Де я?

Приміщення, в котрій розташовувалась їдальня, було теж доволі просторе. Посередині стояв довгий витягнутий стіл на шість персон із темного дерева, застелений кремовою скатертиною. На ньому вже були всі страви: для кожного приготували по порції яєчні з беконом та кропом, посередині столу були нарізані різноманітні овочі та фрукти. Два місця із шістьох вже були зайняті – у правій половині столу сиділи два хлопці в чорних камзолах з довгими рукавами та прикрашеними срібними ґудзиками. Одному на вигляд років двадцять: темне, майже чорне, хвилясте волосся до вух, такі ж темні, як ніч очі, прямий, ніби вирізаний скульптором ніс та злегка налиті повні губи. Одним словом, хлопець наче втік із обкладинки журналу. Інший парубок виглядав молодшим: каштанове пряме та коротке волосся дуже вдало поєднувалось з прекрасними очами небесного кольору.

Хлопець з блакитними очами, помітивши, що ми зайшли, почав усміхатися і піднявся з місця.

– О, ви вже тут, – палко промовив він та після цього вклонився, як справжній джентльмен: – Мене звати Лука. Я – наймолодший син в сім’ї Коронських.

– Дуже приємно, а я…

– Надія, – перебив мене Лука і його очі заблищали, – я знаю. Ти Надія, –  він обвів рукою Івету та незнайомого хлопця, – наша сестра.

Я вже хотіла заперечити його слова, як Івета схопила мене за руку та тихо прошепотіла мені на вухо:

– Будь ласка, Софія, не треба. Просто погоджуйся з усім, що тобі кажуть та прикинься покірною, – швидко сказала та.

Я різко повернула до неї голову та шоковано поглянула прямо в її очі. Невже вона серйозно? Невже вона лише прикидалася весь час божевільною і насправді вона розуміє, що я ніяка не Надія? Я шукала хоча б краплю брехні в її очах, проте за весь час я ще жодного разу не бачила її такою щирою. Я ковтнула та кивнула головою. Що ж, якщо вона так палко благає мене прикинутись покірною, то на це повинні бути цілком серйозні причини. І цей факт змушує моє серце битися швидше.

Лука тим часом почав дивитись на нас якось дивно і я зрозуміла, що немає часу на роздуми та хвилювання.

– Так, мене звати Надія, – насилу почала я, – і я ваша сестра. – зробивши невелику паузу, щоб зосередитись, я поглянула на хлопця, котрий до сих пір сидів за столом та навіть не подивився у нашу сторону. – А ти, виходить, теж мій брат? – звернулась до нього я.

Хлопець почув моє запитання і, повільно повернувши голову в мою сторону, поглянув на мене наче на хробака під ногами. По моїй спині пробігли мурахи. Пройшло декілька секунд, що здалися мені вічністю, перш ніж він відповів мені:

– Так, – і знову, повернувши голову в інший бік, зробив вигляд наче нас не існує.

– Його звати Севастіан, – доповнив за нього Лука, – і він, як бачите, не дуже багато говорить, – він уважно подивився на нас по черзі і змовницьки продовжив: – Він настільки мало говорить, що іноді мені здається – наш брат глухонімий.

– Лука, я тут і я прекрасно тебе чую, – буркнув Севастіан.

– Звичайно чуєш, брате, – весело відповів той, – бо те, що ти глухонімий мені тільки ЗДАЄТЬСЯ, – зробивши акцент на останньому слові, закінчив Лука.

У відповідь Севастіан лише пильно подивився на Луку, звузивши очі.

– Скоро прийде мати та Маріанна, тому я раджу вам кінчати зі своїм базіканням та сісти за стіл, якщо ви не хочете собі проблем, – він поглянув на мене і наші очі зустрілися на якусь мить, але одразу після цього Севастіан знову зробив відречений вигляд.

– Хто така Маріанна? – поцікавилась я.

– Це твоя старша сестра, – почулось позаду мене.

Впізнавши цей голос, я різко обернулась і знову побачила жінку, котра мене викрала. Проте сьогодні, замість чорного плаща, на ній була одягнена сукня схожа на мою з Іветою: чорна, приталена, нижче колін з довгими рукавами, високим коміром та ґудзиками спереду. Головна відмінність цієї сукні полягала у срібній вишивці на рукавах та комірі у формі простих зігнутих ліній, які разом створювали доволі гарний візерунок. На поясі в неї висів той самий скручений батіг, котрим вона так легко розтрощила шию незнайомця. Поруч із нею стояла незнайома мені жінка, яка зовні була точнісінькою копією Інги: такі ж волосся та очі кольору міцної кави в поєднанні з тонкими губами. Проте ця суміш виглядала доволі гармонійно та її краса від цього не блякла. Виглядала жінка років на тридцять. На ній був одягнений кавовий піджак камзол з золотою вишивкою на рукавах та лацкані, який закінчувався вище колін. На ноги вона одягла шкіряні штани та такі ж черевики як і мої. Вона пильно дивилася мене і не відводила погляду. Було відчуття наче в неї замість очей сканери.

