Глава 1 Початок

Граф Сієль Фантомхайв. Аристократ зла, «Цепний пес» англійської королеви. Вже деякий час – мертвий.

– Ах, як його жаль! Він навіть не встиг відсвяткувати своє чотирнадцятиліття, – так говорили в Англії ті, хто його знав.

Лила сльози його наречена, його слуги та просто знайомі. Мало хто дійсно знав правду.

Невже міг так просто померти граф Сієль Фантомхайв? Той, в кого в услужінні один з найсильніших демонів? Звісно ж ні. Сієль Фантомхайв переродився. Став демоном. Жорстким, безжалісним, насмішливим та єгоїстичним. В його характері зовсім нічого не змінилося.

За ним незмінно слідкує його слуга, демон-дворецький на ім’я Себаст’ян Міхаеліс, що від нині й навікі зв’язаний з графом узами контракту.

Чим займаються демони? Укладають контракти, а за їх виповнення забирають та поглинають людські душі. Приходять на виклик та виконують бажання викликающого, яке б воно не було. Зазвичай, вони беруться за всі завдання. їм все одно що робити, во ни все вміють робити добре. Але тільки не Сієль Фантомхайв.

Цепний пес береться не за всі завдання підряд. Зовсім не за всі. Він береться за росслідуванння. Знайти вкрадене, покарати злочинців, допомогти в помсті… Ось що йому подобається. Ось те, чим він, разом з Себаст’яном займається вже мойже два роки.

Сьогодняшнє діло нічим не вирізнялося серед інших, та нагорода (чиста душа одного хлопчини) була гідною нагородою за справу.

Одні з контрабандистів займаються не тільки продажем викрадених витворів мистецтва, а й викраденням-продажем людей. Вони викрадають гарних молодих дівчат та хлопців щоб потім виручити за них гарні грошенята.

У хлопчини, що викликав Сіеля, викрали молодшу сестру і він так сильно хотів її повернути, що своїм бажанням викликав демона.

Це діло виявилося неймовірно простим. Контрабандисти ще не встигли покинути один з закритих портів Британії.

Чергові дурні й самовпевнені люди.

Як зазвичай і відбувалося, при появі Сіеля зі всіх боків посипалися запитання: «Хто ти?», «Що ти тут робиш?», « Йди звідси, якщо не хочеш померті», «Що це за милий хлопчик? Ти знаєш, що небезпечно ходити по темних містах вночі? Гей, хлопці! Ми можемо непогано на ньому заробити…»

Після останнього питання Сієлю все це набридло.

– Себаст’ян, розберись з ними,- звично озвучив наказ він.

– Як побажає мій господин, – відповів виходячи з пітьми Себаст’ян.

Темрява розступалася перед ним опадаючи на бетонну підлогу чорним пір’ям. Він виконував наказ швидко. Контрабандисти не встигали нічого сказати, як падали замертво. Кров розлилася но підлозі, але не залишила жодної плямки на одязі дворецького.

«Ідеальне виконання» – подумки відмітив Сіель, направляючись до кліток з полоненими.

Чуття, підсилене узами контракту привело його до однієї з кліток. Сієль, одним легким рухом руки, зламав замок на клатці і дізтав з неї маленьку дівчинку. Років семи в світлоій, але брудній сукні.

Сієль взяв дівчинку на руки і зробив крок в фіолетове полум’я, переносячи її до брата.

Дівчинка с радісним вигуком побігла до брата, що весь цей час нетерпляче ходив колами по кімнаті.

Сієль, зробивши крок назад, повернувся до складу. А душа? Він може дозволити собі забрати її трохи пізніше. Може так вона стане ще смачнішою, а може в демоні залишилося ще щось людське.

Склад в контрабандистів виявився не дуже великим. Освітлений він також був погано, але це зовсім не заважало демону бачити все навколо. Біля однієї стіни стояли клітки с болоненими, біля іншої – щось в темніх дерев’яніх ящиках. Вони були зверху накриті тканиною. Напевно саме там знаходилися всі витвори мистецтва.

Себаст’ян вже встих очистити склад від мерців і ходив вслід за своїм господином.

– Поліція прибуде за декілька хвилин. Потрібно йти,господине – ввічливо, але з ледь чутною насмішкою, як і завжи, сказав Себаст’ян.

