Або як отримати серце Уміно

Сама собою поява Копіюючого ніндзі могла навести на когось жах або хоча б настороженість. А от побачити його у кімнаті місій у черзі до твого столу це не було жахаюче, це викликало сіпання ока.

Хороший початок ранку – провести його за чашкою кави в архіві. Поганий –  сварити Хатаке, через його жахливий звіт.

Тому Ірука був ненадто радий бачити Какаші в понеділок о 9:27 з сувоєм у кімнаті місій. О, і він, звичайно, через несправедливість цього світу або через власний мстивий задум (Ірука не знає, яке страшне зло він зробив Хатаке, але те що він робив не могло не бути помстою), став у чергу до столу Уміно, хоч був вільний стіл Анко.

Ірука подумки зазначив, видати добрячого прочухана Анко, за те що вона навіть не спробувала урятувати його ранок від неминучої катастрофи.

– Гарного вам дня, – побажав Уміно молодій дівчині чуніну. Він зітхнув, налаштовуючи себе на терпіння, – Наступний.

– Добрий ранок, Іруко-сенсей, – посміхнувся видимим оком Хатаке. Ірука підмітив, що той не був надто стривожений своїм жахливим (а в цьому Уміно не сумнівався) звітом. Скоріше, він був схвильований, у хорошому значенні, – Я приніс тобі звіт вчорашньої місії.

Ірука й так це вже зрозумів, й подумки встиг поховати свій прекрасний ранок.

– Ранок, Какаші-сенсей.вітаю тебе вдома. Ну, погляньмо на твій.. – почав говорити, з приреченістю у голосі, сенсей (він уже встиг пережити п’ять стадій горя), але його перебили.

– Маа, я ж забув, у мене є для тебе дещо, – Какаші протягнув Іруці ліву руку в якій з’явився паперовий стаканчик, – Кава! – проспівав досить голосно Копіюючий, через що усі в кімнаті на них поглянули, а Генма кинув на Уміно хитрий погляд.

Трохи червоніючи, сенсей узяв напій і згадав, що увесь минулий тиждень він отримував по одному такому ж стаканчику що ранку.

– Дякую. Хороша спроба задобрити мене. Сподіваюсь, це не означає, що твій звіт ще гірший ніж завжди? – Ірука обдарував його поглядом, який використовував для найбільш неслухняних учнів. Какаші натомість з усіх сил намагався удавати, що це його неабияк образило.

– Як ти міг про мене так подумати, Іруко-сенсей? Я не використовую підкупу ще з минулого тижня. Це тобі від усього серця, – безневинно кліпав очима Хатаке. Він подав йому акуратно складений сувій. На вигляд, дуже навіть охайний, без плям і непожмаканий, – Між іншим, я вважаю цей звіт однією з найкращих своїх робіт, – він гордо підняв голову. “Іноді він поводиться, як дитина. І як тільки йому вдається працювати з командою Сім?”.

– Ну це ми ще побачимо, – пробурмотів Ірука, розгортаючи сувій і думаючи, що міг додати на цей раз джонін, малюнки? Він широко розплющив очі й почергово поглядав то на Какаші, то на аркуш паперу в своїх руках, – Що це?

Какаші збентежено почухав потилицю, – Це? Це звіт, Іруко-сенсей.

– Я знаю, що це звіт. Я питаю, що це за джитцу, яке ти наклав на мене, що я бачив замість твого звіту цей нормальний?

– Це не джитцу, Іруко-сенсей, – демонстративно надувся Хатаке, але його плечі розслабились, – Я сам робив цей звіт і дуже старався, між іншим.

Ірука знову підозріло на нього подивився. Звіт був майже ідеальним: зв’язні речення, жодних плям, зрозумілий почерк. Порівняно з тими звітами, які Какаші здавав зазвичай, це було майже неймовірно. Тепер у нього не було сумнівів, Хатаке, щось від нього хотів. Спочатку кава цілий тиждень, тепер ось цей прекрасний звіт. А хоча, ні. Зачекайте, він був на місії цілий тиждень, він би не зміг цього робити. Це викликало в Уміно збентеження. Ну, і можливо трішки розчарування.

– Гаразд, – сказав Ірука, коли дочитав звіт і поклав його до інших, – Не вірив, що я це колись скажу, але з твоїм звітом, Какаші-сенсей, усе впорядку. Можеш іти додому та відпочивати. Схоже, місія була виснажливою.

– Не дуже, скоріше нудною – усміхнувся оком Какаші. Він декілька секунд ще стояв дивлячись у вікно (Ірука вважав, що він вирішував, чи варто йому покинути приміщення скориставшись вікном), але потім пішов до дверей, – Гарного дня, Іруко-сенсей! Можливо, ще побачимось, – і вийшов.

– Дивно, що він не вийшов через вікно, – озвучив Генма, те що в Іруки було на думці. Загалом, слухняна поведінка Хатаке дуже насторожувала, а його фраза, кинута на прощання, викликала ще більше підозр. Але в той момент до його столу підійшов інший ніндзя й він вирішив відкласти ці думки на потім.

…

– Гарного вечора Вам. Нехай Ваша команда швидше виздоровлює, – попрощався Уміно з чуніном, – Фух, жахливий випадок. Знову хтось позначив місію рангу  B як C, – сказав він Генмі та Анко, коли хлопець, важко кульгаючи, вийшов з кімнати. Була вже за п’ять хвилин шоста й ніхто не мав би прийти. У вікно пробивалися проміння призахідного сонця. Надворі було погоже й досить тепло, як на початок лютого.

– Хтось загинув? – запитав Генма збираючи усі звіти. Сьогодні була його черга йти в архів.

– Ні, але дівчині відірвало руку, а в хлопця сильний струс мозку та розбитий череп. Я вважаю, що за дотриманням рангу місій замалий контроль. Такі випадки стаються мало не щодня, – злився Ірука. Він згадав як Наруто розповідав йому про свій такий досвід. Вони з командою Сім мало не загинули, а це ж була їхня перша місія! Добре, що з ними тоді був Какаші-сенсей. Какаші.

Ось так, легко його мозок повернув його до сьогоднішнього ранку. Ні, з Хатаке, щось точно не те. Він не поводиться, так чемно і акуратні звіти він не пише.

– До речі, Ру, у тебе з’явився залицяльник? – почала вигравати бровами Анко, коли одягала пальто, – Це ж Хатаке тобі кожного ранку каву приносив, так?

