Напиши своє ім’я у мене в серці (якщо хочеш)

Оригінал роботи: https://archiveofourown.org/works/36827344#main

 

Опис: Ідзуку Мідорія має багато-багато блокнотів.

Ні для кого не секрет, що він робить нотатки майже постійно. Він витрачає стільки часу на те, щоб нотувати аналіз дивацтв, які йому подобаються, бойові прийоми, які він хоче використати, а також загальні поради та підказки, які вважає корисними у житті героя. Його не хвилює, що хтось дізнається про ці зошити; він навіть дозволяє однокласникам читати аналіз їхніх дивацтв та ідеї щодо покращення їх костюмів і стилів бою. Вони думають, що його здатність до аналізу демонструє його прагнення стати героєм – принаймні, за словами Ііди.

Але є один зошит, який Мідорія тримає при собі і ніколи нікому не показує. У цьому зошиті немає жодного аналізу химерних прийомів, бойових ходів чи злочинності в місті. Насправді він взагалі не має нічого спільного з тим, щоб бути героєм.

—

Мідорія – письменник. І Кацукі вважає – він дивовижний.

[В якому Мінета – придурок, Кацукі намагається зробити Ідзуку щасливим, а Ідзуку отримує більше, ніж він міг сподіватися].

Примітки:

Письменник Мідорія у мене лише півтора дня, але якщо з ним щось станеться, я вб’ю всіх у цій кімнаті, а потім і себе.

Але якщо чесно, мистецькі захоплення в класі 1А ДУЖЕ важливі для мене, і автор фанфіків ізу  популярна річ, але мені подобається ідея, що ізу пише оригінальні речі, а бакуґо є його найбільшим фанатом. я буквально написала це виключно тому, що я одержима всією цією тезою “друзі/партнери, що підтримують речі, які їм подобаються”, я не могла перестати думати про це.

Ідзуку Мідорія має багато-багато блокнотів.

Ні для кого не секрет, що він робить нотатки майже постійно. Він витрачає стільки часу на те, щоб нотувати аналіз дивацтв, які йому подобаються, бойові прийоми, які він хоче використати, а також загальні поради та підказки, які вважає корисними у житті героя. Його не хвилює, що хтось дізнається про ці зошити; він навіть дозволяє однокласникам читати аналіз їхніх дивацтв та ідеї щодо покращення їх костюмів і стилів бою. Вони думають, що його здатність до аналізу демонструє його прагнення стати героєм – принаймні, за словами Ііди.

Але є один зошит, який Мідорія тримає при собі та ніколи нікому не показує. У цьому зошиті немає жодного аналізу химерних прийомів, бойових ходів чи злочинності в місті. Насправді він взагалі не має нічого спільного з тим, щоб бути героєм.

Ідзуку Мідорія – письменник. Принаймні, йому подобається думати, що він письменник. Насправді це просто хобі, і він ніколи нікому не показував свої роботи, навіть мамі. Але він таємно любить писати, ще з дитинства. У нього є кілька зошитів, заповнених віршами, оповіданнями, випадковими ідеями… насправді всім, що йому спадає на думку цієї миті. Це зовсім не допомагає йому з роботою героя, і це трохи дурнувато, тому він нікому не розповідає про те, що любить писати фантастику у вільний час. Але це робить його щасливим, тож він продовжує це робити у вільний час.

Ідзуку був звичайною дитиною. Він завжди сподівався, що колись стане героєм, але в дитинстві у нього було небагато друзів, і врешті-решт навіть його стосунки з Качаном стали напруженими. Тож писання… допомагало, коли світ здавався поганим. Це був гарний спосіб провести час, і це допомагало зосередитися на чомусь цікавому. І навіть після того, як він вступив до UA, коли у нього було набагато менше часу, ніж раніше, і справи почали налагоджуватися, він ніяк не міг відпустити це хобі.

Іноді він думає про те, щоб розповісти однокласникам про свою творчість. Вони ж усі його друзі, так? Вони не засудять. Вони всі дуже підтримали Джіро та її музику, і танці Міни, тож чому з ним має бути інакше? Кілька разів він був близький до того, щоб розповісти Урараці чи Тодорокі. Але врешті-решт його тривожні думки брали гору, і він тримав свої писання при собі. Його роботи все одно не такі вже й хороші… Це не те, що коли-небудь буде надруковано. Це просто щось, що він робить для розваги.

У нього з’явилося набагато більше вільного часу відтоді, як битва проти “Всі за одного” нарешті закінчилася назавжди. Відтоді настало блаженне затишшя, і хоча всі вони все ще тренуються, щоб стати найкращими героями, додатковий час означає, що таємне хобі Ідзуку повернулося до нього у великій мірі. Він пише, коли має змогу, і бере з собою блокнот, щоб, якщо у нього з’являється ідея, він міг її занотувати.

Сьогодні Ідзуку сидить у загальній кімнаті та неуважно пише. Він намагається закінчити фентезійне оповідання, над яким працював цілий місяць, і оскільки більшість пішли на цілий день, він користується порожнім простором, що утворився. Зазвичай він пише у своїй кімнаті, бо любить усамітнення, але зміна місця корисна для його мозку.

Він не помічає, як до кімнати заходить Каччан, і піднімає очі лише тоді, коли Каччан буквально стоїть над ним:

– Агов. Деку. Я кличу тебе вже п’ять хвилин.

Ідзуку пищить, закриває зошит і піднімає очі, щоб зустрітися з Каччаном поглядом. Той піднімає брову, але нічого не каже.

Ці двоє пройшли такий довгий шлях з часів середньої школи. Вони знову справді друзі, після того, як вчепилися одне одному в горлянку через дурниці, що вбили між ними непотрібний клин. Їхні стосунки значно покращилися, і Ідзуку дуже радий, що вони знову можуть бути такими близькими.

Каччан опускає погляд на зошит у його руках.

– Ти робиш домашнє завдання чи що? Ти відключився, як завжди, коли дуже зосереджений.

Ідзуку червоніє. Він навіть не розповідав Каччану про свою творчість. Логічно, він знає, що Каччан не засудить, принаймні тепер. Навіть якщо буде вважати це дивним, це не розлучить їх після всього, через що вони пройшли. Тож насправді немає жодної причини не розповідати йому.

Ну, окрім того, що Ідзуку дуже закоханий у нього. Він так сильно обожнює  Каччана, що не може не хвилюватися, що той вважатиме його роботу жахливою. Не кажучи вже про те, що іноді, коли він відчуває творчу кризу особливо сильно, він пише про Каччана, витрачаючи сторінки на розповіді про те, який він гарний і розумний, поки ідеї знову не починають литися рікою. Якби Каччан коли-небудь побачив це, він би ніколи більше з ним не заговорив.

Ідзуку поспішно хитає головою.

– Ні, це не домашнє завдання! Я все зробив у п’ятницю. Просто дещо особисте.

Каччан хмурить брови та на мить замовкає. Ідзуку помічає напругу в його плечах, якої раніше не було.

– Щось, що ти не хочеш мені розповісти чи що? – запитує Каччан, його голос стає тихішим. – Я думав, ми більше таким не займаємося.

Щось стискається в середині Ідзуку. Каччан несподівано виглядає засмученим. Вони пообіцяли, що не матимуть таємниць одне від одного, але це було лише для важливих речей. Каччан… Йому було б байдуже до цього. Чи не так?

Ідзуку знову хитає головою, підводиться і тягнеться до плеча Каччана.

