Header Image
    Фандом: .Оріджинал
    Мітки: Антимагія
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    Ештона не покидало відчуття, що він просто втік. Та його уже так мало цікавило все навколо… Він так хотів в бібліотеку… Кір і Шона чомусь слідували за ним.

    І щойно Ештон опинився в бібліотеці, всівся за стіл, розвалився на стільчику тяжко простогнав, і залишився так дивитися в стелю.

    Щойно тиша бібліотеки трохи заспокоїла його, повернулися думки про втечу. І чому ці двоє за ним поперлися? Ештон підняв голову і очікувально подивився на них. А вони стояли і теж… Чогось очікували.

    – Що?- Не витримав Ештон.

    – Я так розумію, медитація сьогодні відміняється?- Не витримала Шона і випустила назовні свій в”їдливий тон.

    – Яка ще медитація?- Тільки не кажіть, що він щось забув…

    – Тренування зграєю!- Обурено викрикнула Шона і склала вимогливо руки під грудьми, паралельно нахмуривши брови. О, ні… Ні… Ештон відкрив ключ. Чорт! Він сплутав дні. Немає сьогодні бібліотеки. Ештон знову простогнав, чи то прогарикав і відкинувся на стільчик.

    – Це…- Почала було Шона.

    Але Кір перебив:

    – Ештон… Ти нормально, взагалі?- З підозрою так… Акуратненько.

    Та що тут нормального?!! Ештон навіть відпиратися не став. Просто заперечно помахав головою, не відриваючи погляд від стелі.

    – Може ти… Поспи. Чи що.- Не внятно спробував Кір… Що? Потурбуватися?

    Та як Ештону сон допоможе? Він підняв голову і скептично поглянув на Кіра. Той зітхнув роздратовано і розвів руками: “ну, як хочеш”- мовляв, або: “ну, а що я ще можу зробити?”. Ештон знову відкинувся назад.

    – Може… Рікона покличу?- Спробував знову Кір. Мабуть, сам не знає що з Ештоном в такому стані робити, от і шукає цапа відбувайла. А в якому “такому”? Що за хрінь така? Ні, Ештон втомлений, перенавантажений, загнаний… Це все ясно. Але… Що по-справжньому турбує Ештона, так це шепіт Повелителя. Якось так непомітно і раптово свідомість затуманюється і про самоконтроль можна забути. Ще й звалили йому на голову ШІСТЬОХ подарованих ЛЮДЕЙ! Охх…

    Щоб привести думки в порядок кількох хвилин явно мало… Ну, окей. Скільки не сидіти, робити роботу треба. І Ештон встав, вже з наміром йти на медитацію.

    Та шлях заступила набундючена і люта Шона:

    – Повелителю ще їсти інколи потрібно!- Ну, знову…

    Та Шона Ештона до зграї не відпутила, поки той не поїв. А Кір бовтався десь поруч, на орбіті, часом стурбовано намагаючись квохкати.

    *

    Загалом може воно й не погано, що медитаційні тренування у зграї… Є речі, які можна вирішити вже зараз…

    – Привіт всім.- Привітався Ештон на ходу, ще десь з порогу.- Рікон командуєш.- Не став чекати привітання зграї.- Ейнар, іди зі мною.- І не чекаючи пішов в найближчу ізоляційну кімнату.

    Ештон находу зняв з себе пальто, безцеремонно кинув його на підлогу і швидко сів на подушку. Він відчайдушно намагався оптимізувати витрачений час на підготовку, аби дати собі кілька зайвих митей наодинці. Ештон медитаційною технікою вирівняв свої емоції до такого стану, що весь його емоційний фон перетворився на озерну гладь. Ештон очистив свідомість, прогнавши всі думки. І лише Ейнар він дозволив прослизнути у свій внутрішній світ, і по його емоційній озерній гладі розійшлися покійні та рівномірні хвильки, що відходили від однієї-єдиної краплі, що впала хто-зна звідки – Ейнар.

    І, наче довершення результату його медитаційної техніки, в двері зайшла вона. Ештон відчув її схвильовані біохвилі й відкрив очі. Сильна дівчинка. Що стійко прослідувала до Ештона, не звертаючи уваги на свої переживання, й вмостилася напроти нього на подушку. Занадто далеко. Ештон навіть торкнутися до неї не зможе.

