Header Image
    Фандом: .Оріджинал

    Коли Ештон вийшов із медитації і відкрив очі, то із здивуванням помітив, що все гаразд. Свідомість одразу синхронізувалася із реальністю без зусиль. Все ще сидячи на землі, Ештон скористався ключем, аби перевірити скільки часу він пробув в медитації: вісім годин всього. Хм… Зовсім не багато. Ну, не механізми ж оновлював, все ж таки. От і чудово. От тільки він не виспиться до ранку – це точно. П’ять ранку на дворі. А вставати о сьомій. Може прогулятися просто? В медитації тіло й так відпочило… От і прекрасно.

    Ештон вийшов з Храму. Було незвично тихо о цій годині. Щось у цьому є… Ештон неспішно пішов в напрямку виходу з печери. Аж раптом відчув недалеко людські біохвилі. Що тут робить людина у такій порі? Ештон прислухався: біохвилі швидко наближались – людина бігла в його бік, а її біохвилі були просочені ворожістю, ненавистю, жагою. Он воно що.

    Ештон ухилився від удару в спину, відхилившись в сторону. Не підготовлена людина просто пролетіла б мимо по інерції, впала б, можливо. І тендітна дівчина дійсно пролетіла мимо, але вивернулась в польоті якось немислимо, приземлилась на землю дуже вдало, наче кішка. Ще б з амулетом Кіра і не таке можна вичудити. Дівчина не роблячи паузи, кинулась на Ештона. Швидко, але безглуздо. Вона була слабка, не тренована. Рефлекси посередні. Інстинкти не загострені. Вона була абсолютно не пристосована до бою. Але ніж штовхав її до нападу. Знову і знову. Ештон відбивав ці недоатаки, паралельно роздумуючи, що це йому з нею робити. Впоратись з слабкою дівчиною, засліпленою жагою вбивства – зовсім не тяжко. Її тваринний блиск в очах трохи лякав, але в решті жодних перешкод Ештон не бачив. Він просто під час чергової бездумної атаки перехопив її зап’ястя і вивернув ніж одним рухом, тоді заламав її руку назад, звалив на землю і сів зверху. Та дівчина продовжувала вириватися і грізно ричати. Тобто ніж не припинив свій вплив? А й справді… Ештон зовсім його не відчуває – він і досі з’єднаний з її свідомістю. Вона назвала його? Ештон примусово проник свідомістю в амулет, але він не був авторизованим. Він просто насильно не відпускав дівчину, при чому будучи на відстані. Ештон охрінів від розкладів. Такс… Ну, схоже, час скористатися вміннями Мерін, котрі вона дбайливо вкладала йому в голову з моменту заключення контракту душ – тренувала його основам, які він успішно пропустив. Що ж. Ештон зосередився. Відклав ніж поряд і вільну руку поклав дівчині на голову. Можна і без цього обійтися, але на перший раз так буде легше все візуалізувати в уяві. Ештон плавно, тихо і акуратно занурився своєю енергією між біохвилями дівчини. Ох, чорт, ніби в агонії б’ється… Тоді почав вигладжувати хвилі. Повільно і акуратно. Буквально, зменшуючи амплітуди хвильок на крок за раз – кожну окремо, дбайливо і повільно. Він міг і швидко, але боявся нашкодити. Вже за хвилинку дічина затихла, Ештон наблизився до нервових клітин і сповільнив їх роботу. Так само супер-обережно. І дівчина поступово заснула. Щойно її свідомість розірвала зв’язок з реальністю, Ештон засік межу. Зробив малесенький запас, аби занурити її глибше в сон, просто продовживши вплив ще на малесенький крок.

    Тоді відпустив дівчину і взяв ніж в руку – амулет відпустив дівчину. І тепер під’єднався до свідомості Ештона. Він не відчував поклику жертви, тому що його власна кров зараз була в пам’яті ножа. І було доволі навіть комфортно – ніж підкорився сильнішій волі і просто своєму творцю. Ештон зітхнув. Встав, закинув дівчину на плече вільною рукою. Ступив кілька кроків на вихід з печери і… А йти куди? О, Рікон?

    – Ештон! Все гаразд? – Всполошено біг він йому на зустріч з криком.

    – Все гаразд. – Здивовано відповів Ештон. – А ти чому тут?

    – Храм покликав мене. Як завжди, коли ти виходиш з медитацій. Я і поспішив сюди… – Рікон перевів погляд на попу дівчини, що стирчала на плечі Ештона. – А що ти робиш?

    – Та ось думаю, що робити, власне. – Почухав Ештон голову тією рукою, в якій тримав амулет. Рікон простежив шлях амулету поглядом, намагаючись вникнути в ситуацію.

    – Ця дівчина і є та, хто напав на Баристу? – Запитав Рікон.

    – Дуже імовірно. У будь-якому випадку, це ніж Кіра. – Кивнув Ештон. – Куди мені її нести, а? До розвідників – логічніше за все. Вони звикли мати справу з усіляким лайном. Впораються, але це взагалі не їхня юриздикція. На те вони і є Центр Зовнішніх Справ… У Центр Соціального Житя? Аби вона там не вичудила чого… – Зітхнув Ештон.

    – Може в Науковий Центр? Все одно ж її туди вести потрібно буде. Вияснятимуть, чи каже правду… – Запропонував Рікон.

