Розділ перший

«Чорт забирай, як же сильно тхне з роту,» – думав Дан, вдивляючись у відображення у дзеркалі. Зовні нічого не видавало того факту, що він ще не до кінця протверезів. Як би ж тільки з роту так не смерділо!.. А мати запросила його на сніданок у власні покої. Чудово, просто чудово!

Тижневе святкування дня народження старшого брата мало сьогодні закінчитися. Лише сьогодні. І на сьогодні в молодшого принца були плани. Не найліпші, але вкрай цікаві.

Запрошення королеви застало його, м’яко кажучи, зненацька. Зненацька, за межами палацу, в мебльованих кімнатах однієї заміжньої, але відданої королівству та королівському синові, пані. На захист пані варто сказати, що мало хто з жіночої половини королівства не хотів би віддатися молодшому принцу. Той був не абияким красенем: струнка піджара фігура, золотаве волосся, прямий тонкий ніс та жовті очі без найменшого переливу, лише чистий колір. І ще маса інших звабливих деталей, до яких має слабкість прекрасна стать. Вклоняючись його красі та чарівності (і тому, що він принц, звісно), жінки могли б навіть не звернути увагу на таку дрібницю, як неприємний запах з роту.

Але всі ті безликі спідниці не мають значення. А от мати заслуговує на прояв до себе найвищої уваги.

На щастя, Дан пречудово володіє чарами, щоб зуміти приховати незручний факт, а краще геть його позбутися. Тепер же, час на сніданок.

– Досить! Досить! – Королева була ладна розплакатися. – Геть з моїх очей обидва! – розпачливо вигукнула вона. І проти власних слів, сама покинула їдальню.

Дан втомлено потер перенісся. Його брат Тет розлючено гепнув стіл.

– Вони весь час сваряться. З будь-якого приводу. Навіть без приводу!

Слова королеви Лен були сповнені відчаю, а сама вона нестримно ридала в обіймах короля. Чоловік заспокійливо гладив її по спині. В цій ситуації, що несла одне лиш розчарування, це єдине, що він міг зробити.

Ворожнеча між королівськими синами тривала з самого їх дитинства. І якщо взятися визначати точну дату її початку – це буде день народження молодшого принца. З першої хвилини Тет зненавидів брата. Й ненависть цю, не більше, не менше, з того часу не послаблював ані на мить.

Дан також про це знав. І як же він міг не знати? Але правда в тому, що ніколи у житті, ні разу за двадцять сім років, він не потребував і не шукав братньої любові. йому вистачало батьків, а старший брат був кимось стороннім.

Отже, Тет ненавидів, а Дану було байдуже. Цей факт, а також те, що обидва вони були синами короля й мали відповідний характер, перетворювали будь-яке їх спілкування на збройне протистояння. Про це знали всі, й якомога менше намагалися зводити братів у одному місці. Адже надії на зміни у їх стосунках не мав ніхто. окрім королеви. Але єдине чого вона спромоглася досягнути за майже три десятиліття, це власних сліз та розпачу.

Останній бал на честь сорокаріччя кронпринца Тета Салькореза, спадкоємця трону Енессі, найкращого воїна королівства, майбутнього країни та надії батьків, проходив на заздрість чудово. Адже принц Дан святкував його за півкілометра звідти.

– Ну, що, гарнюню, як тобі наш танець, га? – веснянкуватий парубок полоскотав підборіддя дівчини, що сиділа у нього на колінах.

– Ой, пане, таких як ви я ще не знала. – Очі її були ніби стомлено примружені, а від захмілілості вона багато розмахувала руками.

Присутні за столом засміялися.

– Цікаво, що її подруга скаже! – вигукнув Дер.

– Еге ж! Дан її повів наверх, а після нього всі дівки дуріють. Принц! – смішкував Мет.

Веснянкуватий Кір вже відволікся від своїх товаришів, зацікавлений грудьми чарівної панянки, що тільки-но так його хвалила.

У таверні при гостинці була присутня та ж сама компанія, що й напередодні на лекції професора. Молоді дворяни пиячили та розважалися з дівками, не зважаючи ні на що навкруги.

– Несіть ще більше випивки! – вигукнув Мет, підхоплюючись з місця. – Музики, грайте голосніше!

Після його слів музика й справді стала гучнішою та веселішою. Сам же хлопець вхопив найближчу до нього подавальницю й пустився з нею у танок, якщо так можна назвати те непристойне неподобство.

Була вже глибока ніч, коли до столу повернувся із задоволеним виглядом Дан. На його подив за столом залишився лише веснянкуватий Кір. Й то, мабуть через те, що хропів обличчям у келих.

Не довго думаючи, принц зіштовхнув його з лавки на підлогу. Але до бажаного ефекту це не призвело: хлопець продовжив хропіти, але вже на підлозі. Тоді Дан копнув його в бік. Кір тихенько застогнав і припідняв повіки.

– Оце ти упився, – похитав головою молодий чоловік. Коли почулося нове хропіння, він копнув веснянкуватого знову. – Підйом! Де всі?

