Нові знайомства

В наступні дні Оля нарешті змогла виділити час на себе і помедитувати. Вона вже навіть уподобала невеликий плац біля Небесної кузні, де на світанку нікого не було і де вистачало місця навіть на Тай Чі, яке спершу було насильно нав’язане їй Моріхаусом, та потім і це заняття вона полюбила. Решта дня витрачалась на прогулянку по Вайтрану.

До ярмарку лишалось ще два тижні, та місто вже починало потроху готуватись. Містяни чепурили свої будинки, вивішували кольорові прапорці над вулицями, прикрашали все квітами та колосками.

Не менш заклопотаними були й місцеві купці. Кожен хотів здивувати гостей ярмарку своїм асортиментом. Тому, коли жінка зайшла до Белетора, їй приділили рівно стільки часу, скільки потрібно було, щоб розрахуватись з клієнтом.

– Тільки купую, нічого не продаю! – суворо заявив хазяїн крамниці, ледь Оля ступила на поріг. – А-а, це ти. Хутко показуй, що в тебе, – він нетерпляче постукав по прилавку.

Жінка дістала декілька самоцвітів та пару потертих срібних прикрас, які знайшла в Каїрні.

– Це все? – розчаровано поглянув купець.

– Так. Але ці прикраси ще вчора охороняли драугри.

– Цікаво, – він дістав свою лупу та почав прискіпливо розглядати товар. – Схоже, що так і є. Добре. 30 золотих за все.

– Перепрошую?! – вона обурилась такому знеціненню.

– Більше не дам.

– Одні самоцвіти вартують більше! Ну а ці прикраси мені наразі не муляють. Дочекаюся ярмарку, де точно знайдеться якийсь колекціонер, що заплатить за них втричі більше.

– Добре-добре, – погодився Белетор. – 80 септімів за все.

– Домовились.

– З тобою торгуватись – одні збитки. Розоритись недовго.

– І тобі гарного дня.

Залишивши одну лавку, жінка зайшла до іншої.

В “Казанку Аркадії” стояв дим та неприємний горілий запах.

– Аркадія?!

– Що? – відгукнулась жінка, визирнувши спід прилавка. – А, Оля, так? Вітаю. Не звертай уваги на запах. Невдалий експеримент. Хочеш щось придбати? Боюсь, товар на продаж в мене зараз обмежений.

– Я власне тут, щоб продати.

– О-о, чудово! Благаю, скажи, що ти знову принесла пір’я ворожки. Минула партія швидко закінчилась. А зілля розібрали як гарячі пиріжки.

– На жаль, ні. Але я маю парочку старих пляшечок із зіллями. Знайшла їх на днях в одній древній крипті, тож навіть не впевнена що всередині щось лишилось за стільки років.

– Так-так, дай-но глянути, – Аркадія обережно оглянула пляшки, довго вивчала старі вицвілі етикетки, намагалась навпроти світла розгледіти вміст. – Доведеться відкрити. – Вона обережно виколупала старий корок і здалеку понюхала. – Уф, – скривилась, – без сумнівів це отрава, і сильна.

– Купуєш?

– Звісно. Брехати не буду, це рідкісний екземпляр. Але зараз я не можу назвати тобі ціну, бо маю спершу вивчити властивості цих зіль. Якщо даси мені пару днів, я…

Очі Аркадії загорілись ще коли Оля згадала про древніх нордів. Такий товар безперечно займе своє особливе місце на полицях її магазину.

І безперечно буде вабити всяких заможних і сумнівних осіб на Останньому ярмарку.

– Мені не горить, – прихильно відповіла воїтелька. – Вивчай, скільки треба. Тільки дай знати результат. Самій цікаво.

– Звісно, – зраділа хазяйка магазину. – Просто я така зайнята перед ярмарком. Стільки всього ще треба підготувати. Навіть не маю коли зібрати трави…

Жінка за прилавком продовжила жваво виправдовуватись, поки воїтелька не вийшла на вулицю.

Погода була похмурою, але освіжаючою. Час від часу мрячив дрібний дощ, дув легкий вітерець. Пахло осіннім листям.

Єдину розвагу, що Оля тут мала, – шопінг, і ту сьогодні відібрали. Сидіти в Йоррваскрі вона чомусь теж не хотіла. Тож аби скоротати час, пішла блукати вулицями міста.

– У вас не знайдеться копійчини? – пролунав дитячий голос за її спиною.

Це була тендітна дівчинка років десяти. Одяг на ній був їй явно замалий і місцями добряче подертий. Ноги босі. Вона виглядала виснаженою і слабкою. Дитина явно голодувала. Її великі карі очі дивились на Олю як на останню надію у своєму житті.

– Чому ти жебракуєш? Де твої батьки? – спитала обережно, аби не налякати дитину.

– Вони померли, – дівчинка тернула замурзаного носа. – Ще рік тому. Ми жили на фермі неподалік. А потім вони захворіли… а потім… я мала лишитися там жити з дядьком і тіткою. Але вони сказали що від мене ніякої користі і вигнали. Тепер я живу тут… Бренуїн навчив мене просити гроші, а Хульда дозволяє часом погрітися біля вогнища в таверні…

Оля не могла повірити, що в такому великому і гарному місті можуть жебракувати діти. Куди дивиться ярл?! А жителі?! Невже всім байдуже? Вона сама вже давно не мати, та досі пам’ятає як це, і її материнський інстинкт просто не дозволяв їй пройти повз цієї нещасної дитини. Що ж робити? До Йоррваскру жінка її не поведе. Там не місце для дітей. Серце крається!