    – Ідея супер. Пішли. – Кивнув Ештон.

    – Йти з тобою? Мені туди не можна.

    – Ну, до входу проведеш, а там побачимо. По ідеї, ти ж свої прямі обов’язки зараз виконуєш. Я в небезпеці. Може і пропустить Система. – Хмикнув Ештон. І стенув би плечі, якби не ноша.

    – Гаразд. – Кивнув Рікон. Він зрадів. Йому теж хотілося піти з Ештоном.

    Але Система не пропустила Рікона, на жаль. А сам затримуватись серед науковців, що будуть займатися допитом дівчини, він не хотів. Повідомив що до чого, щоб не будили її, поки сама не прокинеться – нехай нервова система відновиться після втручання. Залишив її та й пішов.

    День пройшов так, наче і не було нічого вранці. І не змінилося рівним чином нічого, начебто. Але… Тепер Ештон точно знав, що жевріє в його душі. Глибше аніж підсвідомість, десь там, де ховається ХієдХайн – його договір з расою ларів. Фундаментальний, майже незримий. Ештон уже звик до постійної присутності Мунлайт, до її підказок, але саме зараз він чітко усвідомлював що вона давно уже це зрозуміла, відчувала. Прийняла. І радіє, що тепер і свідомість з нею на одній хвилі. Нарешті Ештон відчув себе спокійно. Тихо. Він на своєму місці.

    – Коханий? – Трохи здивовано обернулась до Ештона Мерін. Придивилась до нього. Ештон і не помітив наскільки швидко пройшов цей день. І ось уже вечір. А поруч його… Доля. Мерін. Він просто піддійшов і обійняв її. Так спокійно йому уже давно не було. Аж сльози виступили на очі від глибини почуттів. Від повноти і цілісності. Ештон знав, що швидко звикне. Але зараз це відчувалося… Так явно. Як тоді, коли він щойно познайомився з Мунлайт, і як тепер розуміє, відшукав своє істинне ім”я.

    – Лілін. – Тихо сказав Ештон. Це так правильно було зараз. Назвати її саме так. Адже… “Нічна темрява” так і перекладається на мову квітів… Мерін відповіла на його обійми. Прислухалась до його біохвиль… Але відповісти їй на запитання змогла лише душа Ештона, з якою вона себе зв’язала.

    – Ти трішки змінився. Що трапилось? – Тихо запитала вона.

    – Я знайшов одну із відповідей. Які приведуть мене до розгадки рашаза. – Відповів Ештон. Тихо. Не порушуючи інтимної і тихої аури навколо них.

    – Що ж це за відповідь? – Запитала Мерін. Лілін. Нічна темрява. Його дружина.

    – Що я… Став повноправним повелителем ларів. – Відповів Ештон.

    – Тільки зараз? – Підсміялася тихо вона.

    – Тільки зараз. Усвідомив в повній мірі, що я завершив ритуал. – Прошепотів Ештон, все ще ховаючи обличчя на плечі у його коханої. У Мерін.

    – Про що ти? – Зацікавилась вона.

    – Спершу ти передала мені права на цей народ. І я прийняв їх. На наступний день Храм прийняв мене, як свого правителя. І діти ларів прийняли, саме вони відповідають за фундаментальний договір своєї раси. І… наш договір став двохстороннім. Ми не обговорювали умов, але обидві сторони усвідомлювали свої обов’язки відносно один одного. І кожен виконував свою частину. Я робив все, що міг, аби мій народ жив щасливо. А лари підкорилися мені і стали на шлях, аби йти за мною, як за своїм Хранителем. Так договір було закріплено. Моя підсвідомість уже давно це знала. Але тепер свідомість теж це усвідомлює. І моя душа стала цілісною. Зникли… Розбіжності. І… Всередині щось… Пустка заповнилась, Мерін. А я і не знав, що вона є. – Поділився Ештон. Мерін мовчала деякий час. А тоді хмикнула.

    – Те що ти описуєш, я відчувала двічі. Перший раз, коли прийняла Повелителя і стала його Князем. Вдруге – коли стала Повелителькою. – Вона обійняла Ештона міцніше. – Це… воля Повелителя, коханий.

    – Воля? – То Храм виявився правим… – А хіба люди здатні передавати свою волю?

    Мерін усміхнулася.

    – Один одному – ні. Це проти вашої природи. Але, схоже, з ларами це можливо. Вони сприйнятливі істоти до людської волі. – Мерін відчула щеміння в серці. Тиху всеохоплюючу радість. Гордість. Мерін пишалася ним. І Ештон відгукнувся – він радів, що поруч з нею. Радів, що є з ким поділитися зараз своїм досягненням. Адже лише Мерін – єдина жива істота, що здатна зрозуміти його зараз. Вони йдуть одним шляхом на двох. І, схоже, Ештон став таки достойним. Таки дотягнувся до Мерін. Таки зміг. – Я знала, що ти народжений бути Повелителем. Я знала. – Мерін… Щаслива. Нарешті вона не одна.

    ***

    Вони заснули в обіймах один одного. В одязі, не випускаючи свою пару з рук, прагнучи відчути це єднання на всіх можливих рівнях свого єства. І в цьому казковому моменті всі турботи, обов’язки і справи відійшли на задній план. Завтра. Все інше буде завтра.

     

    0 Коментарів