    – Ближче.- Без задньої думки сказав він. Дівчинка чомусь злякалася, але підсунулась ближче, ховаючи страх за іншими біохвилями. І не буть це Ештон – у неї вийшло б. Ештон їй поблажливо усміхнувся. Чесно було б її зараз заспокоїти… Вона ж не винна, що життя Ештона – вир дивних подій… І цей потік думок знову майже заполонив свідомість Ештона. Та він не дозволив. Ейнар. Тільки вона.

    – Поговоримо?- Постарався бути привітним Ештон. Ейнар уважно дивилася йому в очі. Й повільно кивнула. І, мабуть, в Ештона зовсім не виходило бути м”яким і привітним, тому що Ейнар сиділа напроти Хранителя, чоловіка, майбутнього вожака(в її теперішньому розумінні), з таким непробивним гострим обличчям, і з такими біохвилями… Контрольовано-спокійно-рішучими…

    Гаразд. З чого почати? Може одразу? Так було б чесно. Та Ештон зовсім не знав з якого боку підійти. А Ейнар… Не поспішала. Сиділа напроти з непробивним виглядом. І повільно препарувала Ештона поглядом. Так, як жінки. Тільки так. І Ештон усміхнувся. Витримка у неї що треба. І це заспокоїло Ештона. І розуміння що потрібно робити якось саме прийшло. Легко і природно. Вона справжня жінка. Сильна, незламна берегиня. Але ж він – чоловік.

    Ештон і сам не помітив, як іронічна легка посмішка сама якось лягла на його обличчя. І він остаточно відпустив ситуацію. Жорсткий контроль тут не потрібен. Достатньо бути собою. Тебе або приймуть або ні. А от свідки їм не потрібні – зловив Ештон погляд Рікона через скло. І віддав ментальний наказ механізмам ізоляційної кімнати. Все навкого перетворилося в якісь пейзажі, що змінювали одне одного, адже Ештон не міг визначитися що він хоче побачити. І зрештою вони опинилися на плоскій верхівці гори. А навколо сніжний вихор, гори і хмари. Запах свіжого повітря і снігу. І навіть стало холодніше. А згори так недоречно сяяло сонце. Майже сліпучо. І Ештон сперся на руки за спиною, закинув голову назад, милуючись цим неіснуючим сонцем. В наступну мить з”явилися звуки вітру, та завірюхи.

    Ештон поглянув на Ейнар і вона теж розглядала все наколо. Ловлячи атмосферу, що Ештон створив для неї. І цей пейзаж їй личив. Лише чомусь вітер не торкається її довгого темного розпущеного волосся. І Ештон йому злегка допоміг – огорнув Ейнар вихором своєї енергії, повторюючи рух сніжинок навколо. Ось тепер картина довершена. І Ештон натуральним чином милувався усім цим. А Ейнар… Реагувала так, ніби все так і має бути. Мовчки спостерігала за Ештоном, за його обличчям, за виразом його очей. І біохвилями, що він їх зовсім не ховав. І вона перестала. Сиділа перед ним, як відкрита книга і ділилася тим що на душі: легким задоволенням від того, що відбувається навкруги, і цікавістю спрямованою на Ештона, сумом, що вона лишає позаду, і рішучістю, що веде її вперед, а ще вірою, що наповнює її зсередини. І такою цілісною вона предстала перед Ештоном. На таку, як Ейнар, дивишся і бачиш цілий світ. Вона закрила очі, опустила голову і розчинилася в усьому, що навкруги. Вона слухала. Насолоджувалась. Вчилася. І її сила… Була інакшою, аніж у Рікона чи Кіра. Чи навіть Сірін. Її сила не випромінювалась назовні. Її сила… Концентрувалася всередині. Й інтуїція повела Ештона далі. Він дозволив Ейнар розчинитися в його енергії, котрої ставало більше й більше навкруги, наче під час битви з Ріконом. А ізоляційний блок не пропускав її нікуди. Але Ейнар… Не було дискомфортно… Ештон захоплено спостерігав, як вона дозволяла проникати енергії Ештона в своє тіло, а натомість її власна енергія густими стрічками лягала на потоки енергії Ештона, відривалася, і наче жагучий снігопад кружляла на вихорах його потоків. Він був вітром. А вона була гарячим снігом, що наче дощ із лави віддався на волю Ештона. Він заглиблювався в їх спільний енергетичний танець. І рухома медитація прийшла сама собою. Та рухів більше не потрібно, енергія виливалася з Ештона сама собою – назустріч Ейнар. А вона… Робила теж саме. І зупинятися не хотів жоден з них. Аж поки в тілі Ейнар енергії Ештона не було аж надто багато. І вона просто торкнулася до руки Ешона. Він відкрив очі і поглянув на неї. Вона дивилася просто. Не говорячи йому цим поглядом нічого. Якби він сказав їй продовжити – вона пішла б за ним, навіть як би віддавати вже було нічого. Скаже зупинитись – і вона зупиниться, очікуючи що буде далі. Скаже прийняти ще його енергії – і вона прийме, навіть не знаючи чи зашкодить це їй. І це прийняття. Таке беззастережне… Та зовсім не бездумне. Ештон усміхнувся їй. Закрив очі і сконцентрував усю енергію навколо перед собою. Як робив уже сьогодні. І навіть не поглянув що вийшло – ввібрав в договір та і все.

