І марево поглинуло спогади…

Ештон думав, що це все. Але… Тоді Ештон побачив ще дещо… Таке щось… Далеке. Ештон доклав зусиль, аби придивитися крізь мглу… Де це Рікон? Всюди сіро. Просто сіро. І Рікон дивиться вдаль. Тоді встає і повторює зусилля – випускає звіра і міняється з ним тілами. Кіготь підтримує енергетичне тіло замість Рікона. А він біжить все далі й далі. Кігтю тяжко утримувати енергетичне тіло, але він старається. Звір же керує тілом – а це тяжче врази. Проте Кіготь давно уже не той що був. Він сильніший, вміліший, розумніший. А звір – терплячіший. Тому вони разом допомагають Рікону. Все буде гаразд. Він впорається.

Ештон більше не бачив спогадів. Та він зрозумів, що Кіготь хотів йому сказати.

Коли Ештон вийшов з медитації, то без паузи встав. Тоді простягнув руку Рікону. Він прийняв допомогу і піднявся.

Ось це то… продуктивний день. Ештон відкрив обійми для Рікона і Сірін. І вони якось полегшено втислися йому в руки. Ештон обіймав їх і гладив по голові – то Сірін, то Рікона. А тоді вже не знаючи що робити і як їм відповісти на їхні почуття… Ештон просто зчавив їх. А тоді стис Рікона за потилицю і відсторонив від себе трохи, аби поглянути йому в очі:

– Одне тільки прошу – не мовчи.- Ештон дивився в ці зелені очі і не знав достукався, чи ні. Потрусив його голову трохи:- Маєш що казати – говори. Не мовчи. Чуєш?

Рікон просто покивав. Зрозумів. Ештон тяжко зітхнув і повернув його назад в обійми. Тоді поглянув на Кіра, який сидів все ще на дивані і дивився на них, але щойно зустрівся поглядом з Ештоном застиг, ніби був не готовий, що його зараз помітять. Ештон усміхнувся йому кутиком і розкрив йому теж обійми тою рукою, що тримав Рікона. Малий шоковано скривився, говорячи мімікою “ти що серйозно, мужик?” Але Ештон уже раз пожалкував, коли не запросив його тоді після погоні спати з усіма, більше він не хоче це бачити на обличчі Кіра. Ще й часи у нього важкі. Так що Ештон просто терпляче чекав, що малий піде, або що відмовить. Малий охрінів. Вкотре за вечір. Але потім якось геть нерішуче, скривившись, ніби їсть жабу і невпевнений чи їстівна вона, все ж ворухнувся і підійшов повільно з очима повними непевності і невіри, скривившись, ніби намагається встановити чи це взагалі нормально, те що відбувається. Ештон уже не чекав нічого – ступив крок, значить і цього достатньо. Простягнув до нього руку і втис в обійми третім. Ахах. Рук скоро не вистачатиме. Ештон покудлатив Кіру голову і втис його в спину Рікону. Він насторожено стояв. Чекав чогось. А потім просто здався. І дав собі секундочку – розслабився.