Нова жертва

Чорний туман зник так само раптово, як і з’явився. Ірина Шевченко, двадцятирічна студентка-історик, побачила, що стоїть в залі великого маєтку, оздобленого мармуром і позолотою. Вона кинула швидкий погляд на оздоблені ліпниною і позолотою білі стіни й помітила в кутку колону, з якої стирчав закривавлений гак.

«Що це за місце?»

Двері біля гака повільно відкрились, наче господар маєтку запрошував Ірину зайти. За дверима виднівся довгий коридор, обліплений червоними шовковими шпалерами.

— Давай заходь вже, курво!

Іра аж підскочила: голос лунав наче в її голові. Повільно обійшовши гак, з якого скапувала явно свіжа кров, вона зайшла в коридор. Схоже, це була картинна галерея. З одного боку йшов ряд високих вікон, за якими виднівся густий хвойний ліс, освітлений місячним сяйвом. Стіна навпроти була завішана великими картинами. Ірина підійшла ближче і здригнулась: на всіх полотнах були зображені сцени жорстоких повільних страт і тортур.

Двері в кінці галереї відчинились. Іра помітила освітлену їдальню з довгим столом, на протилежному кінці якого хтось сидів. Вона зайшла в залу і впізнала того, хто сидить за столом. Максим Камінський — жива легенда серед чорних археологів і справжній кошмар для істориків, який продав на чорному ринку величезну кількість скарбів.

«А ще виродок, який вбив твою сестру. Не забувай про це!» — підказав вунтрішній голос.

— Ти так нічого й не змогла довести. — сказав Макс глибоким спокійним голосом, наче прочитавши думки Іри. — Все-таки твою курву-сестру не знайшли. Та й ніколи не знайдуть, бо від неї не залишилось нічого.

— Отже, це все-таки був ти!

— Звичайно, що я! — м’яко посміхнувся Макс і показав на одну з картин. На ній була зображена дівчина, як дві краплі води схожа на Ірину, прикута до хірургічного столу. Її ліва нога була порізана на короткі шматочки. Над нею стояв Максим і хірургічною пилою відрізав шматок правої ноги.

— А потім я спалив те, що від неї залишилось, перемолов в блендері кістки, які не згоріли до кінця, і розвіяв над найближчим полем. Жодних доказів! До речі, ти не хочеш почути, як вона кричала?

В голові Ірини залунали страшні крики болю. Вона затулила вуха, проте крик не вщухав.

— Подобається? Звичайно, що не подобається. Я зроблю з тобою те ж саме, якщо не болісніше!

Крик зник так само раптово, як і з’явився. Розлючена Іра кинулась до Макса з єдиним бажанням — задушити чудовисько, яке так жорстоко вбило її любу сестру. Як тільки вона наблизилась, наче невидима рука схопила її, вкинула в крісло поруч з Максимом і наче прикувала до нього. Макс встав з-за столу і підійшов до Іри, тримаючи в руках німецький штик-ніж Другої світової війни. Ірина не могла порухатись, тому лише дивилась на нього.

— Навіщо?!..

— Не треба було називати мене крадієм, курво. «Ти обкрадаєш історію! Всі знахідки мають бути в музеях!» Смішно! Мої знахідки в руках справжніх цінителів історії і принесли мені мільйони, а такі, як ти, здають все в забуті музеї і отримують мізерну зарплатню. Але я попросив Сутність привести тебе до мене не для того, щоб влаштувати тобі лекцію з історії!

— Яку, в біса, Сутність?! Ти зовсім збожеволів!

— Я знаю. Але Сутність — це не витвір моєї уяви. В твоєму задрипаному універі тобі не розповідали про культ Чорного Змія?

— Це міф!

— Це реальність! Реальність у всій своїй ультранасильницькій красі! Хіба з тобою все не трапилось точно так, як сказано в легендах? Прийшов чорний туман — і ти опинилась в зовсім іншому місці, як і тисячі до тебе!

— Де я?!

— Грубо кажучи, в іншому вимірі — в царстві Сутності. Знаєш, в чому різниця між нами?

— Ти крадій і вбивця!

З тієюж м’якою посмішкою Макс підійшов ближче і повільно проштрикнув стегно Іри своїм ножем. Вона закричала від болю, але все-ще не могла поворухнутись.

— По-перше, я не крадій. Я чесно розкопував скарби і чесно їх продавав. Ну,а щодо вбивці — питань немає!

Макс висмикнув ножа.