– Ні! Це просто… Нічого важливого, насправді. Просто записую деякі нотатки для нового руху, над яким працюю.

Колись він розповість Каччану про своє хобі. Можливо, він навіть набереться сміливості показати йому деякі свої роботи. Тільки… не зараз. Він ще не готовий.

Каччан виглядає задоволеним, грайливо посміхаючись до Ідзуку.

– Ботанік, – бурмоче він, перш ніж піти на кухню.

Ідзуку розслабляється, перш ніж перевірити час. Він поспіхом ховає свій блокнот назад у сумку; він мав зателефонувати мамі ще пів години тому. Останнім часом вони намагалися більше спілкуватися, бо Ідзуку був зайнятий стажуванням, і їм не вдавалося говорити.

– Побачимося пізніше, Каччан! Мені треба йти, – блондин просто киває, займаючись перекусом.

Коли Ідзуку поспішає вийти з кімнати, він не помічає, як його зошит падає на підлогу, відкриваючись на випадковій сторінці посеред загальної кімнати.

 

—

 

Кацукі киває, коли ботанік виходить з кімнати, поспішаючи назад хтозна-куди. Деку останнім часом поводиться дивно, навіть дивніше, ніж зазвичай. Він відчуває, що Ідзуку щось приховує від нього, і йому боляче від того, що ботанік досі не каже йому, що саме. Невже він думає, що Катсукі знову буде сміятися з нього? Навіть зараз, після того, як їхня дружба зайшла так далеко з часів середньої школи?

Він зітхає, намагаючись викинути ці думки з голови. Деку завжди приходить до нього у свій час, коли готовий. Варто лише зачекати, і Ідзуку обов’язково вбіжить до нього в кімнату, гаряче теревенячи про те, що його хвилює наразі.

Звісно, його довбана закоханість у цього ідіота заважає йому тримати себе в руках, коли справа стосується Деку.

Він стільки разів думав про те, щоб просто сказати Ідзуку про свої почуття, але щоразу, коли він наближався до цього, замовкав, не встигнувши вимовити жодного слова. Кацукі ніколи не соромився добиватися того, чого хоче, але зараз він відчуває себе… якось інакше. Важче. На кону стоїть більше… він має бути дуже обережним. Якщо він все зіпсує з Деку, то не знає, як зможе це пережити.

Виходячи з кухні, він так занурюється у свої думки, що ледь не наступає на зошит, який лежить на підлозі, розгорнутий навстіж.

Він здивовано піднімає брову, простягаючи руку, щоб схопити зошит. Чи не цей зошит тримав Деку? Він впустив його?

Кацукі ставить їжу на кухонний стіл, збираючись віднести її Деку, але зупиняється, коли його очі ловлять слова на сторінці. Це точно не нотатки про бойові прийоми. Він відчуває, як до шлунку закрадається неприємне відчуття. Чому цей ботанік бреше йому?

Але коли він починає читати, то розуміє, що це набагато більше, ніж випадкові нотатки, які зазвичай роблять ботаніки. Це справжня історія, написана почерком Деку, і, прочитавши кілька абзаців, він бачить, що це справді має бути оригінальна робота Деку.

Деку… написав це? Деку часто пише? Це… Це дуже добре. Кацукі прочитав лише кілька абзаців, і його вже затягнуло. Його стиль настільки унікальний, що читається краще, ніж половина книжок, які Кацукі прочитала за ці роки.

Кацукі сідає на диван, так заглиблений у зошит, що не може втриматися, щоб не погортати його ще трохи.

Чи писав Деку з самого дитинства? Чи навмисне він весь цей час тримав це в таємниці від Кацукі? Він вважає, що не варто дивуватися… Деку завжди робить нотатки, аналізи та плани на майбутнє, тож не важко припустити, що він пише й інші речі. Він може зрозуміти, чому Ідзуку ніколи не розповідав йому, коли вони були дітьми, адже між ними все було так погано. Але зараз? Чому б йому не розповісти Кацукі тепер, коли вони знову друзі?

Ідзуку знає про Кацукі більше, ніж будь-хто інший. Він думав, що Кацукі буде сміятися з нього чи ще щось? Він, напевно, заслуговує на це, після всього, що  зробив, але це неприємно знати, що Ідзуку не довіряє йому це.

Але з іншого боку, Деку завжди був закритою людиною. Він до біса тривожний, і Кацукі може сказати, що він вклав багато душі в ці сторінки. Він, напевно, ніколи нікому їх не показував; бути настільки вразливим з кимось вимагає мужності.

Кацукі, напевно, варто віддати це назад. Він може вдати, що не помітив, і спробувати переконати Ідзуку, що той дійсно може розповісти Кацукі все, що захоче. Можливо, тоді Ідзуку захоче поділитися з ним своїм таємним хобі навмисно, а не через незграбну помилку.

Але, чорт забирай, він так хоче сказати ботаніку, наскільки до біса хороші його твори. Кацукі навіть не підозрював, що Деку здатен на таке. Можливо, якби він не був таким засранцем більшу частину життя, то знав би, але, мабуть, йому доведеться жити з наслідками.

Він збирається встати і піти до кімнати Деку, коли натрапляє на нову сторінку. Але ця сторінка відрізняється від інших; це не оригінальне оповідання чи вірш, як у решті сторінок книжки. Це більше схоже на випадкові думки та марення свідомості.

І коли Кацукі бачить своє ім’я на сторінці, його серце завмирає в грудях. Тому що це про нього.

Це… Ох. Деку написав про нього купу милих, безглуздих думок. Каччан дуже гарний. Але справа не тільки в цьому; він такий суворий зовні, але зсередини – він ніби зроблений з чистого світла. Він вибуховий як динаміт, але  також теплий і безпечний, як сидіння біля вогнища після довгого дня. Він багато в чому схожий на сонце. Стояти поруч з ним може бути небезпечно, але він також може огорнути вас найяскравішою, найтеплішою енергією, яку ви коли-небудь відчували.

Це… Це Деку написав?! Може він… Може він подобається Деку?

Не може бути. Нізащо. Кацукі ніколи не мріяв, що ботанік коли-небудь зможе його полюбити. Це здається таким надуманим, що Деку захоче бути з ним після того, як він більшу частину їхнього життя поводився як мудак. Але слова на сторінці ясні, як день; будь-який ідіот може побачити, що Деку має на увазі їх від щирого серця. Деку справді такої високої думки про нього? Він не може зрозуміти, чому цей ботанік такої високої про нього думки, після всього, що зробила Кацукі. Це змушує серце болісно стискатися, коли він осмислює прочитане. Але він не може стримати посмішку, що розпливається на його обличчі.

Він подобається Ідзуку. У нього є шанс з ботаніком.

Перш ніж Кацукі встигає переварити цю інформацію, його вириває зі своїх думок хтось, хто сидить поруч.

– Бакубро! Що з тобою? Ти виглядаєш дуже зосередженим.

Це Камінарі, сидить поруч і дивиться на нього з зацікавленим виразом обличчя. Кацукі переводить на нього погляд, закриваючи блокнот.

– Не твоє собаче діло, Свічка. Забирайся до біса з моїх очей.

– О, ну ж бо! Що читаєш? Ти виглядаєш так, ніби справді зацікавився – дай подивлюся!

– Нізащо, – каже Кацукі. Мало того, що він знайшов таємний зошит ботаніка, він ніяк не може дозволити, щоб його побачив хтось інший.