– Як добре, що ти про це згадала, – сказав Уміно, попускаючи свій хвостик, через що декілька коротких пасмів упало йому на обличчя. Він був голодний і у нього боліла голова, тому обговорювати цю тему він не мав бажання, – А скажи но мені, чому ти не покликала Какаші-сенсея підійти до твого столу? У тебе нікого не було.

– Пфу, дуже мені потрібне таке “щастя”, – закотила очі дівчина, – Крім того, я не хотіла забрати у тебе таку можливість, і, як бачиш, не дарма.

– Це твоя робота, – вирішив проігнорувати останню фразу Уміно, – видавати місії й приймати звіти. Якщо у тебе вільно, ти кличеш людей, які ще чекають. Для чогось нас же тут троє, а не я один.

– Я впевнена, що навіть, якби я його покликала, він би все-одно чекав би тебе, – проспівала Анко, явно вкладаючи в це набагато більший сенс ніж просто чергу.

– Я не збираюсь продовжувати цей діалог, – Ірука одягнув свою куртку та, взявши рюкзак, пішов до виходу.

– Ру, не буть сліпим. Ти йому точно подобаєшся, – сказала навздогін дівчина.

Брюнет розвернувся у дверях, – Перестань говорити ці дурниці!

– Перестань використовувати на мені свій учительський голос! – крикнула у відповідь вона, – І сам ти дурниці. Я знаю, що я кажу й ти скоро дізнаєшся.

– Попрощався за мене з Генмою, – вийшов з кімнати чоловік, ставлячи на розмові крапку, ну, або хоча б крапку з комою.

“Потрібно зайти в магазин і купити продуктів. Ох, ще готувати. Можливо краще зайти в Ічірак? ” вирішував подумки Уміно, коли на виході з будівлі його перестріли.

– Маа, Іруко-сенсей, як добре, що я тебе зустрів, – перед ним стояв Какаші, як завжди, усміхаючись видимим оком. Іруці стало цікаво, чи він усміхається лише очима, чи ротом теж.

Хатаке виглядав дещо потріпано. Штани були усі в складках, волосся – справжнісіньке гніздо з мокрої, через дрібний дощ, зачіски, гілок та листя, що у ній застрягли. Справжнє опудало. Мабуть, він чекав від ранку на дереві, виглядаючи Іруку. Чекайте, що?

– Добрий вечір, Какаші-сенсей. Ти хотів про щось запитати?

– Так, але спочатку я хочу запросити тебе на вечерю в Ічірак, – ніби прочитав (Ірука невпевнений чи може він це робити за допомогою шарінгану, чи ні) його думка Какаші.

Ірука вагався. Йому це усе не подобалось. Звичайно, він не вважав, що Хатаке може на нього напасти. Він не вірив і в малу долю тих пліток, які розпускали про Шарінгана Какаші. Але все ж певна настороженість, притаманна більшості шинобі, була присутня.

З іншої сторони, Уміно й так збирався вечеряти в Ічіраку сьогодні. І все ж краще, коли у тебе є компанія.

– Та годі тобі! – не витримав мовчання Какаші, – Мені дуже-дуже потрібно з тобою поговорити, будь ласка, – було дивно й смішно дивитися на “найстрашнішого” ніндзю Конохи, який, зі щенячими очима, благав піти з ним повечеряти. Стримуючи сміх, Ірука все ж погодився, – Ура! Тоді, ходімо! – зрадів Копіюючий і рванул на кілька метрів уперед, тоді повернувся назад і, вирівнявшись з Уміно, пішов звичайним темпом. Мабуть, згада, що він не на місії й спішити тут немає потреби. Усю дорогу до кафе вони пройшли в тиші.

– Добрий вечір, Аяме-сан, – привітався Іраку, щойно вони знайшли в невелике кафе. Найкращу раменну в Коносі, якщо ви спитаєте Уміно. Тут простий, але затишний інтер’єр, а штори замість однієї стіни ввіділяли від шумної вулиці. Додайте до цього найсмачніший рамен й отримайте секрет успіху.

– Добрий вечір, Іруко-сан, – привітала його автоматично дівчина з того боку стійки. А глянувши, трішки насупилась. Ірука на секунду подумав, що її насторожує присутність срібноволосого джонін, але вона відразу ж широко усміхнулась їм, – Добрий вечір, Какаші- сан. Правильно?

– Так. Добрий, – усміхнувся Какаші сідаючи на одне з крісел. Іруці ввідлягло від серця. І чого це його раптом почало цікавити, як інші люди сприймають Хатаке? Уміно сів з правого боку від нього.

– Тобі, як завжди, Іруко-сан, гострий зі свининою? – запитала дівчина, вже закидаючи порцію локшини в кастрюлю. Сенсей кивнув, – А Вам, Какаші-сан?

Погляд Хатаке був трішки розгублений, але потім він усміхнувся дуже мило схиливши голову в бік. “Яке “мило”, Іруко?”, – Теж, що й Іруці-сенсею.

– Ви впевнені? Рамен Іруки-сана дещо.. специфічний, – підбирали слова Аяме.

– Так, це підходить, – запевняв Какаші.

– Добре! – дівчина відійшла до плити, й Ірука вирішив порушити питання, що його справді зацікавило.

– Тож, Какаші-сенсей, що ти хотів у мене спитати?

– Я.. так, це, ну.. – почав нерозбірливо бубніти джонін, не знаючи куди подіти руки та очі.

– Гей, легше, ти поводився так ніби намагаєшся мені розказати таємницю всього свого життя, – намагався розрядити атмосферу Уміно, – Це, щось стосовно команди Сім?, – пробував спростити це чунін.

– Ні-ні, це не про них, – розпачливо замотав голов Какаші. Він поводився відверто дивно. Ірука міг би повірити у версію Анко, якби не вважав її повною маячнею, – Я б хотів попросити у тебе допомоги.

Уміно здивовано витріщився на хлопця ліворуч. Йому не почулось? Він хоче, щоб Ірука йому допоміг. Це наврядчи, щось пов’язане з місією, Ірука не був ніколи на таких високих рангах, які бере джонін, – Чим я можу тобі допомогти? Дякую – подякував він Аяме, що принесла їхні рамени.

– Смачного вам.

– Дякую – сказав Какаші, беручи палички і починаючи їсти. Схоже він вирішив, що розмова під час їжі – недоречно або хотів призупинити поки що цю розмову.