— Отже, до справи. Тепер ти будеш брати участь у, як каже Сутність, випробуваннях. Особисто я називаю їх веселощами, але Сутності видніше… Ну, тебе і ще трьох черв’яків закинуть кудись і влаштують невелике реаліті-шоу.

— Що ти верзеш?!

— А й справді. Навіщо я псую сюрприз? Зрештою, важлива не ти, а фаворит Сутності, з яким ти зіткнешся. О, і тобі допоможе ось це.

Макс простягнув Ірині невеличку книжечку.

— Інструкція з ремонту електрогенератора? Навіщо…

— Щоб вціліти, курво. Або, скоріше, щоб розтягнути процес. Як ти кажеш, Сутносте?

— Вся суть в садистському характері. — пролунав голос, наповнений злісною радістю. — Швидкому вбивству немає місця, бо справжню насолоду приносить кривавий бенкет повільних страждань!

— Свята істина! А тепер, курво, щезни! — й Ірину знову накрив чорний туман.

***

Ірина отямилась, лежачи на траві біля вогнища. Рана на нозі зникла, наче її й не було.

— Що це за місце? — прошепотіла Іра.

— Це місце, де можна відпочити між кошмарами. — сказав жіночий голос англійською мовою.

Іра різко обернулась і помітила руду дівчину в спортивному костюмі, яка сиділа на колоді з іншого боку вогнища.

— Ти мене розумієш. Знаєш українську?

— Ні, але, схоже, Сутність дала нам здатність розуміти один одного незалежно від знань мов. А ти, я бачу, новенька. Цікаво, чим ти привабила Сутність?

— Я перейшла дорогу психопату, який живцем розчленував мою сестру і переконав Сутність забрати мене сюди!

— Нічого собі! Дай здогадаюся: в нього коротка стрижка, довгий ніж і він постійно говорить про насильство?

— Як ти здогадалась?

— Він розмовляє твоєю мовою. Ми називаємо його Істориком, бо він надто багато знає про нас. Це допомагає йому ефективніше нас мучити.

— «Нас»? — здивувалась Іра. — Тут є ще люди?

— Повно. Я Меґ, доречі. Меґ Томас.

— Іра Шевченко. А ти кому перейшла дорогу?

Меґ сумно усміхнулась.

— Нікому. Я просто люблю бігати. От Сутність і вирішила, що я зможу її розважити, втікаючи від маньяків.

— Так, Макс… тобто Історик згадував про «фаворитів Сутності». Отже, він тут не єдиний псих з ножем?

— О, тут ціла купа психів — з різними методами і з різних епох. Годину тому я втекла від скаженого лицаря з гігантським мечем і його трьох вартових. Якби люк не з’явився в мене перед носом, він би розірвав мене голими руками!

— Жахіття! Але ж має бути вихід з цього кошмару!

— Поки що його ніхто не знайшов. Один італієць взагалі тут мається вже понад 600 років!

— Нічого собі! Тобто 600 років?

— Ось так. Ми не старіємо, не потребуємо їжі і можемо отримати від Сутності будь-який костюм, який захочемо, але наше життя — вічна боротьба за виживання.

Нізвідки біля вогнища з’явились двоє людей: переляканий хлопець в окулярах, схожий на стереотипного офісного працівника, і білявка з довгим волоссям і приємною усмішкою на обличчі, яка підтримувала його за плече.

— Все гаразд, Кейт. — сказав хлопець. — Ми вибрались і моя нога в порядку.

— Як і моя спина. — усміхнулась Кейт. — Трапер встиг вдарити мене, але це нічого. Головне що ми вибрались, Дуайте.

— Скільки разів тікав від Трапера, а досі наступаю на капкани. Дякую, що допомогла дійти до воріт. Зі зламаною ногою я б сам не впорався!

— Шкода, що двом іншим нещасним не пощастило і цей перекачаний виродок їх порізав. Схоже, цього разу Трапер випросив у Сутності право власноручно вбивати… О, новенька!

— Привіт. — похмуро сказала Ірина. — Я так розумію, і ви не знаєте, як звідси вибратись?

— Ніхто не знає. — сказала Кейт. — Але це не означає, що виходу немає. Рано чи пізно ми його знайдемо і врятуємося з цього місця… Чорт забирай, знову почалося!

Чорний туман раптово накрив поляну з вогнищем і так само раптово розвіявся. Коли він зник, Кейт залишилась сама.

— Нехай щастить! — прошепотіла дівчина.

