Визнай, ти запав

Томас відчинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, щоки з рум’янцем. Одягнений був у червоні спортивні штани та худі сірого кольору.

― Боже, як твої батьки залишили тебе в такому стані? ― обурилася Міла.

Ми зайшли у квартиру. Дівчина швидко зорієнтувалася – пішла помити руки, і бігом на кухню заварювати чаї, нібито вже знала, де що знаходиться.

― Ти досить забагато купила, Міла, ― промовив Томас, оглядаючи пакет із ліками.

― Я казав їй те ж саме, ― його погляд відразу ж звернувся до мене.

― Не будь шкідником і іди лікуйся! ― крикнула дівчина з кухні.

Томас продовжував свердлити мене погляд, і я лише почав повільно роззуватися, відчуваючи себе максимально незручно.

― Щось не так? ― розірвав я мовчанку.

― Не думав, що ти прийдеш мене провідати, ― сказав він з усмішкою на обличчі. ― Радий тебе бачити.

Від нього повіяло якимось теплом, яке я не міг пояснити. Томас показав мені, де ванна кімната, щоб я зміг помити руки, і зник у своїй кімнаті. Міла вже приготувала нам чаї, і взяла з собою купу інших пігулок та сиропів.

Щойно я закінчив, зайшов до сусідньої кімнату.

― І чим ти так захворів? ― поцікавився.

― Навіть не знаю, напевно звичайною застудою? ― Томас знизав плечима.

― Тобі варто було б звернутися до лікаря, особливо в такий час! ― вигукнула Міла.

― Можливо пізніше, ― він м’яко відповів.

Томас сидів на ліжку, поки Міла розпаковувала пакет і передавала йому ліки. Читаючи інструкцію на деяких із них, щоб не помилитися з дозуванням. Вона була дуже турботливою. Я, звичайно, хвилювався, що ми могли чимось заразитися. Але нехай навіть так, я точно не залишу Мілу наодинці з ним!

― О ні! ― серце на мить підскочило. ― Я забула таблетки від кашлю… ― Міла почала шелестити пакетами, вишукуючи потрібне. ― Я зараз збігаю…

― Ти вже забагато зробила, не треба, ― відповів Томас.

Я помітив, як усередині Міли розпочалася боротьба. Видно було, як вона намагається сподобатися, показати себе у всій красі.

― Дозволь мені піти з тобою, ― пропозиція одразу ж вилетіла з мене.

Я намагався ігнорувати стурбований погляд Томаса. Від цього Міла ще більше почала нервувати.

― Господи, та аптека зовсім поруч! Не залишай Томаса наодинці, я й сама впораюся, ― сказала вона з посмішкою, хоча я відчував, що  щось із нею не так.

Міла вискочила з кімнати, і спрямувала до вхідних дверей. Це сталося так швидко, що я навіть не встиг до ладу зреагувати.

― Я скоро повернусь! ― і дверний вибух, який вибухнув по всій квартирі.

Я спробував проаналізувати поведінку Міли, щоб зрозуміти, у чому проблема.

― Я напевно піду… ― вже збирався підвестися з місця.

Однак Томас взяв мене за лікоть, зупиняючи.

― Все гаразд?

Я не зовсім розумів, чому він це сказав.

― Відпусти мене, ― холодно відповів.

Але це ніяк не вплинуло на Томаса. Я відсмикнув руку силою.

― Я настільки огидний для тебе? ― жалісно сказав хлопець.

Або, можливо, це звучало так жалюгідно через його хворобу. Я одразу ж роздратувався. Просто тому, що відчував себе некомфортно поряд з ним. Набравши повітря в легені, я зібрав свої думки до купи.

― Ти не огидний для мене, ― намагався відповісти рівним голосом. ― Просто… ― у голові все знову перемішалося. ― Просто тримайся подалі від мене, гаразд? ― видихнув.

― Чому? ― Томас був наполегливим.

Адже я не сказав, що він мені не подобається. Що ні, я не збираюся будувати з ним відносини, мило ходити під ручку і насолоджуватися життям. Я не дав йому остаточної відповіді, і лише дражнив його весь час. Чи варто казати це зараз?

― Тому що… ― говорив повільно, зважуючи кожне слово. ― Тому що ти…

Зізнався мені в почуттях? Почуттях, з якими я досі не знаю, що робити? Тому що ти залишаєшся милим і добрим до мене, не отримуючи нічого натомість? Тому що ти подобаєшся Мілі, дівчині, в яку був закоханий стільки часу?

― Тому що ти дивний.

Випалив я. Так, дивний. Я просто не розумів Томаса – хто він, що йому потрібно, навіщо йому я. Навряд чи Міла колись подивиться на мене як на свого партнера. Зате переді мною був нехай і хлопець, але перша людина, яка зізналася мені в почуттях.

― Дивний, ― пробурмотів Томас. ― Може, тоді ми спробуємо зрозуміти один одного краще? ― він посміхнувся.

Раніше я розглядав Томаса лише як суперника, як підозрілого. Може дійсно варто було дізнатися його краще, перш ніж судити з обкладинки?

― Як щодо такого? ― Томас підвівся з ліжка. ― Ось, чим я захоплююся, ― і підійшов до полиці поруч зі мною, яка була заповнена книгами та журналами.