– Це вона до речі, – вказуючи на неї рукою, сказала «мати».

– Так, я Маріанна – найстарша серед дітей, – зі сталлю в голосі відповіла вона, так і не зводячи з мене погляду.

– Що ж, в такому випадку сідаймо за стіл, – «мати» Інга подивилася на нас з Іветою і додала: – Ви давно вже маєте сидіти за столом.

– Вибачте, – швидко промовила Івета, опустивши голову. На її обличчі був ледве помітний страх.

Я стояла і дивилася на неї аж поки до мене не дійшло, що Інга дивиться та чекає і на мої слова також.

– Так, вибачте, – отямившись, додала я.

Схоже, моя відповідь її задовольнила і тому вона пішла до свого місця. Всі сіли за стіл: я з Іветою напроти хлопців, Інга на чолі столу, а Маріанна напроти неї з іншого кінця. Почався сніданок. Згадуючи настанови Івети, я сиділа, дивилася у тарілку та мовчки їла. Всі інші робили те саме до поки Інга не почала говорити:

– І так, Надіє, – почала вона, – це твій перший день тут – у твоїй справжній сім’ї. Я хочу, щоб ти як най скоріше забула про своє минуле життя та звикала до нового. Нарешті ти знайшлася, після стількох років і ти звичайно будеш жити тут – разом із нами, – «мати» обвела руками всіх присутніх за столом, – це по-перше. По-друге, я вимагаю від тебе щоб сьогодні ж ти зняла зі своїх вух та носа цю безглуздість, – показавши на моє обличчя пальцем, продовжила вона. – Це дурний тон. По-третє, від сьогодні ти будеш ходити на тренування до Маріанни разом з іншими та розвивати свої магічні здібності…

– Які здібності? – перебила її я.

Вона завмерла та поглянула на мене – прямо в очі. Одразу ж за декілька секунд мої легені наче різко здавила, якась невидима рука і мені забракувало повітря. Я почала задихатись та кашляти, хватаючись за горло.

– Люба, ще раз мене переб’єш, – почала вона і зробила паузу, за яку мої легені здавило ще сильніше, – і будеш покарана, – простим тоном пригрозила «мати». – Ти мене зрозуміла?

Я знову подивилась на неї: обличчя спокійне, ніби вона нічого дивного не бачить, але в очах був ледь помітний вогонь. В очах почервоніло і я почала швидко кивати головою.

– Ось і добре, – задоволено відповіла та і я знову почала енергійно дихати. – Попри твою невихованість, я все ж дам відповідь на твоє запитання. Враховуючи той факт, що ти член сім’ї Коронських, ти по крові маєш магічні здібності. І ти вже їх використовувала вчора вночі, коли ви за мить опинилися в іншому місці, якщо пам’ятаєш, – вона почала розрізати бекон. – Для того, щоб така ситуація не повторилася, тобі потрібно навчитися контролювати свої сили. Тому ти будеш відвідувати заняття Маріанни, – «мати» знову поглянула на мене і, ніби ставлячи крапку, додала, – і це не обговорюється, – і поклала до рота шматок бекону.

***

Після сніданку Івета сказала, що ми повинні йти на заняття до Маріанни, проте в мене були зовсім інші плани на цей рахунок. Я маю як най швидше втікати звідси. Тут всі божевільні, особливо «мати». Як вона змогла позбавити мене повітря лише силою свого погляду? Я впевнена, що це її рук справа. Саме після того, як вона зазирнула мені в очі, я почала задихатися, тобто, якщо вона захоче, то може лише поглядом вбити будь яку людину? Невже їхні базікання про магію та чаклунів правда? Я вже не знаю у що вірити. Згадуючи момент коли ми з чоловіком раптово перемістились в інше місце, я починаю сумніватися чи дійсно магії не існує. Бо як ще це пояснити? Ми лежали на асфальті і в іншу секунду летіли с повітря на траву. І те дивно почуття всередині перед цим. Якщо я дійсно володію магічною силою, то пазл починає складатись і все стає на свої місця. Але попри це я не можу і далі залишатись тут. По-перше, мене чекає Олександр. По-друге, як не хочеться цього визнавати, але я боюся цієї жінки. До мурах. Особливо після того, як вона ледве не задушила мене лише через те, що я її перебила і ніхто за столом навіть не ворухнувся, наче це звична справа. А якщо й так? Це змушує мене боятися ще більше, тому саме зараз я спробую втекти. Поки що не знаю як – придумаю на місці.

