Зустріч з подругою

Літо розпочалося тепло і лагідно, наповнюючи мої дні світлом і можливостями. Сьогодні я прокинувся рано, насолоджуючись сонячними променями, що лагідно проникали крізь штори. Я лежав у ліжку, розтягуючися, та відчував, як літо витає в повітрі. В планах було зустрітися з подругою. Вона запросила мене до себе, бо не бачились вже кілька тижнів від початку канікул, та і я не був проти, бо весь час проводив зазвичай в кімнаті, зі своїм хобі або просто байдикувавши за переглядом фільму або книгою. Насправді це були ще ті веселощі, коли весь дев’ятий клас провів за книгами, репетиторами, та підготовкою до екзаменів, щоб вступати в коледж. Тому поки є час цим дрібничкам треба на максимум його використовувати, но і прогулянка з приємною особистістю ніколи не буває чимось поганим. Навпаки навіть треба потрусити тілом, а то ще розірве на частинки від нудьги.

Після кількох хвилин роздумів, я вирішив піднятися. З ліжка вистрибнув милий улюблений сірий пухнастик, ліниво підтягувавшись і мурлича. Це викликало посмішку. Одягнувши свій улюблений м’який кардиган і просту білу футболку, і самі звичайні джинсові шорти, я підійшов до дзеркала, й побачив своє овальне обличчя з м’якими рисами, що надавали мені ніжного вигляду. Мої темні, майже чорні, очі, частково приховані неслухняним чубом, мерехтіли лагідністю та доброзичливістю, але під ними ховалися темні овали, котрі явно натякали на нічні посиденьки. Усмішка була теплою і невимушеною, ніби я завжди готовий підтримати гарний настрій навколишніх. На моїй шкірі помітний легкий рум’янець, що додає свіжості моєму вигляду. На голові був легкий безлад від нещодавнього сну, але мені це навіть до вподоби.

Перед виходом з будинку я вирішив трішки підкріпитися. На кухні я відкрив холодильник і дістав картонний пакет з молоком. Наливаючи молоко в склянку, я відчував прохолоду склянки, яка приємно освіжала мою руку. Зробивши кілька ковтків, я відчув смак свіжості та енергії, необхідної для сьогоднішнього дня. Повертаючи пакет з молоком у холодильник, я помітив, що на полиці залишився шматочок торта, який я вирішив взяти з собою, щоб поділитися з подругою. Зібравши все необхідне, я взяв телефон і ключі, вийшов з дому, зачинивши двері за собою.

Вулиця, ах, цей теплий вітер наповнений радістю дітей, котрі чекали всі дев’ять місяців ці чудові дні. Такий чудовий день, час, нічого не може зіпсувати. Ступив на старовинну бруківку, яка вкривала вузьку вуличку, що вела вниз до будинку моєї подруги. Свіже літнє повітря наповнювало легені, і я відчував, як кожен крок віддає приємною прохолодою каменів під ногами. Вуличка повільно спускалася, обрамлена з обох боків кам’яними будинками з червоними черепичними дахами. З одного боку виднівся невеликий квітковий магазинчик, де горщики з яскравими квітами стояли на підвіконнях, наповнюючи повітря солодким ароматом. Я привітався з власницею магазину, яка поливала квіти, і вона з усмішкою побажала мені гарного дня.

Вуличка була тихою, тільки зрідка чути було спів пташок і віддалений гул розмов з відкритих вікон будинків. Я минав невеликі кафе і магазини, що лише починали відкриватися, і відчував, як містечко прокидається разом зі мною. Уздовж дороги росли мальовничі кущі, прикрашені квітами, що нагадували про літо і тепло. Далі, спускаючись все нижче, я побачив що захоплює вид на зелені пагорби та синю гладінь річки, що виблискувала на сонці. Вода здавалася спокійною і прохолодною, створюючи приємний контраст із яскравим теплом сонячних променів. На тлі цього краєвиду будинки виглядали ще мальовничіше, немов сцени з листівки.

Дорога вела мене повз маленьку кав’ярню, де я вирішив купити дві чашки кави на винос — одну для себе, іншу для подруги. Власник кав’ярні вже знав мене, тому швидко приготував моє замовлення, і я, подякувавши, продовжив свій шлях. Наближаючись до будинку подруги, я відчув приємне хвилювання. Нарешті я побачив її будинок — невеликий, затишний котедж з палісадником, повним квітів. Я зупинився на мить, вдихнувши аромат квітів і насолоджуючись моментом перед зустріччю.

