Всі ми помиляємось.

Я знаю, що вона ще жива, але залишатися цілком холоднокровним не виходить. Щелепа стиснута, майже скріпить, швидко рухаючись усередину будівлі помічаю тіла не дуже акуратно вбитих. Він навіть не спробував їх сховати. Значить, він знає, що це його кінець. Зазвичай я готуюся до таких зустрічей, але сьогодні не було часу. На мить зупиняюся біля дверей, щоб прислухатися. Її сміх хрипкий і самовдоволений відроджує в голові різні картини і одна гірша за іншу. Двері скриплять під моїми руками, я вриваюся в той момент коли гаденя тримає Сем за підборіддя і дає ляпас. Паркер хилить голову назад наскільки можна, її руки зв’язані позаду спини раз у раз сіпаються. Вона хотіла б його вдарити, хотіла б задушити, змусити страждати. Навіть зараз, чіпляючись пальчиками ніг за металеве відро і намагаючись балансувати, щоб не передавити артерію на шиї, вона викликає трепет, бажання та повагу. Нервово ковтаю, а хлопець не обертаючись, щось каже мені і потім вибиває відро з-під її ніг. Паркер голосно верещить і відразу починає ногами шукати іншу опору, вона дивиться в стелю і немов риба викинута на берег намагається ротом хапати повітря.

Достатньо одного його дотику до Сем, щоб втратити контроль над собою і без зайвих слів накинутися, вибити пістолет. Ухилиться від невмілого випаду хлопця і відразу вдарити в кадик. Поки той відкашлюючись відходить назад не можу втриматися, щоб не подивитися на неї і відразу відчути себе лицарем. Ніколи ще вона не була такою безпорадною, ніколи не показувала слабкість, але сьогодні особливий випадок. Я б міг змусити її так само звиватися і хапати ротом кисень, але тільки їй це подобалося б, вона б просила не зупинятися і вже точно не стала б так гидко надсміятися.

Вистачає всього кількох ударів, щоб вирубати хлопака, а потім скинути тіло у воду, де останні крихти повітря покинуть його. Для того, щоб звільнити Паркер я перерізаю мотузку на шиї і вона падає в мої обійми. Тремтить вся, жадібно ковтає повітря, хрипить і часто моргає щоб сльози не застилали очі. Я розрізаю мотузки на руках і пальцем проводжу по свіжих синцях, її парфум заповнює ніздрі терпкий з нотками цитрусових та квітів. Груди різко здіймаються і опускаються, Сем все ще жадібно ковтає повітря, але обличчя з яскраво-червоного поступово стає блідим, їй уже краще. Поки ми поруч, поки вона зі мною шепочу їй, що треба робити і вона слухняно киває і сама довірливо простягає праву долоню, підтискає губу і…

— Ну… Що скажеш? – Голос Джека повертає Вілла в реальність. Його не трясе як це бувало раніше, не потрібен час, щоб згадати, ким він є, але він гостро відчуває запах парфуму Паркер, її дихання на своїй шиї та биття серця. Наче це він, а не Ганнібал лише кілька годин тому її врятував. Десь зовсім на поверхні своєї свідомості Вілл відчуває збудження від свого бачення і в голові виникає зовсім інша думка, яку він жене геть від себе. Паркер йому подобається.

– Він хотів дістати докази моїх слів. Вистежив Сем і … – Якось розгублено починає Вілл і намагається вжитися в роль.

– Не дуже вдале місце. — бурчить Джек і вони оглядають п’єдестал, на якому стояла дівчина ще кілька годин тому. Маленькі ворсинки від мотузки намертво прилипли до кахлю, її черевики розкидані біля шезлонгів, речі вбитого вже забрали слідчі, але Грем знає, що там немає ніяких зачіпок, що приведуть його до Ганнібалу. – Чому він не прийшов до неї додому?

– Щось заважало… – Грем починає кашляти, він не хоче це розповідати. Швидше за все Ганнібал доглядав Сем. – Його могли вистежити мешканці. – знизує плечима Вілл і після ворушить волосся, намагається позбутися відчуття присутності Сем. Він не помилився щодо неї. Тепер, згадуючи кожен момент свого життя, де була Паркер, Грем бачить брехню, але як дізнатися, що їх пов’язує? Як підібратися ближче, щоб упіймати?

— Сем прийшовши до тями робила вигляд, що ще у відключенні, але тим часом намагалася зняти наручники. – Бреше Вілл.

– Вона вивихнула палець своїми спробами. — вставляє Кроуфорд і Грем киває, ніби повірив.

– Так. Це і врятувало їй життя. Вдарила його з ноги по обличчю і той знепритомнівши впав у басейн, де й захлинувся, а Сем зняла з шиї мотузку. — Джек обходить Вілла і вдивляється в його обличчя, ніби не довіряє його словам.

– Ти віриш їй? – Вілл киває. Сем має думати що у безпеці. Вбивство Беверлі робить цю справу особистою і він доведе провину кожного, хто причетний. – Тоді чому раніше ти був іншої думки?

— усі ми помиляємось.

– Але не ти. — Джек поступово починає втрачати віру в Ганнібала і навіть у Паркер, це маленька, але все ж таки перемога над ними.

Сидячи в машині швидкої допомоги я бігала очима по поліцейських, які снували туди-сюди, як вони стрічкою огороджують будівлю місцевого басейну і раз у раз по рації спілкуються з центром управління ФБР. Як не дивно я спокійна, лише руки тремтять, але це від фізичного навантаження, що вони перенесли. Лікар, молода жінка з великими круглими окулярами і ластовинням на носі обробляє рани на обличчі, не пам’ятаю як їх отримала, можливо коли цей покидьок будив мене або коли тягнув до шибениці по холодній кахлі. І це не страшно, адже головне, що Ганнібал прийшов. Поки я не побачила його, то просто прикидала які шанси, що Лектор не проігнорує телефонний дзвінок, ці глузування в трубку і погрози в мій бік.