– Як тебе звати? – вона згадала про головне.

– Люсія.

– А мене Оля.

– Я знаю хто ти. Я бачила як ти билася з тими орками. Про тебе багато говорять. Та я тебе не боюсь, – дитина гордо розправила плечі.

– І правильно робиш, – воїтелька посміхнулась у відповідь. – Ось що я тобі скажу. Я не дам тобі монету, та спробую тобі допомогти. Добре? Така дівчинка як ти, не може жебракувати. Ти достойна кращого життя. Завжди пам’ятай про це! А тепер ходім зі мною.

Оля не знала що робить, і яким буде її наступний крок, та вона точно знала що лишити цю дитину на вулиці вона не може.

Воїтелька знову завітала до Белетора, де трохи не з боєм відвоювала у нього пару хороших теплих речей та черевиків для Люсії.

Потім Оля повела дівчинку в “Горцюючу кобилу” аби нагодувати. Та й поведінка хазяйки таверни щодо цієї дитини не давала їй спокою. Вона дозволяла дитині погрітися біля вогню?! Дозволяла? Наче якомусь псу!? Замість допомогти дитині, обігріти, нагодувати.

В цю пору таверна була практично порожня, за винятком двох завсідних пияк в кутку зала. Тож коли жінка з дитиною зайшли всередину за прилавком нікого не було.

– Є хтось? – Оля озирнулась.

– Вітаємо в нашому скромному закладі, – з кухні хутко вибігла темно-руса жінка років сорока. – Чимось можу допомогти?

Радіючи потенційному клієнту, вона хутко стала за прилавок, не помітивши Люсію за Оліною спиною.

– Можете, – серйозно відповіла. – Хульда, правильно?

– Ох, даруйте. Не одразу вас впізнала. Для мене честь приймати в себе таких славних воїнів як ви, – господиня зачала підлещуватись в надії на прибутковий результат. – Соратникам тут завжди раді.

– Так от, Хульяда, – вона ледь стримувала гнів у своїх грудях аби не перетворити цю розмову на гучну і криваву сварку. – Я тут гуляла містом і зустріла ось цю чарівну дівчинку, – Оля зробила крок в сторону, щоб показати нещасну дитину за її спиною. – Ви її знаєте?

– Так, – спокійно відповіла власниця таверни, не підозрюючи до чого воїтелька хилить. – Це Люсія. Час від часу заходить сюди погрітися. А що сталося? – Хульяда, здається, почала нервувати.

– А де вона спить? – уточнила Оля, відчуваючи що вже говорить крізь зуби.

– На вулиці, на вулиці, – запищали тихо миші у кутку під мітлою. – Люсія спить на вулиці. Під цими стінами спить.

– А мені звідки знати? – вочевидь не зрозуміла претензії хазяйка.

– І вам не цікаво?

– Це не моє діло.

– І коли ви бачите знедолену голодну дитину…

– Послухайте, – Олю різко перебили. – Те що я володію таверною, не означає що я маю опікуватись усіма знедоленими. Я дозволяю їй тут грітися, інколи навіть даю їжу. Я і так роблю більше ніж повинна! А чому в нашому місті безпритульні діти, це питання до ярла. Вона давно б вже мала бути в якомусь сиротинцю.

З останніх її слів Оля зрозуміла, що які б претензії вона не висувала, її тут не зрозуміють. Вона знала, що Скайрім це сувора країна, і люди в ній суворі. Проте, вона не думала, що доброта тут виняткова рідкість.

– Добре, – врешті решт воїтелька припинила будь-які спроби достукатись до совісті цієї жінки, і вирішила звернутись до її жадібності. – Скільки коштує кімната?

– Десять золотих за добу, плюс дворазове харчування і купеля, – прозвучало як завчений текст.

– А за місяць?

Почувши це, Хульяда змінилась на обличчі. Оля була готова поклястись, що в очах цієї жінки заблискали золоті септіми.

– Триста золотих відповідно, – вмить відповіла.

Всі знали що соратники люди не бідні. Певне тому ціна була озвучена без жодної знижки.

– Показуйте кімнати, які маєте, – спокійно відповіла Оля.

Власниця швидко провела екскурсію по двома зайвими кімнатами, які на той час були вільні.

– Прошу сплатити наперед. Скоро ярмарок і в мене вже майже все заброньовано. Дайте-но глянути, – вона повернулась за прилавок і дістала свою конторську книгу. – На жаль, з наступного тижня все зайнято.

– Тоді ми підемо в “П’яного мисливця”, – без жодного розчарування в голосі відповіла воїтелька.