З чашками кави в руках і посмішкою на обличчі, я підійшов до дверей і постукав, очікуючи на теплий прийом і приємний день. І ось через мить перед мною з’явилась дівчина. Вона виглядала неймовірно чарівно, тримаючи в руках маленького білого плюшевого кролика. Її довге, світло-фіолетове волосся спадало на плечі, обрамляючи обличчя. На голові в неї була мила шапочка з зірочками, що надавало їй ще більш казкового вигляду.

Вона була одягнена в темну, чорну рубаку, що контрастувала з її світлим волоссям і доповнював її образ. Великі очі блищали від радості та цікавості, а на щоках грали легкі рум’янці. Вона виглядала так, ніби щойно вийшла з якоїсь милої казки, і це викликало в мене посмішку.

А саме казкове в ній, як на мій погляд, це її ім’я — Ліаніса. Таке не звичне і гарне. Але її називають зазвичай друзі Ліа, но навіть це скорочення викликало захоплення.

Ліа з’явилась в школі два роки тому, коли її батьки переїхали з-за кордону до нас. У свій рідний край. Чому насправді ніколи не було відомо, вони й вона ніколи цим не ділились і питання лише ігнорували. Напевно через не звичне для неї оточення, дівчинка була замкнутою в собі перші місяці навчання, навіть не з ким не спілкувалась, але я наважився до неї підійти першим після уроків, бо її особистість викликало зацікавленість. Така яскрава но одночасно тиха. З того часу ми почали дружити, а Ліа розквітла. Стала протилежністю того до чого звик клас. І чесно кажучи, я був радий цьому. Хоча, було дещо..Що бентежило.

Різко обійнявши її ніжно кажучи та протягнуто — Приві-і-і-іт. Як ти? – Вона обійняла взаємно, навіть міцніше і навіть трішки підстрибувавши від радощів.

Ліаніса весело, радісно та на емоціях почала гучно відповідати — Боже! Боже! При-ив-і-іт! Я так довго тебе не бачила!! – Довго це два тижні. Така цікава. Я зі сміхом, відсторонився від неї та дівчина надула ображено губи, дивлячись на мене так, наче відібрав у дитини іграшку.

— Ну. Лі, всього два тижні..Не так багато — На мої слова вона різко охнула, тупнув ногою, і відвернулася від мене, що я не бачив її обличчя, лише фіолетові коси, від котрих йшло лавандою. Тяжко видохнув і пожав плечима, я тихо проговорив її ім’я, на що почув, “я ображена”, хах. Я засмучено промичав і намагаючись награти нотки засмучення у голосі запитав — Тоді..Може я можу вибачитися чашечкою кави?

Ліаніса подивилася на мене, вже не так сердито, і її обличчя розцвіло усмішкою — Хмм, добре, згодна, — сказала вона, все ще підкреслюючи своє обурення, але вже без серйозності. — Але тільки якщо ти обіцяєш більше так довго не бачитися, або ж я знову буду змушена ображатися. А може і щось гірше — посміхнувшись, мене все ж пустили до себе додому.

Вона відчинила двері, і я одразу відчув аромат свіжого сніданку, який линув з кухні. Двері вели в передпокій, де висіли кілька абстрактних картин і фоторамки з нашими спільними знімками. На стінах були м’які відтінки кольорів, що створювали атмосферу затишку. Передпокій вів до вітальні, де все було витримано у сучасному стилі з елементами ретро. Великий м’який диван стояв посередині кімнати, а навколо нього розташовувалися декоративні подушки різних форм і кольорів. На столі стояла ваза з квітами, що додавала ще більше мальовничого акценту. Вітальня була наповнена світлом завдяки великим вікнам, які виходили на затишний сад.

Ліаніса повела мене до кухні, яка була справжнім серцем її дому. Вона була зручна і функціональна, але при цьому виглядала дуже приємно. Кухонні шафки були пофарбовані в ніжний пастельний відтінок, а на стільниці стояла стильна кавоварка. Вигляд з кухні відкривався на маленький задній дворик, де був садок з зеленими рослинами та кількома яскравими квітами.