Він дав мені деякі з ним, і мої очі почали бігати по обкладинках. Стівен Хокінг «Коротка історія часу». «Всесвіт на долоні». «Під зоряним небом». Ще Стівен Хокінг, «Чорні дірки». Лоуренс Краусс «Чому ми існуємо?»

Я зупинився на останній книжці.

― Тобі дійсно цікаво дізнатися, чому ми існуємо? ― я посміхнувся.

― Ох, тут тільки гучна назва, насправді все простіше, ― легка усмішка.

― Так я і подумав, ― покрутивши книгу в руках, я поклав її на місце. ― Отже, ти захоплюєшся астрономією, зірками, чи чим? ― побіжно оглянув решту обкладинок із зірковою темою.

― Космічний простір, ― бадьоро відповів. ― Мені подобається дивитися на зірки і вивчати те, що знаходиться там, за межами Землі.

― Я бачу ти хочеш втекти з цієї планети якомога далі? ― спитав зі сміхом.

― Не зовсім, ― він м’яко посміхнувся.

Я ще раз переглянув книжки та журнали з астрономії. Це здається навіть магічним. Зірки… Інші планети… Думаю, такі якраз і подобаються дівчатам, чи не так?

― А чим ти захоплюєшся? ― спитав він з щирим інтересом.

― Хіба не знаєш? А я-то думав ти вже зібрав на мене цілу папочку, ― посміхнувся.

Але Томас не змінився в погляді і промовчав. Тобто, він це не заперечує?

― Нічим особливо не захоплююсь, ― руки інстинктивно зігнулися в кулаки. ― Граю у відеоігри, просиджую штанці вдома, в соціальних мережах. Загалом – пропалюю своє життя, ― нервово посміявся сам із себе. ― Не те, що ви, великі уми…

― «Ви»? ― перепитав Томас. ― Ти маєш на увазі Мілу?

Я зніяковів. У Міли такі ж палючі очі, коли вона говорить про проблеми планети, суспільства. Знаю навіть, що колись вона була волонтеркою, відвідувала школи для дітей-інвалідів, брала участь в акціях, спрямованих на поліпшення екології – утилізацію сміття, прибирання територій.

― Так, Міла досить активна, ― перервав мої думки Томас. ― Дивно навіть, звідки в неї стільки енергії.

― Так… ― задумливо промимрив.

Напевно мені подобаються люди, якими я хотів би бути, але з якоїсь причини не став. Милим, добрим, активним. Популярним. Я звернув погляд на Томаса.

― Що це таке?

Він дивився на мене з усмішкою.

― У тебе отут щось на голові, ― промовив я, підіймаючись зі стільця.

― Де? ― він пройшовся руками по волоссю.

Я підійшов ближче до нього.

― Отут…

Я торкнувся рукою його каштанового волосся, і відразу обімлів. М’які. Він Легенько посував пальцями, немов щось прибираючи. Затримуючись ще на кілька секунд.

― Ось і все…

Я збирався відсахнутися, але Томас затримав мене, взявши за зап’ястя.

― Якщо хочеш… ― я помітив рум’янець на його щоках. ― Якщо хочеш ще…

Томас дивився на мене знизу. Його очі блищали.

Я повільно нахилився до його обличчя. Уважно оглядаючи зіниці, райдужну оболонку. Зелені. І ті емоції, що відображалися у погляді. Томас заціпенів. Його очі дивилися то на мене, то на губи. У вухах дзвеніло.

Пролунав дзвінок домофону. Міла.

― Я зараз, ― Томас підскочив і вибіг до коридору.

Я навіть почув писк з трубки, з яким відчиняються двері до під’їзду. Я стояв на місці, думаючи тільки про ці очі. Серце стукало.

Томас повернувся до кімнати, але мовчав. І я теж замовк.

― Ти я? ― все-таки він не стримався.

У голові творився хаос. Почувся стукіт у вхідні двері. Голос Міли, спокійний і розмірений.

Все відразу ж повернулося до норми. Міла, яка піклувалася про Томаса, принагідно розповідаючи про те, що сталося сьогодні в університеті. Томас, який із доброю усмішкою відповідав їй.

― Остін, з тобою все гаразд? ― дівчина почала придивлятися до мене. ― Так замовк. Може ти теж захворів? ― Вона поклала руку до мого чола.

Я відразу інстинктивно відсахнувся.

― Що з тобою?.. ― її здивований погляд.

Моє серце продовжувало битися.

― Я напевно вже піду, ― із нервовим смішком відповів, намагаючись зробити вигляд, що все гаразд.

Швидко вибіг у коридор і почав взуватися.

― Ти ЩО? ― Міла побігла слідом, мабуть образилася. ― Зачекав хоча б…

― Вибач! ― і одразу вийшов на сходову клітку.

Захлопнув двері і почав спустися по сходах, не чекаючи на ліфт.

Я більше не міг там залишатися. Очі, губи, зірки…  Все крутилося, наче на повторі.

«Якщо хочеш… Якщо хочеш ще…»

Навіть увечері я не міг не думати про це. Просто лежав у своїй кімнаті на ліжку. Поки не прийшло повідомлення на телефон. Томас.

«Можеш завтра прийти до мене».

«Наодинці».

Диявол.