– В той осередок п’яниць, брудних найманців і інших сумнівних осіб?! Не найкраще місце для дітей, вам так не здається?! – хазяйка не могла дозволити таким грошам утікти до кишені її конкурента. – Дайте мені трохи часу, я щось вигадаю. А ви поки що можете скористатись нашою купелю. Боги свідки, цій дитині треба добряче причепуритися, – вона грайливо заговорила до Люсії, яка весь цей час зніяковівши, ховалась за Оліною спиною.

Наостанок Хульяда пообіцяла ще й смачний обід за рахунок закладу. Почувши за їжу, дівчинка не аби як зраділа і з тієї миті погоджувалась на все.

Оля не знала як поводити себе з чужою дитиною, та Люсія дуже швидко прийняла жінку у своє коло. Дівчинка весело розповідала про свої пригоди у місті, просила допомогти їй в купелі і навіть дозволила її розчесати. Напри велике щастя вона не мала вошей, тож вони не згаяли багато часу.

Дівчинка хоч і жила на вулиці, але вміла доглянути за собою, що Олю не аби як здивувало, оскільки далеко не всі дорослі тут це вміють.

Вже за трохи дитина виглядала так, ніби ніколи і не жебракувала.

– Мама мене всьому навчила. Вони з татом обіцяли відправити мене школу для дівчат, коли мені виповнилося б десять. В Солітьюдську, не в якусь там! Я все вмію! Чесно-чесно!

– Я тобі вірю, – посміхнулась Оля, спостерігаючи як швидко голодна Люсія з’їдає свій суп.

– Я вмію читати, писати, рахувати, – продовжила хвалитися дівчинка. – Мама вчила мене збирати трави, а ще вчила гарних манер. Я вмію робити реверанс! Показати?

Дитина хутко зістрибнула з лавки, на якій сиділа, схопилась обома руками за спідницю і присіла. Вийшло дуже мило.

Скоро до них підійшла задоволена собою Хульяда.

– У нас все готово, – радісно озвучила. – Ходімо зі мною!

Власниця таверни завела їх в маленьку кімнатку за кухнею. Спочатку Оля подумала, що це якась комора, та зайшовши туди, побачила сходи на верхній поверх.

– Це наші запасні сходи. Та ми ними давно не користуємось. Тут в мене зберігалась солома і всякі дрібниці. Я давно хотіла з цією кімнатою щось зробити. Ось, – жінка вказала на простір під сходами.

Тепер там стояло ліжко і невелика тумба.

– Як тобі? – Оля спитала в дівчинки? Подобається?

Люсія весело закивала головою і хутко примостилась на ліжко.

– На жаль, ця кімната без дверей. Тому я принесла сюди свою стару дерев’яну ширму. З нею буде куди затишніше, чи не так?

– Скільки септімів?

Воїтелька не мала більше ні бажання, ні терпіння слухати, як Хульда набиває собі ціну. Ця жалюгідна пародія на кімнату не викликала в жінки жодної симпатії, проте це краще ніж спати на вулиці, а більшого вона наразі не могла собі дозволити. Можливо пізніше, коли вона заробить трохи грошей, в неї з’явиться краща ідея.

– За цю кімнату двісті, – впевнено сказала власниця, яка, вочевидь, цю ціну прорахувала ще до їхнього знайомства.

– Сто п’ятдесят за все. Інакше ми йдемо.

Дівчинка перелякано глянула на Олю і вчепилась в ліжко. Вона була така рада нарешті мати дах над головою, що, здавалось, тепер її звідси не вигнати ні вогнем, ні мечем.

– Домовились, – власниця вдала, що розчарована. – Я тут подумала, ми б могли знайти для Люсії якусь роботу тут, в таверні.

– Вона тут не працюватиме, – строго відповіла воїтелька, рахуючи залишок грошей в своєму гаманці.

Тепер, коли про дитину попіклувались, Хульда нарешті усвідомила що дитину можна було б взяти до себе на роботу! Та у Олі є краща ідея. Набагато краща за перспективу бути тут у всіх напобігенцях.

– Зараз я з собою не маю таких грошей. Та сьогодні ввечері обов’язково принесу. Ось поки що плата за два дні, в якості авансу.

– Ні-ні, – заперечила хазяйка. – Не потрібно. Я не маю жодних причин не вірити соратникам. Я піду, а ви влаштовуйтесь.

Коли Хульда залишила кімнату дівчинка чимдуж обняла Олю.

– Тепер ти моя мама? – поглянула на жінку своїми великими карими очима, не відпускаючи з обіймів.

– Послухай, Люсія, – воїтелька сіла на ліжко і запросила дитину сісти поруч. – Я дуже рада тобі допомогти. Та я хочу, щоб ти зрозуміла, що не завжди матері бувають хорошими, і не завжди вони люблять своїх дітей. Але ти не хвилюйся, я тебе не залишу. Ти можеш вважати мене своїм другом, добре? Своїм особистим охоронцем, якщо хочеш. І якщо матимеш якісь проблеми, одразу йди до мене. Домовились?

– Угу, – посміхнулась дитина.

– А тепер ходімо, пошукаємо тобі якусь роботу.

Оля повела Люсію до Аркадії. Через довгі вмовляння жінка-алхімік погодилась купувати у дівчинки трави, за умови що товар буде належної якості.

Звичайно, дохід буде невеликим, але наразі для дитини і цього достатньо. Крім того, це достойне заняття для Люсії і хороший фундамент для майбутньої професії.