Він, з’явився в той момент, коли балансуючи на металевому відрі, я захлиналася сміхом і нестачею повітря над спробами санітара дізнатися правду. Він заглядав у мої очі і чекав, що зіниці розширяться на його запитання, але лінзи робили всі спроби марними. Хлопець розгубився, не отримавши того чого хотів, від люті він ударив кулаком у живіт. Ноги від болю підігнулися, відро протяжно заскрипіло і з брязкотом вислизнуло з-під ніг. Ось чому Ганнібала не було чути одразу і санітар не встиг відреагувати вчасно. У спробах ковтнути хоча б трохи повітря, я пропустила всю виставу. В очах танцювали чорні крапки, мотузка так боляче тиснула, що з горла вирвався стогін. Ще трохи і я б знепритомніла, але в одну мить все змінилося. Груба рука обхопила мене і над головою пролунав тріск, секунда і я падаю, щокою відчуваю тепло від грудей Лектора.

— усе гаразд, усе гаразд — Ганнібал ривком зняв з шиї петлю, очі застилали сльози і я не могла розгледіти його обличчя, лише ці слова, які супроводжували його подих у мого вуха, а у відповідь замість подяки страшний хрип і кашель. Він опускає мене на кахель і зрізає мотузку із зап’ястей, перевертає на живіт і я немов тварина стаю на карачки щоб, дихати стало легше. Ще пару хвилин я повзаю по підлозі, витираючи сльози і хапаюся за горло, але все ж таки приходжу в себе. Насамперед повертаю голову до Ганнібалу, що поряд стоїть на колінах, і обіймаю. Не знаю навіщо. У той момент мені це треба було найбільше на світі і як не дивно він обережно робить те саме. Його брови зведені разом, губи стиснуті і очі бігають по моєму обличчу.

– у нас мало часу. – І я ківаю. Досі не відпускаючи його шию. — Санітар напав на тебе одразу при вході до басейну. Він вирубив тебе за допомогою електрошокера і коли ти прийшла до тями він накинув на твою шию петлю і почав погрожувати. Твої руки він скував кайданками.

Лектор відсуває мене від себе і клацає холодним металом по лівій руці.

– І ти, намагаючись, зняти їх вивихнула великий палець правої руки.

Недовго думаючи мовчки простягаю йому праву руку, і Лектор дивлячись у почервонілі очі спочатку цілує задню сторону долоні, а потім затискає двома руками потрібні фаланги і різко тягне за великий палець. Біль виявляється набагато менше, ніж я очікувала. Мене більше виводило з рівноваги, то почуття провини в глибині душі, мої сумніви в Лекторі і те, як я поводилася з ним, але це, здається, хвилювало тільки мене.

— Вілл зайшов надто далеко. — спостерігаючи за моєю реакцією, сталевим голосом починає Ганнібал, допомагаючи мені піднятися на ноги. — Це не залишиться без моєї уваги.

— Грем просив його вбити тільки тебе. — Не знаю навіщо я знову його виправдовувала, але в очах Ганнібала я прочитала полегшення після своїх слів. Значить, у нього все ще в планах стати друзями, спокусити Вілла. — Моє вбивство — це як бонус.

– Мені час йти, Сем. — Після недовго мовчання починає Лектор. Киваю, намагаюся не показувати своє хвилювання, а Ганнібал оглядає зал. Підбирає ніж та залишки мотузки, якою були пов’язані руки. — за п’ять хвилин зателефонуй Джеку. Нам з тобою… — задумливо, невдоволено розтягує слова Лектор і шукає розуміння. — поки що не можна буде бачитися.

Я торкаюся пальцями лівої руки до губ і заплющую очі. – Прости мене. За те, що перестала тобі довіряти.

– Тепер все зміниться. — Лектор коротко киває, не сердиться і це головне. Кусаючи нервово губи, я розумію, що наші ваги довіри все одно ще не врівноважені і мені доведеться це виправити.

Навіть тепер у відносній безпеці, я не могла не думати про Лектора, все частіше повертаючись думками до нього. Мені б продумувати історію, адже залишилося так мало людей, які не вірять Віллу, і багато тих, хто побоюється зустрічі з Ганнібалом, а значить і мою репутацію ставить під сумнів.

Джек першим вилітає з басейну, на ходу киваючи підлеглим та даючи вказівки. Він сів у машину і залишив парковку перед цим мало не збивши молодого патрульного. Я з полегшенням видихнула, тому що мені не доведеться з ним спілкуватися, але тут же вловила знайомий силует у вовняному пальті і кучерями, що стирчать, в різні боки. Вілл неквапливо рухався геть від будівлі, його колеги намагалися не зустрічатися з ним поглядом, лише коротко кивали на знак вітання. Тоді як Грему було байдуже, що вони про нього думали. Тільки два брати – акробати, колишні підлеглі Беверлі гукнули його на пару слів і Вілл без будь-яких емоцій почав розмову поки не зіштовхнувся зі мною поглядом. То з яким упором і виразом обличчя він оглядав мене, викликало страх десь на підкірках, усередині хребта. Я не могла відвернутися, не могла і зібратися думками. Тепер Вілл на волі, а значить у мільйон разів небезпечніший, ніж раніше.