Забута сила музики

За наказом Короля Артура, у Жуківцях підвищили кількість охорони, утім, як потім здалося головнокомандуючому, в цьому більше немає потреби: дівчинка з містичним волоссям не мала ніякого відношення до музики, як їм здавалося, тому, щоб не переплачувати, охоронців скоротили. З того моменту, минуло 7 років.
***
9 липня, день. В цю пору, люди вже потроху збирають жито з полів, а пастухи виводять господу на двір, прийняти даровану Богом траву та сонячні ванни. До речі, про зірку, яка зігріває нашу Землю: воно поводило себе так, ніби жорсткого дощу і не було, лише деякі краплини роси могли нагадувати про минулі хмари. Нарешті, я дійшла до містечка, яке сьогодні, на диво, було живим.
Мене звати Тамара Варяга, та всі називають мене Томою, тому до такого звертання я частіше звикла. Моя посмішка, ніби відчувала, що сьогодні щось станеться, саме в цей день, коли йде сезон чистого неба й мушу визнати: як мені хочеться, щоб скоріше хмари могли закрити нещадне сонце, проте, маємо, що маємо. Як завжди, Жуківці зустрічає мене фонтаном, в якому колись була вода та навіть золоті риб. Одного разу, люб’язна кішка, довгий час, спостерігала за рибками, як вони стрибали та плавали собі й коли з’явилася вдала нагода – схопила одну та потягла за собою, інша, через відчуття самотності, померла й хижак теж не втрачала можливість знову. Я не засуджую кішку: хазяйка померла, нікому не було діла до неї, тому і не годувати її. Після випадку, з нею бігали два кошенята, яких я давно вже не бачила.
Відійшовши від фонтану, я пішла до магазину тканин, власниця якої була надзвичайно хорошою та милосердною. Місцеві знають її як Поліну, а для мене вона тітка Полі, жінка з неймовірною посмішкою. Коли вона мене помітила, теплі карі очі зустріли мене з добротою та люб’язністю, як в них не закохатися? В середині мене, розлилося неймовірно тепле відчуття, хочеться лише посміхнутися їй у відповідь.
– Добрий день, тітко Полі, – мовила я, продемонструвавши низький уклін, – Мене Анна попросила забрати тканину, яку вона замовляла з Бажаних островів.
– Привіт, Томо! – обіймаючи, відповіла власниця волосся кольором аметисту, – Щойно прибув корабель і я тільки-тільки розпакувала тканину, постривай трохи, я її зараз принесу!
Як бджілка, побігла жіночка, в обіймах якої, я ледь не впала в сон. Пам’ятаю, як Анна розповідала мені, що раніше тітка Полі була її ученицею, що не є дивно, утім, на відмінну від моєї мати, тітка змогла привернути увагу корони Октавії, тому живе вона добре. Вже через хвилину, на столі лежала тканина, кольором індиго – це було щось з чимось! Такий насичений та темний, а якість… Я не могла відвести погляд від швейного матеріалу.
– Ти не знаєш, – почала власниця магазину, – Для чого твоїй мамі стільки тканини?
– Напевно вона хоче собі пошити сукню, – відповіла я, – Скоро у мого брата буде завершення навчання у школі, тому вона хоче прийти гарною.
– Я розумію, але тут точно вистачить на дві сукні, навіть з половиною, скажімо.
На секунду, у мене був подив від почутого; та теплота, яка була, перейшла до колючого, небажаного відчуття. Стривай но, мені не потрібно тут засмучуватися, поряд тітка Полі, вона не винна в цьому й ніяк не повинна сприймати це на свій рахунок.
– Напевно, – мовила я, намагаючись тримати посмішку, – Решта піде на костюм Захару. Він як-не-як, випускник у нас, тому теж має бути гарним.
– Як я не здогадалася? – мовила собі під ніс тітка Полі, – Це все пояснює. Що ж, гарно відсвяткувати випускний брата!
– Дякую! Гарного дня!
З цими словами, я вийшла з крамниці, відчуваючи, як серце шалено калатало, утім, тканина у мене, а це значить, що я можу зайнятися своїми справами. Ніби нагадуючи мені, про що я думаю, я стала свідком такої ситуації: якийсь хлопчик дмухав у пусту пляшку з під вина і так виходив дивний звук. Охоронець, який був поряд, забрав скло у хлопця, та нагримав на нього, зі словами: «Ніякої музики!». В результаті, малеча втекла, а чоловік у збруї підкидував пляшку, а потім подивився й на мене своїм злим поглядом. Я лише втекла поглядом, дивлячись на новий магазинчик чаю, який нещодавно з’явився й охоронця відволік чоловік, який тягаючи ящики, свистів собі під носа. Це був хороший шанс зникнути з поля зору.