Щаслива дитина була готова негайно взятись за роботу. Вона потягнула Олю за межі міста аби показати як добре вона знається на квітах і як справно вона вміє їх збирати.

Скоро сонце сховалось за гори, день добігав кінця. Воїтелька провела Люсію до Аркадії, яка була насправді приємно здивована вміннями дівчинки. Заробивши свої перші 5 срібняків, дитина забажала їх віддати Олі. Звичайно ж жінка не взяла ці гроші і наголосила на тому, що треба завжди знати ціну своїй праці і не соромитись брати плату за неї.

Того ж вечора жінка ощасливила Хульяду і як і обіцяла заплатила за житло на місяць вперед. Вони з дівчинкою повечеряли, і вже за трохи воїтелька стояла біля ліжка Люсії, не дивуючись як дитина так швидко заснула.

Та чи не забагато Оля взяла на себе? Адже вона не просто допомогла дівчинці. В цілому, вона сьогодні підписалась на опікунство. Проте чи мала вона право на це? Чи не зробила вона ще гірше, піддаючи ризику майбутнє Люсії? Адже це шалена відповідальність! А Оля й сама не знає, де буде завтра. Можливо вона взагалі загине десь через тиждень-два? То як вона може щось гарантувати цій дитині?

* * *

Опісля ще двох днів усі Члени Кола разом з трофеями нарешті повернулись до Йоррваскра. Вочевидь, їхнє полювання було неймовірно вдалим. Адже Ейла не втомлювалась розповідати молодшим соратникам про їхню успішну атаку зненацька і як важливо завжди прикривати спину побратима. Навіть Вілкас перебував в нетиповому для нього піднесеному настрої.

Оля їхньої радості не поділяла. Так, без жодних сумнівів, соратники лише прагнули відновлення справедливості і вчинили правильно. Проте, здається, ніхто з них не усвідомлює, яке осине гніздо вони розворушили. Жінка сама до кінця не розуміла істинну причину появи у Скайрімі Срібної руки. Вона так само не могла уловити ту мету, якою вони керуються. Чи їх об’єднала ненависть до перевертнів, чи вони просто хочуть знищити Йоррваскр і соратників. А може взагалі вони прагнуть зайняти їхнє місце? Адже навіть якщо свою кров очистять усі члени Кола, усі до одного, жодних сумнівів, ця ворожнеча нікуди не зникне.

Оля непомітно лишила Йоррваскр і знову направилась гуляти містом. Її маленькі шпигуни днями поділились з нею останніми чутками. Тож коли жінка відчувала на собі погляди перехожих, чула як вони шепочуться за її спиною, вона вже знала, що йдеться про Люсію. Хтось захоплювався її вчинком, хтось висміював за марну трату грошей. Воїтельці ж не було до них діла. Думка цих недалеких і жорстоких людей її цікавила менше всього.

– Чи не знайдеться у такої файної пані септіма для нещасного старого? – спитала згорблена фігура під гілками Золотолиста, коли воїтелька проходила повз.

“Ну, ось воно!” – подумала. Тепер, коли місто знає як вона допомогла Люсії, недурні та жадібні неодмінно захочуть скористатись її надмірною щедрістю.

Та коли вона поглянула на цього чоловіка то не впізнала.

Він явно не місцевий. Схожий на одного з тих бідних паломників, які весь час подорожують Скайрімом від храму до храму. Одяг на ньому старий, мішкуватий, ніби в три шари. Він притримував свій великий капюшон, прикриваючи обличчя, але Оля все одно змогла його розгледіти. Старий, весь у зморшках, сива кострубата борода. Але було щось дивне, що жінці ніяк не вдавалось уловити. Зрештою, вона зрозуміла, що це його очі. Ясні, зелені, молоді.

“Чому б ні?!” – подумала вона, і полізла у свій гаманець.

– Ось візьми три золотих, – вона протягнула йому гроші одною рукою, а іншою прибрала капюшон з його чола. – Боги свідки, такому доброму чоловікові вони знадобляться, – всміхнувшись йому, жінка торкнулась його лоба своїм великим пальцем.

Псевдопаломник так нічого і не зрозумів. Задоволено ховаючи три септіма собі до кишені, він швидко пішов геть.

* * *

Наступні два дні під грифом “секретно”, Йорлунд працював над сокирою Вутрад. На Небесну кузню заборонялось підійматися усім без винятку. Навіть Оля одного дня на ранній зорі спробувала непомітно потрапити туди щоб знову помедитувати в солодких променях світанку, та мала “щастя” зустрітись там з суворим ковалем, який, здавалось, тієї ночі взагалі не полишав своє робоче місце.

Кодлак як міг намагався тримати у таємниці відновлення Вутрад, та звісно ж цю таємницю знав весь Йоррваскр. Тому, коли робота Йорлунда була нарешті завершена, всі Соратники зібрались в головному залі, бажаючи першими побачити появу найвеличнішої реліквії Скайріма.

Ось вона, та мить, яку Кодлак так давно плекав у своїх мріях. Нарешті він тримав в руках те, що допоможе йому стати вільним.