Ліаніса швидко привела мене до столу на кухні, де вже стояли чашки з чаєм та кілька домашніх печив. Схоже кава котру я купив, була трішки лишньою. Хоча дівчина наче була рада кави, но Лі ніколи не була великим її фанатом. Звісно може іноді випити кави раз в місяць, за компанію, но не частіше й особливо одна. Тому чай не є чимось дивним в її будинку, кава була б дивніше. Знаючи з її слів батьки взагалі не п’ють її.

— Всаджуйся, — сказала вона, усміхаючись. — Що ти хочеш? – я сів за стіл і спостерігав за тим, як вона металася по кухні, періодично відкриваючи шафки й витягуючи звідти різні смаколики. Своєю присутністю вона заповнювала кімнату енергією, і мені здавалося, що в цьому просторі було все так, як і має бути. Така чарівна та енергійна. Все виглядало так, наче насправді вона займалась інтер’єром будинку, бо занадто все виглядало з нею гармонійно.

Я замислився над її питанням, та відразу дав відповідь — Хліб з сиром — вона подивилась піднявши брів, але не була занадто здивована, бо не перший день знає. Але сир з хлібом це так смачно з кавою! Хоча скоріш дивування йде, що я обираю щось таке просте, а не солодощі.

Вона витягнула свіжий хліб та сир з холодильника, нарізала все акуратними шматочками та подала на стіл. Її рухи були настільки природні, що здавалося, ніби вона завжди знала, що я оберу саме це — Ось, тримай, — сказала вона, ставлячи переді мною тарілку з хлібом і сиром. — Але якщо раптом передумаєш, у мене ще є твої улюблені шоколадні тістечка.

— Дякую, Лі. Ти просто чудо, — сказав я, беручи шматочок хліба з сиром. — І, можливо, пізніше я справді спробую тістечка.

Дівчина дивилась на мене і зацікавлено спитала — Є може щось цікаве, за ці дні, що хочеш розповісти? Я уважно слухаю-ю — протягнула вона слово, цим справді підтвердив свою зацікавленість. Насправді в нашій компанії, хоч я менш активний ніж вона, но говорю я. Ліаніса любила більше слухати. І я менше знаю про неї, ніж вона про мене. І зазвичай якщо щось розповідає, то це якісь моменти з батьками. Наче нічого окрім них у неї нікого немає. Не хобі, не зацікавленостей, не друзів, окрім мене. Нічого. Але я не придавав цьому значення, бо здавалося що їй просто не комфортно, або ще не так довіряє. Усьому свій час.

А її питання чи сталося щось цікаве. Так, є дещо — Мені здається чотири дні тому хтось мене фотографував вночі — Я опустив погляд. Це була глибока ніч, я тільки повернувся з душа, на вулиці був дуже сильний вітер, котрий натякав на те що скоро буде дощ, і в момент біля шафи стаючи, за вибором одягу, різко з’явилась біла вспишка. Повернувшись до вікна я подумав що то блискавка, але ні. Грому після цього не було. Тоді мені здалося що то або фонарик або машина, бо таке може бути. Якби не одне але, через хвилин сорок, коли я вже умостився спати, стався ще один спалах, ще і ще. Мене це налякало до мурашок, я підскочив з ліжка і знову спалах. Я вийшов з кімнати та пішов до батьків, жалівшись на цю ситуацію, що наче мене хтось фотографує, але вони лише посміялись, та сказали що це просто напевно сусіди ходять за фонариком. Я ліг спати в вітальні.

— Оу, а коли це сталося? І чому ти подумав що тебе фотографували? —  Ліа помітно почала нервувати, руки почали рухатися наче в бажані щось взяти, чи намацати, погляд цілеспрямований вниз, губи почала кусати. Думаю вона хвилюється за мене, тому я почав розповідати про події в той вечір, поїдаючи хліб з сиром і п’ючи каву. Ця розмова була бурхливою, бо мене дратувало що батьки не повірили. Ліа спокійно слухала як завжди, іноді кажучи “це жахливо”, “мені шкода”.

І коли їжа закінчилась, я тяжко зітхнув, та посміхнувся, бо бачив що на дівчині лиця немає. Звісно, коли тобі всі ці два роки розповідають, про те як зникають певні речі з кімнати, коли туди ніхто не заходить, коли кажеш що відчуваєш наче за тобою слідкують, це лякає — Ладно, може то справді фонарик — втішити наче бажав її цими словами, щоб вона так не хвилювалась, та і вона ледь помітно посміхнулась — Може кіно глянемо? Чи шоу якесь — мені здавалося що це справді гарна ідея, щоб відволіктися від цієї тяжкої розмови.