Кацукі намагається триматися осторонь з блокнотом, тримаючи його іншою рукою поза досяжністю Камінарі та голосно посилаючи його до біса. Але він не помічає Ейджіро, який підходить з іншого боку, ігноруючи те, що відбувається.

– Що це, бро? – він бере блокнот з руки Кацукі, не думаючи, і серце Кацукі зупиняється, коли він відкриває його.

Бляха. Лайно, лайно. Він не повинен прочитати це лайно. Ботанік йому цього ніколи не пробачить..

– Гівнянаголова, віддай…

– Воу, – от лайно. Кірішіма вже відкрив блокнот. Лайно, лайно, лайно.

– Це почерк Мідорії? Це він написав? Я і не знав, що він пише!

Серце Кацукі підступає до горла. Решта класу повільно заходить до спільної кімнати, якраз вчасно, щоб стати свідками того, що відбувається. Кацукі кидає на Кірішіму та Камінарі погляд, від якого можна було б розтопити діаманти.

– Віддай це назад, – шипить він. – Ботанік не хоче, щоб люди знали – я дізнався про це випадково. І збирався віддати йому, коли ви, виродки, з’явилися. Він дуже закритий, і якщо він дізнається, що ви це прочитали, то збожеволіє.

Обличчя Кірішіми поникло.

– Пробач, друже, я не знав. Але чому він нам не сказав? Це ж справді добре.

– Він  – закрита людина, ідіоти. Він до біса сором’язливий у таких речах. Пам’ятаєте, наскільки Джіро була закритою щодо своєї музики? Це те саме, тільки в 15 разів сильніше.

– Усе гаразд? – Ііда дивиться на них, слідкує, як вони сваряться над зошитом, наче малі діти. У цей момент більша частина класу блукає загальною кімнатою, але вони ще не зрозуміли, що відбувається.

Кацукі киває. Він сповнений рішучості зробити якомога більше для зменшення шкоди.

– Гаразд, Очкарик. Кірі, давай сюди, – Кірішіма саме простягає його Кацукі, коли зошит вихоплюють з рук, перш ніж вони встигають відреагувати.

– Що там у тебе? – Мінета втупився в блокнот, його обличчя розгублено скривилося.

Чорт забирай, Кацукі збирається підірвати цей виноград на довбаному сонці.

– Не твоє собаче діло, виноградний вилупку, – Кацукі має намір схопити його, але вилупок прилипає до дивана. Коли Кацукі відкидає його, щоб встати з дивана, Мінета вже встигає втекти від нього та Кірішіми, шкоди вже завдано.

– Ого, це Мідорія написав? Я знав, що у нього є ці ботанічні героїчні нотатки, але він ще й вигадані ботанічні речі пише?

Усі присутні, хто це почув, обертаються.

– Деку пише? – запитує Урарака. – Відколи?

У її голосі чутно здивування.

– Я й гадки не мав, – бурмоче Ііда.

Трясця. Очкарик та Круглолиця не виглядають злими; Кацукі знає, що більшість класу не будуть такими, зважаючи на те, як вони відреагували, коли Джіро показав їм усю свою музику. Але вона все ще панічно боїться думки про те, що ботанік дізнається, що вони всі знають.

– Це написав Мідорія? – запитує Мінета, читаючи слова на сторінці, навіть коли Кацукі підбігає до нього, щоб відібрати зошит. – Це так…

– Не закінчуй це речення, якщо хочеш жити, виноградний виродку. Вали звідси, поки я тебе не вбив, – Кацукі кипить, рішуче налаштований захищати гордість ідіота ще трохи.

– Мінето, облиш це, – втручається Кірішіма.

– Це справа Мідорії. Ти не повинен це читати, якщо він не хоче, – Дякую, половинчастий. Хоч хтось тут має мозги.

Мінета, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо, насміхається. Будь ласка, нехай він не побачить цю сторінку, будь ласка…

– Письменство – це таке банальне хобі, – каже він, насміхаючись. – Жодній дівчині не сподобається хлопець, який пише. І навіть не такий і майстер. Цілковитий аматор.

– Відвали, мудак. Або я підірву твою сраку! – Кацукі розлютився ще більше, і, на диво, не тільки він.

– Мінета! Тобі має бути соромно, що ти так погано говориш про свого однокласника, – каже Момо, встромляючи кинджали у виноградину на голові. — У кожного є хобі, які йому подобаються. Нема чого з них сміятися.

– Не по-чоловічому, чувак, – каже Кірішіма, вони з Камінарі носять однакові окуляри.

– Проси вибачення негайно! – Урарака виглядає так, ніби теж хоче вбити виноградного, а Кацукі посміхається.

Мінета лише закочує очі, втупившись у блокнот, який тепер був захований під рукою Кацукі.

– Байдуже, – бурмоче він, знизуючи своїми маленькими дурнуватими плечима. – Я б теж тримав своє хобі в таємниці, якби був таким поганим.

Одразу ж по кімнаті пролунав хор голосів, які вигукували щось на кшталт “не круто” або “замовкни“. Кацукі не може не відчути трохи мстивого задоволення від того, що їхні однокласники так заступаються за Деку.

Але потім його серце завмирає, коли він чує здавлене ридання, що долинає від входу в загальну кімнату.

Усі голоси в кімнаті замовкають, і Кацукі повертається до коридору, відчуваючи, як щось недобре скручується в його животі.

Деку виглядає так, наче хтось щойно знищив кожен екземпляр лімітованого мерчу All Might, який йому належав. Його руки захисно обгорнуті навколо себе, він оглядає кімнату широкими очима, і Кацукі бачить, як його нігті впиваються в біцепси так глибоко, що можуть проломити шкіру. Він намагається зупинити сльози, що котяться по його обличчю, марно, сильно кусає нижню губу, щоб стримати ридання. Його очі зустрічаються з очима Каіцукі, а Бакуґо застигає на місці. Раптом зошит Деку в його руці стає схожим на десятитонну гирю.

Очі Ідзуку на якусь мить зустрічаються з його очима, а всі навколо застигають, не бажаючи розрядити напругу. Але потім Деку відводить погляд, нахиляючись до підлоги, і він починає ридати, намагаючись витерти сльози, що падають. Він розвертається до того, як хтось може поворухнутися, практично спринтерським кроком вибігає з кімнати, ігноруючи однокласників, які кличуть його.

Рука, яка не стискає зошит Деку, стискається в кулак. Трясця.

Він знає, що Деку чутливий до таких речей, ще з дитинства. Він завжди просить вибачення за те, що говорить забагато, коли чимось схвильований, ніби вважає, що люди не хочуть слухати те, що він хоче сказати. Ніби він вважає, що його пристрасті – це дурниці, і нікому не буде до них діла.

Кацукі знає, що частково винен у цьому сам. Він постійно казав ботану, що не хоче слухати його дурнувату ботанічну маячню, і досі шкодує про це. Тому він так зрадів, коли вони пообіцяли, що більше не будуть нічого приховувати одне від одного; він думав, що зможе докласти серйозних зусиль, щоб переконати ботаніка, що йому справді не байдуже те, що того хвилює в цей момент.

Він не може викинути з голови вираз обличчя Деку. Він міг би практично точно визначити момент, коли серце Ідзуку розбилося вщент, і він не хоче нічого більше, ніж обійняти ботаніка і стиснути, поки той знову не посміхнеться.