Чи то світло від вогнища так ясно миготіло в його очах, чи то бриніли сльози щастя. В будь-якому разі, Оля була вельми рада докласти свою руку до цієї події, адже знала, що при житті старий мав би ніколи не побачити відновлену Вутрад.

Тим часом увесь натовп, що зібрався, хором викрикував переможні лозунги, славив богів та Йоррваскр. По черзі кожен з Соратників брав у руки Сокиру, намагаючись непомітно для інших приміряти цю зброю на себе.

Оля лишилась стояти осторонь. Частково від того що на поки не вважала себе частиною цього, так би мовити, клубу. І частково, тому що знала як не зрадіють деякі члени Кола коли почують наміри вожака і справжнє призначення Вутрад. І щось їй підказувало, що в усьому звинуватять її.

– Сьогодні наша радість безмежна! – урочисто вигукнув вождь. – Ми всі свідки історичної події – повернення втраченої колись дорогоцінної реліквії народу нордів! Це перемога нас усіх! У Совнгарді наші полеглі брати будуть святкувати цей день, прославляючи велич Сокири та честь Йоорваскра! Дотепер Ісграмор жив лише в наших казках та легендах, але Вутрад – це не лише символ його існування, це його спадщина. І це надбання Соратники клянуться берегти ціною власного життя!

– Клянемось! – прокричали всі у відповідь.

– Та почекайте поки пити й гуляти. Бо ми маємо ще один привід для святкування. Наші ряди поповнилися, – старий махнув рукою, запрошуючи Олю стати біля нього. – Брати та сестри по Колу. Сьогодні ми вітаємо нову душу в нашому братстві. Ця жінка була випробувана, кинула виклик і показала свою доблесть. Хто підніме свій голос за неї?

– Я є свідком хоробрості цієї душі, – голосно відповів Фаркас.

– Чи піднімеш ти свій щит на її захист?

– Я прикрию її спину і цілому світу нас не перемогти!

– Чи оголиш ти свій меч на її честь?

– Він готовий пустити кров її ворогів!

– А чи піднімеш ти кубок на її честь?

– Я заспіваю переможний гімн, коли в Святковому залі говоритимуть про її славу.

– Тоді Коло вирішило. В її серці палає лють і відвага, що об’єднують Соратників з давніх-давен. Нехай наші серця заб’ються в унісон, а гірське відлуння в багатократ посилить їхній стукіт. І злякаються наші вороги!

– Хай буде так! – хором відповіли всі члени Кола.

Жителі Йоррваскру почали по черзі вітати свою нову сестру. А Тільма, здається, навіть пустити сльозу.

Згодом соратники з’явились на порозі “Горцюючої кобили” з вимогами негайно поставити на їхній стіл найкращий ель, що Хульда має. Всіх присутніх було урочисто проінформовано про знаменну подію у Йоррваскрі. Скоро таверна наповнилась щасливими нордами та усіма, хто вважав себе хоч якось причетним до величної історії Скайріма. Люд пив і гуляв то пізньої ночі, а тамтешній бард прикрашав це все на ходу складеними піснями про Ісграмора.

П’яний Сабьорн, власник “Медоварні Хоннінга”, добряче “присів” Олі на вуха. Він нескінченно захоплювався її опікунством, розповідаючи як колись його мати так само взяла під своє крило дівчинку, яка згодом стала йому наче рідна сестра. Він також наголошував, що жінка з таким добрим серцем мала б присвятити себе сім’ї, а не йти шляхом соратника і ризикувати своїм життям щодня заради сумнівної плати. Потім, на потіху її побратимам, пролунали неоднозначні натяки на те, що чолов’яга був би дуже радий разом з жінкою виховувати Люсію на своїй медоварні. Його одразу ж підняли на сміх, і той з приниженим виглядом залишив корчму.

– Здається, в тебе з’явився ще один шанувальник, – жінку весело штовхнула Рія, що сиділа поруч. – Поглянь туди.

З протилежної сторони залу їй посміхнувся симпатичний рудоволосий чоловік. Але через натовп вона ніяк не могла роздивитись його як слід. Було в ньому щось вабливе. Усім своїм виглядом він ніби спокушав її, хоч насправді просто сидів за столом.

– Ти його явно зацікавила, – продовжила Рія.

– А я б сказав, що його зацікавив перстень на твоїй руці, – озвучив свої спостереження Вілкас, єдиний з решти соратників, кому було не байдуже. – Він смердить наче щойно виліз з ріфтенської каналізації. Типовий кишеньковий злодій.

Почувши про Ріфтен, Оля вмить зрозуміла, що насправді тут відбувається. Доторкнувшись тоді до лоба того горбатого мужичка, вона і гадки не мала, що то виявиться Бріньйольф. Так, на ньому був доволі якісний і правдоподібний костюм старця. Але за ті декілька секунд вона не тільки його впізнала, а й проникла в його минуле життя, в його спогади, відчула всі його радісні та скорботні моменти. Чимало компромату назбирала.

І він не даремно тоді просив у неї монетку. То була перевірка. Жінці лишалось тільки дочекатись коли той нарешті зв’яжеться з нею. Та чесно кажучи, вона гадала, що це буде зустріч віч-на-віч, без свідків.

