Header Image
    Жанр: Фентезі
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    1.  Ханукі прокинулася від нестерпного болю, розгублено озираючись по полю, де була тільки вона з Юмі нікого більше не було. Її серце забилось від страху, коли вона почала будити непритомну подругу, кричачи її ім’я все голосніше. Хоча тіло Юмі було теплим, її мовчання сприймалося як загроза. Ханукі зі сльозами на очах піднімала її, готова прощатися, коли раптом дійшов її тихий голос: “Ти чого?”

    Вона раптово прижала її до себе ще міцніше. “Де ми? Як ми тут опинилися?” — збентежено запитала вона. Коли вони згадали, що сталося вони зрозуміли, що Годжьо не було поруч, а їх оточувало порожнє поле. І тоді погляд Юмі став злішим і рішучим сказати все свої подрузі.

    “Про що ти думала, Ханукі, коли використовувала цю техніку?” — її слова звучали більше зліше. “Чому ти так зробила? Хіба ти не знаєш, чому її заборонили? Ця техніка може змінити хід подій але так, само погубить багато життів!” Руки Ханукі стиснули одяг, її очі наповнилися сльозами. “Ти думаєш, що я про це не знала? Але що мені залишалося робити? Мій брат був на тому полі бою. Він міг померти. Я мусила щось зробити. Він єдиний, хто мені по-справжньому близький!”

    Юмі слухала і не могла зрозуміти, як її подруга могла мати таке егоїстичне прагнення пожертвувати все заради брата. “Але ти говорила: ‘Якщо треба, пожертвуй одним, щоб врятувати тисячі.’ Ми маємо це зробити,” — відповіла Юмі, її голос дрижав від емоцій.

    Ханука опустила голову, дивлячись на землю. “Так, я знаю, що так говорила. Але це так важко… Дуже важко. Я не могла спокійно дивитися на це.”

    Юмі на мить мовчала, намагаючись зрозуміти. “Ти поставила під загрозу всіх нас через свого брата. Чи варто це було того?”

    Ханука глибоко зітхнула, очі її блищали від сліз. “Я не знаю. Можливо, ні. Але в той момент я не могла думати ні про що інше. Я просто хотіла його врятувати.”

    Юмі подивилася на Ханука з сумом і гнівом. “Ти завжди казала, що наше завдання — думати про загальне благо. Як ти могла так змінити свої принципи?”

    Ханука витерла сльози з очей і зітхнула. “Юмі, ти маєш рацію. Я зрадила свої принципи. Але коли справа стосується родини, розум відходить на другий план. Я не виправдовую себе, але прошу тебе зрозуміти.”

    «Зрозуміти тебе? А ти хотіла зрозуміти мене, коли Юджі став проклятим? Що ти казала тоді, пам’ятаєш? Що якщо він не помре, то погубить інших?» — Юмі тремтіла від люті.

    Ханука стиснула свої штани так сильно, що суглоби побіліли. Сльози знову залили її очі: «А хіба я не була правою? Це все сталося через те, що Годжьо не послухав старійшин і зробив усе, щоб уникнути його смерті.»

    «Ти зараз серйозно?» — Юмі не могла повірити своїм вухам.

    «Так, — Ханука витерла сльози. — Все могло б статися інакше, якби мій брат не був таким упертим.»

    «Твій брат дійсно дуже впертий, надокучливий, самозакоханий егоїст, і, напевно, єдина людина, яка його любить, це ти.»

    Ханука знову зітхнула, відчуваючи, як слова Юмі ранять її серце. «Можливо, ти маєш рацію, Юмі. Мій брат далеко не ідеальний. Але я люблю його не за те, ким він є, а за те, ким він міг би бути. Я бачила в ньому доброту, яку ти, можливо, ніколи не побачиш. Ми всі робимо помилки, і він теж. Але якщо ми не будемо прощати своїх близьких, хто ж тоді це зробить?»

    Вона відвела погляд, намагаючись стримати новий потік сліз. «Я знаю, що багато з того, що сталося, можна було б уникнути. Але тепер у нас є тільки одне завдання — знайти вихід і зробити все можливе, щоб виправити наші помилки. Я прошу тебе, Юмі, давай спробуємо діяти разом, а не звинувачувати один одного.»

    «Так, — погоджуючись з її словами, промовила вона, — завдяки Сатору мій брат живий.» Вона сіла поруч, зітхнула і подивилася в небо.