Лі кивнула головою в знак згоди та пішла в вітальню, де був її великий телевізор. Ми сіли на диван, я чекав коли вона щось вимкне. Ліа взяла пульт і почала перегортати канали та стримінгові сервіси, шукаючи щось цікаве — Що думаєш про цей? — запитала вона, зупинившись на останньому фільмі зі списку популярних.

— Здається, непогано, — відповів я, дивлячись на екран. Вона натиснула на кнопку, і фільм почався. Ми вмостилися зручніше на дивані, підкинувши подушки під спину, і занурилися в перегляд. Фільм був напруженим трилером, який одразу захопив нашу увагу.

Сюжет розгортався навколо молодої дівчини, яка переїхала в новий будинок і почала помічати дивні речі, що відбувалися навколо неї. Звуки, що доносилися з порожніх кімнат, речі, які зникали й з’являлися в інших місцях, і постійне відчуття того, що за нею стежать. Це дуже нагадувало ті історії, які я розповідав про свою кімнату — Дивись, схоже на те, що ти розповідала, — прошепотіла дівчина, коли головна героїня відчула дивний холодний подих за своєю спиною.

Я трохи здригнувся, але продовжував дивитися, наче намагаючись знайти відповіді на свої власні питання через цей фільм. Ми обидва сиділи напружено, слідкуючи за кожним рухом героїні, кожним шурхотом і тінню, що з’являлася на екрані. Коли фільм закінчився, я відчув полегшення, але й деяке занепокоєння. Ліаніса вимкнула телевізор і повернулася до мене, зітхнувши — Отже, як тобі фільм? — запитала вона, намагаючись розрядити атмосферу.

— Дуже напружений. І так, дійсно, дуже схоже на те, що я відчував останнім часом, — відповів я, дивлячись кудись вдалечінь.

— Може, все-таки варто комусь розповісти? — обережно запропонувала вона — Я маю на увазі, комусь, хто може допомогти розібратися. Я задумався на мить, потім кивнув.

— Можливо, ти права. Просто… я не хочу, щоб мене вважали божевільним — опустивши погляд, та почавши дерти свої нігті, з ноткою образи, що батьки не вірили. То хто ще повірить?

— Ніхто тебе так не вважає. Ми всі іноді стикаємося з речами, які не можемо пояснити. Головне — не боятися шукати допомоги, — сказала вона, обіймаючи мене. Я притулився до неї, і ми ще трохи посиділи в тиші, просто насолоджуючись присутністю одне одного. Врешті-решт, я підвів голову і знову посміхнувся.

— Знаєш, можливо, ти й права. Дякую, що ти поруч — з тремтінням в голосі проговоривши їй, я сховався обличчям в її шию.

— Завжди. Ми разом все подолаємо, — відповіла вона, усміхаючись у відповідь.Ми ще довго сиділи на дивані, обговорюючи фільм і ділячись своїми думками. І хоча питання, що турбували мене, залишалися невирішеними, я відчував, що ми зробили крок у правильному напрямку. І в момент вона мене запитала — Може ще щось глянемо? — я трішки замислився, і відповів їй короткою згодою. – Тоді чудово, я піду візьму смаколики, а ти..За кімнатою батьків, є комора, візьми там якоїсь газованки, вони завжди її там тримають, бо купують багато.

Я погодився. Встав на свої дві, та пішов в сторону коридору. В цьому коридорі було усього три кімнати: батьків, її й комора. У свою кімнату Ліаніса ніколи не дозволяла ходити, навіть зазирати, кажучи що це дівчача схованка і там не те що я повинен бачити. Но в цей раз кімната була відчинена, і там був пройомчик в ній. Через котрий я побачив дещо дивне.

На мить я зупинився і глянув за спиною чи немає дівчини. Ні, вона шумить на кухні, тому я підійшов до її дверей, та як можна тихіше приоткрив більше, щоб зазирнути, і те що я побачив мене налякало. По тілу почали скажено бігати мурашки, сердечний ритм частішав. Фото, фото на її стіні. Це той день коли мене фотографували вночі. Руки почали тремтіти і я зайшов в глибину кімнати, від чого жахнувся ще більше. Мої зниклі речі знаходились на її ліжку, навіть спідня білизна, над ліжком фото мене на вулиці, як я йшов вечорами від репетитора, та навіть як у нього сидів! Невже цей переслідувач, на котрого я жалівся Лі — це і була вона?