“Та що ж він таке хоче?!” – подумки сердився Ірука, теж приступаючи до їжі. Але не встиг він і спробувати свою порцію, як з боку почувся писк. Він обернувся до Какаші, який був ввесь червоний, а очі у нього сльозились.

– Гостро! Чому це так гостро?! – Ірука докладав усіх зусиль, що не заміятись.

– Пф, тобі ж сказали, що мій рамен незвичний.

– Звідки я мав знати, що він настільки гострий? – вередував Какаші та вз’яв стакан молока, що йому любязно запропонувала дівчина.

– Можливо, варто було запитати, що туди входить, а не просто замовляти теж, що й я? – спитав Ірука, відвертаючись в інший бік. Він не хотів випадково побачити обличчя Какаші. Усе ж, якщо він його ховав, отже намагатися його підгледіти було некоректно.

– Так, наступного разу знатиму, що ти харчовий збоченець, – прохрипів Хатаке. Вони постійно стирали, цю грань між ледь знайомими людьми, і самі не помічали як.

– Сказав той, хто читає порно на людях, – парував Уміно, беручись до своєї миски. Чи було це надто гостро? Однозначно. Чи шкодував він, що озвучив це? Точно ні.

– Це точно безпечніше, ніж їсти таку їжу. Твоя підшлункова, ще не освоїла вогняне джинсу після такого? – сказав Какаші, відсуваючи від себе миску, – Ее.. Аяме-сан, можна мені щось менш гостре?

– Рамен зі свинини не гострий? – уточнила господиня, забираючи його рамен і м’яко посміхаючись.

– Це б підійшло. Дякую.

– Моя підшлункова почувається прекрасно. Дякую, що турбуєшся моїм здоров’ям Какаші-сенсей, – відмахнувся від ще одного жарту Ірука, – Але, здається, я питав, чим я можу бути тобі корисним, хіба ні?

– А, так, – видихнув Какаші, – Цунаде змушує мене йти на, якусь там вечерю з якимись важливими шишками, а я це ненавиджу-у, – мало не плакав джонін. Ірука був, щиро здивований, бо він очікував, чогось неймовірно жахливого, а не цього.

– Добре, тебе змушують іти на зустріч, на яку ти не хочеш іти, – підсумував чонін, а Хатаке з ентузіазмом закивав і подякував Аяме, яка поставила перед ним нову порцію рамена, – А мене ти хотів попросити..?

– Підеш зі мною? Цунаде сказала, що ми можемо запросити одного гостя, – з великою надією в голосі, спитав Какаші. Ірука подавився раменом.

– Що?! Я? На офіційну зустріч?! – крикнув Ірука. А потім прочистив горло й продовжив тихіше, трохи зашарівшись, – Какаші-сенсей, я не думаю, що це гарна ідея. Я ніколи не був на такого роду заходах і не знаю, як себе там поводити.

– Я теж не знаю як! – запротестував Хатаке, і Уміно дивувався, як він міг так далеко зайти, без цього навику, – Будь ласка, Іруко-сенсей, там усі такі сноби. Мені потрібен хтось з ким можна нормально поговорити. Крім того, в тебе є соціальні навички, ти зможеш, якщо що підтримати з ними розмову. Це не моя територія. Будь ласка, – проторохтів Какаші.

Ця терада на деякий час обеззброїла Іруку. А Копіюючий вирішив закінчити свій рамен, поки чунін думає.

– Коли ця зустріч? – після декількох хвилин тиші спитав Уміно. Він все, ще не вирішив. Йому потрібно бути певним, що на цю дату у нього нічого не заплановано.

– Цього четверга, о сьомій вечора. У одному ресторані на околицях, – так наче репетирував, відповів Хатаке, з надією в очах.

– Цього четверга?! Чорт, я не знаю, що з одягу у мене готово – нервово посмикував Ірука коротке волосся біля обличчя. А тоді видихнув, – Добре. Але послуга, за послугу.

– Так, що за послуга? – бадьоро спитав Какаші.

– Ти два місяці здаєш мені такі звіти, як сьогоднішній.

– Маа, Іруко-сенсей, ти жорстокий! – сказав Какаші й зараз він нагадував Наруто, – А я сподівався, що кави та рамену буде достатньо… Але добре, я згоден.

– Ха, я так і знав, що це ти залишав каву. Але як ти це провернув? Ти ж був на місії, – трішки червоніючи, спитав Ірука, беручись знову за страву. З того, що він почув Какаші збирається заплатити за його рамен. Ні, не вийде!

– Я просив Пакуна купляти й приносити тобі каву щоранку, – невимушено сказав, Какаші уже тягнучись по гаманець.

– Пакун, це один з твої нінкені? – спитав Ірука швидко доїдаючи й теж тягнучись по гроші.

– Так, я вас колись познайомлю. Аяме-сан, ось. Тут за двох, – сказав Какаші ставлячи на стіл декілька купюр.

– Какаші-сенсей, не смій. Дозволь мені заплатити, ти й так витратив багато грошей на мене цього тижня, що було не обов’язковим, – протестува Уміно, теж намагаючись поставити гроші на стіл, але Какаші схопив його за зап’ястя, м’яко посміхаючись.

– Не псуй мого плану, Іруко-сенсей. Я ще тиждень тому вирішив, що заплачу за тебе, – Ірука зовсім залився фарбою. Він хотів, ще сперечатись, але Какаші дав зрозуміти, що на цьому крапка.

“Ну, нічого, наступного разу плачу я, – подумав сенсей, а потім перебив сам себе, – Який наступний раз, Уміно? Це була разова акція. Врубайся давай. Ви навіть не друзі.”

Вони попрощались з Аяме, та вийшли з Ічіраку в темні вулиці Конохи. Узимку темніло значно швидше. Небо прояснилось від дощових хмарок, оголяючи зоряні розсипи та місяця-молодика. Але разом з тим ударив мороз, не сильний, але відчутний.

Ірука здригнувся і поліз у свій рюкзак, щоб дістати м’який оранживий шарф. Він зав’язав його так, щоб той закривав, ніс та рот і не спадав. Какаші весь цей час чекав, незрозуміло чому, запхнувши руки у кишені штанів, на ньому не було навіть куртки, лише одяг у якому він прибув з місії. Аж тепер Ірука зрозумів, що Какаші, якщо й заходив додому, то лише, щоб закинути туди сумку з спорядженням. “Він, мабуть, втомлений. Чому він не йде додому?”.

– Ще щось, Какаші-сенсей? – запитав Ірука, пильно на нього дивлячись.