Але спочатку він повинен поквитатися з іншими, він повільно повертається до інших з убивчим блиском на обличчі. Усі, хто був поруч, відступають від нього на крок, а Кацукі зі смертельною аурою наближається до Мінето.

– Бакуґо, – тихо промовив Тодорокі. – Не треба.

Мінета має пристойність виглядати наляканим.

– У тебе є п’ять секунд, щоб забратися з моїх очей, ти, маленьке лайно, – закипає Кацукі. – Або я тебе так відлупцюю, що тебе знайдуть по шматочках.

Ііда підходить до нього ззаду, кладе руку йому на плече. Кацукі обертається, маючи намір виплеснути свою лють і на нього, але зупиняється, коли бачить, що Ііда має таке самий блиск як в нього. Ііда такий спокійний, але Кацукі знає, що він може бути дуже небезпечним, коли захоче. Це одна з причин, чому Кацукі поважає його.

– Бакуґо. Він того не вартий, – Кацукі хоче щось сказати, але Ііда відводить його від виродка до коридору загальної кімнати. – Ми з Момо розберемося з ним. Повір мені, він так просто не відчепиться.

Ііда посміхається Кацукі, штовхаючи його в бік коридору.

– Піди поговори з ним. Я знаю, що ти хочеш його вдарити, але ти зараз більше потрібен, Деку, – Ііда підморгує йому, і Кацукі завмирає. Ііда знає? Звідки Ііда може знати? Він нікому не розповідав про свої почуття до Деку, навіть найближчим друзям.

Але тут Катсукі дурнувато моргає. Ііда – один з найкращих друзів Ізуку. Чи… Чи Деку розповів Ііді про свої почуття до Кацукі? Він хитає головою, швидко кліпаючи. Він не може думати про це зараз; у нього є важливіші речі, про які треба турбуватися. Він киває Ііді, повертається, щоб послати ще один смертельний погляд на виноградину. Мінета відступає, а Кацукі вдається зробити задоволену посмішку. Наразі це має спрацювати.

Кацукі долає сходинки по дві за раз, вперто намагаючись робити глибокі вдихи. Він не може думати про те, як швидко калатає його власне серце – зараз він потрібен Деку.

 

__________________________

 

Тихі ридання Ідзуку наповнюють кімнату. Він скрутився калачиком на ліжку, загорнувшись під ковдрою, і вперто намагається перестати плакати. Але він не може; ридання не припиняються, а за його очима миготить огидний вираз обличчя Мінети та шоковані погляди всіх його однокласників. Шокований вираз обличчя Каччана був найгіршим з усіх… Як він взагалі може з ним розмовляти після цього? А з рештою?

Дурень. Такий довбаний дурень. Він повинен був це передбачити; він повинен був знати, що вони вважатимуть його диваком через хобі, яке не має нічого спільного з тим, щоб стати кращим героєм. Джіро принаймні добре вміє писати музику, і це навіть може допомогти їй зі звукоутворенням її дивацтва. Але він? Він просто сумний, дурний хлопчисько, який навіть не може бути талановитим в єдиній справі, яку любить так само сильно, як бути героєм.

Чому він думав, що коли-небудь зможе показати їм слова на цих сторінках? Він ніколи не думав про те, щоб спробувати опублікувати написане, принаймні, не більше, ніж у туманних нездійсненних мріях, але були дні, коли він принаймні думав, що ці слова можуть бути чогось варті. Але зараз він бачить лише шок на обличчях своїх однокласників. Вони всі, мабуть, читали його твори, так? І зненавиділи їх? Мабуть, саме тому вони так виглядали.

Він стискає маленьку плюшеву фігурку Всемогутнього на своєму ліжку, плачучи, його ноги скручуються в клубочок. Що б подумав Всемогутній, якби дізнався, що його наступник настільки дурний, що продовжує робити те, що йому жахливо не вдається? Йому слід було давно кинути це безглузде писання. Йому слід було зосередитися на тому, що він вміє робити добре.

А Каччан… Каччан, мабуть, ненавидить його зараз. Йому, напевно, так огидно і гидко, що дурний Деку роками плекав у собі дурнувату закоханість у нього. Навіть якщо вони зараз друзі, Ідзуку не може розраховувати на те, що їхня дружба переживе це. Він втратить його знову і знову.

Десь глибоко в глибині мозку, в логічній частині, яка зараз не забруднена болем, тривогою і сумом, він думає, що, можливо, занадто гостро реагує на все це. Але ця думка губиться в потоці тривожних, самопринижуючих слів, що брязкають у нього в голові, і він не може заспокоїтися.

Ідзуку все ще плаче, коли чує стукіт у двері. Він ігнорує і лише ще більше кутається в ковдру і сподівається, що вони підуть геть.

Але той, хто стоїть за дверима, не йде. Натомість він просто знову стукає, цього разу трохи голосніше. А потім…

– Деку?

Ідзуку завмирає, його очі розширюються. Трясця. Каччан, мабуть, тут, щоб посміятися з нього, або сказати, що він огидний, або…

– Деку, давай. Я знаю, що ти там, ботаніку.

Ідзуку шморгає носом, намагаючись витерти сльози.

– Йди геть, – каже він хрипким голосом.

Каччан на мить замовкає. Але коли він заговорив знову, його голос цього разу був набагато м’якшим.

– Ідзуку, будь ласка, відчини двері. Мені треба з тобою поговорити.

Ось і все. Каччан прочитав усі ті дурні сентиментальні слова про нього, і тепер він прийшов, щоб відмовити Ідзуку і сказати, що не варто продовжувати писати, якщо він ніколи не стане найкращим у цій справі. Це знову змушує Ідзуку ридати.

– Дай мені спокій, Каччан, – каже він, його голос ламається. – Просто йди геть.

Каччан знову замовкає, але Ідзуку чує звук дверної ручки, що повертається. Він завмирає, його очі розширюються. Його серце калатає, коли він розуміє, що забув їх замкнути.

Він чує кроки Каччана, що повільно заходили в кімнату, але не обертається. Він все ще не може перестати плакати, сльози продовжують стікати по його обличчю, а з губ вириваються крихітні схлипування.

Каччан перестає рухатися, застигає на місці, ніби збирається з думками. Ідзуку не бачить його, але може уявити вираз його обличчя. Це, мабуть, та сама насмішка, яку він бачив, коли вони вчилися в середній школі.

Але через хвилину чи дві Ідзуку відчуває, як матрац просідає, ніби Каччан сів на його ліжко. Він намагається не дати своєму серцю затремтіти; немає сенсу сподіватися, коли він щойно втратив будь-який шанс, який міг би бути з Каччаном, коли-небудь бути з ним.

– Я приніс твій зошит, –  каже Каччан, його голос тихіший, ніж Ідзуку коли-небудь чув раніше. Він звучить лагідно, емоція, яку він майже ніколи не бачив у Каччана раніше. Він чув цей тон лише тоді, коли Каччан заспокоював Ері від нічних кошмарів.

– Вибач. Ти впустив його в загальній кімнаті, і я збирався віддати його тобі, коли ці ідіоти вихопили його.

Ідзуку напружується. Може… Може, є шанс, що Каччан тоді не прочитав усі його закохані туги?

Втім, він мав би принаймні прочитати достатньо, щоб дізнатися про його дурнувате хобі, тож це все одно не має значення. Слова Мінети все ще відлунюють у мозку Ідзуку, і він здригається. Каччан ненавидить тусуватися з невдахами; він хоче бути найкращим, і тепер, коли він знає, який він жахливий письменник, він більше ніколи не захоче бути поруч з ним.

