Де я?

– Як вона? Ще не прокинулась? – пролунав чоловічий голос.

– Ні пане, – відповів жіночий.

– Вона достатньо проспала. Розбуди її Івета – вона обов’язково повинна бути на сніданку через пів години. Інакше вашій матері це дуже не сподобається, – відчеканив чоловік і після цього почувся звук зачинених дверей.

Мої очі повільно розплющилися перш ніж я побачила незнайому молоду дівчину з довгим волоссям кольору стиглої пшениці, котра сиділа біля мене та занепокоєно дивилась.

– О, ти нарешті прокинулась! – радісно промовила та. – Я Івета. Як ти себе почуваєш?

– Більш менш, – відповіла я сідаючи. – Де я?

– У будинку сім’ї Коронських, – відповіла дівчина та її погляд став більш занепокоєним.

– Перед тим як відключитись, я чула як незнайома жінка теж щось говорила про цих Коронських, – почала перебирати спогади я. – Хто це в біса такі? – серце почало битись швидше.

– Коронські – це сім’я могучих чаклунів та чаклунок, яка походить від одних з найсильніших чаклунів древності, – почала розповідати Івета. – Вона має глибинні корені та в ній часто народжуються чаклуни або ж чаклунки, які входять в історію магії і ти одна з членів цієї сім’ї, – ковтнула вона і додала: – Як і всі ми тут, – її очі перемістилися на свої руки, котрі жмакали її чорну вінтажну сукню.

Може ця дівчина хвора та божевільна? Чаклуни, чаклунки, магія, якась бісова сім’я Коронських і я її член?! Це ж просто безглуздо! Нехай я і не пам’ятаю своїх справжніх батьків, але вони аж ніяк не можуть бути чаклунами. В такому випадку і я виходить чаклунка? Що за дурість!

– Слухай, Івета, я не знаю про що ти взагалі верзеш. Магія, чаклуни, чаклунки, Коронські, – почала я, – можливо ти в це і віриш та я ні. Я знаю лише одне, що я, чорт забирай, вчора вночі пішла до свого хлопця. Після чого на мене напав маніяк з ножем, який до речі хотів спочатку, щоб я йому відсмоктала, а потім і взагалі зґвалтувати, – очі Івети розширилися. –  Йому це не вдалося, бо ми якимось чином за секунду телепортнулись в інше місце та впали з висоти, після чого до речі в мене до сих пір болить голова, спина та мій нещасний поперек, – мені бракувало повітря, – а після цього всього лайна з’явилась ще й бісова незнайомка, яка начебто і врятувала мене, проте вбила при цьому людину так, наче кожного дня по десять раз так робить, – я подивилася дівчині прямо в її блакитні очі. – Тобто буденно, бляха! Після цього вона почала мені втирати щось, знову ж таки, про Коронських і потім, я не знаю як, я втратила притомність, – закінчила розповідь я і додала: – Ось, що я знаю, – набравши повітря в легені, продовжила: – І ось я прокидаюсь хто зна де. Переді мною сидиш ти і кажеш, що магія і таке інше існує, і що я при цьому член сім’ї «могучих чаклунів та чаклунок, які походять від одних з найсильніших чаклунів древності», – процитувала я слова незнайомки. – Ти хочеш, щоб я в це повірила?

– Саме так, бо я кажу тобі правду, – серйозним тоном відповіла та. –Слухай, Надіє…

– Хто така в біса ця Надія і чому ти і та божевільна жінка мене так називають?! – перебивши її вигукнула я. Ще крапля і я була б здатна рознести цю кімнату вщент. – Моє ім’я Софія!

– Ні, –  вже більш емоційно заперечила вона, – твоє справжнє ім’я Надія, – її погляд став сталевим . – Запам’ятай це. Тебе. Звати. Надія. Ні в якому разі не Софія, – дівчина видихнула ніби заспокоюючись і спитала: – Зрозуміло?

– Ні. Я нічого не зрозуміла.

– Тоді потім зрозумієш, а зараз, – вона дістала з кишені годинник та після кількох секунд ніби розмірковуючи продовжила: – тобі потрібно одягтися та разом зі мною піти на сімейний сніданок, – змінила тему Івета та показала рукою на акуратно складений одяг, котрий лежав на столі: – Одягайся, а потім підемо вниз, – вона ще раз поглянула на свій годинник: – В тебе є хвилин десять – п’ятнадцять.

– Навіщо така пунктуальність? – поцікавилась я.

– І це ти також зрозумієш потім – нема часу тобі все пояснювати. Швидко одягайся, – виходячи за двері відповіла та.

Я залишилась в кімнаті одна, сидячи на ліжку. Поки нікого немає в мене є шанс роздивитись все детальніше: два односпальних ліжка з кремовою білизною, два письмових столики кольору слонової кістки біля протилежної стіни, зліва від мене величезна шафа на всю стіну такого ж кольору з гарним класичним візерунком. Справа від мене масивне вікно. Стіни обклеєні шпалерами приємних тілесних кольорів, що не давлять на очі. Підлога з темного дерева без килиму. В цілому, кімната гарна, проте я до сих пір не знаю де я.