Какаші здригнувся, чи то від холоду, чи то від несподіванки й почав часто кліпату:

– А? А, так. Я хотів домовитись, де ми зустрінемось. Мені забрати тебе з дому, чи зустрінемось біль ресторану?

Як Іруці не хотілось відповісти друге, він розумів, що навряд швидко знайде той ресторан. Про що й сказав:

– Мабуть, буде краще, якщо ти зустрінеш мене біля мого будинку. Я не зрозумів, що саме це за заклад, а на пошуки може піти досить часу. Як думаєш, якщо зустрінемось за двадцять сьома, встигнемо туди?

– Залежно, що ти маєш під “встигнемо”, – намагався пожартувати Хатаке, але його співбесідник не оцінив, – Так, я майже певен, що ми встигнемо.

– Тоді в четвер за двадцять сьому біля мого будинку, – підсумував Ірука, і вже хотів прощатись, але.

– Давай, я тебе проведу. Якраз і дізнаюсь, де ти живеш.

– Какаші-сенсей, я певен, що ти знаєш хоча б район де я живу, тому.. – видихнув Ірука, потираючи шрам.

– Ну, я намагався. Тоді до зустрічі, Іраку-сенсей, – прощався Какаші уже збираючись іти, але Ірука покликав.

– Какаші-сенсей.. – “Супер, і що ти хочеш сказати?”, – На вулиці холодно. Тримай, – він простягнув йому шарф, що ще недавно був на його власній шиї, – Ти легко одягнений, тому ось. Віддаш, коли зустрінемось.

– Дякую, – благоговійно взяв шарф Какаші усміхаючись оком. Обличчя було червоне, мабуть, від морозу.

– До зустрічі, – опритомнів Ірука, розвертаючись на п’ятах. На вулиці справді холодно.

– До зустрічі, – тихо мовив Какаші.

…

– Ру-у! – почув позаду себе Уміно крик, коли після обіду повертався в академію. Якщо Анко була такою веселою, це наврядчи добре повпливає на настрій самого Іруки, – Ру, почекай! Фух, – наздогнала його дівчина, – Чого ти так спішиш?

– Я не хочу запізнитись на урок. У тебе, щось термінове? – Анко, вже хотіла, щось сказати, але Ірука додава, – Якщо це твої чергові вигадки про моє особисте життя, можеш не починати.

– Шкода, бо я саме про це, – усміхнулась дівчина й взяла хлопця під руку чи то щоб було легше тримати крок, чи щоб той не утік, – Я бачила вас учора з Хатаке. Ви йшли кудись разом, тримаючись за ручки, – навмисно голосно сказала вона, ехидно посміхаючись.

– Не, було там ніяких “ручок”! Не вигадуй! – крикнув на неї сенсей, намагаючись витягнути свою руку, але подруга вчипилась намертво.

– Ага! Бачиш, те що ви йшли разом ти не заперечив. Що це було? Ви йшли на побачення? Будь ласка, скажи, що це було побачення.

– Ні! Ми просто вечеряли разом в Ічіраку. Тільки й того, – ще більше дратував Ірука. І саме через злість у нього почервоніло лице, не через слова Анко.

– Так, Іруко. Нормальні люди називають це побаченням, – закотила очі дівчина.

– Та не було це побаченням! Просто вечеря! Ми обговорювали певне питання, – занадто вперто не дивився на подругу Уміно. Якщо він розповість їй про вечерю в четвер, вона знайде тисяча й один прихований задум у цьому запрошенні. А це буде просто офіційна зустріч. Нічого більше.

– А що за питання? – ще більше запалилась Анко. Й Ірука зрозумів, що допустив стратегічну помилку. Він дав їй нові подробиці. Тепер вона так просто не відчепеться. “Боги, дайте мені сил.”

– А цього я тобі не розповім навіть під страхом смерті. Особливо тобі.

– Ну, Ру-у, будь ласка, – пошарпала, вона за його руку, так, що той мало не впав, – Будь ласка, будь ласка, будь ласка.

– Ох, глянь котра година! Я запізнююсь на урок! Усе, бувай! – вигукнув чоловік і скориставшись секундою розгубленості Анко, висмикнув свою руку й побіг геть, – Побачимось в четвер!

– Іруко! – наздогнав його злісний крик подруги. Сьогодні він відбувся відносно легко, а от в четвер йому буде несолодко.

…

На велике здивування Іруки четвер проходив тихо. Дуже тихо. Анко не зробила жодної, навіть найменшої спроби вивідати у нього, щось нове про вечір понеділка. Це було гірше, ніж якби вона цілий день набридала йому допитами. Тому що, знаючи її, вона готувала, щось грандіозне. У поганому сенсі цього слова.

Коли до кінця робочого дня лишалось півгодини, а в кімнаті для місій уже нікого не було, Ірука вирішив порушити небезпечну для нього тему.

– Генмо, Анко, – привернув він увагу колег, що були зайняті якоюсь суперечкою, – мені потрібно сьогодні піти швидше. Прикриєте мене?

– Так, без проблем, – відповів йому Генма. Й Ірука вже хотів дякувати їм та йти збиратись.

– Е-ні, проблеми є, – озвалась Анко відкинувшись на спинку стільця та склавши руки на грудях. Вона прищурила очі, дивлячись на Уміно, – Ти нікуди не підеш, поки не скажеш куди ти йдеш.

– Анко, – застеріг її Генма. Але вона лише блиснула на нього злим поглядом.

– Він від нас щось приховує. Хіба ти не бачиш. Недавно він уникав відповіді на запитання про Хатаке. А зараз хоче піти з роботи швидше. Коли ти востаннє бачив, щоб він сам збирався піти швидше? Я впевнено він іде на побачення з Хатаке й не хоче нам про це казати.

– Він ще досі тут і чує все, що ти про нього говориш, Анко, – розсерджено втрутився Ірука, все ж збираючи свої речі, – Я не розумію, чому ти так за це схопилась. Хіба я не можу мати якихось власних проблем? Та й хіба я не можу піти з роботи трішки швидше? Що в цьому такого?

– Забагато збігів, ось що. Я просто хочу знати, що відбувається. Щоб потім, якщо ти будеш засмучений, знати кому натовкти пику. Я впевнена, що це пов’язано з Хатаке.

– А навіть, якщо й так, це б стосувалось лише мене та Какаші-сенсея. Але нас не поєднує нічого, окрім питання, яке ми обговорювали в понеділок та команди Сім, – злився Ірука, але не знав як вийти з цього не додавши Анко нових подробиць.