Його раціональна частина мозку знову вмикається, нагадуючи йому, що все не так вже й погано; Каччан не покинув би його через щось подібне, але він не може позбутися ображених почуттів достатньо довго, щоб прислухатися раціональності.

Ідзуку досі нічого не сказав, натомість лише тихо схлипує, зариваючись головою в подушку, наче ліжко може поглинути його цілком і забрати приниження. Він дивується, чому Каччан просто не залишив блокнот на ліжку і не пішов, але Каччан вперто сидить на краю ліжка. Невже він тут для того, щоб втерти йому носа?

Через кілька хвилин Каччан зітхає.

– Давай, ідіоте. Поговори зі мною.

Ідзуку кривиться, тихо гикає. Він все ще не обертається, але намагається віддихатися. Мабуть, треба покінчити з цим, щоб його залишили наодинці, щоб він міг спокійно поплакати.

– Давай, давай, – жалібно каже він. – Давай, смійся з мене.

Він чує різкий вдих позаду себе. Ідзуку напружується, готуючись до сміху та різких слів, які, як він знає, зараз пролунають, коли…

– Якого біса я маю з тебе сміятися?

Ідзуку здригається. Йому справді треба пояснювати?

– Дурний Деку має дурнувате хобі, так? Тепер усі знають, тож просто посмійтеся і покінчимо з цим.

Каччан знову замовкає, а потім голосно зітхає. Ідзуку все ще схлипує, але він уже втомився, тож його плач переходить у щось спокійніше. На секунду йому здається, що Каччан збирається встати та піти, але за мить Ідзуку завмирає, відчуваючи, як щось торкається його маківки.

Рука Каччана легко торкається голови Ідзуку, і він повільно перебирає пальцями його волосся.

– Чорт забирай, Ідзуку, ти можеш на мене подивитися? Дивно розмовляти з тобою спиною.

Каччан досі не кричить, і це дивно. Він же мав би кричати, так? Звісно, він не кричить так часто, як раніше, особливо на Деку, але він знайшов дивну сентиментальну писанину Ідзуку і його тупу фантазію, тож він повинен кричати про це, чи не так? Він повинен сказати йому, наскільки тупим він його вважає.

Але голос Каччана сумний, і він такий тихий, що Ідзуку не може втриматись від того, щоб не защеміло в грудях. Він ніколи не любив казати йому “ні”, ще з дитинства.

Майже всупереч собі, Ідзуку зрушується з місця, перевертається так, щоб опинитися обличчям до Каччана. Пальці Каччана все ще м’яко перебирають його волосся, а Ідзуку намагається не зосереджуватися на тому, наскільки це приємно. Навіщо йому торкатися Ідзуку, якщо він прийшов сюди, щоб покепкувати з нього?

Він здивований, коли бачить, як Каччан посміхається, коли той повертається.

– Привіт, – каже Каччан. Він робить паузу на мить, на його обличчі такий вираз, ніби він про щось думає. Він майже виглядає знервованим.

Потім Ідзуку завмирає, коли рука Каччана відривається від його волосся і спускається до обличчя. М’яко, ніби вагаючись, його великий палець змахує сльозу з обличчя Ідзуку. Це… що? Навіщо він це робить, якщо…?

– Ти дурень. Я не збираюся сміятися з тебе за твоє хобі. Ніхто не буде. Виноградний просто довбаний придурок, – Каччан потирає потилицю. – Він перейшов межу.

Обличчя Ідзуку поникло. Каччан виглядає щирим, але Ідзуку не може позбутися відчуття, що він говорить це лише для своєї вигоди.

Ідзуку зітхає.

– Хоча він має рацію, – бурмоче він, сопучи. – Це тупий спосіб провести час. Я навіть не вмію.

Каччан насміхається, але Ідзуку помічає, що він не поворухнув рукою. Він все ще витирає сльози великим пальцем, ніби навіть не усвідомлюючи, що робить це. Серце Мідорії тріпоче, але він не наважується сподіватися на щось більше, ніж… те, що відбувається зараз. Частина його все ще чекає, що Каччан крикне “попався!” і відштовхне його, як і належить.

– Мати хобі – це не тупо, дурний Деку, – каже Каччан, при цьому посміхаючись. – Джіро, я і Пернатий граємо на інструментах. Момо малює. Міна танцює. Ти називаєш нас тупими? Ти називаєш мене тупим.

Ідзуку насупив брови.

– Ні, але…

– Але що? Ми не тупі, і ти теж, ідіоте.

Мідорія хмуриться, ще глибше зариваючись у ковдри.

– Ви, хлопці, насправді… знаєте. Хороші. Я просто…

– Ти справді збираєшся слухати, що там говорить Мінета? – Каччан говорить, сміючись. – Він мудак. Решта класу  також була розлючена.

Це змушує Ідзуку зробити паузу.

– Справді? Але вони всі виглядали так дивно…

Каччан закочує очі, хитає головою.

– Вони були здивовані, бо ти тримав це в таємниці, колосальний дурню. Їм байдуже – статисти не такі вже й злі. – Каччан легенько щипає Ідзуку за щоку, але за мить іншою рукою потирає йому потилицю. – Гадаю, це трохи моя провина, що ти вирішив, що всі будуть сміятися з тебе, якщо дізнаються, що ти любиш писати, так? Що ти думав, що я буду з тебе сміятися?

Ідзуку скривився.

– Пробач, Каччан. Я хотів тобі сказати, але я просто… не хотів, щоб ти подумав, що це дурниця.

Каччан на мить закушує нижню губу. Його рука знову підіймається вгору, щоб погладити волосся Ідзуку, і Мідорія бореться з бажанням заплющити очі.

– Це не дурниця, – м’яко каже Каччан. – А якщо й так, то кого це хвилює? Це… Якщо це робить тебе щасливим, то до біса, що думають масовка. Включно зі мною.

Ідзуку на мить замислюється. На перший погляд, це має сенс. Письменництво робить його щасливим, і він знає, що не повинен перейматися цим. Він завжди мріяв, щоб у нього було таке ставлення, як у Каччана. Каччан робить те, що хоче, не переймаючись думкою інших; це одна з тих рис, які найбільше захоплювали Мідорію в ньому. Але йому ніколи не вдавалося наслідувати його приклад.

Ідзуку настільки поринув у роздуми, що ледь не пропустив наступні слова Каччана, сказані ще тихіше.

– Але… я маю на увазі… Ти молодець. Твій зошит був відкритий, тож я… я трохи почитав. Ти справді дуже добре пишеш, – коли він підіймає очі, Каччан червоніє.

Ідзуку скривився. Отже, Каччан прочитав. Але чому він досі розмовляє з ним так, ніби нічого не змінилося, якщо прочитав усі дивні записи Ідзуку? Особливо те, що про нього?

Мідорія зітхає. Він знає, що Каччан просто намагається допомогти, але йому не потрібна жалість.

– Я знаю, що ти просто намагаєшся бути добрим, але… Не треба брехати, Каччане.

Каччан реагує не так, як очікував Ідзуку. Натомість він дивиться на нього так, як дивиться на статистів, які його дратують.

– Що ти, бляха, маєш на увазі? Я не брешу про важливі речі, ти ж знаєш.

Ідзуку відвертається від нього. Він же не може мати це на увазі… чи не так?

– Тобі не треба прикидатися, щоб поберегти мої почуття. Я вже велика дитина, я можу це витримати.

