Епілог

— Зоя, позбираєш підписи від викладачів замість мене? – я спитала подругу, коли ми нарешті захистили дипломи.
— А сама не можеш? – втомлено поговорила  Зоя, і смачно залізла пальцями до акуратно причесаного волосся… 
— Не хочеш, так і кажи, я Дану попрошу… 
— Так чому, сама не підеш? 
— Бо у мене дуже важлива зустріч… Давид дома?- усміхнулася подрузі, на що вона закотила очі
— Ой, шуруй давай, поки я добра!
— Дякую,-  промовила я, а потім сильно стиснула Зою в обіймах 

Я швиденько перевзулася з підборів у старі зелені кеди й побігла, оминаючи студентів та викладачів. Я мчала не зупиняючись, хоч пекло у грудях і заважав низ сукні… Будинки все змінювалися і то п’ятиповерхівками, то магазинами й низькими кафе. Люди розступалися і дивилися на мене, як на навіжену. Я б сама про себе так, подумала б. Дівчина в гарній синій сукні, в подертих кедах, а ще й біжить не зрозуміло куди. Це для них не зрозуміло куди, а я ж знаю… І від цього я готова, не просто мчати, а летіти й перескакувати по три сходинки…
От і п’ятий поверх, нові двері, бо старі таки не витримали й пішли на пенсію… Я постукала… Серце скажено билося, щоки палали, у боках кололо, але я стояла і намагалися привести  волосся у Божий вигляд… Двері відчинилися. А я перебираючи пальці тихо прошепотіла 
— Коли закінчиться весна… 
Я боялася підняти очей, але коли великі й теплі руки Давида притягнули мене до себе, то я нарешті глянула на нього. Руде скуйовджене волосся,  соні очі, в яких блищали бісенятка, і губи тонкою смужкою. 
— Здається весна таки закінчилася… 
Я стала на носочки, закинули руки на його шию. Знову відчула аромат горіхів і коньяку… Давид акуратно заклав моє волосся за вухо. Серце калатало, як скажене. В голові зовсім пусто стало… Коли губи Давида накрили мої, то я, мабуть, розсміялася б від щастя… 
— Лад, то ти так бігла на аромат, щойно приготовленої кави,- впускаючи у квартиру промовив Давид 
— Ну, ти знаєш, що без неї я не можу прокинутися
— А я знаю інший дієвий спосіб…