    “Мій брат не рятував би його, якби не вважав його сильним. Слабаків він не рятує. Тільки сильні мають право жити,” — Ханука взяла свою подругу за руку. — “І ми з тобою дуже сильні й швидко виберемося звідси.”

    Вона на мить замовкла, дивлячись кудись вдаль.

    “Мого брата ми швидко знайдемо, він сам дасть про себе знати. Але нам треба дізнатися, де саме ми знаходимося.”

    “Тут спокійно, значить ми не в Японії,” —

    Юмі і Ханука оглянулися навколо. Вони стояли на краю широкого поля, усіяного високою травою, яка ніжно хиталася на вітрі. На горизонті виднілися гори, а трохи ближче – густий ліс. Над головою висіло чисте блакитне небо, лише подекуди вкриваючись легкими хмаринками. Поле здавалося спокійним і мирним, але це тільки додавало їм впевненості, що вони далеко від знайомих місць.

    Раптом із лісу, що розташовувався неподалік, вийшов чоловік.

    – Ей, що ви тут робите? – запитав він, підходячи ближче і уважно розглядаючи двох дівчат.

    Звідки він тут взявся?

    ⁃ Він прийшов з лісу.

    ⁃ Подивися на його одяг, він ніби не з 21 століття.

    ⁃ Ти про що?

    ⁃ Його одяг — льняний та без кольору.

    ⁃ Ти про що? — Ханукі не розуміла, про що говорить її подруга.

    Юмі пішла назустріч незнайомцю і запитала:

    ⁃ Перепрошую, який зараз рік?

    ⁃ …

    ⁃ Що? Це не може бути…

    ⁃ Ханукі, що ти натворила? Ми опинилися в минулому. А може, твій брат в іншому часі?

    Юмі відкинула рожеве волосся з обличчя та зажмурила свої карі очі.

    ⁃ Звідки ви тут, дівчата? І чому ви так дивно вдягнені?

    ⁃ Ми б самі хотіли знати…

    Чоловік здивовано дивився на них. Його одяг був простим, із грубого льняного полотна. Він мав довгу бороду і втомлений погляд.

    ⁃ Ви справді не звідси? — запитав він, його голос був глибоким і спокійним.

    ⁃ Так, ми з іншого часу, — відповіла Юмі, намагаючись залишатися спокійною. — Ми не знаємо, як потрапили сюди.

    ⁃ Це дуже дивно, — промовив чоловік, поглядаючи на їхній сучасний одяг. — Ви повинні бути обережні. Це небезпечний час.

    ⁃ Що нам робити? — запитала Хані відчуваючи наростаючу паніку.

    ⁃ Спочатку, вам треба знайти притулок і зрозуміти, де ви. Я допоможу вам, наскільки зможу, — чоловік запропонував їм свою допомогу з добрими намірами.

    Дівчата обмінялися поглядами, розуміючи, що їхня ситуація була набагато складнішою.

    ⁃ Ні, дякую, ми самі знайдемо дорогу. Не підкажете, де тут найближче село?

    ⁃ Звісно, якщо підете прямо і потім праворуч біля озера, там буде село. Можу провести вас.

    ⁃ Ще раз, дякую, — відповіла Юмі. Вона відчувала, що краще вони підуть самі.

    ⁃ Добре, але будьте обережні. Постарайтеся прийти до вечора, бо коли настане ніч, демони вийдуть зі сплячки. Тоді вам не допоможуть навіть молитви.

    ⁃ Хто? — Юмі прикрила рот подрузі.

    ⁃ Добре, ми все зрозуміли. Постараємося прийти якнайшвидше. Ходімо, — сказала вона.

    ⁃ Що ти робиш? — запитала Хані, обережно озираючись навколо.

    ⁃ Ти не бачиш? Він дивний, — відповіла Юмі, прискорюючи крок. — Я не хочу довіряти першому зустрічному. Можливо, він має приховані мотиви.

     

    – Та ні, виглядав нормально.

    – Окей, я просто хотіла поговорити.

    Що ти думала, коли перемістила нас

    сюди?

    – Еммммм…

    – Що “ем”?

    – Можу я не відповідати на це питання? – її очі блукали по землі.

    – Ні, не можна, — Юмі зупинилася і подивилася на Ханукі з рішучістю в очах. Її голос був мʼяким, але

    наполегливим. — Про що ти думала?

    Ханукі уникала відповіді, дивлячись на дерева навколо. Вона відчувала, як тиск питання важив на її плечах.