 

—

 

Катсукі голосно стогне, проводячи рукою по волоссю. Інша все ще залишалась на Ідзуку, м’яко перебираючи зелені пасма. Йому дуже приємно, і частина його дивується, що Деку дозволяє йому це робити. Його серце гучно стукає у вухах, коли він згадує, як сильно він закоханий в Ідзуку.

І те, що Деку, вочевидь, теж дуже сильно закоханий у нього.

Але Ідзуку все ще виглядає таким сумним. Невже він справді думає, що Кацукі бреше, що йому подобається його творчість? Він робить паузу і на мить замислюється. Кацукі не часто робить людям компліменти. Він завжди був надто зайнятий власними справами, щоб звертати увагу на інших, якщо тільки вони цього не заслуговували. Але він намагається стати кращим, особливо коли справа стосується Деку. Кацукі так довго поводилася з ним як з мудаком, що він заслуговує на компліменти більше, ніж будь-хто інший.

Кацукі пам’ятає, як невпевнено вухаста ставилися до музики, як неохоче вона виступала на фестивалі. Їй було так важко повірити, що люди справді вважають її музику чимось хорошим.

І після того, що сказав Мінета, він не дуже здивований, що Деку почувається так само. Можливо, навіть гірше.

Кацукі зітхає.

– Ні, справді… Я серйозно. Ти справді хороший. Та… та історія про будинок з привидами? Мене просто затягнуло. Ти впустив книгу, а вона була відкрита на тій сторінці, і мене так затягнуло, що я навіть не помітив, як почалися додаткові епізоди. Ось як вони про це дізналися. Кам’яний випадково перехопив, потім до Мінети потрапило, і… ну… ну…

Деку дивиться на нього широко розплющеними очима, з відкритим ротом, ніби все ще не вірить у те, що говорить Кацукі. Бакуґо проводить рукою по його потилиці. Ботанік до біса впертий, коли захоче, і Кацукі все ще червоніє, коли продовжує.

– Поворот сюжету в кінці, де з’являється диявол? У мене аж мурашки по шкірі. В тебе дуже добре виходять описи, метафори та таке інше. І ти добре вмієш змінювати свій стиль, коли це потрібно, щоб написати голоси різних персонажів або описати зміни в мові протягом різних періодів, або…

Деку сопе, а очі Кацукі розширюються, коли вона бачить, що ботанік знову починає плакати. От лайно. Він знову щось не те сказав?

Кацукі відкриває рота, щоб знову заговорити, його рука забирається з того місця, де вона весь цей час гладила волосся Деку. Але перш ніж він встигає, ботанік ледь чутно схлипує.

– Ти… Ти справді так думаєш? Ти не знущаєшся?

Усередині Кацукі здригається. Те, що Деку так неохоче приймає похвалу, повністю його вина, і він це знає.

– Так. Я справді маю це на увазі, – каже він тихим голосом. – Я б не зізнався в цьому, коли ми були молодші, але… я б не брехав про таке лайно.

Ідзуку знову шморгає носом, трохи підбадьорюючись.

– Дякую, Качан, – він все ще плаче, і Кацукі вже не може зрозуміти, від чого ці сльози — від смутку чи від радості. Але дивлячись на обличчя Деку, що сидить на його ліжку… Він не може пояснити чому, але раптом це дає йому приплив впевненості, якої він не мав раніше. Скажи йому. Скажи йому, курва, поки ти не здурів, ідіоте. Змусь його посміхнутися.

Кацукі повільно бере зошит, робить глибокий вдих і відкриває його. Він знаходить потрібну сторінку, а потім штовхає Ідзуку коліном у плече.

– Я… – Кацукі червоніє як навіжений, але йому потрібно, щоб Ідзуку знав. Він придушує тремтіння, що скручується в животі, нерви раптово змушують його руки тремтіти. Це має бути легко, правда? Він уже знає, що відчуває Деку. То чому ж це раптом так важко? – Гадаю, ця — моя улюблена.

Він дивиться, як Ідзуку сідає і бере зошит з простягнутих рук Кацукі. Сльози, що котяться по його обличчю, сповільнилися, і Ідзуку витирає очі, коли бере книжку.

Коли він бачить слова на сторінці, йому перехоплює подих, і Катсукі бачить це в ту мить, ботанік майже перестає дихати.

 

­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­______________________

 

Ідзуку застигає, втупившись у сторінку. Він сидить, випроставшись, усе його тіло закам’яніло, мозок працює на повну потужність. Його руки тремтять, бо він намагається осмислити те, що говорить йому Каччан.

Каччан заливається яскраво-червоним рум’янцем, але його очі впевнено дивляться вперед, як і завжди. На його обличчі з’являється легка посмішка, м’якша за його звичайну самовпевнену посмішку. Наче вони вдвох діляться якоюсь таємницею.

А може, так і є. Бо Каччан щойно перегорнув зошит на цілу сторінку марень Ідзуку про нього, і сказав, що це його улюблена.

Це… Ні. Не може бути. Не може бути, щоб Каччан відчував щось подібне до Ідзуку з усіх людей… так?

Але на обличчі Каччана немає й сліду веселощів. Він виглядає цілком серйозним, і серцебиття Ідзуку раптом стукає у вухах.

– Ти… Я… Що? – шепоче Ідзуку. З його очей знову почали текти сльози, але цього разу сльози щастя. Ну, принаймні, надії. Він все ще не може зрозуміти, що Каччан намагається йому сказати. – Твоя… улюблена? Але я думав… Хіба тобі не гидко?

Обличчя Каччана злегка в’яне.

– Ні, я… – Каччан робить ще один глибокий вдих, намагаючись контролювати те, як сильно червоніє, і сказати те, що в нього на думці. Іноді Каччан не вміє нормально спілкуватися, але він дуже старанно працює над цим. Тепер Ідзуку дивиться на нього широко розплющеними очима, його живіт зводить, коли він чекає, на відповідь. За мить Каччану вдається зазирнути Ідзуку в очі, і його щоки стають ще червонішими, якщо це можливо. – Це… Це дуже мило. Або… байдуже. Це зробило мене щасливим.

Дихання Ідзуку перехопило, метелики в животі побільшало. Це зробило Каччана… щасливим? Мої слова? Слова починають вилітати з рота Ідзуку, перш ніж він встигає їх зупинити, бо його знервований мозок намагається трохи зняти напругу.

– Я просто… Мені подобається писати все, що я думаю, коли у мене закінчуються ідеї? Або коли я скутий, то просто починаю писати що завгодно. Я пишу про бійки, які в мене були, і про наших однокласників, і про наших вчителів, і… І я просто знаю тебе і захоплююся тобою так довго, що мені так легко писати про тебе…

– Деку. Облиш це.

Мідорія стуляє рота, його власні щоки червоніють.

– Вибач, –  бурмоче він. Він робить глибокий вдих. Каччан був чесний з ним, так? Це справедливо. – Просто… Іноді мені стає легше, коли я пишу, що відчуваю.

Каччан просто дивиться, на мить закусивши нижню губу. А потім його рука ворушиться, і Ідзуку може тільки слідкувати, як рука Каччана все ближче і ближче наближається до його власної. Шкіра поколює, коли долоня Каччана проходить по його руці, перш ніж Ідзуку нерішуче повертає її так, щоб Каччан зміг переплести їхні пальці разом.

– Ти не розумієш, – каже Каччан, злегка посміхаючись. – Це робить мене дуже щасливим, тому що… мені це подобається. Знати, що ти так про мене думаєш.

