Глава 21

Директор нічого мені не відповідає. Напевно не хоче погрожувати перед свідками, як він це робив зазвичай. Ох, краще б він почав погрожувати. Мені б на душі стало спокійніше. Лікарі з бабусею теж йдуть. Від неї я не очікую підтримки, адже у бабусі на очах розігрався справжнісінький спектакль, де проходила битва розумів. Напевно, вона також думає, що у мене з головою не все гаразд. Її ж так просто перевести на іншу сторону, варто тільки переконати у моїй страшній хворобі. Аня залишається. Вона завжди поруч зі мною, що б не сталось. Мені дуже цікаво, як там справи у коледжі. Директор ж дозволив собі прийти до мене. Але вона не бажає заводити розмову. Все-таки вона справжня подруга. Вона це щойно довела, бо завжди простіше піти, ніж залишитися.

– Хто тебе змушував так говорити? Ти й без того у директора перша у рейтингу її ворогів, – шепоче вона. В її голосі чуються нотки гніву. Дивлюсь на неї зі здивуванням. Від неї цього не очікую.

– Ти знаєш, чому я так сказала, – відповідаю. А що я власне хотіла довести цими словами? Що не боюсь директора? Смішно, бо я його насправді боюсь. У гніві він перестає бути схожим на людину, скоріше на ту істоту, котра вбила стількох невинних людей. Боже, про що я думаю? Алла Степанівна не була янголом у плоті, а той прибиральник тим більше. – Ти маєш написати книгу. Про те, що тут відбувалося.

У деякі моменти мені здається, що директор просто байдужа тварюка, яка намагається вбити всіх неслухняних, щоб потім створити ідеальний коледж. Так би я зробила на його місці. Тільки я не хочу на його місце. Мені добре й так.

– Гаразд, я тебе розумію, але все одно раджу тобі бути трохи відповідальнішою, ніж зараз, – бляха, і чому у нас всі розмови зводяться до одного? Про коледж більше нічого сказати. Деколи мені здається, що це так. Ми постійно нагадуємо одне одному, що треба бути уважнішими і обережнішими, у коледжі небезпечно і так далі. Як же все це набридло!

– Тоді та істота врятувала мене від пожежі. Воно просто з’явилося нізвідки. Це навіть словами важко описати. Таке відчуття, що воно мій янгол-охоронець. Ніколи б у житті не подумала, що за три місяці навчання можна навчитися боротися за своє усе. І це тільки у звичайному, на перший погляд, коледжі. Я не знаю, що нас чекає далі. Мені просто не хочеться цього знати, – я впевнена, що Аня мене зрозуміє і вона зрозуміла. Так завжди.

– Я розумію, що зараз не найкращий час про це говорити, але більшість батьків померлих футболістів стверджували, що їхні діти вживали наркотики уже декілька років. І ще одне, здається, що директор має таланти вести за собою натовп. Раджу тобі бути уважнішою. Від цього залежатиме твоє життя.

Аня йде від мене пізно ввечері, коли закінчує свою лекцію про безпеку. Після того як вона пішла, дістаю щоденник сестри і продовжую читати. На жаль, нічого нового там немає. Правда, один аркуш цього щоденнику пустий, але тільки з одного боку. Видно, про цю систему безпеки моя сестра не знала. Щоб приховати один текст зверху на ньому написати інший. Цю просту істину дізнаюсь ще в третьому класі, коли були різні контрольні роботи і я робила шпаргалки. Сам текст писала ручкою з невидимим чорнилом, а потім у хід йшла звичайна ручка. Без спеціального ліхтарика текст неможливо прочитати і аркуш видавався зовсім чистим. Таким способом всі у класі отримували хороші оцінки.

Ця сторінка щоденника написана точнісінько таким самим способом. Залишається тільки знайти ручку, котру я залишила дома в рюкзаку, що зараз займає весь стілець.

Я думала, що в мене сильні опіки, раз тут тримаюсь, але причина виявляється прозаїчнішою. Лікарі думали, що я сильно вдарилась головою і не зовсім усвідомлюю, де знаходжусь, з ким говорю, що роблю. Але я вас запевняю. Нічого подібного зі мною не відбувається.

Нарешті знаходжу ручку і вмикаю ліхтарик на тій же ручці. Я не все розумію із написаного, але є моменти, коли у мене проходить тремтіння по всьому тілу. Вона, тобто моя сестра, у деталях розписувала хворобу Олі, нашої сусідки.