– Почекай, ми завжди встигнемо підти.

Увагу Сієля залучив дивной блиск, який демон помітив в дальньому кутку приміщення. І сіель, не відчуваючи ніяких сумнівів навправився до предмету що захопив його увагу з першого погляду. Чого боятися безсмертному? Сіелю Фантомхайву ніколи не був притаманний страх.

По наближенню до предмету Сіеля заполонило якесь дивне відчуття. Це було передчуття чогось цікавого, змішанне з передчуттям розочерування. Він занадто часто стикався з розочаруванням за своє, не дуже довге, життя.

В тому самому куті, на тканині лежав кінджал. Абсолютно чорний кінджал. Його ножни були повністю покриті незнайомими Сієлю рунами. Рукоятка була обтягнута чорною шкірою, а на наверші знаходився чорний камінь, схожий на обсідіан.

Сієль легко провів кінчиками пальців по ножнам, с ніжністю обхопив рукоятку і різко дістав кінджал с ножен. Лезо таке ж чорне як і весь клинок. Сіель зловив себе на думці, що такого матеріалу він ще не зустрічав. Але ця думка надовго не затрималася в його голові.

Сіель відчув як його кудись затягує, а він не може з цим нічого зробити.

Останнє що побачив Сієль – встревожений Себст’ян що простягує до нього руки, але , вочевидь, не встигає.

Глава 2 Новий світ

Сієль з’явився посеред чистого поля зеленої та хвилями, наче море, колихающоїся трави. З чорним кинджалом в руці. Він с побоюванням подивився на кинджал в своїй руці, але продожив міцно його тримати.

Він оглянувся на всі боки, а потім прислухався до своїх відчуттів. Людей не було чутно на багато кілометрів навкруги. Себаст’яна також не було.

В душі Сієля поселився легкий срах, побоювання. За ці роки він так звик до свого демона-дворецького поруч, що без нього відчував себе невпевнено, відчував себе беззахисним, хоч це й було не так.

«Де ж Себаст’ян?» – подумав Сієль невдоволено.

***

Себаст’ян Міхаеліс в цей зас з занепокоїнням думав про свого підопічного. Чи господина, як думав сам граф.

« Не можна залишити господина ні на миг, куди він вже подівався?» – з занепокоєнням думав Себастьян.

Йому дуже подобався його юний господин. За ним було доволі весело слідкувати. Набагато краще чим віками сидіти у Первородній Пітьмі й чекати на черговий контракт. Відтепер, він навіки зв’язаний контрактом зі своїм юним господином. Нехай він тепер не може забрати душу графа, але він може милуватися нею цілу вічність. Душу господина не зіпсувало навіть переродження в демона.

І зараз ця душа кудись счезла. Це викликало у Себаст’яна дуже зрозумілі побоювання. Навіть демон починає нервувати, коли його господина затягує в, ставшу неслухняною пітьму.

Себаст’ян на миг завмер, замислився, а після, використав свій зв’язок з господином. Знайшов в глибині своєї душі червону нитку контракту що зв’язувала його з господином і пішов по ній.

Йому здавалося, що пройшло вже декілька годин в спробах знайти графа, та насправді пройшло лише декілька секунд, до того часу як він, відкривши ще один порта, з’явивля біля свого господина.

І відчув неймовірне полегшення, зустрівшись поглядами зі своїм навіки юним господином.

***

Себаст’ян з’явився трохи позаду від Сіеля. Чорних пір’ї’нок, створених неначе з сомої темряви, не було. Замість них з’явилася темна воронка. Але Сіель, не дивлячись на це, відразу зрозумів хто знаходиться за його спиною.

– Ти довго, Себаст’ян, – холодно сказав він, глибоко в душі відчуваючи полегшення від появи недовго відсутнього дворецького.

– Вибачаюся, господин. Були деякі проблеми з вашим пошуком.

– Ти знаєш де ми?

– На жаль мені це невідомо, господине, – на здивування в голосі демона дійсно чувся жаль від цього факту.

– Так займися цим, – наказав граф. – Я почекаю тебе тут.

Сіель матеріалізував до себе невелику різну лаву, що трохи дивно виглядала серед чистого поля.

