The world is for two

Вони зустрілися абсолютно випадково.

Довгий час перебуваючи на самоті, Осаму вже почав думати про те, що він дійсно остання людина на Землі та лічити дні до своєї смерті. Доля зіграла з ним злий жарт, врятувавши від смертельного вірусу, натомість залишивши його одного. За три місяці він не зустрів більше нікого. Жодного натяку на інших людей. Полиці магазинів давно стояли пусті, адже люди почали запасатися продуктами ще тоді, коли все тільки починалося, щоб якомога менше виходити на вулицю та не контактувати з іншими. Але це їм не допомогло. Те, що залишалося ще деякий час, викрали ті, хто залишились живими, або дикі тварини, яких у містах з’являлося все більше. В якийсь момент Дазай вирішив, що сенсу залишатися у мертвому місті немає, до того ж від трупів, які можна було знайти буквально скрізь, все ще можна було заразитися, та й ішов жахливий сморід. Тож, взявши з собою трохи речей та їжі, яку вдалося знайти, Дазай пішов якомога далі. Дивно, коли тільки він захотів жити?

Він ніколи не думав, що самотність може бути настільки виснажливою. Дні пропливали швидко і в той же час повільно. Він забрів у якийсь невідомий ліс, а потім знайшов маленький дерев’яний будинок, у якому колись міг жити мисливець або лісник. Покинутий маленький будиночок. Прохід до нього поріс чагарниками, біля самих дверей виріс кущ із квітами схожими на троянди, який тягнувся до самого даху. Поряд на невисокому дереві висів ліхтарик з павутиною всередині. Кращого варіанту, щоб дожити останні дні свого життя Дазай не бачив. Всередині було не так уже й погано. Можна навіть сказати, що затишно. Стіл, лава, ще одна лава, але трохи ширша та застелена тканиною, яка, мабуть, виконувала роль ліжка, полиці, на яких було трохи посуду, присипаного пилом, та скриня в кутку. Було навіть щось на зразок маленької печі, щоб можна було пережити холод та щось приготувати. Але Дазай не думав, що затримається так довго. Або з ним щось станеться, або він все ж не витримає та накладе на себе руки, а його тіло знайдуть дикі тварини та рознесуть шматки по всьому лісу. Біля самого будиночку була прибудова, де Осаму знайшов різне приладдя: сокири різного розміру, ножі, капкани та рушниці. Що ж, можна буде навіть щось спіймати, якщо пощастить. Виявилося, що, якщо трохи пройтися, то можна знайти ягоди та плодові дерева. Дичкою дуже не наїсися, але це краще, ніж нічого.

Саме тут він провів три місяці разом зі своєю самотністю. Доки одного разу не зустрів його.

Була уже темна ніч, хоч Осаму ніяк не міг вкластися спати: звичка засиджуватися допізна не зникла навіть через три місяці. Зашивав одяг, який сьогодні випадково порвав, зачепившись за гвіздок. Його скромна оселя слабо освітлювалася одним лише ліхтарем. І тут за вікном щось зашаруділо. Дазай прислухався, прикривши світло рушником, щоб його не так було видно на вулицю. Ніби тихо. Може пташка яка полетіла, або заєць пробіг, різне буває. Осаму позіхає, відкладає рушник та продовжує займатися своїми справами. Однак шелест знову чути. Ніби хтось повільно пробирається між кущами. Дазай сидить мовчки, уважно слухаючи. Глухий гуркіт. Ніби щось упало на землю. Або хтось. Дазай вагається: це може бути що завгодно. Можливо, якщо він зараз вийде, то більше не повернеться. Шелесту більше не чути, мабуть, та істота впала та не рухається. Може, це хвора або поранена тварина. Цікавість перемагає, Дазай бере ліхтар, встає та йде до виходу, про всяк випадок взявши невелику сокиру.