– Чекайте, яке питання? – запитав Генма, але його проігнорували.

– Це на два більше спільних тем, ніж мають між собою більшість ніндзь у Коносі, – не здавалась дівчина.

– Може й так, але це не змінює того факту, що ми просто знайомі. Добраніч, – сказав Уміно, грюкнувши за собою дверима. Анко починала його відверто дратувавти. Невже вона сумнівалася у ньому? Якби щось було, він би розпові. Але це питання не було тим, яке варто розповісти. Бо хто його знає, можливо ця зустріч не з тих, про яку варто знати всьому селищу.

Ірука поспішно покинув вежу Хокаге та швидким темпом попрямував додому. Дякуючи Анко, у нього залишилось менше години, щоб дійти до свого будинку та підготуватись до вечері.

Стоячи вдома перед дзеркалом, Уміно вже в котре поправляв лацкети свого темно зеленого піджака. Він уже биту годину намагався вирішити, яка краватка більше пасує до його костюму та світло мятної сорочки, біла чи червона. Він не хотів виглядати недоречно на цій вечері у своєму й так не дуже дорогому костюмі. Зрештою вирішив, що біла менше впадати в око. І зробив це саме вчасно.

Почувся дзвінок в двері, саме тоді коли годинник показував домовлену годину. Уміно ще раз кинув погляд на дзеркало й заправив пасмо волосся за вухо. Він вирішив, що розпущене волосся виглядатиме охайніше, ніж хвостик.

Ірука відчинив двері, – Добрий вечір, Какаші-сенсей. Зачекайте, я одягну пальто й можемо виходити, – і знявши сіре пальто з вішалки, накинув його на плечі.

– Добрий вечір, Іруко-сенсей. Гарно виглядаєш, зелений колір тобі пасує, – посміхнувся Хатаке, що стояв у темно синьому обтягуючому костюмі, під чорним пальтом. Образ доповнювали біла сорочка та червоний галстук. “Добре, що я не вибрав червоний, виглядало б так ніби ми домовились”. Лише одна деталь випадала з цієї гармонії, це яскраво оранжевий шарф Іруки.

– Дякую, – почухав шрам Уміно, трішки зашарівшись, – Ти теж гарно виглядаєш, – не знайшов нічого оригінальнішо, щоб відповісти, Ірука. Хоч він справді вважав, що Какаші, виглядає неймовірно. Він накинув на шию чорний шарф, – Можемо йти.

– Чудово. Тоді ходімо, – Какаші почекав доки Уміно зачинить двері та поставить пастки. Ірука прямував за Хатаке. Погода була казкова. Падав пухкий сніг, і мороз пощипував щоки. У лютому вже не очікувалось такої погоди, скоріше сляку.

Чомусь сенсей дуже хотів порушити цю тишу, що повисла між ними. Не те щоб раніше вони були багатослівними під час їхніми нечисленних зустрічей, але ця мовчанка відчувалась гнітюче.

– Тож, – прочистив горло Ірука, – можливо є щось, що я повинен знати, щоб не попасти в незручну ситуацію?

– Та, наче, нічого особливого. Приїхали якісь інспектори, – Какаші зробив повітряні лапки, й знову запхав руки у кишені пальта, – з столиці. Перевіряють, що у нас з безпекою, законодавствами. Загалом намагаються підпорядкувати нас своїм порядках, а Цунаде намагається їх грамотно й дипломатично послати.

– Тобто, на цій вечері буде не багато людей? – зрадів Уміно, й полегшено видихнув.

– Залежно, що для тебе багато, для мене десять людей вже каторга. Але так, це буде Цунаде, її радник, голови найсильніших кланів, та декілька найкращих джонінів села. Ну, і ті кого вони запросили. Я ж казав – сноби, – Какаші зробив максимально сумні очі, і важко зітхнув у передчутті “веселощів”.

– Ох, це всеодно багато, – знову напружився Ірука. Він не сподівався, що там будуть настільки впливові люди селища й він. Ну, хто він такий, щоб там бути? Простой вчитель.

– Так, як жаб на болоті, – провів аналогію Копіюючий, чим насмішив свого співбесідника.

– Головне не скажи цього на вечері.

– Маа, не можу пообіцяти, – знизав плечима Какаші.

– Ну, доведеться це проконтролювати, – продовжив жартувати. Ця невимушена розмова допомагала розслабитись.

– Тоді тобі треба було взяти якусь хорошу печатку мовчання, бо якщо вони будуть до мене діставатись, я вигадаю щось гірше.

– Думаю, я за свою вчительську кар’єру справлявся і з гіршим, – відмахнувся Уміно, щільніше загортаючись в пальто.

– Гіршим ніж я? При всій повазі до твоєї репутації вчителя, важко уявити когось у кого був би гірший характер ніж у мене.

– Клас Наруто? – самовпевнено й не без нотки гордості запропонував сенсей, – Вони були далеко не подарунок, а особливо Наруто та Кіба.

– Мм, близько, але ще ні, – протягнув Какаші, кидаючи на Іруку хитрий погляд. “Оо, я знаю цей погляд. Він щось задумав, це недобре”, – Якщо ти так впевнений у своїх навичках спілкування з важкими дітьми, тоді давай посперечаємось?

– Про що? – йому це не подобалось, але цікавість брала своє.

– Що ти не зможеш весь вечір утримувати мене від їдких коментарів в обличчя цим придуркам.

– Ти ж спеціально будеш намагатися їм нахамити, – вигнув брову та зробив максимально непробивне обличчя. Він однозначно не збирався погоджуватись на це. Це ж просто дурість, знаючи Хатаке.

– Аа, – задоволено протягнув Какаші, – у цьому й весь сенс. Я не буду стримувати свої справедливі коментарі.

– Ти їх коли-небуть стримуєш? – мало вірив брюнет.

– Так! Кожного дня. Майже, що секунди, – награно образився.

– Мг, тоді які в тебе коментарі що до мене? – Уміно зупинився пильно вдивляючись у відкриту частину обличчя навпроти. Лише зараз він зауважив, що без налобної пов’язки  око Копіюючого з шарінганом було просто заплющене.

На замаскованому обличчі спочатку відбилось здивування, а потім на секунду сором’язливість. “Ні, бути не може, це мабуть здалось через темряву. Але я впевнений, що бачив.”

– Нічого, Ірука-сенсей, – як ні в чому не бувало сказав Копія.