– Як накажите, – сказав Себаст’ян злегка вклонившись и розчинився в пітьмі, залишивши після себе лише чорне пір’я.

«Чому минулого разу пір’я не було?» – подумав Сіель, зловівши одну з швидко розчиняющихся в повітрі пір’їнок.

Він сидів в полі дивлячись на сонце, що хутко говалося за лінію горизонту. Захід сонці був схожий на полум’я. Захід сонця був схожий на полум’я, колись давно охопивше будинок сім’ї Фантомхайв. Захід сонця нагадував про те як горів ритуальний зал, в якому Сіелю поставили клеймо.

Темрява, що приходила після заходу сонця, нагадувада про Себаст’яна.

Чекав Сіель недовго. Себаст’ян повернувся ще до того як сонце сховало свої останні промені за горизонт. Але гарних новин він з собою не приніс.

Себаст’ян визнав, що абсолютно не розуміє, в якому світі зараз знахдиться разом з господином. Гарні новини також були. Себаст’ян знайшов інформатора, який дав демону книгу з інструкціями для життя в цьому світі.

Відтіля з’ясувалось неймовірне: всі люди тут були замкнені всередені гри. Помреш тут – помреш і в реальному світі.  Щоб вижити потрібно пройти гру до кінця та виграти фінального босса.  Для того щоб виграти потрібно пройти сторівневу вежу зверху донизу заповнену монстрами. Їх дуже складно вдити, але бажаючі знаходяться.

Они об’єднуються в паті та в гільдії та проходять гру.

У всіх в цьому світі були якісь шкала здоров’я, шкала рівнів і ще багато іншого, чого у Себаст’яна з Сіелем небуло.

Якщо б демони трохи краще розбиралися в цьому світі вони сказали б  що знаходяться «поза системою».

Наступний тиждень Сіель с Себаст’яном займалися розвідкой місцевості. Ходили до міста, розмовляли з іншими, дізнавалися як можна більше інформації про навколишній світ. Поселилися до готелю, а під час виконання завданнь з цікавістю дивилися на те, як монстри розсипаються на кришталики, що потім розчинялися в повітрі.

Рівно тиждень знадобився демонам щоб зрозуміти – так просто з цього світу їм не вдастся підти. Їм буде потрібно жити за правилами цього дивного нереального світу. Нехай на них і не діють всі правила цього світу (померти вони точно не можуть) але повернутися додому для них немождиво як і для всіх інших заручників цієї гри.

В цьому світі у демонів з’явилася проблема. Тут не призивають демонів і не укладають з ними контрактів, тобто демони не можуть отримати й нові душі. Доки це не проблема, але якщо вони застрягнуть в цьому світів років на десять-п’ятнадцять то ослабнуть. Не смертельно, але дуже неприємно.

Рішення лежало на поверхні.

Сіель Фантомхайв разом зі своїм демоном дворецьким прийме участь в завоюванні вежі. Прийме участь в проходженні гри.

Сієль Фантомхайв завжди був гарним в іграх.

Глава 3 Реальний-Вигаданий світ

Перші завдання виявилися непростими для демонів. Не тому що в них було щось справді складне для демонів із їхньою силою. Їм доводилося приховувати, контролювати свою силу.Далі стало простіше. Люди навколо них активно розвивалися і вже не доводилося так сильно приховувати власні здібності.

Так, у постійному виконанні завдань, проходженні квестів та підкоренні рівнів пройшло наступні півроку. І зовсім не дивно, що незабаром вони увійшли до топ-100 найкращих гравців. Дивно, що вони не зайняли перші рядки рейтингу.

Демони цього просто нехотіли.

Цей світ був чужим і Сіель відчував, що хоче швидше повернутись у звичний світ. Здавалося, там навіть повітря було іншим. Рідніше. Знайомі темні вулиці, знайомі люди. Британці. А тут… Все занадто інше.

Напевно, тому, він так і не викинув цей кинджал – сподівався, що одного разу він поверне демона у звичний світ.

Сіелю Фантомхайву було не властиво відчувати розгубленість. Він віддавав перевагу іншим почуттям.

Він подумав: «Якщо цей світ – гра, то я маю вийти з неї переможцем». І він уперто йшов до цієї мети цілі півроку.