***

Ірина пбачила, що стоїть в тому ж самому лісі, який видніся за вікнами маєтку Макса, проте самого маєтку не було. Натомість збоку виднілись обриси двоповерхової дерев’яної хатини. Іра обернулась і побачила дерев’яну стіну, прикрашену оленячими черепами, колючим дротом і німецькими шоломами часів Першої світової війни. З-за кута стіни повільно вийшла Меґ.

— Ось і почалось, Іро. Ходімо, тут генератор.

Дівчата зайшли за кут і підійшли до великого електрогенератора з прожекторами. Під стіною біля генератора стояв ряд з трьох однакових червоних шаф. Іра відкрила одну з шаф і поабичла ряд невеликих сокир.

— Чорт забирай. — прошепотіла Меґ. — Тут Мисливиця. Треба швидше ремонтувати генератори і втекти.

— Хто така?…

— Скоро побачиш. Давай швидше!

Меґ показала Ірі, що треба робити, і вони разом почали ремонт генератора. Підкрутивши потрібні болти і з’єднавши дроти, дівчата запустили машину. Пролунав голосний дзвін і прожектори осяяли дерева.

— Чудово! — усміхнулась Меґ. — Залишилось ще чотири! Сподіваюсь інші двоє вже ремонтують їх.

Лісом пролунав жіночий крик. Іра побачила спалах і контури дівчини, яка наче зависла в повітрі.

— Мисливиця когось повісила на гак!

— Тоді треба її врятувати! — сказала Іра і побігла через хащі туди, де виднівся червоний силует.

— Почекай! Вона тебе побачить!..

Але Іра не слухала і наближалась до силуету, прихованого високою ялиною. Оминувши дерево, вона помітила дівчину, підвішену на гаку за ліве плече. Кров стікала по тілу, просякуючи майку і шорти і капаючи на землю. Ірина підійшла і припідняла дівчину, щоб зняти її з гака. Їй це вдалося і незнайомка впала на коліно, тримаючись за поранене плече.

— Все гаразд, люба. Я з тобою. Затисни рану і давай сховаємось…

Збоку пролунали два характерні дзвони.

«Очевидно, хтось вже зремонтував ще два генератори.» — подумала Ірина.

— Позаду! — вигукнула незнайомка.

Іра обернулась — і ледве встигла відскочити від предмета, який летів прямо в її голову з глибини лісу. Предметом виявилась невелика сокира — така сама, як і в шафках. Вона влучила в поранене плече дівчини. Та скрикнула і впала на землю.

З глибини лісу пролунало голосне мугикання. Ірина відразу впізнала мелодію популярної російської колискової. Вона стрімко наближалась. Перелякана Ірина скочила за кущі і почала вдивлятись через гілки. З хачів вийшла висока жінка, одягнена в потерту уніформу російського козака. Половину її обличчя ховала дерев’яна маска зайця, а в руках вона тримала велику сокиру. З пояса жінки звисав ряд маленьких метальних сокир. Не перестаючи мугикати мелодію, Мисливиця підняла поранену дівину мозолястими руками і знову повісила на гак, всадивши гострий метал прямо в готову рану. Вона поглянула на висячу жертву, заловолено усміхнулась і побігла вглиб лісу.

Коли мелодія стихла, Ірина вийшла з-за куща і кинулась до повішеної дівчини. Вона знову акуратно зняла її з гака і раптом відчула різкий біль в нозі — сокира влучила в ліве стегно.

— Тікай! — крикнула Іра двічині. — Я її затримаю…

Стиснувши зуби, Ірина висмикнула сокиру з ноги і приготувалась відбиватись від Мисливиці, проте зброя зникла, наче випарувавшись прямо з руки. Натомість прилетіла нова сокира, яка влучила в груди. Ірина впала на землю, задихаючись від болю. Наповненими сльозами очима вона побачила розмитий силует Мисливиці, яка підняла її і  повісила на гак. Ірина заверещала від примноженого болю. Мисливиця подивилась на неї, наче оцінюючи якість здобичі, і побігла на спалах відремонтованого генератора.

Через лютий біль Ірина навіть не відчула, як Дуайт зняв її з гака і вколов їй в руку шприц.

— Не знаю, що це таке, але через хвилину ти будеш як новенька! — сказав Дуайт.

Рани почали затягуватись на очах, а біль від проткнутого плеча і проламаних ребер різко вщух. Через хвилину Ірина й справді виглядала так, нече жодних ран не було.

— Дякую…

— Не зараз. Залишилось ще 2 генератори. — перебив Дуайт. — Нам потрібно згрупуватись: вцілієш ти — вцілію і я!