Качан знову виглядає знервованим, і Ідзуку відчуває, як його рука пітніє. Нерішуче Ідзуку стискає її, і це змушує Каччана знову посміхнутися.

– Мені ніколи не буде гидко, тому що… – Каччан заплющує очі, робить ще один глибокий вдих, перш ніж його червоні очі знову зустрічаються з очима Ізуку. Вони смертельно серйозні. – Ти мені дуже подобаєшся, Ізуку. Я вже давно думав, як тобі сказати, але…

Ідзуку перестає дихати. Здається, його рот розтуляється, і він переводить погляд з обличчя Каччана на їхні з’єднані руки, а потім знову на Каччана, щоб зустрітися з ним поглядом. Каччан все ще посміхається нервовою посмішкою, і замовкає, коли бачить вираз обличчя Ідзуку.

Здається, він чекає, що Мідорія щось скаже, а Ідзуку намагається вгамувати серцебиття.

– Ти… Я тобі подобаюся? І тобі подобається… те, що я написав про тебе?

Качан посміхається ще ширше.

– Так. Дуже, – Каччан знову опускає погляд у зошит, вказуючи на певний уривок. – Але ти дещо не так зрозумів, ідіоте, – він веде рукою Ідзуку до слів, написаних на сторінці. Каччан — найяскравіша зоря в усій галактиці, і мені пощастило побачити зоряний пил, який він випромінює. Стояти в його тіні приємно, коли можна погрітися в зоряному світлі.

Мідорія дивиться вгору з зацікавленим виразом обличчя, і бачить, що обличчя Каччана за кілька сантиметрів від його власного.

– Я не хочу, щоб ти стояв у моїй тіні, ідіоте. Я хочу, щоб ти був тут, поруч зі мною, – і тоді серце Ідзуку ледь не вискакує з грудей, коли губи Каччана легенько торкаються його губ. Це лише легкий, як пір’їнка, дотик, найм’якший з можливих, але він змушує все тіло Ідзуку пронизати електричним струмом.

Ідзуку нічого не може з собою вдіяти – він посміхається. І ось знову плаче, а друга рука Каччана підіймається, щоб витерти сльози. Він все ще не може повірити, що все це відбувається насправді, але він подобається Каччану! Він відчуває, що міг би здолати всіх лиходіїв у Японії.

– Ти мені дуже, дуже подобаєшся, Каччане.

Каччан знову повільно нахиляється вперед і обережно торкається поцілунком чола Ідзуку. Шкіра Мідорії поколює там, де торкаються його губи.

– Ти хочеш..

Ідзуку киває ще до того, як Каччан закінчує, перебиваючи. Все його тіло практично вібрує від ледь стримуваної енергії.

– Будеш моїм хлопцем, Каччане?

Каччан знову червоніє, але киває.

– Ідіот. Ти ще питаєш?

Ідзуку обіймає його, закидаючи руки на шию і ховаючи обличчя в його плечі. Каччан лише хмикає, але так само міцно обіймає Мідорію у відповідь. Обличчя Каччана ховається у волоссі Ідзуку.

– Ти теж як зірка, знаєш? – каже Каччан. – Я не так добре вмію говорити, як ти, але… Ти наче великий дурний осяяний маячок для всіх, хто тебе оточує. Це мило.

Ця маленька фраза змушує Ідзуку знову заплакати, і за кілька хвилин вони відриваються один від одного. Ідзуку шморгає носом, витираючи сльози. Каччан – його хлопець. Це майже змушує його забути про те, що сталося раніше, але коли він дивиться на свій зошит, який тепер лежить у його руках, він не може втриматись від того, щоб не розплакатись.

 

—

 

Серце Кацукі калатає так голосно, що він майже пропускає момент, коли Деку знову хмуриться. Він надто зайнятий тим, що намагається усвідомити той факт, що Деку – його хлопець (хлопець! Як, бляха, Деку може бути його хлопцем?), щоб звернути увагу на те, як Ідзуку хмуриться, дивлячись на зошит в його руках.

Ох. А, ясно. Він, мабуть, все ще думає про те, що сталося раніше. Коли Кацукі знову бачить цей сумний вираз на обличчі Деку, його серце болісно зжимається.

– Хей, ботаніку. Вибач за те, що сказав виноградний. Він лайно.

Ідзуку підіймає на нього очі. Він все ще виглядає сумним, але вже трохи менше.

– Нічого страшного. Не всім же має подобатися те, що ти робиш, правда?

Кацукі посміхається.

– Так. Але людям, які мають значення, байдуже. Ніхто з масовки не образився… Вони просто здивувалися.

Ідзуку знову втуплюється в зошит із задумливим виразом обличчя, і Кацукі тягнеться до його руки. Він придушує невелике хвилювання, яке пробігає крізь нього від того, що він може зробити це зараз. – Я впевнений, що їм сподобається, якщо ти покажеш їм деякі свої роботи, –  каже Кацукі, стискаючи руку Деку.

Ідзуку дивиться на нього з надією, але водночас насторожено.

– Ти справді так думаєш?

Кацукі киває, і Деку дарує йому ще одну маленьку посмішку. Потім Кацукі знову червоніє, обдумуючи своє наступне запитання.

– Знаєш… Якщо ти коли-небудь – я маю на увазі, якщо ти захочеш показати мені ще щось зі своїх творів – я б хотів колись їх почитати.

Ідзуку дивиться на нього з таким світлим, сповненим надії та любові виразом, що Кацукі здається, ніби він ось-ось злетить у повітря. Бляха, він хоче бачити цей погляд щодня до кінця свого життя.

– Справді? Хочеш почитати мої роботи? Я так, я б дуже хотів…

Катсукі просто дивиться на нього. Він такий ідіот, але той факт, що він насправді хоче показати Катсукі щось таке особисте, змушує його шлунок знову скрутитися. Він знає з досвіду спілкування з Вухами і з власної музики, що важко ділитися чимось настільки особистим з іншими людьми. Навіть коли він погодився грати на барабанах на фестивалі лише тому, що масовці потребували крутого барабанщика, все одно було дивно, коли весь клас дізнався, що він грає на музичному інструменті.

Кацукі дивиться, як ботанік щось бурмоче, а потім на його обличчі з’являється рум’янець, коли йому спадає на думку ідея. Він давно хотів це зробити, але ніяк не наважувався.

Але Деку попросив його бути його хлопцем зараз, і Кацукі не може втриматися, щоб не заткнути Ідзуку, тягнучи його вперед і безглуздо цілуючи.

О, так. Безумовно, так само безглуздо весело, як Кацукі завжди сподівався, що це буде.

Вираз обличчя Деку, коли Кацукі відхиляється, робить це ще більш вартим того. На його обличчі з’являється дурнувата посмішка, він дивиться на Кацукі обожнюючими очима, наче це він поклав зірки на небо.

Кацукі тягнеться до Деку за рукою, злегка смикаючи його за неї, даючи безсловесний сигнал встати.

– Хочеш спуститися вниз? Я зроблю тобі гарячого шоколаду, – він робив гарячий шоколад для Деку стільки разів, відколи вони були маленькими, але зараз ця заява має більшу вагу; готувати гарячий шоколад для свого хлопця – це абсолютно новий досвід.

Деку знову виглядає знервованим, і Кацукі простягає руку, щоб поплескати його по плечу.