Оля знову поглянула на загадкового незнайомця. Руде довге волосся, ледь помітний шрам на лівій щоці. Він випромінював абсолютну впевненість у собі, хоча поводився скромно та стримано. Він безумовно виділявся з поміж інших, наче діамант серед багнюки, хоч був убраний у звичайний одяг. Одним своїм магнетичним поглядом він ніби зваблював її, в той самий час навіть не глядів в її сторону.

Безперечно, за тим столом сидів геніальний шахрай, аферист і брехун. Безперечно, то був Бріньйольф. В якийсь момент жінці стало дуже шкода усіх тих нещасних людей (в більшості жінок) яких він свого часу ошукав. Хто знає, чи встояла б вона проти його чар, якби була на їхньому місці.

Натовп в таверні почав потроху рідіти. Тому Оля вирішила більше не зволікати та нарешті підійти познайомитись. Адже на них чекає важка та довга розмова.

– Ти куди? – переполошився Вілкас, ледь вона встала з-за столу.

– Піду знайомитись, – спокійно відповіла.

– Не роби дурниць. Голову на відсіч даю, що від цього типа лише одні проблеми.

– Я знаю, – загадково посміхнулась і пішла в протилежну сторону кімнати.

Підійшовши ближче, вона глянула на Бріньйольфа і вони зустрілися поглядами. Ті самі ясні зелені очі почали її вивчати.

– Можу присісти?

– Не знаю, крихітко. А можеш? Я не експерт, проте гадаю що фізично тобі це до снаги.

“Як відштовхуюче, дотепно і зухвало!”

– А чи тут вільно?

– А чому питаєш в мене, м? Я вже маю стілець і сиджу на ньому.

“Це ж треба вміти так відшити й водночас кинути виклик.”

Врешті, без зайвих слів, Оля сіла за стіл навпроти Бріньйольфа. Чоловік продовжив дивитись на неї з легкою загадковою посмішкою.

– Моя сестра по зброї сказала, що я тобі сподобалась…

– Он як?!

– Але мій брат радше вірить у те, що тобі до вподоби лише мої прикраси.

– Та невже?!

– Я ж схиляюся до того, що вони обоє не праві, і тобі скоріше не подобається мій гаманець.

На секунду посмішка зникла з його обличчя, він ніби розгубився.

– Гарним було маскування під старого горбаня, до речі, – вона зробила паузу, щоб почути що скаже аферист, але він продовжував мовчки розглядати її. – Я знаю хто ти, – продовжила соратниця. – Ти напевне вже все знаєш про мене. То може не будемо ходити коло та навколо, а перейдемо до справи?

У відповідь чоловік байдуже кивнув головою, і продовжив загадково посміхатись.

– Ну, – жінка відкинулась на спинку свого стільця. – То скільки я завинила Гільдії за користування міткою без дозволу?

– Боюсь, крихітко, ця сума для тебе недосяжна.

– Невже ви понесли такі великі збитки?

– А моральна шкода?

– Що ж, взагалі-то я маю трохи золота і…

– Прошу, – Бріньйольф скривився, – залиш ту убогу колекцію смарагдів собі. Одними грошима ти не відкупишся. Доведеться тобі трохи на нас попрацювати, замастити свої ручки, так би мовити.

– Ні, – твердо відмовила Оля.

– Ох, крихітко, тоді боюсь ти накликала на себе велику біду.

– І що ви зробите? Пограбуєте мене? – глузливо фиркнула жінка. – Чи може попросите Астрід розібратися зі мною?

– Ти даремно недооцінюєш можливості Гільдії, – роздратувався чоловік.

– Та як щодо інформації в якості сплати боргу? – вона проігнорувала його останні слова. – Я маю для вас дуже корисну інформацію.

– За кого ти мене маєш?!

– Прошу тебе, Бріньйольфе! Годі прикидатися крутим дядьком! Ми обоє знаємо, що так ця розмова ні до чого не приведе. До того ж ти зараз тут, бо я так захотіла.

Крадію не сподобалось таке ставлення до нього. Він сперся на стіл та гнівно поглянув на Олю.

– Думаєш, я так сильно боялась що мене пограбують?! На скільки розумію, ти вже бачив усі мої пожитки, чи не так? То невже, на твою думку, мені є що втрачати? Ця мітка, – вона вказала на червоний ромб на своєму гаманці, – це був всього лише мій спосіб зв’язатися з тобою. Я знала, що одного дня, хтось з Гільдії прийде до мене. Та я не думала що мені так пощастить і це одразу будеш ти, – Оля почекала поки чоловік скаже щось у відповідь, але той продовжував мовчати. – Тож, будь ласка, не треба вважати мене наївною дурепою, яка через свою тупість полізла туди, куди не слід було.

– Тоді певне дурень тут я, га? В такому разі давай, дівчинко, повідай мені, чому я тут, – чоловік насмішкувато розвів руками.

– Щоб я могла допомогти Гільдії.

– Ха! Не знав, що в нас є якісь проблеми.

– Дійсно, які проблеми?! Ваш прибуток зменшився в рази, а удавати, що клан Чорний Вереск не підгріб вас під себе, стає дедалі складніше. Вже не кажучи про те, що скоро усі твої зневірені колеги один поперед одного кинуться просити у Ноктюрнал прощення за що-небудь, за усе на світі, аби тільки повернути її милість.