– Ага, так і повірив. Кажи давай, – закотив очі Уміно. Він уже згорав від цікавості. Так він це не залишить.

– Як тобі таке? Погодься на парі, й у кінці вечора я тобі розповім.

– Якщо я виграю? – уточнив хлопець.

– Якщо тобі так завгодно, – знизав плечима Какаші.

– А якщо я програю?

– Хм.. – задумався Какаші, взявшись за підборіддя, та прикрив очі, – Бажання.

– Пф, – пирскнув зі сміху Уміно, – Серйозно, бажання? По скільки нам років?

– Хей, не недооцінюй магію бажань, – протягнув Хатаке, ворушачи руками у віддалено магічному жесті. Це змусило Іруку сміятись ще більше.

– Ну, гаразд, – відсміявшись, відказав він, – Я згоден, – і протягнув руку для скріплення “угоди”.

– Тоді домовились, – потис руку джонін, а Уміно здалось, що сніг застиг у повітрі, коли він дивився у це чорне, як зимова ніч, око. Але через секунду все стало на місця і він нерішуче забрав свою руку. Тоді десь здалеку годинник на вежі Хокаге почав бити. Й Ірука глянув на годинник у себе на руці.

– Чорт. Какаші-сенсей, ми запізнюємось.

– Ура, я радий! – весело зажмурився Какаші. Якби він був собакою, він махав би хвостом від радості. Але, поглянувши на злісний погляд карих очей, додав, – Що? Я ж казав, що буду говорити все, що думаю, – Ірука закотив очі.

– Ходімо вже. Сподіваюсь ми недалеко.

– На жаль, ми близько.

…

Ірука довго вибачався перед П’ятою-сама, за їхнє спізнення, переважно для того, щоб не дозволити Какаші сказати, як він жалкує, що вони запізнитись лише на п’ять хвилин або щось в цьому дусі. Коли вони сідали за стіл, на призначені їм місця, усі незадоволено на них подивились, від чого Ірука рясно покрився багрянцем.

Хатаке нахилився до його вуха, від чого в Уміно пішли мурашки:

– Не звертай на них уваги, – прошепотів, – Вони без розкладу не можуть навіть поср..

– Какаші, – шикнув на нього, попереджаючи, Ірука. Він і сам не помітив, що звернувся до чоловіка так фамільярно. Какаші застиг на секунду. Видихнув у нього біля вуха й, вирівнявшись, лиш вибачливо й водночас хитро посміхнувся та продовжив їсти.

Доки вони сиділи за столом й Уміно вів бесіду з дівчиною, яка теж супроводжувала джоніна, імені якого він не знав, а Какаші просто тихо їв (схоже ніхто не мав великого бажання залучати його до розмови, що не дуже й засмучувало Хатаке), все проходило добре.

Але Копія активно випивав і це насторожувало. Тому що тверезий Хатаке, це вже проблема, а хтозна, що він зробить на підпитку. Коли усі тарілки були пустими, Цунаде привернула загальну увагу своїм гучним голосом:

– Пані та панове, прошу вас пройти в іншу кімнату. Де ви зможете більше поспілкуватись один з одним, а наші гості ближче познайомитись з усіма тут присутніми.

Усі встали зі своїх місць і попрямували в іншу кімнату. Вона була досить просторою, біля стін стояли дивани та м’які крісла, що добре гармоніювали з загальним класичним японським стилем ресторану. Посередині приміщення стояли столи з напоями та солодощами. А праворуч від входу були двері на відкриту терасу.

Але поки Ірука розглядав приміщення, Какаші розглядав гостей. Він знову нахилився до Уміно, щоб поділитись з ним своїми спостереженнями.

– Глянь, – прошепотів Хатаке, і поставив руку на плече хлопця, щоб направити його погляд на одного товстого гостя, – Отой, схожий на Тон Тона.

– Какаші-сенсей, перестань говорити таке. Це не ввічливо.

– Дійсно, чого я тобі це говорю? -поставив риторичне запитання, хитро прищурившись, – Так не гарно говорити за спиною в людини. Піду скажу йому це особисто, – і Копія вже збирався іти, але Ірука його схопив за зап’ясть.

– Якщо я буду слухати твої дурниці, ти не будеш чіплятися до гостей? – тяжко видихнув Ірука.

– Хм, можливо, – усміхнусі Какаші й потягнув їх спочатку до столу, щоб взяти декілька фужерів з вином, а потім до дальнього кутка кімнати, де був зовсім крихітний дивани й було добре видно усіх гостей. Ірука взяв вино, яке йому запропонував Хатаке, вирісши, що на тверезо він все це не витримає.

Але це виявилось дуже навіть весело. Какаші знаходив цікаві, подекуди дуже смішні порівняння для кожного в кімнаті. Й Уміно вирішив теж приєднатися до нього.

– У голови клану Хьюго таке обличчя, ніби йому йому, щось під носом смердить, – прошепотів сенсей.

– Ні, – не погодився Какаші, – Таке, як у Наруто, коли я використав на ньому техніку тисячоліття болю.

– Використав що? – підозріло подивився на нього Ірука.

– Ну, – Какаші склав до купи долоні так, щоб вказівний та середній пальці на обох руках були прикладені один до одного, а решта переплетені. Але відразу розклав махнули рукою, – Забудь. Ти не хочеш знати.

Уміно вже хотів допитуватись далі, але до них підійшла Цунаде.

– Іруко, я рада тебе бачити. Так і не змогла з тобою поговорити за весь цей час, – сказала жінка присідаючи з боку дивану де сидів Ірука, через що їм довелось тіснитись. Вона була одягнена у довге чорне котельне плаття з глибоким вирізом.

– Добрий вечір, Цунаде-сама. Ще раз пробачте, що ми запізнитись, – вкотре вибачався Уміно. Зараз він був в не найвигіднішому положенні, фактично притиснутий до Какаші спиною.

– Годі вибачатись. Ви прийшли в рази швидше, ніж це зазвичай робить Какаші, – відмахнулась Хокаге.

– Я просто не прийшов би, – почалось буркотіння десь в районі шиї Іруки.

– До речі , про цього нахабу. Я думаю це твоя заслуга, що він за цей вечір, ще нікому не нахамив, – підморгнула йому жінка.

– Е, можливо, частково, – зашарівся хлопець. Какаші виглянув над головою Іруки так, щоб бачити Цунаде.

– На своє виправдання скажу, що я намагався.

– Дякую тобі, що не даєш йому кидатись на людей, – Хокаге схопила руку Уміно і потисла її,  що хлопцем аж потрясло.