Я став розглядати кімнату більш краще і все що я бачив, викликало у мене страх, кінцівки почали мерзнути, як і я сам. Тремтів, як мале цуценя без матусі. Хотілося піти й втекти, але цікавість..Я побачив на столі дівчини, щоденник. Зазирнувши туди, на рандомну сторінку, її слова..”Його запах такий чудовий, він викликає у мене задоволення. Кожну ніч коли я засинаю з його речами, мені так подобається уявляти, що це він поряд з мною. Ох, а яке тремтіння викликає коли я засовую в себе два пальці та уявляю що це він. Такий грубий та ненасичений” після прочитаного я відкинув від себе це жахіття. Чому? Чому саме вона? Я..Мені здавалося..

Треба йти. Хутко. Треба тікати звідси і припинити з нею будь-які зв’язки. Заблокувати в соцмережах, лягти на дно вдома, може подати навіть заявки в коледж, щоб не бачитися ніколи. Но повернувшись обличчям до дверей я побачив її — Лі. Вона стояла в пройомі кімнати та злісно на мене дивилась, наче мене хочуть вбити. Її погляд був таким голодним і гнівним, руки вона склала перед грудьми. Я від несподіваності подався назад та спиною уперся об її стіл. Я ніколи не був так сильно нажаханий як зараз.

— Я тобі казала, щоб ти сюди не заходив, пам’ятаєш? – вона ніжно посміхнулась, а я лише угукнув, не маючи сил нічого сказати їй в відповідь. Ліаніса пройшла вперед, заходячи в кімнату, трішки наклонив голову в бік, наче намагаючись зрозуміти що я відчуваю і коли зрозуміла, почала хіхікати, закривши за собою двері. “Це кінець” – подумав я. Що від неї очікувати я не знав, бо Ліа котру я знав, весь цей час була не нею. Я зовсім її не знав. Тепер не знаю чого очікувати.

Дівчина закусила нижню губу, починаючи повільно до мене підходити, а мені нема куди рятуватися, тікати. Я в пасці, як нажаханий кролик перед лисом, котрий зараз почастує смачненькою плоттю.

— Знаєш, любий..- почала вона, бувши вже перед мною — Я не хотіла, щоб ти це побачив так скоро, я планувала дочекатися вечора, але всі мої плани, ти, як завжди руйнуєш — її погляд був таким засмученим, особливо інтонація голосу – приходиться імпровізувати — я не розумів, що вона мала на увазі, як несподівано нозі почулась різка сильний біль. Не помітив, як вона дістала з пазухи ножа, дивився в очі й пожалкував. Я її не знаю справжню. Моя Ліа..Так не зробила б.

Викрикнув від болю, різко в моєму роті опинились два пальці, котрі в горлянку втолкували таблетки, чотири, великих, несмачних таблеток, котрі примусово мене заставили їх проковтнути. Вона так само різко їх витягнула, і я схопився за ногу, з котрої йшла кров. Коли встигнула витягнути ножа? Я зовсім не помітив — Чо..му? – спитав я, з тремтінням в голосі, від болю і наляканості.

Лі здивовано на мене подивилась — ти досі не зрозумів? – вона сказала це так злісно, наче я не слухняний учень, котрий не розуміє теми уроку. Наче тендітна особистість, котра мені таковою здавалося, різко схопила мене за коси, беручи їх в кулак, та вдарила з всієї сили об стіл — невже ти такий тупий?! – знову удар. Я схопився рукам об краї намагаючись упиратися, але по тілу проходила слабкість. Тіло м’якло. Голова від ударів почала боліти — Я кохаю тебе, дурень! – Мене відкинули на ліжко, котре було поряд зі столом, і як неповна невдаха, вдарився знову об стіл.

Цікаві прояви кохання, Лі.

Вона стояла перед мною, тримаючи окровлений ніж в руках і дивилась то на нього, то на мене — два.чортових.роки! Я кохаю тебе! – криком з нотами істеричності проговорила вона — А ти. ТИ! Ніколи не дивився на мене як щось більше! – у мене не було сил протестувати, сили зникали. Її це дратувало, тому вона почала бити мене рукою по обличчю, щоб я дивився на неї — ТИ ніколи не цінував мою любов! ТИ! Ніколи не ХОТІВ мене! Якихось повій! – Знову удар, більше як ляпас, по лиці — Чому не я?!