Він виходить з будинку, витягує руку з ліхтарем перед собою. Поруч нічого й нікого не видно. Уважно дивлячись по сторонах він йде туди, де чув шурхіт. Обійшовши будинок, він нічого так і не побачив. Можливо, щось є в кущах, що ростуть трохи далі. Він обережно підходить туди, відтуляє гілля та помічає, як щось велике та незрозуміле рухається на землі. Осаму замахується сокирою, готуючись захищатися, якщо буде потреба, підсвічує ліхтариком і… помічає на землі хлопця. Знесиленого, схудлого та змарнілого. Руде волосся трохи сплутане, обличчя, як і одяг, брудне, а втомлені блакитні очі налякано дивляться на Дазая. Осаму одразу ж розуміє, як він виглядає, та повільно опускає свою зброю. Хлопець підводиться, сідає на землю, опираючись об дерево, та дивиться на нього, не зводячи очей. Він не схожий на зараженого: рухи чіткі та скоординовані, на відміну від хворих людей, у яких проявляються порушення в опорно-руховій системі. А впав він, тому що змучений та потребує відпочинку. Дазай розглядає акуратні риси його обличчя та присідає навпочіпки.

– Мне звати Дазай Осаму, – тихо промовляє він, боячись налякати ще більше. – А тебе?

Незнайомець уважно оглядає його, ніби прицінюючись, чи не несе Осаму для нього загрози, а потім зітхає.

– Накахара Чуя. – Його голос слабкий та трохи захрип.

– Ти один тут?

– Так.

– Бачив ще десь людей?

– Нікого. Ти перший, кого я зустрів.

– Давно ти сам?

– Місяців два, як батьки померли… Коли пішов з міста, там залишались лише заражені.

– Зрозумів… Ходімо. Тобі треба зігрітися, поїсти та відпочити.

– Куди ми?

– Можна сказати, що до мене додому.

Осаму допомагає хлопцеві підвестися. Він зовсім ослаб, тож ледве стоїть на ногах. Дазай зітхає. Потрібно дати йому відпочити.

Коли вони зайшли в хатинку, Дазай відразу ж дав Чуї чистий та сухий одяг. Нажаль, їжі з вечері залишилось трішки, однак Чуї зараз багато й не треба. Він більше нічого не розповідав Дазаю, а поївши, хлопець одразу заснув. Осаму вкрив його всим, що було у нього, що було у нього, щоб той зігрівся, поки буде спати. Самому ж довелося лягти на іншій лаві, хоч та й була не така зручна.

З цього моменту життя обох розділилося на «до» та «після» уже вдруге від початку апокаліпсису.

Чуя звичайно ж залишився у Осаму, адже удвох жити набагато легше. Спочатку він все ж вагався, але Дазаю вдалося його вмовити. Половину свого одягу Осаму довелося віддати, адже Чуя не мав взагалі нічого. Справи вони теж вирішили розділити між собою. Точніше, вони або робили все по-черзі, або разом. Виявилося, що готувати Чуя вміє краще, адже не забуває про те, що їжу потрібно іноді помішувати та й знімати з вогню було б непогано. Однак через деякий час завдяки керівництву Накахари його навички в кулінарії покращилися. Взагалі удвох стало цікавіше та не так самотньо. Осаму, якщо чесно, був дуже радий, хоч і не показував цього. Так, новий співмешканець виявився людиною запальною та мав складнуватий характер, але іноді це навіть забавляло та змушувало посміхнутися.

Через деякий час їх відносини трохи змінилися. У звичку увійшло лягати спати разом, адже так точно тепліше. Та й сидіти поруч теж набагато краще. Ще краще – притулятися один до одного, класти голову на плече поряд або дрімати на чужих колінах. Пізніше виявилося, що торкатися губами до ніжної шкіри один одного – надзвичайно приємно. Залишати короткі поцілунки на тілі, шепотіти щось на вухо, обіймати, пестити, голубити… Ці маленькі дрібниці дуже швидко стали звичайними речами у їх житті та неабияк відволікали від думок про те, через що вони пройшли. Уже було неважливо, що їх чекає далі, адже вони впевнені, що вдвох точно впораються з усім.

Навіть якщо вони єдині, хто залишився жити у цьому світі.