Кір, намагаючись припіднятися, махнув рукою в бік коридору, що вів на задній двір.

– І що вони там роблять?

А от це вже було таємницею для обох.

Копнувши стогнучого хлопця втретє – на останок, – Дан попрямував на задній двір. Що ті бовдури могли там робити, він навіть не уявляв. Вже біля самих дверей до його вух долетів жіночий скрик. О, ну, тепер зрозуміло, навіщо їм всім туди йти – знайшли чергову, згодну на все повію.

Двері заднього входу відкривалися назовні й не мали замку. Але коли молодий чоловік штовхнув їх, вони не піддалися – щось з того боку їх підпирало. Від здогадок для чого, брови Дана полізли на лоб. Яку б несамовиту витівку не утнули його друзі, він хотів те бачити. Тому сильніше надавив на двері й рвучко опинився на вулиці.

Різкий металевий запах вдарив по його рецепторам, наче батогом. Кров. Море крові. Майже буквально. Перед очима Дана лежало розірване, мов диким звіром, тіло одного з його товаришів. Сам принц стояв у калюжі крові. Ось, що підпирало двері.

Від кількості крові та очікування нападу, зіниця Дана звузилися до тонкої вертикальної лінії у жовтих очах, ікла засвербіли, а кігті загострилися. Але от що дивно, небезпеки він не відчував. Щоправда, рівно доти, доки не почув тихе гарчання. Волосся на потилиці стало дибки. Чоловік різко розвернувся в бік звуку. З його виходу на двір пройшла лише секунда.

Уся земля, трава і гравій були устелені відірваними кінцівками, вирваними органами й іншими рештками тіл зухвалої компанії гультяїв. Й багато-багато крові.

І у центрі всього цього хаосу постать. Дівчина чи, може, жінка. Важко сказати, бо ж її всю вкривала кров, лише пара краплин з якої належали їй самій. Проте кров не приховувала ні розпатланого волосся, ні розірваної сукні, ні довгих загнутих кігтів, ні звірського виразу обличчя. Не важко зрозуміти, що з нею зробили і за що вона мстилася.

Але що було й справді важливо, Дана вона й досі не помітила. Її увага була зосереджена на Дері, чию шию вона стискала однією рукою, кігтями пробиваючи наскрізь. Молодий чоловік був ще притомний, але обличчя спухло, ноги підігнулися, а з ран на шиї кров бризкала фонтаном, заливаючи закривавлену істоту ще більше.

«Допоможи!» – відчув відчайдушний шепіт у своїй голові принц. Він добре знав, хто міг таке зробити. Слідуючи за імпульсом чарів, він побачив під драбиною скорченого, зляканого хлопця без штанів та обох рук. І ледь впізнав у ньому Мета.

Мить роздумуючи, (адже допомогти Мету видавалося малоймовірним), чоловік спробував якомога тихіше наблизитися назад до дверей. І зробив помилку. Вбивця посеред двору дуже добре знала, що він тут.

Різко зламавши напів задушеній жертві шию, жінка з силою кинула тіло у Дана. Він відбив його й відкинув подалі, але за інерцією подався вперед і, сковзнувши по крові, впав на чиєсь тіло. Чиєсь тіло без усієї травної системи, бо ж його руки, що провалилися у середину, дуже добре відчули цей недолік.

Від драбини почувся писклявий крик. Було чутно, як дихання Мета зупинилося, бо ж зупинилося і його серце.

Раптом, ніби від болю, застогнала й сама вбивця. Дан перевів погляд на неї. На його очах кігті втягнулися, м’язи розслабилися й тіло повалилося на землю. Певно, що після помсти жінка прийшла до тями, але навряд змогла побачити щось окрім червоної крові на очах.

Трохи припіднявшись, чоловік сів на п’ятки та оглянув місце трагедії. Сам він все ще відчував готовність битися. Хоча до чого тут бути готовим?..

Двері різко відчинилися на всю ширину, з тріском вдарившись об стіну. На порозі стояв очільник служб охорони міста. За його спиною виднілося перелякане обличчя Кіра. Небо над двором мало світло сірий колір. Скільки ж він тут просидів?..

– Ну, брате, – здивовано протягнув Тет, – такого навіть я від тебе не очікував. Що ж це за скарб такий був, що ти за нього своїх гультіпак так випотрошив?

Саме це обурливе, принизливе і, що важливо, несправедливе припущення привело Дана до тями.

– Що?! – миттю підскочив він з місця.

Раптом його долоні, що зжалися у кулаки, виявилися перехоплені магічним батогом.

– В кайдани його, – наказав кронпринц. – Таке, – він обвів рукою двір з калюжами крові, – не можна залишити безкарним.

Останнє, що бачив Дан покидаючи гостинець вже як в’язень, це здивоване, але вдячне обличчя брата, що дивився у блакитне небо.

– Я знаю, що у вас з братом не найкращі стосунки, але ж це вже занадто! Звинувачувати Дана у вбивстві!

