Зламана квітка

Вона піднялася з лави та спокійно попрямувала нагору, тому що вирішила  залишитися у замку, щоб обороняти місце, котре стало їй домом. Серце билося рівно, а холоднувате нічне повітря, котре вривалося в ще відчинені вікна, лише підбадьорювало.  Це дивно, але Лаванда Браун, котра впадала в істерику через смерть кролика або невдалі стосунки,  цього вечора була сміливою та впевненою в собі як ніколи. Дівчина розуміла – якщо вона зараз не стане на захист Гоґвортсу та сяде на потяг – то ніколи собі цього не пробачить. Адже кожна людина в цьому древньому замку зараз тримала в своїх руках майбутнє.

Вона стояла на внутрішньому балкончику разом з професоркою Трелоні та Падмою Патіл, коли смертежери проламали лінію оборони та мерзотний Фенрір Ґрейбек вищирився перед ними своєю гнилозубою усмішкою, якраз після того як в нього влучило заслабке для нього закляття «Ступефай» – Падма вирізнялася швидкою реакцією.

Лаванда навіть не встигла підняти паличку, аж раптом вовкулака накинувся на неї та сильно вкусив в плече. Дівчина закричала, інстинктивно потягнувши Фенріра на себе, тим самим збивши з рівноваги і його, і себе. Величезний вовкулака перечепився через балясину і впав на півповерха нижче – головою донизу та  разом зі своєю жертвою. Почувся гучний брязкіт розбитого скла та слова заклять, котрі літали в повітрі, розтинаючи нічну тишу. Серед низки голосів, які змішалися в дивну какофонію, Лаванда почула і голос Герміони. Вже наступної миті професорка Трелоні, завжди відсторонена та дивакувата, направила кілька кришталевих куль на Ґрейбека звідкись згори, тим самим добивши пораненого вовкулаку.

Лаванда погано орієнтувалася, що відбувається.  Трохи обабіч вели бій чарівники, серед яких дівчина впізнала професора Флитвіка, Кінґслі та Парваті. Зі стогоном вона сповзла з тіла Фенріра, розуміючи, що всім зараз не до неї, оскільки смертежери не давали спуску. Її рука натрапила на якусь скляну річ, на обличчі було розбите скло, але дівчина не звернула на це увагу. Лаванда тихо відповзла у найближчий коридор, схований за гобеленом, і тільки там наважилася глибоко вдихнути.

-Тихо…Тільки долинають голоси…Дивно – я тут сиджу в тиші, а вони там ведуть кривавий бій…За пару десятків кроків, – уривчасті думки плуталися в голові дівчини, утворюючи місиво думок.

Раптом Лаванда застогнала від болю, повільно сповзаючи по стіні – адреналін закінчив свою дію, уступивши місце реальним відчуттям. Вона покосилася на праву руку і зойкнула – а тоді закусила губу, на котрій вже запеклася кров. Крізь роздерту мантію виднілися понівечені м’язи, глибокі подряпини та укуси на уцілілій шкірі нагадували якийсь чудернацький візерунок, а трохи вище ліктя, де натиск зубів вовкулаки був особливо сильним, виднілося щось біле серед кривавої маси – Лаванда розуміла, що це кістка, але її мозок вперто ігнорував цю думку. Кров стікала по посинілих пальцях, повільно скрапуючи на землю. Дівчина рефлективно спробувала затиснути вцілілою лівою рукою праву, але мозок запротестував новим розрядом болю, котрий вигнув її спину дугою.

– Тепер я стану вовкулакою…Страждатиму щомісяця…Але ж професор Люпин п’є це зілля, то може і не так страждатиму, – думки роїлися в її голові, не даючи їй втратити свідомість чи впасти в цілющі обійми Морфея.

За кілька хвилин біль стих. Лаванда скляним поглядом обвела підлогу в примарному світлі маленького канделябра – довкола неї була калюжка крові. Червона рідина текла маленькими струменями по занімілому передпліччі і дівчина заворожено стежила за її рухом – було в цьому щось знайоме – все одно, що стежити за перегонами крапель по вікні. Різкуватий запах іржі з сіллю змушував здригатися, права рука тепло вібрувала. Раптом з поли мантії викотився дивний зелений камінь – Лаванда напружила очі і впізнала смарагд з розбитої клепсидри. Отже – мінус всі бали Слизерину.

– Тихіше стало…Де всі? Може Гаррі вже вбитий? Ні…ні…Я знаю, він знищить цього Відом…Волдеморта…Герміона…Вона мене врятувала від Фенріра…Добра, мила Герміона…Тепер треба буде подружитися з нею…Тільки хай мене знайдуть мадам Помфрі або ще хтось надійний…Вони скоро будуть тут…знаю, – Лаванда і її думки, здавалося, існували незалежно, але дівчина змушувала працювати свій розпалений мозок.

Вона сповзла ще більше і вирішила прилягти на холодну підлогу. Так добре…Подалі від цієї крові…Поспати б трішки, а тоді хтось прийде…Сон лікує, так всі кажуть…

Лаванда спрямувала затуманений погляд на стіни. Дивно, чому вони кружляють, значить в школі не тільки картини зі статуями зачаровані. Світло від канделябра неприємно різало, тому вона повернула голову в інший бік.

-Чудово…І більше нічого не болить…Надіюся зараз хтось прийде…Скільки ж це крові в мені? Тече і тече…Тримайтеся, Дамблдорова Армія, я буду з вами навіть в думках, хай я завжди  була не особливо розумною і сильною, але я знаю – Гоґвортс вистоїть і за кілька днів ми сидітимемо в Кабанячій Голові – як тоді в 1995 – і зі сміхом згадуватимемо цього бовдура Волдеморта і його банду,  – Лаванда шепотіла сама до себе, вона з останніх сил витягнула здоровою рукою якесь металеве кружальце з бічної кишені, затисла його в руці і заплющила очі. Треба поспати, так швидше відновлюються сили, а мадам Помфрі і не таке лікувала. Треба…поспати…травень і молодість все вилікують…О, Бінкі, ти живий? Ти прийшов до мене, щоб погратися? Ходи сюди, кролику….

За півгодини в коридорчику пролунав вереск. Парваті, заливаючись слізьми, вчепилася в рукав мадам Помфрі:

-Ви її вилікуєте…ВИЛІКУЄТЕ?

Лаванда лежала бліда-блідюща, усміхаючись, кров зафарбувала її світлі кучері в багряний колір, а права рука нагадувала фарш. Мадам Помфрі зрозуміла – надто велика крововтрата, тут не зарадиш.

-Міс Патіл, не плач. Я вже нічого не вдію. Лаванда вже там, де нема ні болю, ні війни, – до горла медички підступив клубок. – Зараз ми її заберемо звідси.

Парваті, гучніше заплакавши, підійшла до мертвої подруги. Лаванда щось міцно стискала в руці. Придивившись, Парваті побачила монету ДА – на металі запеклася кров з руки дівчини та яскраво горіла сьогоднішня дата.

Лаванда так і не покинула Дамблдорову Армію.