Не звертаючи особливої уваги ні на людей навколо, ні на світ, що його оточує. Але один випадок змусив його задуматися про правильність своєї позиції.

Це сталося біля одного з невеликих селищ. День був сонячним.

Сіель Фантомхайв разом зі своїм демоном-дворецьким прямували на підкорення чергового поверху вежі. Вони йшли не поспішаючи, але, раптом, кроки графа сповільнилися і він зупинився дивлячись кудись у бік розлогих гілок яблуні.

– Хто це, Себастьяне? – з холодною цікавістю запитав Сіель.

– Кіріто. Висококласний гравець. Найчастіше його називають Бітером та Чорним мечником. Ми брали участь разом із ним у підкоренні минулого поверху, господин.

Сіель підійшов до стовбура дерева, наблизився до гравця. Він би сперся на свою улюблену тростину, але в цьому світі її не було.

– Кіріто, чому ти тут? Усі збираються на проходження рівня. – спокійно запитав він у хлопця, що ліниво розплющив очі, почувши голос Сіеля.

– А-а, це ти Сіель-кун. Для чого йти? Там добре впораються і без нас. Подивися, сьогодні такий добрий день. Сонечко світить. Так і тягне прилягти десь у тіні. Приєднуйтесь, – щасливо замружився Кіріто.

– Ні, дякую. Вимушені відмовити. Ми все ж таки підемо до інших.

– Як забажаєте. Але відпочивати теж треба, – махнув Кіріто.

Сіель пішов, але Кіріто щось зачепив в душі демона. Цього дня він вперше замислився над тим, що цей світ не лише гра.

Цей світ – світ у якому вони живуть. Невже в ньому немає нічого цікавого?

Через кілька днів він поговорив про свої думки із Себастьяном.

– Себастьяне, більше нам не слід так поспішати з проходженням гри. Це світ, у якому ми живемо. Завтра хочу лимонний пиріг на сніданок, – несподівано, навіть для самого себе, сказав Сіель.

– Як забажає юний Господин. Який чай вам подати?

Світ повернувся до звичної колії. Знайшлося місце і для будівництва маленького маєтку, знайшлися і розслідування. І навіть нові знайомства. Але найдивовижнішими були відносини між Сіелем і Себастьяном.

Зовні вони були так само повні поваги з боку Себастьяна і холодні з боку Сіеля, але вони змінювалися. Повільно й практично непомітно всім, демони ставали ближче друг до друга.

У цьому світі Сіель вчився прислухатися до думки інших, а Себастьян вчився бачити у графі не тільки розпещеного хлопчика з яким цікаво грати, але й юнака чиї думки були вельми незвичайні, а ідеї іноді були кращі за його власні.

Вони вчилися бути не лише дворецьким та його господином. Вони вчилися бути сім’єю.

Хто знає, скільки часу зайняв би цей процес, якби не цей, нереальний світ?

Якщо говорити про розслідування – навіть у цьому світі були люди що вважали себе вищими за інших. Люди, що вирішували кому жити, а кому помирати. Готові на все заради отримання нових рівнів та цікавих ігрових предметів.

Це були так звані «помаранчеві» та «червоні» гравці. Вони об’єднувалися у повноцінні гільдії. Від їх рук людей гинуло більше, ніж під час проходження рівнів. Саме ними й займався Сіель Фантомхайв.

Звичне заняття допомагало розслабитись.

Найбільше демонів цікавила гільдія «Весела труна». Її назва навівала спогади про Трунаря, про минуле в якому вони багато чого не знали. Хто б міг подумати, що Трунар виявиться Жнецем?

Ця гільдія вирізнялася любов’ю до жорстокості. Влаштовувала з убивств цілі вистави. І, на превеликий подив, члени гільдії були досить обережні в діях. Їх було важко виявити.

Сіель займався цим не поспішаючи, виявляв членів «Веселої труни» по одному. Розслабляючись за улюбленою справою.

Про проходження гри демони не забували. Так само ходили на підкорення рівнів, билися з босами, брали участь у квестах. Просто тепер, коли вони прийняли ігровий світ як реальний, демони не бачили сенсу поспішати.

Який сенс, поспішати нехтуючи своїми звичками?

Ні-я-ко-го.

Глава 4 Замкнути петлю

Минуло два роки.

Два дуже довгі роки неймовірних пригод.