Жінка сміливо дивилась в очі шахрая і спостерігала розгубленість. Звісно. Адже вона щойно озвучила все, що побачила тоді під Золотолистом, усе, чим були зайняті його думки останнім часом.

– Що ж, здається в наших рядах з’явився щур, – він помилково припустив що Оля має якогось інформатора.

– Ось тут ти частково правий. Проте до тепер я ще немала можливість ні бачитись, ні говорити з Гільдією. Мої знання існують самі по собі.

– А-а! Зрозуміло. Я знаю таких як ти, – посміхнувся крадій. – В Скайрімі з’явилась нова аферистка, а Гільдія і не в курсі! Хех! Давно вже мене не намагались водити за ніс. Що ще розкажеш? – прикинувся, що зацікавлений у бесіді.

Оля розуміла що розмова буде не простою, і довести першокласному брехуну, що його не намагаються обдурити, буде вкрай складно. Вже не кажучи про хоч якусь довіру. Проте терпіння у жінки закінчувалось. Вона починала злитись.

– Так сильно хочеш мене послухати? Що ж, добре. Слухай. Я знаю, що у “Буйній флязі” зараз так тихо і нудно як ніколи. Я знаю що Делвін марно залицяється до Векс, і спостерігає за нею, коли та миється в озері. Я знаю, чому Живчика звуть Живчиком, а Могильника Могильником. Я знаю справжнє ім’я Сапфір і як вона потрапила у Гільдію. Я знаю хто така Ліліт, і що вона значила для тебе. Вкінці кінців, Брін-Брін, я знаю такі речі, від яких в тебе волосся стане дибки. Тож коли я кажу, що маю інформацію для тебе, то подякуй своїм Вісьмом богам, (бо в Дев’ятого ти не віриш), що я сама на тебе вийшла.

Чоловік був дещо наляканий і не одразу зміг підібрати слова.

– Щодна душа не знає про Ліліт. Як ти…?

– Не хвилюйся, про твою сестру відомо тільки мені. І всесвіту. То як, тепер ти готовий мене вислухати?

– Ну, раз ти так старалась заманити мене сюди, так і бути, крихітко, приділю тобі трохи часу.

І Оля розповіла йому усе про зраду Мерсера Фрея. Про Солов’їв. Про Ноктюрнал і Скелетний ключ. Про те як Мерсер вбив Галла. Як змусив Карлію тікати і переховуватись довгих 20 років. Звісно ж Бріньйольф знову не повірив її словам, підозрюючи жінку у змові з Карлією. Та вона щоразу доводила йому, що це лише її знання, так само як і знання його таємниць на кшталт того, де чоловік ховає свої скарби і скільки там лежить.

– Чому ти розповідаєш це мені? Чому не пішла до когось іншого?

-Тому, що Гільдія тобі важлива. Ти можеш скільки завгодно прикидатися що влада тебе не цікавить і тікати від цієї відповідальності, проте доля твоя тебе наздожене. Фактично ти єдиний хто здатен все виправити. Ти єдиний, хто бачить інший, кращий шлях для Гільдії.

– Тоді скажи мені, дівчинко, яке діло чесній та благородній соратниці до справ таких сумнівних персонажів як ми, м?

– Бо це чомусь важливо для всесвіту, – загадково відповіла, приховуючи свої справжні наміри.

– Що ж, якщо все що ти сказала, правда, тоді мені треба подумати. Можливо порадитись з рештою гільдійців, – Бріньйольф зробився вкрай задумливим.

– Звісно, – Оля кивнула на знак згоди. – Та першу чергу ти маєш якось відібрати у Мерсера Скелетний ключ. Інакше вам його ніколи не здолати. Зрозумій, що це не просто універсальна відмичка. Цей артефакт чи не наймогутніший з усіх існуючих, тому що дає шалені можливості своєму власнику. Не скажу, що Мерсер здатен бачити майбутнє, проте він легко відчує змову проти себе і зникне так швидко, що ви й не помітите.

У відповідь крадій мовчав, продовжуючи обдумувати все почуте, і час від часу поглядав на Олю.

– Ти мені не віриш, – зрозуміла жінка. – Добре. Тоді якщо з’ясується, що я збрехала, прийди і скажи мені це в обличчя. Я буду тут, у Вайтрані. Поки що нікуди не планую.

– Не все так просто, крихітко. Це серйозне звинувачення проти гільдмайстра. Навіть, коли ти кажеш правду, і наше сховище обікрали, де взяти докази, що це зробив він?

– А я вже думала, ти не спитаєш, – посміхнулась соратниця. – Є в мене для тебе рішення. Проте одразу попереджаю, доведеться трохи побігати по Скайріму.

– Слухаю уважно, – в його голосі все ще бриніла недовіра.

– В Маркартському музеї є фалмерська скрижаль. Її треба скопіювати на пергамент або… позичити. За її допомогою ви зможете перекласти щоденник Галла, бо він вів його фалмерською мовою. Там написано усе про зраду Мерсера. Щоб знайти цей щоденник, ти маєш знайти Карлію. Я одразу скажу, що не знаю де вона, проте в Колегії Вінтерхолда є один босмер, на ім’я Ентір, який ймовірніше за все, знає як з нею зв’язатись. Гадаю, ви з ним вже знайомі.