– Ее, немає за що?

– Гаразд, – вона підвелась, – мені потрібно іти до інших гостей. Пам’ятай, Іруко, не допускай його до людей. Я на тебе сподіваюсь, – і пішла до стола з наїдками.

Ірука вже хотів відсунутий на іншу частину дивану, коли відчув, як голова Какаші лягла ззаду йому на шию, а рука притягнула за талію.

– Какаші-сенсей, що ти робиш? – тихо покликав Уміно, а його серцебиття прискорилося.

– Ти сам чув, – пробурмотів низький голос йому в шию, від чого в брюнета пішли мурашки по спині, – Цунаде не хоче, щоб ти допускав мене до людей. Тому я краще посплю до кінця вечора. Це, до речі, у твоїх інтересах.

– Так, схоже ти сп’янів, – підсумував Ірука, намагаючись відсунутись, але його тільки міцніше обходили за талію уже двома руками, – Тобі не завадить, вийшти на свіже повітря. Давай, – намагався спонукати його встати хлопець.

– Ні, – почав вередувати Хатаке, – Я тебе не відпущу. Ти дуже зручний.

– Давай вийдемо на терасу, а там ми можемо стати так само, – почав шукати компроміс Ірука. Бо він бачив, що дехто з гостей вже помітив, у якій компрометуючі позі вони знаходяться. Чим далі від цікавих поглядів, тим краще.

– Чесно? – довірливим голосом спитав Какаші. Він поставив своє підборіддя на плече Уміно й дивився на того заспаним оком. Ще ніколи Ірука не бачив його таким розслаблення, як зараз. А ще, вони були занадто близько один від одного. “Дідько, це заблизько! Так, Іруко, дихай. Він просто п’яний, треба його привезти до тями.”

– Чесно. А тепер пусти мене та вставай, – м’яко сказав сенсей. І його неохоче відпустили. Він підвівся та подав руку п’яному джоніну, що допомогти підвестися. Він схопився за протягнуту руку, але Іруці довелось підтримувати його за талію, щоб він знову не впав на диван, – Давай, ходімо.

Вони вийшли на терасу, на якій, дякуючи богам, нікого не було. Почав знову сипати сніг, ще пухкіший, ніж минулі дні, але морозу сильного не було. Тому, якщо вони постоять тут дев’ять-десять хвилин, то не не дуже замерзнуть без пальт. Зате Хатаке можливо трохи протверезіє.

– Я можу тебе знову обійняти? – сонно запитав Какаші. Й Уміно стало тепло не зважаючи на мороз. Цей чоловік або так сильно довіряє Іруці, або випивши алкоголю він зовсім стає безрозсудним. Хлопець сподівався, що це перше.

– Звичайно, можеш, – він уже думав,що його обіймуть ззаду, але Хатаке підійшов до нього спереду. Поклав голову на плече Іруки, як на подушку, стягнув маску та заховав обличчя в каштановому волоссі. Усе це сенсей бачив периферійним зором, і його серце на декілька секунд, схоже, забуло, що у нього взагалі то є важлива функція. Руки Копія поклав хлопцю на пояс, а всю свою вагу перемістив на Іруку, який сперся на колону в себе за спиною, щоб стояти було легше та теж обійняв його за талію, інстинктивно протягуючи ближче.

– Твоє волосся так добре пахне, – блаженно видихнув Какаші, обпаливши шию Іруки. Чунін вирішив не відповідати на це, бо що відповісти? Дякую? – Знаєш, ти виграв.

– Що я виграв? – пошепки запитав Ірука. Йому це все здавалось таким дивним, таким казковим та не реалістичним, що якщо б він зроби найменший неправильний рух, це б розпалось. З якихось, незрозумілих для нього поки, причин йому так подобалась ця мить, що хотілось залишити її назавжди.

– Суперечку.

– А, так.

– Я маю зараз виконати правила угоди?

– Як хочеш, – знизав плечима чунів, – Ти можеш розповісти мені все, коли протверезієш.

– Ні, – помотав головою джонін, залоскотавши шию Іруки носом, – Тверезим я буду менш чесний, – Уміно цього боявся. Бо раптом чоловік думав про нього щось, таке ж неприємне, як вони нещодавно говорили про всіх тих гостей. Але зрештою був би він таким жахливим, Какаші з ним би не спілкувався так відкрито, а до легкої критики та підколів він був відкритий.

– Тоді кажи.

– Я скажу тобі лише те, що думав про тебе сьогодні, бо якщо перераховувати усе спочатку, ми до ранку тут стоятимемо. Хоч це було б добре, – шепотів білявий, – Зранку я прокинувся і думав про сьогоднішню вечерю, хоч на будь-яку іншу я б забив. Просто на цю я йшов з тобою. Потім я пів дня думав, як мені одягнутися та поводитись, щоб тобі не було за мене соромно. Я вийшов на зустріч завчасу, і ще десять хвилин чекав під будинком, так сильно боявся запізнитись до тебе. Я одягнув твій шарф, щоб вдихати твій запах, як і робив усі дні від понеділка. Коли я тебе побачив у смокінг, з розпущеним волоссям, першим бажанням було, зайти в середину, закрити двері, закрити тебе у свої обійми та не показувати усьому іншому світу, так прекрасно ти виглядаєш. У той момент, коли на вулиці ти подивився мені в очі, так суворо, але так хитро, я хотів залишитись назавжди у твоїх очах. Коли ти на тому дивані сміявся з моїх жартів, я хотів запам’ятати твій сміх до найменшої деталі, щоб згадувати його у найтемніші дні. Зараз обіймаючи тебе, я бажаю лише того, щоб я не забув цього завтра. Не забув наскільки шовкова твоє волосся, як добре пахне твій парфум, як приємно й тепло пригортатись до тебе усім тілом і як м’яко звучить твій голос, коли ти шепочеш. Я хочу сказати, лише те, що я люблю в тобі все, від твого шраму на носі та хвостика, до твого дзвінкого сміху та м’яко, трішки терпкого запаху. Я кохаю тебе, Іруко Уміно, й лише це дає мені сили повертатись з місій, навіть тоді, коли сил не може бути зовсім. Лише щоб побачити тебе, я повертаюсь додому.