– Гей, ти йдеш чи ні? – гукнула мене Івета, вже виходячи з їдальні. Всі інші покинули її декілька хвилин тому.

– Так, я йду, – відповіла я і через секунду мені у голову прийшов план: – Але спочатку я маю тебе дещо попросити, – додала я і благальними очима подивилася на неї.

– Ну що вже? – насторожилась вона.

– Та не бійся, нічого страшного, – намагалась заспокоїти її я, – просто я хочу трішки подихати свіжим повітрям.

– Навіщо? – погляд Івети став підозрілим.

– Ну ти ж бачила, що зі мною зробила мати, – намагаючись видати сором’язливе обличчя, почала я. – В мене до сих пір перед очима пливе і повітря не вистачає – тут якось душно, – я почала вдавати ніби мені дійсно дуже не вистачає повітря. Івета почала сумніватись:

– Я навіть не знаю…

– Будь ласка, – благаючим голосом натискала я, – я нічого такого робити не планую. Я тільки справді хочу подихати свіжим повітрям і трохи заспокоїтись.

Через декілька секунд роздумів вона нарешті погодилась:

– Ну добре, – тихо сказала Івета, – але навіть не думай скоїти якусь дурницю. Тобі тільки гірше буде. Пообіцяй.

– Обіцяю тобі, що не вчиню дурницю.

– Тоді швидше пішли – часу в нас обмаль, – відповіла вона. Я не просила не йти зі мною, бо розумію – це дурість. Я зовсім не орієнтуюсь в цьому домі і вона точно не відпустила б мене одну. Івета наче грає роль мого сторожового пса.

Ми вийшли з їдальні. Пройшовши через невеликий коридор, ми знову опинилися у великій залі. Виходячи з неї, справа я помітила масивні чорні двері. Напевно це і був головний вихід з дому, проте ми пішли прямо повз них і опинилися на просторій кухні, де вийшли через чорний хід прямо в розкішний садок. Я охнула. Він був дійсно розкішний: зелені яблуні, вишні, черешні, а також велетенські кущі чорної смородини разом з кущами малини. Придивившись вдалечінь, я помітила, що загороджень не має, лише ліс, тобто я можу побігти та сховатись у ньому – це набагато краще за проживання в одному домі з тією ненормальною. Потім придумаю наступний план. Треба лише побігти у влучний момент.

– Ось ми і вийшли, а тепер дихай і заспокоюйся швидше, – наказала вона, – через сім хвилин ми маємо вже бути там.

– Добре, – огризнулась я і почала ворушити мізками. Зараз, або ніколи. – Івета, – перелякано подивилась за її спину я, – що це? – і тикнула тремтячим пальцем туди. Вона різко обернулась і в той момент я, накиваючи п’ятами, побігла в сторону лісу через садок. Бігаю я не дуже, проте в той момент мене це хвилювало в останню чергу.

– Надія, стій!!! – почулося позаду мене. – Ти робиш величезну помилку! – застерегла мене Івета, але мені було начхати. Я продовжила бігти.

Пройшло хвилини дві та мене ніхто не зупиняв. «Дивно» – подумала я, але ця думка швидко зникла. Ліс ставав дедалі ближче і моє серце раділо. Невже мені вдасться втекти. Про наступні дії я подумаю потім, коли буду як най далі від цього клятого будинку з його мешканцями. До самого лісу залишилось зовсім мало – метрів п’ять. В грудях пекло, але я не звертала уваги. Головне добігти. Добігти до лісу. Я зможу. Залишилось три метра, два, один. Я вже збиралась вбігти в ліс, як з усієї швидкості врізалась обличчям у невидиму стінку та впала на спину. В очах потемніло, ніс обдало гарячою хвилею болі. В наступний момент з нього потекла цівка крові. Скоріш за все він був зламаний. На лобі одразу ж почала рости гуля. Треба скоріше підніматися та знову бігти, проте тіло не слухалося, а перед очима все ще була темна завіса.

Аж раптом мене схопили чиїсь руки та силою підняли на землю. Я не бачила хто це, проте руки на відчуття були чоловічими. Я ледве трималась на ногах та недовго – мене закинули на спину, як мішок з картоплею та понесли в невідомому напрямку. Сил на боротьбу не було і я бовталася як та ганчірка.