    А коли відкрив очі – перед ним була розтріпана Ейнар, яку переповнювала його енергія. А її безмятежний вираз обличчя і спокійні задоволені біохвилі викликали в Ештоні якесь дивне відчуття… Та це було точно щось на рівні істинктів – щось із його чоловічої природи. Щось таке древнє, як сам світ. І її задоволений вигляд тільки посилював це неясне відчуття. Ештон відкрив для неї обійми, а Ейнар ліниво, наче кіт, що переїв, потягнулася, перехилилася і просто ліниво бухнулась йому в обійми. Ештон не втримався і засміявся. Милота яка.

    Недоречно було б запитувати чи все добре, Ештон і сам бачить – все добре. Але все ж цікаво:

    – Як відчуття?

    – Ваша енергія така… Легка.- Десь він вже чув подібне… Здається, Рікон його енергію ніжною називав? Ахах. Ештон занурив пальці в її волосся в напрямку від потилиці до маківки і почухав, й справді ніби великій ручній птиці. Ештон на відео бачив як так роблять. Ейнар видала такий звук задоволення, якого Ештон ще не чув – щось близьке до гарчання, але з м”якими нотками. Ахах. Це не просто мило, а ще й дуже смішно.

    Ейнар ось так відпочивала у нього в обіймах, майже дрімала. Ештон бачив наскільки їй добре і комфортно. І зовсім не хотілося турбувати її розмовами. Та й… Ештону вже не потрібні слова. Він знає, що вона не відступиться. Ейнар і без слів відповіла на всі його запитання. Вона прийме його, яким би сильним він не був. Вона сильніша, аніж здається, просто її сила не міряється звичними способами. Її сила незвична й дивна. Вона здатна на те, чого не можуть інші лари. І вона не відступиться.

    – Вас щось турбує, Хранитель?- Тихо і рівно запитала вона. Так тихо, що лише Ештон зміг би розчути, навіть якби в кімнаті був ще хтось. Але це був не шепіт.

    – Так, Ейнар. Я хотів повідомити тобі про ризик.- Чому це так легко зараз?- Для тебе ризиковано вступати в мою зграю. Це може коштувати тобі життя.

    – Це завжди може коштувати життя.- Навіть не подумала. І… Все. Більше нічого не каже.

    А де вона не права? Кожен раз, заключаючи договір, лар ризикує. Адже адаптацію навіть зараз можна не пережити. Навіть після всього, що зробив Ештон.

    Він поглянув на дівчинку що придрімувала в його обіймах. І знав точно, що вона нізащо не відмовиться від нього, як від вожака.

    Ейнар заснула.

    ***

    Щойно Ештон вийшов з Ейнар на руках, на рівні ноги зірвався Ланс. Він вчив Науковця й ізоляційний бокс їм був не потрібен. Тож вони сиділи в загальній кімнаті серед рослин. Тому пешим свідком появи Ештона й Ейнар став Ланс.