За цей час усе змінилося.

Граф Сіель Фантомхайв, перетворився просто на Сіеля. Він зміг розпочати нове життя. Без палаючих руїн за спиною. Без королеви. Без смертей та зрад.

Себастьян Міхаеліс… Залишився собою. Просто тепер для нього Сіель перестав бути хлопчиськом із гарною душею. Хоча її краса нікуди й не поділася. Просто тепер вони були рівними.

Один з найсильніших демонів пекла і хлопчик який відчув себе вільним.

У цьому, такому дивному, але вже рідному світі вони отримали визнання. Одні з найсильніших. Ті, на кому закони дають збій.

Сіелю більше не потрібна тростина, щоб почуватися старшим.

Ще півроку тому вони вступили у вельми цікаву гільдію під назвою «Лицарі крові».

Чим вона була цікава демонам? Що ж, було кілька причин.

Перша – гільдія займає перші місця за силою. Безліч учасників гільдії, всі неймовірно сильні, мають свої особливі здібності. Сильніші за будь-яку іншу гільдію. Найшвидше проходять рівні при найменшій кількості жертв з боку гільдії.

Друга – Кіріто став учасником цієї гільдії. Точніше сказати Кіріто з Асуною були членами цієї гільдії. Про них тепер треба говорити лише разом. Сіель Фантомхайв, на диво, потоваришував із цими двома. Себастьяна вони також не залишили байдужим. Демони засвоїли – з цими двома ніколи не буває нудно. Вони завжди на вістрі леза.

І третя причина, остання – голова гільдії. Хіткліфф. Голова гільдії «Людина-легенда». Людина чия шкала життя ніколи не потрапляє у жовту зону. Людина, яку не зміг перемогти навіть Себастьян. Отже, точно не людина. Або не просто людина. Цікаво, чи не так?

Демони намагалися дізнатися про таємницю Хіткліффа, довго спостерігали за ним. І нічого не знайшли.

Але, як кажуть, все таємне стає відомим. Рано чи пізно. У цьому випадку пізно. Таємниця відкрилася не їм.

Хто б міг подумати, що добрий і справедливий лідер, той, кого так сильно любили, виявиться останнім босом. Босом якого неможливо перемогти. На його боці Система. Він той самий розробник. Він є Богом цього світу.

Але хто сказав, що Бога неможливо скинути?

Сіель Фантомхайв безсило спостерігав за тим, як вбивають його друга. Його друг спостерігав як вмирає його кохана. Сіель Фантомхайв, ланцюговий пес королеви, аристократ зла, молодий демон, знав – його друг не може так просто померти. Його друг не такий слабкий. Його друг, той хто зміг прийняти цей світ раніше за всіх, найсильніший.

Сильніше за Бога.

Сіель Фантомхайв мав рацію. Як завжди.

Його друг повстав із мертвих. Переміг останнього Боса. Переміг Систему.

А світ довкола розсипався, як картковий будиночок. І розчинявся у світлі нового життя. Скільки всього сталося на теренах цього світу? Скільки людей він змінив? Скільки забрав навіки?

Сіель встиг лише махнути рукою на прощання Кіріто й Асуні, перед тим як його, разом із Себастьяном, затягло у знайомий черний портал.

Вони перенеслися до складу. Темний і невеликий. Біля однієї стіни клітки з людьми. З іншого – ящики накриті тканиною, а попереду…

Вони самі, що входять до цієї будівлі. Така знайома будівля. Як давно це було… Як сильно все змінилося. Вони змінилися. І ні про що не шкодують.

Сіель провів пальцями по кинджалу, який ось уже понад два роки носить на поясі.

Чорна рукоять, чорні піхви, чорний обсидіан на вершині.

Він ласкаво провів пальцями по металу, що так вірно слугував йому на протязі цих років.

«Так ось як він тут з’явився» – з усвідомленням подумав Сіель.

А потім поклав його на той самий ящик. Замикаючи петлю.

– Ідемо, Себастьяне, – з легкою усмішкою сказав він Себастьяну, – Ми повернулися додому.

І вони пішли. Залишивши на бетоні лише кілька перинок, що швидко зникли.

Графа Сіеля Фантомхайва привернув ледь помітний відблиск у дальньому кутку приміщення…