Ірука не знав, що на це відповісти, у куточках почали збиратись сльози, а серце хотіло переламати йому ребра. Ніхто й ніколи не казав йому таких неймовірних слів. Ні в одній книзі, ні в одній казці герой так неймовірно не зізнавався у почуттях, як це зробив цей чоловік, що міцно притискався до нього. Уміно відчував суміш стількох емоцій, що не міг сходитися ні за одну, але вони всі були такими хорошими, радісними й по доброму хвилюючими, що він готовий був розплакатись на радощах.

– Какаші, – прошепотів, – я не знаю, що на це відповісти. Твої слова так мене схвалювали, що я не можу зрозуміти, що саме я зараз відчуваю, окрім щастя, – він притиснув його ще ближче до себе.

– Ти не повинен нічого говорити, – запевняв Какаші, – Достатньо того, що ти не ударом мене, не назвав збоченцем і не покинув. Дякую

– Я б ніколи так не зробив, – замотав головою хлопець, ховаючи мокре від сліз обличчя у плече іншого. Вони стояли так ще довго, доки їхнє маленьке затишне місце не викрили.

– Ось ви де, – голосно сказала Цунаде, відчинивши двері, – А я вас шукала, вечеря уже закінчилася. Ідіть по домівках, – але потім вона завмерла, коли її очі звикли до темряви й вона побачила, як стоять двоє чоловіків. Вона зашарілась, і перевела погляд у бік, – Ой, я схоже вам завадила.

– Не уявляєш наскільки, – незадоволено сказав Какаші, неохоче підняв голову з плеча Іруки та одягнув маску. Уміно підмітив, що завжди іронічний на саркастичний джонін знову повернувся і схоже він протверезів, – Наступного разу перерву момент, коли ви з Джераєю будете..

– Какаші, – перебив його брюнет. А Цунаде, ще більше зашарілась.

– Ну, я тоді піду. Дякую, що прийшли. Надобраніч, – пробурмотіла вона й поспішила покинути поле бою. Ірука злісно свердлив Хатаке поглядом.

– Що? Це була правда, – захищався Копіюючий, – А ще це було для певності, що про це не буде знати завтра усе село.

– Цунаде так би не вчинила, – похитав головою Ірука, беручи хлопця за руку. Чомусь зараз він відчував жахливу потребу бути поруч з іншим.

– Вона – ні, але Джирая – так. Може, він би навіть написав про це книгу, – від цієї думки в нього загорілись очі, – Маа, дарма я це зробив. Уяви, ми б стали прототипами героїв з Іча Іча.

– Знаєш, може й добре, що ти це зробив, – сказав трохи зашарівшись Ірука. Вони глянули одне на одного, й голосно та дзвінко розсміялись, що аж злякали пташок на сусідньому дереві.

…

– Я так і знала, що ви зустрічається! – радісно і самовдоволенно казала Анко, коли вони сиділи на обідній перерві в сусідньому кафе.

– Так, тільки, коли ти це знала, ми ще не зустрічались, – закотив очі Ірука. Пройшо вже два тижні від тієї вечері, і з того часу життя Уміно застали зміни.

– Це все-одно рахується, правда, Генмо? – надулась, склавши руки на грудях, дівчина.

– Ага, – не дуже уважно відказав чоловік, поки їв свій рис з овочами.

– Усім привіт, – почувся знайомий голос позаду брюнета.

– Привіт, Хатаке, – сказала Анко, нарешті беруть за свою порцію рису з рибою. Генма лише кивнув.

– Привіт, Какаші, – обернувся до нього Ірука, і спіймав легкий і швидкий поцілунок у губи. Насправді, коли вони лише почали зустрічатись, сенсей думав, що цілуватись на публіці буде проблематично, через маску його хлопця. Але зазвичай, він дуже легко ховався від зайвих поглядів.

– Маа, Іруко, ти знову їж гостре, – заскиглив джонін, беручи стакан з водою, що стояв біля Іруки й, заховавшись за хлопця, почав жадібно ковтати, щоб потушити пожежу, – Або ти зменшує кількість спецій у своїх стравах, або я тебе не цілуватися, – виніс вирок Хатаке.

– Ха, ти цього не зробеш, – упевнено сказав Уміно, й на підтвердження свої слів продовжив їсти свій гострий рис.

– Ах, добре шантаж не спрацював, – засмученим голосом сказав Какаші. Тоді він звернувся до друзів Іруки, – Можу я його у вас вкрасти ненадовго?

– Хоч на все життя, – хитро усміхнувся Генма. А от Анко з усією серйозність, ніби це вона була мамою Іруки, а цей хлопець, просив у неї дозволу на їхнє весілля:

– Можеш. Але, Хатаке, якщо Ірука, хоч трішки буде засмученим або ще щось. Я уб’ю тебе власноруч.

– Ти це вже казала, Анко, але дякую, що продовжуєш нагадувати, який скарб мені дістався, – сказав Копіюючий, й Анко, схоже, задовільнила ця відповідь. Какаші простягнув Іруці руку, і вони відійшли трохи вбік, – Ру, мене відправляють завтра на місію, особистий наказ Хокаге, – сумно сказав Хатаке.

– Ах, але завтра чотирнадцяте, день всіх закоханих. Я думав, ми його разом відсвяткуєм. Але якщо вже так.. – засмутився Ірука, у нього вже були грандіозні плани на цей день. Какаші взяв його за руки і стиснув їх.

– Я знаю, і мені шкода, що ми не проведемо його разом. Але я хотів запитати, можливо ти хочеш, відсвяткувати сьогодні? У мене вдома, що скажеш?

– Це було б чудово, – відразу розцвів Уміно.

– Тоді чекатиму, тебе в себе орієнтовно на восьму годину, – зрадів Какаші й знову поцілував Іруку, – Та, що таке, знову гостро, – розпачливо сказав Какаші, а Ірука хихотів.

– Ну, що поробиш? Я гарячий хлопець.

– Так, ти гарячий. Але давай гостроту будемо якось зменшувати, – він видобув з кишені, пачку жуйок, – Ось, тримай. Інакше я об тебе зварю собі язик.

– Добре, добре, – сміявся Ірука запихаючи жуйки в кишеню, – Усе, мені треба йти, – він обійняв чоловіка, й той розправився у його обіймах, – До вечора. Кохаю тебе.

– І я тебе.

Й Уміно був певен, що цей вечір буде прекрасним, як і всі інші проведені з Хатаке, як загалом і їхнє подальше життя, якщо вони й далі триматимуть один одного в обіймах.

___________________________

Дякую, якщо ви це прочитали. Залиште, будь ласка, коментар як Вам, це дуже мотивує! Пробачте, якщо ви натрапили на помилки.