Хоч з того невдалого концерту минуло 7 років, варта все ж полюбляє спостерігати за мною, коли я в Жуківцях, і це не дивно, бо в кого ще є таке блакитне волосся як у мене? Як би мені не хотілося, а виділяюсь я конкретно, тому я намагаюся завжди зав’язувати пасма у хвіст, щоб пишність не пхалася у вічі. Проте, знову ж таки, це не основна причина, чому я стала популярною серед охоронців, бо всі пам’ятають, як зі звичайної посудини лилася невдала мелодія, яку не оцінили музики, проте неабияк насторожує усіх досі. Спочатку, коли тато ще не поїхав на заробітки на Бажані острови, охоронці приходили до нашого дому, до Старої Рудні, та Анна їх запевнила, що вся «дурь» за музику у мене вилетіла, особливо коли я цілими днями прибираю у хаті. Це звучало переконливо, тому через два тижні, наш дім та поселення вже не турбували підозрами. Утім, рік назад, Король Артур підписав закон про те, що будь-який посуд або річ, які можуть робити якісь звуки, має працювати за призначенням, а не дмухати в нього, або стукати по ньому. Як приклад, в пляшку неможна дмухати, а по коробками неможна стукати, таких прикладів дуже багато, але те, чим я займаюсь – виходить за край дозволеного.
Бар «Кривий Ріг», прекрасне місце, де чоловіки можуть напитися досхочу та кричати, як душа побажає. Галас настільки великий, що за ним нічого неможливо розчути, навіть струни інструментів. Я постійно дивуюся, чому біля цієї місцевості мало охорони, але це мені на користь, бо при такому розкладі, я можу спокійно собі приходити до смітника бару, піднімати простирадло зі старої бочки та брати… Що? Лютню? Та невже! Звідки тут взялася лютня? Звісно, ця лютня – моя, я тут її залишаю та мало того: я на ній граю. Чи законно це? Звичайно ні, однак коли мене це зупиняло?
Пам’ятаю той день, коли у мене з’явилася ця лютня: 5 роки тому, як я разом з Анною та Захаром пішли до Жуківців щось скупитися та я побачила, як старенький дідусь грав собі мелодії на вулиці на цій лютні. Що дивно було, так це те, що варта ніяк не реагувала, ніби їй було байдуже. Коли Анна разом із Захаром відійшли, я не посоромилася підійти до дідуся й розпитати його, що про нього, як він грає на тому інструменті (тоді я не знала, що то лютня). Він люб’язно все мені розповів про те, що він грає, на чому, розповів про будову лютні та її особливості. Я ненароком мовила раптом: «Хочу теж грати на цій лютні», й дідусь відповів мені: «То чом би мені тобі її не віддати?». Нажаль, в той момент мене погукала Анна, й коли я повернула голову та подивилася знову на місце, де сидів дідуся – його вже не було на місці, він безслідно зник. Благо, я повернулася туди наступного дня, й хоч того дідуся не було, він залишив лютню під покривалом(дивно, що ніхто не помітив її раніше), й з того моменту, я почала потайки грати на цьому прекрасному інструменті. Як би мені кортіло ще раз зустрітися з цим дідусем хоч раз, бо він мені подарував не тільки дерево та струни – а увесь світ. Шкода, що я не знаю його імені.
Нарешті я покінчу з ліричним відступом, та почну свою гру на лютні. Нехай це і музикою назвати не можна, я це давно зрозуміла, ще 5 років тому, проте мені подобається, як воно лунає, більш того: я не можу без цього жити. Як зазвичай, я сіла на трухляву бочку, правильно взяла лютню, та заплющила очі. По черзі, я зачіпляла своїми не ніжними пальцями по струнам, уявляючи перед очима різні барви. Я не знаю, як це можна пояснити, проте коли я закриваю очі та граю, то бачу як кожний звук має особливе забарвлення та чим якісніший він, тим яскравіший. Якщо так подумати, я завжди граю заплющеними очима й бачу унікальні феєрверки… Така гра моєї уяви, ще більше спонукає мене грати, грати й ще раз грати, поки мої очі не зголодніють за сонячним світлом.
На щастя, кожна струна мала якісний звук, тому вже точно зможу щось таки заграти. Подих, й тепер я видихаю струнами лютні. Синій, червоний, тривалий білий, повторювальний жовтий і кольори іноді повторюються. Пальці однієї руки перебирають струнами в хаотичному порядку; в такому ж порядку й інші пальці іншої руки затискають жорсткий матеріал, міняючи звучання. Таке відчуття, ніби я завчила розміщення кожного звуку, і я не здивуюся, якщо це дійсно так.