– Вона сама не розуміла, що з нею відбувається. Це ж прекрасний спосіб закрити рота непотрібному свідкові. Потім почалися величезні провали у пам’яті. Оля не могла усвідомити, де вона знаходиться і взагалі все для неї було новим. Але у деяких випадках пам’ять поверталася і вона згадувала те, чого так не хотіла згадувати її мати. Наприклад, зникла викладачка біології. Оля одного разу сказала, що її закопали у парку, а коли я захотіла дізнатися подробиці, вона просто сказала, що нічого не пам’ятає. – читаю голосно, щоб порушити цю тишу. Тепер здогадуюсь, хто наповнив щоденник моєї сестри різноманітною інформацією. Ольга.

Лікарі декілька разів заходять до мене, як мої справи і самопочуття. Відповідаю, що все гаразд.

– Коли мене звідси випишуть? – невинним голосом питаю.

– Може завтра. Чесно кажучи, нам не дуже приємно, коли директор Вашого коледжу буквально живе в палаті Вашої бабусі. Декілька разів ми намагалися його вигнати, але це даремно. – відповідає один з лікарів. Інші тільки дивляться на мене і на показники. Напевно, їм не можна зі мною розмовляти.

Я “випадково” вирішую провідати бабусю. Щось давно її не бачила і вона до мене не заходить. Кілька разів постукавши у двері, розумію, що там нікого немає. А от на вході медсестра повідомляє, що ніхто не покидав палату бабусі, крім директора і кількох викладачів, котрі разом збирали гроші на ремонт мого будинку. Дякую їй та йду назад. Дорогою мені зустрічається той молодий лікар, який сказав, що мене завтра вже не буде.

– Вам уже можна ходити коридором? – дивується він. – Та ще й у такому одязі.

– Більше у мене немає. Все згоріло в будинку. Я шукала свою бабусю. Допоможете мені дістатися до її палати? – а цей хлопець може мені знадобитися, якщо мої страхи стануть реальністю.

Після серії довгих стуків, лікар вирішує, що жінці похилого віку погано і вона зараз просто не в стані відчинити двері. Все залагодили, коли він приносить набір запасних ключів.

У палаті відчинене вікно, а сама бабуся лежить в ліжку спиною до нас. Перше, що мене насторожує, – відсутність води у великому графині і гидкий запах давно зіпсованої їжі. Повільно підходжу до ліжка і кладу свою руку на плече бабусі. Лікар ж стоїть біля дверей.

– Пора вставати. Сьогодні чудовий ранок і останній у цій лікарні. Завтра нас уже тут не буде. Ми можемо декілька днів пожити у моєї мами, тільки тобі там не сподобається. Занадто брудно в квартирі. Але знаєш, там прекрасний вигляд із вікна кімнати Валерії. Таких прекрасних дерев і самого парку ти ще не бачила, – сльози починають падати важкими краплями на підлогу. Я не смію забирати руку чи вставати. Просто розумію, що це дійсно наша остання розмова і нехай я розмовляю сама із собою, але вона повинна мене чути. – Я постійно любила там знаходитися. Така жива картина ще ні у кого не виходила реалістично, крім самої природи. Знаю, що ти нічого не розумієш, але ти завжди вміла слухати. Чому ти кинула мене? Мені вистачило смерті однієї Валерії. Я завжди боялась поховань. Страх перед мерцями є у кожної людини. Це все через мене. Це я винна у твоїй смерті. Пробач мене! Будь ласка, – нарешті забираю руку для того, щоб закрити обличчя. Не хочу перед сторонньою людиною видаватися слабкою дівчинкою, яка нездатна контролювати свої емоції. Але в той же час мені хочеться кричати, бити стіни руками, заховатися у найтемнішому кутку лікарні і плакати до тих пір, поки мене не знайдуть. Відчуваю гнів, котрий не здатна контролювати.

Час смерті бабусі – восьма година ранку. Її задушили подушкою і вона нічого не відчула. Все сталось швидко, як уві сні. Я не можу знаходитися у лікарні, тому мене відпускають додому. Заплакана і брудна приходжу до своєї матері. Вона виглядає краще, ніж тоді, коли я бачила її востаннє у лікарні.

– Привіт. Впустиш мене? – питаю.

– Що у тебе сталось? Чому ти так виглядаєш? – починає вона. Як же я сумувала за такою турботою з боку мами. Без зайвих слів обіймаю її. Мама трохи дивується.

– Бабусю вбили, – шепочу.

Мама вже це знала, тому вона просто заводить мене у квартиру, робить гарячий чай і готує мені ліжко.

– Речі якісь залишились?

– Тільки ті, які на мені. І ті, що в рюкзаку. Там небагато, – відповідаю, роблячи ковток гарячого чаю.

– Добре. Сьогодні переночуєш у своїй кімнаті, а завтра ми з тобою що-небудь придумаємо, – давлюся напоєм.

– Що… Що ти хочеш цим сказати?

– Мене позбавили материнських прав. Завтра за тобою приїдуть співробітники одного дитячого будинку і ти житимеш там.