– Ваша величносте, досить! Нашого молодшого сина застали на місці злочину по лікоть у крові жертв. Його провина не є доведеною. Але на разі він єдиний підозрюваний. Тет негайно й особисто проведе слідство. І попереджаючи ваше зауваження, королево, він не буде … . Від цього залежить і його власне майбутнє.

– Що ви маєте на увазі?!

– Слухаюсь, батьку.

– Я, чорт забирай, не знаю! Я просидів на одному місці майже десять годин, що бо перебував у шоці. Я не знаю, який в мене міг бути мотив для вбивства.

З часу  трагедії пройшло лише трохи менше доби. За прямим наказом короля слідство відбувалося невідкладно. Ще навіть не всі сім’ї були повідомлені про смерть родичів. Дознання проводив Нір Лігдез, головний слідчий королівства. І на третій годині одних й тих самих питань, відверто кажучи, Дан ледь сам не вірив у свою провину. Але справа в тому, що він й справді не винен.

– Годі, пане Лігдез. – До камери увійшов Тет.

Дан приречено зітхнув та закинув голову на спинку стільця. О так, він не винен.

Тет уважно дивився на брата. Якщо не зважати на власні нездійсненні мрії та добре порозмислити, вина молодшого принца й справді видавалась нелогічною. Дан не можна було назвати агресивним, у всякому випадку не в тій степені, яка була б загрозливою. Він міг отримати все, що бажав. Був достатньо розумним, аби “не бажати зірок, але вдовольнятись діамантами”, як говорить приказка. І от, що сталося те, що сталося.

– Чи відомо тобі, що та дівчина вижила?

– Яка дівчина? – насупився молодий чоловік. Яка ще дівчина? З того часу, як він прийшов до тями в його голові діялося щось незрозуміле. Він знав, що сталося, знав, що в тому його вини немає, але ніяк не міг згадати, що саме він побачив у внутрішньому дворі гостинцю. Чи була там ще й якась дівчина? Він цього не пам’ятав.

– Отже, ти не знаєш. Свідком всієї події була одна з прислужниць. Хоча скоріше учасником. Мед експерт засвідчив, що в цю ніч вона була зґвалтована.

Тет знаком наказав присутній охороні вивести молодшого брата з камери. Й сам першим її покинув.

Дана повели вздовж кам’яної напів вологої стіни палацового підземелля. Два коридори потому вони зупинилися та увійшли такої самої камери, як та, де проходив допит принца. Певно, що всі камери у підземеллі були однакові.

На стільці, спиною до входу, сиділа дівчина невеликого зросту з темним розпатланим волоссям. Плечі її були зсутулені, руки у тонких кайданах вона тримала перед собою та ховала у спідниці ніби я від холоду. Що дивно, що адже у камері було м’яко кажучи спекотно.

Через стіл від неї сидів перший помічник пана Ліндеза. Допит він проводив так само, що як і начальник.

– О котрій годині компанія дворян навідалась до гостинцю?

– О сьомій вечора. – Голос у дівчини був хриплим від сліз, проте вже спокійним. Мабуть, і шкіра навколо очей вже неприємно стягувалась.

– За їх столом прислужували ви?

– Ні. Сам господар гостинцю. – Відповіді вона давала короткі та чіткі, як наслідок довгого повторення одних й тих самих слів.

– Як ви опинилися на дворі разом з усіма ними? Розкажіть.

– Я йшла на кухню за терміновим замовленням через головний зал. Благородні пани святкували. Раптом один з них – рудий – підхопився з місця, забажав ще випивки та щоб голосніше грала музика. Потім схопив мене за руку та потягнув танцювати. Скоро до нього приєдналися його друзі. Але то вже був не танець, а якесь неподобство. Разом вони схопили мене за руки, інші… місця, закрили долонею рота, й вивели у двір. На дворі я впала на землю та сильно вдарилася головою. Хтось з них, я не бачила хто, розірвав на мені плаття. Вони довго гладили мене у… там, де не треба. Потім мене перевернули на живіт. Хтось став позаду мене на коліна. Далі я втратила свідомість.

Дан чомусь відчув полегшення на останніх словах дівчини. Він не відчував відповідальності ні за цей злочин, ні за мертвих товаришів. Але… йому було шкода малу, їй мабуть і двадцяти немає.

– Чи був серед нападників принц Дан?

При згадці королівського титулу дівчина помітно здригнулася. Вона боялася, що вже приречена. Хоча до чого? Вона точно не винна у тому, що її зґвалтували. Перш ніж відповісти, дівчина поклала сильно подряпані руки на стіл і стисла їх у кулаки, ніби ще раз пригадуючи нещодавні події. Правий кулак розтисся.

– Я не знаю. Я не бачила.

Помічник головного слідчого ще щось сказав, щось до самого Дана. Але той вже його не чув. Він уважно дивився на долоню служниці. І згадав, які гострі кігті мала ця долоня,  і як плавно стікала з них кров. Згадував усе.