    – Я… просто не знаю, Юмі, — нарешті

    сказала вона. — Все сталося так

    швидко, і я не мала часу подумати.

    ⁃ Ти жартуєш, так?

    ⁃ Еммм… так, — відповіла вона невпевнено.

    ⁃ Ахаха, так, це було дуже смішно, бо я вже подумала, що ти перемістила нас не туди

    ⁃ Ну, звісно… — Ханукі протягнула слова так тихо, що їх ледь було чутно. Вона почала нервово перебирати руками. — А якщо я, чисто теоретично, не продумала все до деталей і нас перемістило невідомо куди?

    ⁃ Це чисто теоретично? 

    ⁃ Не зовсім, так…

    ⁃ Ти зараз із мене знущаєшся? Тобто, ми зараз десь невідомо де?! — Юмі виглядала розлюченою, її очі блищали від гніву. 

    Ханукі спробувала заспокоїти Юмі, але її слова звучали невпевнено.

    ⁃ Я просто хотіла врятувати брата, і ти сама винна, що полізла куди не треба…

    ⁃ Врятувати брата? Ти серйозно?! І тепер ми невідомо де — Юмі обхопила голову руками, намагаючись впоратися зі своїми емоціями. — Ти хоч розумієш, в яку халепу ми потрапили через твої дії?

    Вона закотила очі, і її тон звучав роздратовано та безнадійно.

    ⁃ Ти вже сто разів про це говориш.
    ⁃ А до тебе все одно не доходить! — вона потерла свої очі, зітхнула і додала: — Забудь, нам треба знайти село, про яке говорив той чоловік.

    Вони йшли досить тихо, ні одна не вимовила ні слова. Навколо них стояв густий ліс, вони йшли достатньо довго, що зустріли сутінкаки. Дерева височіли, їх гілки, переплітаючись, створювали майже непроникний покрив. Листя шелестіло під їхніми ногами, і лише іноді чулися звуки лісових мешканців. Вони йшли так довго, що поступово ліс почав занурюватися в темряву.

    Раптом, крізь дерева, вони побачили озеро. Вода в ньому відбивала останні промені сонця, створюючи ілюзію, ніби озеро горіло м’яким золотом. Над водою висів тонкий туман, а над поверхнею озера перекидався старий дерев’яний міст, який, здавалось, тримався на останніх силах.

    Раптом тишу порушили крики чоловіка, які поволі стихали.

    ⁃ Ти це чула? — запитала Юмі, зупинившись на місці.

    Хані подивилася в бік, звідки долинали крики, і обидві побігли туди. Картина, яку вони побачили, була жахлива: великий монстр, схожий на павука з людським обличчям, тримав у зубах руку, а біля нього лежав окривавлений хлопець, який кашляв кров’ю.

    ⁃ Це прокляття? — здивувалася Юмі.

    Хані швидко зорієнтувалася і використала «Сніговий вихор проклять». Вона зосередила всю свою енергію, викликавши магічний вихор з льодових часток, що крутилися навколо монстра, намагаючись прорізати його. Однак це не допомогло — монстр тільки розсміявся.

    ⁃ Ви не демони, але вмієте таке, ахах! Нова їжа підійшла швидко! — він реготав, відростивши собі частину тіла.

    ⁃ Що?! — Юмі була в шоці, її очі розширилися від страху.

    ⁃ Меч… мій меч… — раптом тихо пролунав голос хлопця.

    Хані ще не відійшла від шоку, що її техніка не спрацювала, але Юмі швидко зорієнтувалася. Вона дістала меч і розрізала шию монстра. Він розсипався на попіл.

    ⁃ Повідомте моїй сім’ї… моє ім’я… Такаші… — хлопець замовк, його голова впала на бік.

    Хані підбігла і пробувала його пробудити, тримаючи його плечі.

    ⁃ Він помер, напевно це його ім’я. Але як ми повідомимо, не знаючи, кому? — з розпачем промовила вона.

    ⁃ Що це за світ? Чому моя техніка не спрацювала? Це прокляття настільки сильне? — запитувала себе Хані.

    ⁃ Може, це не прокляття, але цей меч допоміг убити його. Ходімо. — Юмі озирнулася через плече. — Ти йдеш?

    ⁃ Його треба похоронити. Ми не можемо залишити його ось так, — впевнено відповіла Хані.

     

    0 Коментарів