Header Image
    Фандом: .Оріджинал

    Ештон навіть до пляжу не дійшов. Одразу після сніданку вигулькнула Шона і потягла його писати портрет.

    Вона привела його до якогось фундаментального дерева і мовчки почала розкладати мольберт і готуватися. Ештон обернувся до дерева і поглянув у його крону. І до нього раптом дійшло, що він намірився зробити. Медитувати у присутності малознайомої людини. Без Рікона чи Сірін. Підставити їй спину, по суті. Хм… Ештон покосився на Шону. Людині, дівчинці, перед якою в нього руки не зовсім чисті, якщо чесно, яку він прочитати не може, якщо не рахувати картин, які вона ж йому і показала. Шона захоплено розкладала олівці. Був би він звичайною людиною, його легко можна було б вбити тим же олівцем – в сонну артерію встромити, наприклад, чи в око – поглише (пробити досить ніжну кісточку за оком і проштрикнути мозок, не велика наука). Та зараз його не так просто вбити. Як? Зруйнувати душу, мабуть. Тіло – відновиться, черпаючи інформацію, що відбита у контракті душ місячною енергією. Розірвати їх з Мерін контракт, навряд вийде. Ще Мерін перемоти у ментальному поєдинку можна, тобто знищити її душу, знову ж таки. То… Шона здатна на це? Навряд. Хм… Ештон стояв і оцінююче на неї дивився.

    – Розмістіться під деревом. У зручну позу. Не можна буде рухатись.- Очевидно, Шона закінчила приготування, тому що з очікуванням дивилася на Ештона.

    – Ти незвичайно нетерпелива.- Усміхнувся Ештон.

    – Мені ще ніхто не позував. Зазвичай я пишу по пам’яті. Хочу спробувати. Думаю, це не те ж саме, що писати пейзажі.- Достатньо щиро і відкрито відповіла вона. Шона справді хоче цього. Ештон їй усміхнувся. Він розривався між бажанням зробити щось дійсно хороше для цієї дівчинки, щось важливе для неї самої, між обережністю вбитою у нього роками і чужою кров’ю, між обіцянкою Мерін – бути обачним, і… Ще чимось… Що зовсім не волало, як інші почуття – тихо нашіптувало десь з душі. Те саме… Що змусило його прийняти Храм у зграю, і прийняти ларів, стати Серцем Шазарії не по званню, а покликанню, те саме, що змусило його їхати у Зовнішній Світ за сім’єю Лі, і що навіть не дозволило припустити думки про втечу, те саме що штовхає його до знань, що допоможуть ларам, Шазарії та Зовнішньому Світу. І… те, що підштовхнуло його до Мерін. Те, що робить його душу – душею князя. І цей шепіт тихо заглушив усе інше.

    – Шона. – Тихо сказав Ештон. – Я дещо зроблю зараз. Ти вже бачила це на обряді. Я медитуватиму. А ти пиши мій портрет, поки я це робитиму.

    – Гаразд. – Відповіла Шона у звичній манері. Безбарвно.

    – Якщо щось трапиться – буди мене. Або клич Мерін. Поки моя свідомість у візії, я достатньо вразливий. – Ось так. Нехай знає, що він не просто під деревом сидить. Нехай знає, що означає для нього цей крок. І, здається, Шона зрозуміла. Зробила паузу.

    – Ми можемо підійти ближче до інших. – Розумна дівчинка.

    – Ні, – Усміхнувся Ештон і поглянув вгору – на крону дерева ще раз. – Місце чудове.