Мелодія добігає кінця, а мені моторошно відкрити очі. Все ж, мені довелося їй відкрити, бо все, що я могла зіграти – я вже зіграла. Часу, щоб придумати щось нове у мене немає, бо Анна може запідозрити, чому мене так довго не було, тому на сьогодні гра завершена, так я думала, однак як тільки я вже склала лютню в бочку, я раптом почула поміж галасу бару задіяну струну. Що це, може мені здалося? Ні, це не одна струна, а ціла мелодія, але як це можливо? Рефлекторно, я повернулася до бочки з лютнею та знайшовши потрібну струну та лад повторила за першим звуком.  Так, це був якісний звук! Він лунає спід землі! Невже це Сатана мене зве у Потойбіччя, щоб укласти зі мною угоду на музику? Якщо так, то не знаю, чи відмовлюся я, проте одне я знаю точно: потрібно знайти джерело звуку!
Оглядаючи місцевість, яку я знаю вже доволі давно, я не помітила нічого нового, тому мені довелося зазирнути в сам бар, можливо там щось грають, однак окрім п’яних чоловіків, та розмов про політику, я нічого не помітила. Повернувши назад до мого місця, я перестала чути той звук.
– Таки мені здалося, – зітхнувши, я похилилася на ручку воза й раптом бруківка, якою я завжди ходила, зникла, ніби хтось відчинив двері.
Ці пів години дивували мене ще більше, й почувши як знову грається мелодія, мої ноги самі спустили мене по сходах. Кам’яні стіни ніби нагадували, що прохід розрахований для однієї людини. Як би не настінні свічки, то усю місцевість захопила б суцільна пітьма, яка поглинає все тепло. Спочатку, мені було моторошно, але як тільки я почула неймовірні та невідомі звуки струн – весь страх миттю зник.   Все ближче та ближче звучання ставало гучнішим, аж поки я не наткнулася на дерев’яні двері. Взяти та просто відкрити їх я не могла, мені не вистачало сміливості, тому я просто лягла на них та прислуховувалась до мелодії. Заплющивши очі, я знову бачила різнокольоровий феєрверк, утім на цей раз він був не мій. Ще б трохи, та я могла заснути, проте мелодія замовкла.
Після тривалої паузи, я чула як хтось щось поставив на стіл, й напевно в цей момент я збагнула, що тут є людина, яка грала мелодію (ну звісно, а хто ще?).  Раптом, я почула голос.
– На цей раз, ти грав ритмічніше, майже не збивався – це був веселий юнацький голос, до якого хотілося підійти та познайомитися. Цікаво, це він так до свого інструмента звертається, чи до самого себе?
– Так, – не очікувано для мене, почувся інший голос, який відрізнявся від минулого своїм холодом, – Дякую.
– Тепер моя черга, чи може зіграємо щось разом? – повернувся перший, напевно зараз він посміхався
– Можна разом, – коротко та чітко відповів інший.
Минуло трохи часу та шуму, поки вони не почали грати. Лунала та самі струни та й та сама мелодія, проте добавилися ще інший звук, який мені не відомий.  Я була зачарована звучанням, це було щось нове та неймовірне! Мені кортілося доєднатися до них й грати на лютні з ними разом! Може вони навчать мене, та я не буду більше грати жахливі мелодії? Я для себе вирішила, що як тільки два хлопці перестануть грати, я відчиню двері та познайомлюся з ними.
– Ти хто? – раптом, я почула дівчачий голос позаду мене. Від несподіванки, я зойкнула та припавши на двері, ті ніби на зло зламалися та впали разом зі мною.
В цю мить музика перестала гратися, а три погляди були спрямовані на мене, як я лежу на їхніх дверях з лютнею та не можу поворухнутися. Коли я підняла свої очі, я зіткнулася з невеличкою кімнатою, яку освітлювали дві газові лампи (а вони багаті!). На стінах було багато паперу, з незрозумілими літерами та символами, які я вперше бачу. Також, були три незрозумілі штуки, на яких був ще папір.
– Ти хто? – на цей раз, питання поставив хлопець, очі якого нагадували блакитну лазур, а волосся літні пшеничні поля. Це його голос був холодним, як і його очі.
– Я Тома… – сівши на двері та чухаючи потилицю, мовила я, – Тома Варяга.