    Він швидко підбіг до Ештона з широкорозкритими очима і зупинися за два кроки від нього, злякано дивлячись на Ейнар. Він явно не знав що йому робити.

    – Вона просто спить.- М”яко усміхнувся Ештон. Ланс поглянув йому в очі і невпевнено зам”явся. Йти він точно не хотів. Судячи з погляду він хотів забрати Ейнар, але не знав що йому робити в ситуації що склалася: він ніби то все ще вожак, але ще трохи і вожаком буде Ештон. І Ланс явно не хотів конфліктувати з майбутнім вожаком: його і Ейнар. Тож стояв, дивився на поки що його Ейнар в руках того, в чиїх руках і сам скоро опиниться.

    – Їй зараз так затишно. Але якщо хочеш, я віддам її тобі.- Ештон говорив м”яко, тихо і спокійно, уважно спостерігаючи за реакцією Ланса. Він і справді думав, що так правильно, адже Ланс зараз її вожак. Та він здивовано, широковідкритими очима поглянув Ештону прямо в очі. Дивний він лар. З м”яким і ніжним характером. Але в очі сильнішому дивиться так легко… Взагалі без жодного інстинктивного страху, притаманного ларам. Ештон поки що не розумів…

    -Ні.- Раптом усміхнувся Ланс, з ніжністю поглянувши на Ейнар, а потім ступив пів кроку назад, виказуючи, що поступається. І… Не чинять так лари зазвичай. Не поступаються з такими світлими емоціями. Та й взагалі не поступаються так легко.

    – Я віднесу її в Храм. Хочеш з нами?- Все ще намагався вести ниточку розмови Ештон. І Ланс знову поглянув в очі Ештону. І в очі йому так… Приємно чи що… Було дивитися. Легко і просто. Він зовсім не як лар відчувався. І не як людина. І не як алубі. Інопланетянин якийсь ніжненький. Але й не наївний, як пересічний шазарієць. Ештон знає Ланса досить близько вже не перший рік. Але вперше намагається зрозуміти його. І кепсько виходить…

    Ланс сонячно усміхнувся йому і багатозначно обернувся через плече, вказуючи мовчки на Науковця. Ланс відповідальний. Відчуття обов”язку у нього дуже… Широке. Значно ширше, аніж у більшості ларів. Він, скільки Ештон його пам”ятає, дивився не лише на свою зграю, а й… Далеко поза її межами. Він любив довколишній світ. Але просто милуванням ця любов не обмежувалась – Ланс відчував відповідальність за все, що було навколо. І якби у Ештона запитали… Він би описав це просто – душа князя. Дивна. Така, яку важко уявити в цій ролі… Але така, за якою пішли інші вожаки. Ештон чомусь усміхнувся.

    – Ходімо зі мною.- І Ештон точно зараз мав на увазі не Храм. Не лише Храм. Це запрошення якось саме собою з”явилося. Як тоді з Ейнар. Серце відізвалося. Ланс став князем його народу, ще до того, як став князем Ештона. Так чому ігнорувати це? Ланс зможе.

    – Так, я зараз.- І Ланс швиденько поскакав до Науковця – завершувати свої справи перед тим як піти з Ештоном. А Ештон провів його теплим поглядом. Він зачекає.

    ***

    Йшли до Храму мовчки. Але тиша була природня і затишна. Ештон хоч і не уявляв про що з ним говорити, але придумати не намагався. Ловив часом люблячий, ніжний погляд на Ейнар, Ланс явно думав про щось своє.

    В одному з переходів Ланс раптом зупинився і підняв голову догори. Його вираз обличчя і настрій в один момент якось кардинально змінилися. Ештон відірвав погляд від Ланса і поглянув на що ж той дивиться. В цьому переході… Стелі не було. Лише якась незрозуміла ущелина, що стрімко злітала вгору і губилася у темряві. Не було видно де кінець. Ештон ніколи не помічав цього. Він знову поглянув на Ланса і збагнув, що той зупиняється тут вже не вперше. Що його турбує в цій тріщині? Ештон, не довго думаючи, спрямував насичений потік туди. По дорозі стиз маленьку частину енергії досить сильно, аби вона засвітилася, і підтримуючи тиск, стрімко став підіймати її вгору.