    – Гаразд. Якщо щось станеться я покличу Повелительку.- Кивнула вона. Ештон був певен, що все буде гаразд. Що вона не спробує нашкодити йому ніяк. І справа була не в довірі. Просто така вона – Шона. Такою він її бачить. Але… Стосунки це річ двостороння. Не можливо побудувати стосунки, якщо на зустріч йде лише один. І, якщо вчора вона довірила йому свої роботи, то сьогодні він повинен довірити їй щось своє, щось таке ж особисте. Ештон сів під дерево у позу лотоса. Він був в кросівках, спортивних штанах з манжетами нижче кісточок, та футболці. Можливо потрібно було якось інакше одягнутися для позування? Кумедна думка. Ештон глибоко вдихнув. І поглянув в очі Шони. І… Його серйозний, не надто теплий синій погляд зустрівся з блакитним холодним поглядом Шони: він говорив, що не змінить свого рішення, що ослабить свій захист перед нею, а вона казала, що приймає цей акт довіри, що виконає свою частину договору. Ештон сковзнув у сприйняття. Її енергія обіймала його ауру щільним коконом, таким інтенсивним, що він нічого не бачив більше. Її темна енергія, наче чорнила каракатиці заповнювала потужними клубами все довкола… І Ештон заглибився у медитацію.

    Перше, що він відчув – це пустка. Але не така, як в просторі душі. Якась не затишна… Темна, холодна. Та Ештон не боявся і не панікував – він знає, що це Шона. Він знає, що це її енергія і її спосіб бачити. І щойно він прийняв цей факт, стало легше. Тиск навколо не відчувався загрозливо. Він відчувався нейтрально. Абсолютно ніяк. І Ештон прислухався. За коконом видніється ліс – наче через товщу води, наче камінці на дні ріки. Варто лише руку простягнути. Ештон акуратно протис за кокон два потоки енергії, це не завадило Шоні. Отже кокон працює не за принципом бар’єра, немає чітких структур між собою пов’язаних. Швидше, це схоже на щільні потоки енергії прямо з тіла, що окутують ауру. Ештон “дивився” потоками енергії з-зовні кокона, і тепер бачив Шону. Він постарався проаналізувати її роботу. Що ж… Варто було очікувати, що його спосіб створення амулетів не єдиний. Їх безліч: чи то забутих, чи то ще не придуманих. Вражає інше – що Шона робить це на інтуїтивному рівні. Просто тому, що так їй підказує щось зсередини. Абсолютно не варто, в такому випадку, дивуватися, що вона так прекрасно впоралась з кинжалом, що Ештон зробив для клану Макнармерів, адже це для неї не щось абсолютно нове. Вона використовує графіт. І вона, Шона, заслуговує похвали. Адже її метод абсолютно не енергозатратний, безпечний, хоч, можливо, не такий довговічний, не такий стійкий до ушкоджень. Просто в той момент, коли вона робить черговий штрих – кристалічна ґратка графіту руйнується, а її енергія зв’язує її у потрібний візерунок, нову ґратку, використовуючи як будівельний матеріал вивільнену енергію від руйнації енергетичних зв’язків між атомами графіту(вона зовсім не велика через слабкість ґратки графіту, якщо порівнювати з тим же алмазом, де зв’язок – спробуй розірви, ну, Ештон пробував, але енергії було дуже багато, так просто її всю не нівелюєш) Таким чином вона вбудовує свою енергію у нову кристалічну ґратку графіту, в той момент, як графіт наноситься на папір. По суті, вона повторює процес росту кристалу, тільки ніби в пришвидшеному режимі. І, якщо інші, пишучи олівцем, залишають на папері обломки кристалів, Шона на папері залишає наново вирощений кристал. А що ж до емоцій того, чий портрет пишеться – так тут все і зовсім просто… Енергія належить Шоні. В портреті не заключена енергія “моделі”, як здалося раніше Ештону. Але Шона зчитує емоції та інформацію про характер енергії цієї людини, а опісля копіює це, вносячи у кристалічну ґрадку. Вона змінює властивості власної енергії, наче властивості бар’єру: там амплітуду зменшити, там щільність підкоригувати, там вилучити якісь домішки… Хах… А він її змусив тренуватися з печаттю Рікона, та це і зрозуміло, що вона так швидко вчилася – вона просто знання по полицям розфасувала, вона усе це вже робила. Їй залишалось лише усвідомити що саме вона робила, відчути, спробувати наново уже знайомі речі. Дівчинка – несподіванка, що ще додати.

    Ештон прислухався до неї. Її енергія все така ж – слухає, пізнає, зчитує… Прямо як його власна, під час медитацій. Схоже. Дуже схоже. Вона ніби у напівмедитативному стані весь час. Ніби… Вона переплутала. Ештон вмикає медитацію коли потрібно, а Шона навчилася жити медитацію не вимикаючи. Це пояснює її емоційну відстороненість і дуже виражені здібності. Ох, і цікава. Ештон хотів би побачити яка вона насправді. В нормальному стані.