У мене в запасі не так багато часу як хотілося, тому я нарешті встала та підійшла до столику з одягом. Узяла його в руки та почала роздивлятися: це була приталена сукня кольору воронячого крила до колін, з високим горлом та рукавами до ліктів, які щільно прилягали до шкіри. Спереду, з шиї до поясу розташований ряд срібних ґудзиків. Майже схожа на сукню тієї дівчини, проте ґудзики в неї, на відміну від цієї, відсутні. Не можу зрозуміти з якої тканини пошита ця сукня, я в цьому не розбираюся, проте на дотик вона дуже приємна та шовковиста. На підлозі, поруч зі столиком, стояло взуття. Це були звичайні чорні черевики на шнурівці.

Що ж, варіантів в мене небагато. Треба одягтися та піти на сніданок і там про все дізнатися. Де я, та як мені звідси вибратися. До їхньої нісенітниці про магію та чаклунський рід мені начхати. Схоже, я потрапила у божевільний дім і вони вирішили, що я член їхньої клятої сім’ї Коронських. Я навіть не можу припустити такий варіант – це ж просто неможливо! Зізнаюсь, я завжди хотіла розшукати своїх батьків та дізнатися хто вони, але прийняти той факт, що мої справжні батьки це могутні чаклуни, і не просто чаклуни, а одні з наймогутніших – я не здатна. Мій мозок відмовляється сприймати таку інформацію. Тому я повинна знайти вихід. Я не можу знаходитися тут вічно. Боже! Що ж подумав Олександр, коли я не прийшла. Напевно те, що я передумала та кинула його. Який жах! Треба скоріше вибиратися, знайти його, пояснити ситуацію та поїхати нарешті до мого будинку мрії.

Коли я нарешті одяглася, двері відчинилися і просунута білява голова промовила:

– Час сплинув. Ти вже?

– Так, я йду, – відповіла я та вийшла з кімнати за нею.

Тепер, йшовши поряд з нею, я відчула різницю у рості. Івета нижче мене приблизно на цілу голову, враховуючи той факт, що я 176 см. Виходить, її зріст зіставляє плюс мінус 160 см.

– По дорозі до їдальні я поясню тобі декілька важливих правил і будь ласка, дуже тебе прошу, усвідом їх, – ідучи почала Івета. – По-перше, розмовляй тільки в тому випадку, якщо мати запитає тебе…

– Хто така мати і як я повинна дізнатися, що це саме вона? – швидко перебила її я, намагаючись наздогнати її. Попри зріст ходить вона доволі швидко.

– Хто така мати – це дурне питання, відповідь на яке цілком очевидна. Що стосується того як ти дізнаєшся, що це вона, то ти її одразу впізнаєш. Це вона знайшла і привела тебе сюди. А також вона сидить на чолі столу, – відповіла вона.

Серце пропустило удар. Тобто жінка, котра так легко скрутила шию тому чоловікові, викрала мене та привела сюди, за її словами моя мати? Я повинна повірити в те, що вона мене народила? Ні за що. Я скоріше повірю в те, що Анжела моя рідна мати, аніж в це.

– Так ось, сиди, їж та мовчи. Говори лише в тому випадку, якщо мати цього зажадає. Зрозуміла? – повернувши голову до мене запитала Івета.

– Так. Мовчати і їсти, тобто мовчки їсти.

– Молодець, – полегшено видихнула вона і знову напружено продовжила: – Це не все, по-друге, дивись собі у тарілку і не витріщайся на інших – це не етично.

– Не буду, – відповіла я з напругою в голосі. Івета це помітила та заблагала:

-Благаю тебе, без сцен. Тобі ж  тільки гірше буде – я хочу як краще.

– Чому?

– Що чому? – зобразила щирий подив вона.

– Чому ти хочеш як краще? – відповіла я, дивлячись прямо в блакить її очей. – Яке тобі до мене діло?

– Я розумію тебе і не хочу, щоб ти повторювала мої помилки, – на одному подиху промовила Івета та відвела погляд.

Я хотіла спитати її про те, що значить вона мене розуміє? Тобто вона також була на моєму місці? В якому сенсі і що це все означає? Що тут взагалі коється? Перш ніж я відкрила рота, дівчина різко зупинилася та сказала:

– Будь ласка не питай зараз мене ні про що. Згодом я тобі про все розкажу, – уважно подивившись на мене, Івета додала, – обіцяю.

Я кивнула головою і ми пішли. За розмовою я зовсім не помічала навколишній інтер’єр, проте зараз звернула на нього увагу. Весь будинок був облаштований під класичний стиль: великі та просторі кімнати, різьблені двері та сходи по яким ми спустилися з другого поверху, масивні вікна, завдяки яким всередині будинку світло. Так було не тільки завдяки вікнам, а ще й завдяки шпалерам світлого кольору, котрі теж були створені в класичному стилі. Увагу привертають також елементи обстановки, що розташували парно та симетрично і які дуже влучно вписуються у тутешній інтер’єр. Підлога, як і в моїй кімнаті, була всюди з темного дерева.

Спустившись зі сходів, ми пройшли через велику залу та попрямували у напрямку їдальні. Зала, як і все інше, також була облаштована під класику. Справа від входу були розташовані різьблений камін та диван вершкового кольору. Між ними стояв кавовий столик зі слонової кістки. Схоже, хазяїн будинку полюбляє цей матеріал.

Дійшовши до чергових дверей, Івета різко зупинилась.

– Ти готова? – схвильовано спитала вона.

Чомусь я теж почала хвилюватись. Проковтнувши з’явившийся ком у моєму горлі я відповіла:

– Так, – і ми зайшли.