– Можливо.

– Тоді, здається, це все.

– Звучить, як конкретний план дій. Що ж, – він відкинувся на спинку стільця. – Здається, твоя інформація справді цінна.

Оля хотіла відповісти Бріньйольфу люб’язністю на люб’язність, проте не встигла – до них підійшов Вілкас.

– Ми вже йдемо, – буркнув грубим тоном. – Гулянка скінчилась. Окрім того, тут стало сильно смердіти щурами й канавою.

– А я б сказав, що засмерділо брудним псом, – впевнено відповів Бріньйольф.

– Я так розумію, ви знайомі, – жінка відчула ситуація стає дещо напруженою.

– Та ні, – відмахнувся крадій. – Вперше бачу.

Вілкас зі свого боку промовчав, та з сердитим виглядом вийшов на двір.

– Що ж, жінка, що впала з неба. Певне, тобі краще піти за побратимами, – чоловік дав знати що їхня розмова закінчена.

Шкода, бо Оля була не проти поспілкуватись з Бріньйольфом ще, змінити тему розмови і поговорити про щось зовсім інше, послухати веселі байки про його ризикові пригоди, розповісти щось про себе. Проте вона розуміла, що почавши їхнє знайомство одразу з робочих питань, до особистих перейти буде вкрай складно. Можливо іншим разом, коли вони зустрінуться знову…

– Так, мабуть. Ну, бажаю тобі успіхів у твоїй небезпечній справі. Я розумію, що Мерсер не остання людина у твоєму житті, проте будь певен, він без жодних вагань встромить тобі ножа у спину, якщо це буде йому вигідно, – Оля встала з-за столу і зібралась йти.

– Це для мене не новина, крихітко. Але якщо ти брешеш…

– Ти знаєш де мене знайти, – вона посміхнулась і пішла до виходу. – Ой, трохи не забула. То що скаже Гільдія? Я ще щось винна? Як щодо мітки? – спитала на останок.

– Час покаже. А поки – користуйся на здоров’я.

Останні слова Бріньйольфа дали Олі надію, що їхнє знайомство це початок хорошої дружби і, вона сподівається, дуже вигідної дружби.

Опинившись на дворі, Оля помітила Вілкаса, що чекав її біля таверни.

– Довго ж ви балакали, – пролунало невдоволено. – Про що говорили?

– Лише поділилася деякою інформацією, – спокійно відповіла воїтелька.

– З крадієм? – чоловік почав відверто злитись.

– Чому ти так впевнений що він крадій?

– Може ти багато знаєш про цей світ, та я теж не дурний, і щось у житті та й бачив. Окрім того, запах цих щурів я не забуду ніколи! Думаєш, десять років тому, коли нас обікрали це були бандити Срібної Руки? Ха! Де там! Вони були лише замовниками. До нас тоді прийшов черговий хлопчисько випробувати свої сили. Ми думали, він хоче бути одним з нас, але його ціллю були уламки. Як тільки ми помітили що Вутрад вкрали, наші вовки одразу ж ринули на пошуки того гімнюка. Слід привів нас в Ріфтен, проте обірвавсь як тільки ми дістались входу в Щурячу нору. Цей твій знайомий смердить точно як той виродок, і мушу сказати що і виглядає дуже схожим.

– Що ж, тут сперечатись не буду. Все можливо, – Оля байдуже знизила плечима.

– Ти хоч розумієш, як це вплине на тебе і на репутацію Йорваскра? Що буде, коли люди дізнаються що соратники мають справи з Гільдією крадіїв?

– Що буде? – жінка теж почала злитись. – Мене виженуть з Йоррваскру? Я не тупа, Вілкасе, – обурилась через ставлення до неї наче до дитини. – Я знаю, що роблю. І ця справа стосується лише мене. Йоррваскр тут ні до чого. Ніхто ні в кого нічого не планує красти. Ніхто нікого не буде дурити. Тож соратники можуть спати спокійно. Їхня честь не заплямується.

– Для тебе це все жарти?

– Я лише думаю ти трохи перебільшуєш. Так, репутація в цього чоловіка сумнівна. Проте він не такий поганий як ти думаєш.

– Дивись, щоб це не вилізло тобі боком, – вони дійшли до дверей Йоррваскру, і чоловік спинився, щоб закінчити розмову. – Обманювати і брехати – сенс його життя. А ви і повелися! Чомусь жінки завжди знаходять якогось довбня, думають що зможуть змінити його, зроблять його кращим, а потім страждають…

– То от у чому справа?! – Оля поглянула на Вілкаса, який аж скуйовзився від того, що так необережно щойно озвучив.

– Я не зовсім те…

– Не хвилюйся, Вілкасе, – вона перебила його і грайливо посміхнулась. – Не вкраде він моє серденько. Бо воно давно вже сховане десь у твоїх кишенях.

Поки до Вілкаса дійшла суть Оліних останніх слів, жінка вже зникла за дверима Йоррваскра.