    Що ж, схоже, зараз він більше не дізнається. Ештон висковзнув з медитації.

    Шона сиділа, стругаючи свої олівці, складаючи приладдя. Ештон підійшов і поглянув на портерт. Вона зобразила його посередині картини в позі лотоса з закритими очима і з злегка опущеною головою, на фоні було дерево, лісовий килим з опалого листя та трави. А все інше проглядалося на фоні, наче через якусь димку. А від Ештона відходило сяйво… Він торкнувся до картини, прислухався, а потім і зовсім сковзнув у сприйняття. Від намальованої фігури Ештона легким пульсуючим сяйвом відходила енергія. Вона була позбавлена емоцій, не виражала їх, але ця пульсація була настільки рівномірною, потужною, і йшла з глибини намальованого Ештона. І Ештон був певен, його енергія була такою, якою линула з цієї картини – прохолодною, але приємною, наче прохолодна водичка в озері. Чи літній дощ. Шона написала його енергетичний портрет. По іншому Ештон це не назве.

    – Що це за сяйво?- Запитав Ештон. Він здогадувався, що так вона показала його енергію під час медитації, та хотів почути її версію.

    – Ваша аура була зовсім інакша. Не така, як у інших… Не така, яка буває у Вас зазвичай. Це відчувалося ось так.- Вона вказала на картину. Ештон кивнув.

    – Ти завжди відчуваєш енергію інших? Опиши, як це.- Можливо її талант схожий на його власний?

    – Ні, не завжди… Швидше тоді, коли зосереджуюсь на комусь, як Ви казали.- Задумливо протягнула Шона.

    – А те, як ти змінюєш властивості енергії, вкладаючи її в картину?- Ось це теж цікавий момент. Ештон не може змінювати свою енергію – це точно.

    – Ну… Це, як з кольорами. Я просто підбираю потрібний колір, що схожий на те, що я пишу і вже готовий наношу на полотно.- Шона поглянула на Ештона і стенула плечима.- Точніше не поясню.

    – А для чого ти це робиш?- Запитав Ештон.

    – Я… Не знала раніше, що конкретно роблю. Я просто вкладала в картину таким чином свої почуття, виливала душу.- Поглянула Шона на Ештона і… Усміхнулася. Порожньо, кутиками губ. Що можна було б подумати, що це награна емоція, не справжня. Та Ештон уже знав – її міміка і емоції не мають нічого спільного наразі. Вона просто намагається завченими рухами м’язів на обличчі передати щось, що застрягло всередині і немає виходу. Схоже, саме цим вона і займалася всі роки своєї художньої діяльності – давала вихід емоціям. Ештон стис губи. А тоді усміхнувся їй привітно, тепло.

    – А чому ти не використовуєш фарби або кольорові олівці?- Він уже знав відповідь – кристалічна ґратка. Матеріал знайшла підходящий.

    – Ну… Не виходить у мене в кольорі так.- Стенула вона плечима.

    Схоже, найдивовижніше з усього, що робить Шона – це те, як вона змінює властивості своєї енергії. Мабуть, це і є її талант.

    Що ж… І останнє.

    – Шона, я зараз покладу руку тобі на спину. Хочу дещо перевірити. Гаразд?- Попередив Ештон, пам’ятаючи, що дівчинка не любить тактильний контакт. Вона кинула на нього швидкий погляд і кивнула, знову відвернувшись до свого заняття. Ештон поклав долоню їй на лопатки і просканував тіло Шони своєю енергією, наповненою турботою та теплом. Шона завмерла, а потім обернулася до нього напівобертом, скосивши очі. Ештон їй дружелюбно усміхнувся.

    – Не потрібно.- Сказала вона холодно. Та… Це ж не… Не ворожість, не відстороненість у звичному розумінні, як Ештон уже встиг зрозуміти.

    – Що не потрібно?- Уточнив Ештон. Шона зробила паузу, підбирала слова.