Істерика. Вперше бачу. Вона була, на перший погляд, стриманою людиною, не конфліктною. Но, зараз, наче перед мною інша людина. Дівчина почала плакати, гучно плакати, тупаючи ногами як дитина по полу, криком кажучи “Чому не я?!”, “Чому ти мусиш мене це робити?!”.

Ліа..Мені шкода. Я не хотів. Вибач.

Але у мене немає слів щось казати, від болю, шоку, та ліків котрі мені дали. Відчуваю себе овочем. З останніх сил, котрі були, я простягнув їй руки, щоб обійняти. Мені було так боляче дивитися на її сльози. Я відчував як на душі наче ножем проводять. Дівчина в зглянула на мене, як маленька нещасна дитинка, і відразу кинулась в обійми. Тикнувшись мені в плече, вона хникала, продовжувала питати те саме, що і раніше. Прикрив очі, я вдихнув цей лавандовий аромат її кос — Вибач.. – сказав я, з соромом і тремтінням.

Різко її заплакане обличчя опинилось перед мною, вона дивилась прямо в очі й..поцілунок. Її язик почав хазяйнувати, але мені було не приємно, я лише мичав. Вона робила це грубо, я відчував як вона наче намагається впихатися ним в мою горлянку, зуби бились об мої, від чого неприємні мурашки ходили. Я намагався відвернутись, але дівчина схопила мене за обличчя своїми ніжними руками та тримала, поки катувала мій рот. Тепле лезо, сповнене моєю кров’ю торкалося мого вуха. Навіть не знав, на що мені реагувати. Но, дівчина дала відповідь.

Розірвав поцілунок, вона задоволено хіхікнула, та облизалась. Її губи опинились на моїй шиї. Спочатку це були поцілунки, потім засоси й в кінці вже укуси. Болючі, не ніжні, як робили це інші дівчата. Вона прокушувала мою плоть. Рука почала знімати з мене кардиган. Мене хочуть зґвалтувати?

Байдуже.

Її дихання ставало тяжкішим та сильнішим. Наче збуджена, хоча про це говорило, те як вона почала тертися на моїх колінах. Почуття страху перейшло в байдужість. Я усе одно нічого не міг зробити, лише все відчувати.

— Я хотіла, щоб це було романтичніше, любий — прошепотіла мені на вухо Ліаніса. Я видав з себе “мгм”, нащо був знову самовдоволений смішок. Сподіваюсь після цього я ніколи більше її не побачу. Мій погляд з її чарівних кос, перейшов на стіну, де були постери, в перемішку з моїми фото, і деякими з нею. Там ми такі щасливі. Не можу повірити, що це робить мені близька людина. Хотілося розридатися, але і на це не було сил.

Панянка вирішила оцінити що ще можна з мною зробити, тому відсторонилась від мене, розглядаючи. Її ніж розрізав, вже колись білу футболку, відкривши погляд на моє тіло — Думаю це тобі не потрібно, любий — з задоволенням проговорила. Їй це справді приносило задоволення. Хвора.

Но, вона нічого не робила, лише проводила рукою по моїм грудям та животу. Від чого я глянув на її обличчя. Там була зацікавленість. Но мене дещо бентежило, і це ніж котрий досі в її руках. Відповідь довго себе не шукала.

– Знаєш, я розумію, що після цього, ти підеш, втечеш від мене. Кинеш як всі. Я хочу відчути та почути тебе усього — вона казала це рівно і спокійно. Нахмурив брови, я був впевнений, що зараз станеться зґвалтування і мене напевно десь зачинять.

Я її недооцінював.

Різкий удар ножем в живіт. Біль. Біль. БІЛЬ. Вона була тупою і протяжною. І я почув як моя плоть рветься. Не виймаючи ножа з мого живота, дівчина почала його вести до серця, цим розриваючи мене повністю. Через біль навіть сил крикнути не було, я стогнав, плакав, поки відчував як мене просто розпороли. Коли це закінчиться. Я хочу померти, мамо, тато, я хочу померти.

І заплющив очі, останнє що я відчув, як її рука залізла в мої нутрощі. Більше нічого. Ніяких сил, болю. Я не міг розплющити очі навіть. Лише пустота. Я вмер? Сподіваюсь.