всеодно

я пам’ятаю тебе людиною, що здатна на справжнє кохання

пам’ятаю руки й обійми, що для мене тоді – обіцянка безпеки

пам’ятаю панічний розлад, і братовбивство: чого задля?

я все пам’ятаю

а ти пам’ятаєш (з минулих життів, мабуть)

                 обійми пекельної спеки?

я в ній була;

я в ній жила;

і зараз, як бачиш, жива

бо знаю, хоч ти і не вчив:

‘хочеш врятунку, люба – рятуйся сама’

я знаю багато чого

тільке одне питання-благання:

чому 

ти 

мене 

розлюбив?

хоча, мабуть, некоректно питати так – ти не почуєш, люди не зрозуміють.

мої рядки, тобі присвячені, такі огидні, такі брудні

двійко фраз, побажання смерті, помста, губи німіють

”’ – залишся, благаю. 

                                                                       – ні. ”’

ці слова – то дитина в мені все ще пустує

сподівається хоча б на єдиний дзвінок

гірка доля, солоні сльози; втрися, тобі не пасує

червоні рубці від червоних суконь безликих жінок

досить.

мені навіть якось незручно

писати ось цю хворобливу дурню

все ж набагато простіше, наче:

ти не дзвониш, і я не дзвоню.

. . .

. . . . . . .

я не знаю, про що помовчати.

. . . . . . . . . . .

серце зраджує.

. . .

я сподівалася, що забуду

тішилася, що достатньо доросла, аби пити вино

й ніяк не могла зрозуміти, що жоден з нас недостатньо сміливий, щоб просто визнати:

нам одне на одного всеодно.