    – Лукавити.- Зрештою охарактеризувала вона, як їй здавалося, найбільш точно те, що її стурбувало. Ештон здивувався.

    – Що ти маєш на увазі?

    – Ваші емоції. Вони не справжні.- Погляд Шони став якийсь м’якший. І… Ештон допер.

    – Здається я зрозумів.- Ештон завжди наповнював свою енергію при контакті турботою і дружелюбністю, переважно, аби продемонструвати таким чином, що його боятися не варто, що він безпечний і не зашкодить. Але Шона… Сприйняла це… Інакше. Ештон усміхнувся. Він відчув за неї гордість. Можна сказати, що Шона дуже вміла і досвідчена в енергетичному плані, але її можна назвати “самоучкою”. Він нею захоплювався в якійсь мірі. Він пам’ятав, як йому було, коли прокинулись його здібності. А вони тоді і близько не стояли з тим, з чим живе Шона. А вона справлялася все своє життя. Як могла, як навчилася, як вдавалося. Ештон припинив вкладати в свою енергію будь-який посил. І його енергія поступово наповнилася його справжніми емоціями. Він спробував проаналізувати їх, зрозуміти, яким побачить його Шона. Йому було цікаво як Наставнику, як Хранителю, як солдату, як князю, як науковцю. Він співпереживав їй, як людина, що пройшла і самотність, і як той, хто зіткнувся з схожими проблемами. Він хотів використати її, аби отримати нові вміння і знання. Але ще він хотів їй допомогти, навчити.

    – Так краще? – Запитав він. Шона уважно подивилася на нього і відвернулася мовчки. Ештон усміхнувся.

    Її біохвилі були рівні і спокійні. Ештон заглибився – на зустріч її джерелу. Шона напружилась. Ештон в будь – якому іншому випадку, спробував би якось заспокоїти того, кому в душу лізе. Але зараз… Він просто завис на місці – дозволив Шоні прислухатись до нього, до його намірів в енегії. І плавно дівчинка заспокоїлась, розслабилась, впустила його. Ештон заглибився ще далі, та в душу не поліз – просто наблизився. Прислухався. І тут її енергія була зовсім інакша, зовсім не така, як з-зовні. Тепла, неспокійна, пульсуюча, наче пташка, яку тримають у руці, якій стискають крила. Шона боялася, хоча… ні – хвилювалася, вона на свій страх і ризик підпускала когось до себе настільки тісно. І це парадоксально точно було схожим на його власні почуття, коли він зважувався на медитацію поруч з Шоною. Ця юна душа… Так їй тоскно, так самотньо, та вона не зла, зовсім ні – вона чиста, світла. І цей найглибший шар цибулини, її серцевина… Шона прекрасна. Ештон висковзнув, але не поспішаючи – дуже повільно. І він ще раз переконався – він правий. Шоні потрібно навчитися жити в звичайному режимі, навчитися вимикати особливий режим напівмедитації, що вона випадково сприймає, як свій нормальний стан. Вона ніби замкнула себе всередині і змусила сприймати світ надто гостро, наче ходила без шкіри, з оголеними нервами, і киплячим вулканом всередині. Ештон вловив цю межу – те наскільки глибоко вона занурена в підсвідомість – тепер він знає. Ештон більше не тягнув. Він розірвав з нею контакт. І Шона поглянула йому в очі. Вона хоче щось почути, щось про себе.

    – Що ж… Слухай…- Ештон розкаже їй все. Він її навчить. От тільки це буде навчання навпаки. Але нічого. Воно того варте, усміхнувся він.

    ***

    – А мені ставили діагноз “емоційна тупість”.- Повідомила Шона хмикнувши. Який діагноз? А може перевірити дітей з такими діагнозами? Може знайде ще таких же, як Шона?

     

    1 Коментар

    1. Mar 19, '24 at 18:08

      Дуже крутий опис принципу амулетів, який створює Шона. Руйнація зв’язків всередині графітового кінчика й вирощування кристалів. Мммм!

      О так, життя в напівмедитації. І стороннім людям може здатись, що цей стан “випадково сприймається як нормальний”, але чому він не є нормальним?