    Сам Ештон міг би і радаром обійтися. Але він робив це для Ланса.

    Ештон підняв згусток енергії наскільки дістав – може метрів з п”ятдесят..:

    – Хм…- Цікава практика. Ештон раніше так не робив. Але, звісно ж не дістав до кінця тріщини і енергія розсіянлася. Перевів погляд на Ланса і зустрів погляд, який так і говорив про щось не добре.

    – Не подобається мені це місце.- Заявив малий і пішов далі, не чекаючи відповіді.

    Ештон пішов за ним. Але коли порівнявся, Ланс знову думав про щось нове, дивлячись вперед. Ештон вирішив не заважати.

    А ось і Елізіум. Ештон ступив крок, ще один, і ще. І так легко було ступати по своїй землі. Все тут було привітним до Ештона. І він замислено і замріяно мізкував про свій проект. Хочеться уже… Хоч він і розуміє – ще не скоро. І серце радісно тріпотіло, вітаючи поля Елізіуму і від передчуття скорої зустрічі з Храмом.

    Ештон ступив у Храм і знайомий спокій, прохолода і привітання Храму зустріло його.

    Він присів, аби ноги Ейнар опинилися в нього на колінах. Тоді торкнувся звільненою долонею до підлоги і попросив в Храму показати де кімната Ейнар. Він міг би спитати в Ланса поруч, але Ештон хотів йти за слідами Храму.

    І вони з”явилися, показуючи Ештону дорогу. Він легко і плавно підхопив дівчинку під ноги й попрямував за слідами любого члена своєї зграї, за другом – за Храмом.

    А десь з-за плеча зачудовано і з великою цікавістю визирав Ланс, теж слідкуючи за швидкозникаючими слідами на воді.

    Вони піднялися на потрібний поверх і знайшли потрібну кімнату. Ештон відчинив двері потоком енергії й заніс Ейнар всередину. Звичайна кімната. Така ж, як і у інших ларів. Ештон підняв ковдру потоком енергії і дбайливо вклав маленьку в ліжко. Роззув. І тоді тільки впакував її в ковдру теплими потоками енергії. Не втримався й погладив по голові. Ейнар муркнула якось в сні й Ештон облишив її у спокої, усміхнувшись. Обернувся, аби йти й наткнувся на Ланса, що залишився на порозі, спираючись об дверну раму плечем і лобом. Він з теплою посмішкою спостерігав за Ештоном та Ейнар. А коли Ештон обернувся, перевів поглад від Ейнар йому в очі – легко, м”яко. Обернувся і вийшов. Ештон вийшов слідом. Ланс спирався об перила балкону ліктями. Ештон теж підійшов і сперся спиною і ліктем, ставши на півоберту до Ланса.

    Він мовчав. Було б логічно, якби Ланс щось сказав, як здавалося Ештону. Та він мовчав. Дивився вниз. А тоді встав, випрямився і поглянув Ештону в очі вже зовсім інакше. Ось тепер лар в ньому вгадувався безпомилково. Він стояв спокійно. Але впевнено. Ланс витримав невелику паузу дивлячись Ештону в очі. І Ештон відчував, як з душі ланса здіймалися біохвилі. Складні для розуміння, якщо чесно. Там було прийняття і визнання. Там була повага. І там було почуття обов”язку, що незрозуміло змішалося з бажанням любити і з безмірним теплом і ніжністю. Там була і зовсім інша любов – щира, сильна і зрозуміла, і там була симпатія. Тоді Ланс усміхнувся Ештону. І будь на його місці хтось інший, Ештон подумав би що ця посмішка не доречна. Та це був Ланс. І тепла, привітна, добра посмішка так незвично довершила цю картину, що відкрилася перед очима Ештона: Ланс ступив крок до нього, нахилився до рівня плеча Ештона і притисся до нього не лише лобом, як інші це робили раніше – всім тілом, ховаючи своє усміхнене обличчя і такі багатогранні почуття в кулаках, на плечі в того, кого визнає своїм вожаком. І Ештон його обійняв, вставши і випрямившись прямо з Лансом в руках.

    Якось ось так. Без слів. Без договору. Без ради. Мабуть… Не лише в Картері тут справа.

     

    0 Коментарів