Не збудуєш майбутнє щасливе…

Не збудуєш майбутнє щасливе,
Як минулого не знатимеш геть.
Я не людина: розправлю крила, як птиця,
Над прірвою часу вознесусь, наче світло.

А часу не має, його вкотре гублю,
Немов крізь пір’я піском розтіка.
Я жити справді, справді люблю,
А чи люблять інші це так само, як я?

Чи смакує їм також повітря,
Солодкою пристрастю і гіркою печаллю?
Та чи знають вони теж, що і я?
Чи стягує розпачу ремінь?

Квола птиця, хай там що, все ж летить
Крізь вітер, крізь хмари, крізь бурю.
Фрагменти віднайде, хоч очі пташині
Осліпли від сонячних опіків неба.

Як не знатимеш минуле своє,
То й щастя не прийде натхненням.
Змусить рутиною століть копирсатись
Птаху в колючому очереті.