Вони разом пішли до наступного генератора. Вдалині лунали колискова і шурхіт кущів, наче хтось біг через них.

— Що з Меґ? — стурбовано спитала Іра, скручуючи дроти генератора.

— Судячи з того, що Мисливиця досі не прийшла за нами, Меґ її відволікає. Не хвилюйся. Вона швидко бігає.

Генератор завівся і колискова залунала ближче.

— Мисливиця зрозуміла, що її ошукали. — прошепотів Дуайт. — Ховайся!

Ірина заскочила в шафу з сокирами, а Дуайт скочив за прикрашену шоломами стіну. Мисливиця з явно незадоволеним виглядом підійшла до генератора й Іра з жахом помітила, що на її поясі закінчились сокири. Мисливиця відразу підійшла до шафки і різко відчинила її. Побачивши Ірину, вона на мить завмерла від здивування. Дівчина спробувала скористатись моментом і проскочити під її рукою, проте Мисливиця схопила її за шию і потягла назад до гака. Коли вона проходила повз дерев’яну палету, з-за спини Мисливиці вискочив Дуайт і кинув дошки на неї. Мисливиця з істеричним криком впустила Ірину.

— Тікаймо! — закричав Дуайт і вони побігли якомога далі від Мисливиці. Раптом пролунав гудок і дівчина побачила білі силуети двох рубильників.

— Останній генератор. Тепер треба відчинити ворота і втекти! Біжімо до дальшого рубильника. Мисливиця, скоріше за все, побіжить до найближчого.

Вони добігли до воріт і побачили, що Меґ вже там. Вона тримала рубильник, над яким загорілись 2 лампочки.

— Ви вчасно! Та дівчина не з вами?

— Я думав, вона з тобою. — здивовано сказав Дуайт.

— Ні, вона запанікувала і втекла вглиб лісу.

Загорілась третя лампочка і ворота відчинились. За ними виднілась поляна зі знайомим вогнищем.

— Ми врятовані. — з полегшенням зітхнула Ірина.

— Треба знайти і привести сюди ту дівчину! — сказала Меґ. — А, ось і вона!

Тримаючись за поранене плече, дівчина бігла до воріт, але раптом впала на землю. З її спини стирчала сокира. З перекошеним від болю обличчям дівчина намагалась повзти, проте Мисливиця вже стояла над нею. Дивлячись на інших трьох вцілілих, вона усміхнулась і обухом великої сокири загнала меншу в тіло дівчини. Та приглушено скрикнула і обм’якла.

Нажахані вцілілі побігли, коли Мисливиця погналась за ними. Ірина встигла проскочити через масивну арку, перш ніж сокира влучила в неї. Мисливиця зупинилась, впершись в частокіл шипів, які не давали їй пройти і незадоволено закричала.

***

Ірина, Меґ і Дуайт нарешті добігли до вогнища. Іра обернулась і з подивом помітила, що арка з Мисливицею зникла. Біля вогнища сиділа дівчина з короткою стижкою в мішкуватій майці і джинсах.

— Ще одне побачення з Мисливицею, Дуайте? — спитала дівчина.

— Так, Неє. І з кожним разом менше хочеться зустрічатися!

— Це точно. Вас троє. Схоже, хтось не повернувся.

— Новенька. — сказала Меґ. — Ми так і не дізнались її ім’я.

— Чорт забирай! Не хочу навіть думати, що Сутність робить з душами загиблих.

— Не хвилюйся. — відповіла Ірина. — Ми не загинемо і обов’яково знайдемо вихід!

— Ще одна новенька. — зауважила Нея. — Мені подобається твій оптимізм. Мабуть, саме тому ти досі жива.

— Мабуть. І я не здамся! Але зараз я хочу просто відпочити від всього цього кошмару!

***

«”Знайдемо вихід” — аякже!» — подумав Макс, спостерігаючи за тим, як вцілілі вмощуються на колодах біля вогнища.

«Може, це тупе лісове опудало з вами не розібралось, але я, з висоти свого інтелекту влаштую вам такий бенкет насильства, який ви ніколи забудете — особливо в Порожнечі, куди Стуність викидає відпрацьваних мішків з м’ясом!»

Чорний туман знову накрив Макса.

— Гра почалась! — прошепотіла Сутність. — Ти готовий до нових веселощів?

— Завжди. Лише одне прохання…

Історик витягнув з кишені золоту монету, вкриту зеленою емаллю, на якій зображена голова з наполовину оголеним черепом.

— …подаруй мені насолоду у вигляді максимально жорстокого вбивства!