– Ходімо. Ііда сказав, що надере дупу виноградника. Все буде добре. Крім того, якщо хтось скаже щось погане про мого хлопця, йому не жити, – посміхаючись, каже Бакуго.

Він знає, що Деку це не потрібно; він бачив, як ботанік розправляється з лиходіями, втричі більшими за нього. Але Ідзуку завжди не вмів постояти за себе, коли справа стосувалася його особистого життя. Він все ще хоче надерти дупу Кацукі з середньої школи за те, що так довго не міг налагодити їхні стосунки.

Ідзуку червоніє, але посміхається.

– Дякую, Качан. Але не вбивай наших друзів. Гадаю, вони мають право вважати мене придурком.

Кацукі посміхається, підводить Ідзуку на ноги та обіймає його за шию. Від легкого хихотіння, яке видає Деку, у нього тремтить в животі.

– Ти придурок. Але вони не повинні паскудити те, що робить тебе щасливим, – вираз обличчя Кацукі на мить застигає. – Ти натерпівся цього, коли ми були дітьми. – тихо закінчує він.

Деку знову тягнеться до його руки.

– Я вже давно пробачив тобі, Каччан. Ти ж знаєш, – Ідзуку нахиляється, щоб притулитися губами до щоки Кацукі, на що ботанік шалено червоніє, коли Кацукі дивиться на нього.

Кацукі хитає головою і замість відповіді тягне Ідзуку до дверей.

– Ходімо, ідіоте. Я навіть зефіру покладу, якщо добре попросиш.

Посмішка, якою Деку обдаровує його, майже засліплює, і Кацукі практично тягне його вниз по сходах, не кажучи більше жодного слова.

Ідзуку знову нервує, коли вони заходять до спільної кімнати, але Кацукі міцно тримає його за руку весь час, поки вони прямують до кухні. Мінети явно немає, і Кацукі посміхається, зустрічаючись поглядом з Іідою через кімнату. Очкарик киває йому з самовдоволеним виглядом, і Кацукі відчуває, як його повага до нього безмірно зростає.

Ідзуку притулився до стійки, посміхаючись, поки Кацукі доливає гарячого шоколаду, коли до них підходять Кірішима та кілька друзів Деку. Катсукі напружується, але вони всі посміхаються.

– Гей, Мідо, я прочитав трохи твоїх творів. Ти справді гарно пишеш, знаєш? Тобі варто щось опублікувати.

Ідзуку рожевіє.

– Справді?

Урарака посміхається.

– Мінета – придурок. Мати хобі – це чудово!

– Надзвичайно по-чоловічому, –  погоджується Кірішіма.

Ііда стискає плече Ідзуку.

– Мінету покарано належним чином. Ашидо і Джіро не сподобалося те, що він сказав про героїв, які мають хобі”.

Кацукі посміхається. Ні, їм би не сподобалося, чи не так? А ці двоє можуть бути просто смертоносними, коли захочуть.

Деку червоніє ще дужче.

– Дякую, хлопці.

Кацукі не може втриматися, нахиляється і притискає крихітний поцілунок до чола Деку.

– Я ж тобі казав, ідіоте. Твоє дурнувате хобі дуже круте.

Ідзуку червоніє, і гомін голосів навколо них нагадує Кацукі про реальність того, що він щойно зробив.

Кацукі лише посміхається, притискаючи Деку до себе. Масовка до цього звикне.

 

—

 

Зрештою, все стихає.

Деку продовжує писати, а Кацукі докладає додаткових зусиль, щоб забезпечити свій особливий бренд агресивного заохочення. Ботанік починає ділитися з ним дедалі більшою кількістю своїх робіт, і усвідомлення того, що Ідзуку так довіряє йому, викликає в Кацукі кумедне відчуття, яке спалахує всередині. Він дуже старається підтримувати ботаніка, переконуючись, що саме йому подобається, і переконуючись, що коли Деку просить про критику, він не є злим і сердитим, як зазвичай.

Він знає, що робить щось правильно, коли нарешті переконує Деку почати дійсно намагатися подавати свої роботи і публікувати їх.

Решта класу також підтримує його. Джиро просить Деку почати писати музику разом з нею. Кірішіма просить Деку дати йому кілька порад, і врешті-решт деякі просять про те саме. Це призводить до того, що вони влаштовують групові письмові сесії, і щоразу після них Ідзуку виглядає таким до біса щасливим, що Кацукі не може втриматися і обіймає його.

Це надихає решту масовки теж почати ділитися своїми ботанічними захопленнями. Момо починає більше малювати, навчає Ііду та Тодорокі деяким базовим технікам. Міна починає проводити уроки танців для всіх охочих у класі. Джиро знову збирає гурт, а Кацукі вдає, що він не в захваті від цього. Навіть Токоямі, зазвичай такий тихий і замкнутий, вирішує показати декому з класу свій альбом, і тут же Хаґакуре, Урарака та Денкі просять його навчити їх малювати.

А коли одна з робіт Деку вперше отримує нагороду та місце в японському науково-фантастичному журналі, Кацукі до нестями цілує його, а потім вихваляється перед усіма, хто слухатиме, що Ідзуку – найкращий письменник, якого ви коли-небудь бачили.

Неймовірно придуркуватий хлопець Кацукі пише, коли має вільний час. Іноді йому подобається писати, згорнувшись калачиком, притулившись спиною до грудей Бакуґо, голова Кацукі лежить на його плечі. Він підкидає Кацукі ідеї, коли вони лежать на одному з ліжок, їхні кінцівки сплутані, а руки обіймають одне одного.

Деку пише всілякі божевільні історії, але Кацукі тане, коли він пише про нього.

Тепер, коли Ідзуку знає, що читання цього сопливого лайна робить Кацукі щаслиим, він пише про нього постійно, навіть коли Бакуґо цього не очікує. Він передає йому записки під час уроків з якимось дурнуватим абзацом про його очі, а іноді, коли вони сидять у спільній кімнаті, показує Кацукі куточок свого зошита з написаним там рядком чи двома. В особливих випадках, таких як дні народження та свята, він заходить ще далі, заповнюючи сторінки щирими словами, настільки милими, що Кацукі плаче (хоча він ніколи не зізнається в цьому).

Це змушує Кацукі червоніти щоразу, коли Ідзуку робить це, і в якийсь момент він вирішує спробувати перевершити Ідзуку в його власній грі.

Тож на день народження Деку Кацукі переборює сором і пише пару сентиментальних абзаців про Ідзуку. Це не зрівняється з тим, що написав про нього Деку, але змушує ботаніка ридати цілих дві години. Кацукі хвилюється, що він зробив щось не так. Але потім Деку обіймає його так, ніби ніколи не хоче відпускати, бурмочучи ніжне: “Я так тебе кохаю, Каччан”.

Тож так, можливо, Кацукі зірвав бісів джекпот. І, можливо, він хоче продовжувати робити цього тупого ботаніка щасливим доти, доки Деку дозволить йому це робити. Можливо, навіть до кінця свого життя.

Нотатки:

Мені потрібно побачити більше мистецьких захоплень класу А, будь ласка, хорікоші, я благаю

Перевірте мої соціальні мережі, щоб дізнатися, як ви можете бути зі мною на зв’язку і побачити більше моїх творів!!!

Примітки перекладача:

Дякую за прочитання!!! Підтримайте автора цієї роботи і поставте kudos.

Підписуйтесь на мій телеграм-канал, якщо вам буде цікаво: https://t.me/+ITB1KhNDeIA5OWE6