Невдовзі, настала тиша, а я хіба що дивилася на решту. Я для себе зробила висновок, що брунет, очі якого були темними мов найчорніший шоколад, був тим, голос якого був веселішим, його погляд був здивованим та навіть шокованим, а дівчина, волосся якого нагадували капучино та були до плечей, а очі два блискучих смарагди була тою, хто налякав мене, її вираз обличчя був як у холодної королеви, холодніший за першого юнака. Проте, мушу визнати: я закохалася в її зовнішність! Коли я виросту, хочу виглядати, як вона! Найголовніше, що я встигла помітити, так це те, які вони великі… Старші! Набагато старші! Захар навіть менший, а йому 16 нещодавно виповнилося, скільки ж їм? Я могла б довго так сидіти та просто дивитися на них, проте я згадала, що я не сама прийшла. Діставши лютню, я почала говорити до них.
– Можна стати вашою ученицею та навчитися музику, яку ви теж граєте?
Мої слова, спантеличили їй усіх: у хлопця, який й так був шокованим, очі полізли на лоба, дівчина теж здавалося здивованою, один лише русявий намагався тримати свій образ незмінним, утім щось таки змінилося в його обличчі. Можливо, факту наявності лютні не достатньо дня них, тому перед тим, як шокований хлопець щось хотів сказати, я, заплющивши очі, почала грати. Зараз, я орієнтувалася лише на барви перед моїми очима, тому я не збагнула, як почала грати те, що нещодавно чула від інших струн, не моїх, що лунали у моїй кімнаті. Невже я зіграла щось, що може бути схожим на мелодію, не те, що раніше? Це вже великий початок мого навчання!
По закінченню, я нарешті відкрила очі й усі троє стояли поряд та про щось шепочуть. Зустрівшись поглядами усіх, нарешті хлопець з холодним голосом зробив крок вперед.
– Хто тебе навчив цієї мелодії? – мовив він
– Ви, сер. – відповіла я, підсвідомо додавши «сер»
– Коли у мене була така нагода? – продовжив він
– 15 хвилин тому, сер.
– Тобто ти чула, як він грав та повторила тільки що? – перебив інший хлопець
– Саме так, я грала за барвами. – останні слова ніхто не зрозумів, утім це не завадило  продовжити допит.
– Звідки у тебе ця лютня, – озвалася дівчина, голос якої був м’яким, однак одночасно суворим. Я розповіла історію про дідуся та усі не могли збагнути, як це можливо. Було мовчання, а я наважилася та повторила нещодавно сказані мною слова.
– Будь ласка, для мене музика – весь всесвіт. Ви можете мене навчити музиці, якої ви володієте, бо все, що я тільки грала – не можна й мелодією назвати.
Від цих слів, хлопець по центру зізвав своїх приятелів, щоб переговорити, вирішуючи мою долю. З відстані, я ясно бачила як темненький щось махав руками, а дівчина залишалася спокійною як і найвищий з них. Одного разу, коли я безсоромно спостерігала за ним, ми зустрілися поглядами й не знаю, чому, я одразу відвернулася від нього та відчула, як моє тіло горить.
Нарешті, переговори закінчилися, й той хлопець, що був шокованим, вже був усміхнений та розслабленим. Дівчина ж, підійшла до мене ближче, та подаючи мені руку, щоб я встала, мовила:
– Мене звати Надія
– Можна просто Тома – відповіла я, нарешті зустрівшись з її очима близько, що забула навіть, що я вже представилася. Вставши, я почула знову той веселий голос.
– Мене Віктор звати. Тепер, можеш вважати мене своїм старшим братом!
– Тобто, Ви навчите мене музиці?! – радісно мовила я, не стримавши емоції.
– Дивись Миколо, яка щаслива дитина! – мовив до іншого хлопця Віктор, зловивши смішинку.

– Микола… – прошепотіла я, дивлячись на нього і він краєм губ посміхнувся мені. Мені здається, що цю посмішку потрібно запам’ятати на довго.
– Ти усвідомлюєш, – мовив він, – Що музика заборонена?
– Так сер! – чітко відповіла я
– Ти усвідомлюєш, – продовжила Надія, – Що в будь-який момент тебе можуть зловити тут та помістити за ґрати?
– Так, – відповіла я все ще чітко, – Усвідомлюю!
– Ти розумієш, – тепер й Віктор сказав з хитрою посмішкою, – Що тепер кожного дня, як будеш бачити охорону, тебе буде сіпати, бо буде величезний страх, що твою пристрасть викриють?
– Так, проте воно того варте!
Всі переглянули та посміхнулися.
– Ти готова до навчання!