they were brought up the summer, kissed by the autumn

старі історії не розповідають по-новому – їх начебто починають спочатку. кожне розставання, на годину, на день, на рік, несе в собі частинку зміни. кохання переосмислюється, переходить від ненависті до захоплення чи прив’язаності, переживає нові життєві цінності й думки. ми вже не ті, що були хвилину тому: до того поцілунку, до тих обіймів, до того прощання. і ми зустрінемося знову, але будемо вже не тими, а лише відлуннями того, що колись лишили в пам’яті одне в одного.

huh.

 

***

 

— Ти хочеш чаю?

 

— Чаю?

 

— Так. З молоком…

 

В кімнаті на хвилину повисла тиша. Улюблений голос був солодким, як пропонуюча чашка чаю з молоком. Невинним та тихим, пошепки були сказані ці слова.

 

— Не відмовлюся. Тобі допомогти?

 

Зі столу встали, закатуючи рукава чорної сорочки.

 

Ці моменти були особливими, хоч і короткими. Двадцяти чотирьох годин було недостатньо в днях, щоб насолодитися одне одним. Вистачало лише на прогулянку або похід в кінотеатр. Здавалося, що дні закінчуються дуже швидко за поцілунками, після яких залишається кориця на припухлих вустах. Та їх все одно цінували, особливо коли бачили один одного вперше за пів року.

 

Навіть чай з молоком перетворювався на спогад, який буде бурхливим в серці до наступної зустрічі.

 

— Сань Лане, підемо потім в ліс?

 

— Ти не боїшся туману та ранньої темряви?

 

— Ні, я там ходжу кожного дня, поки ти у відрядженні. Влітку метелики нагадують мені тебе, а восени рання темрява наші ночі.

 

Тепле молоко додали до чаю, змінюючи колір напою на світло-коричневий.

 

— Сподіваюсь, тобі згадуються наші найкращі ночі.

 

— Звісно.

 

Мила усмішка від Сє Ляня, а далі – терпкий поцілунок, який тривожить серце.

 

Вже під глибокий вечір вони прогулювалися лісом, по стежці, яку Сє Лянь пам’ятає найкраще. Жовті кольори осені милували очі двох коханців, особливо ця туманна темрява.

 

— Зазвичай я читаю Шекспіра, прогулюючись зранку тут. Або ж “Божественну комедію” Аліг’єрі.

 

Хуа Чен м’яко тримав руку Сє Ляня, не відходячи ні на крок. Слухав уважно його думки та перекази з книжок, дивлячись далеко в ліс.

 

— Геге, ти мені ще жодного разу не читав.

 

— Невже? Мені здавалося, що разом ми читали багато книжок.

 

Так здавалося через сни, що приходили до них обох. Через сум, що переслідував їх.

 

Хотілося б послухати, як Сє Лянь буде читати йому. Виразно вичитувати діалоги, жестувати в моментах та проводити по краю сторінки, перегортаючи її. Хотілося подивитися на його вишневі вуста, що будуть легко відкриватися при читанні або ж закусуватися при лагідних дотиках від нього.

 

— Сань Лан, якщо ти хочеш, я можу тобі щось почитати.

 

З уяви та картинок його вивів солодкий голос.

 

— Прочитаєш мені “Сальтеадор”?

 

— Прочитаю все, що ти забажаєш.

 

Іноді спогади були музеєм. Так само, як і думки: ти ходиш по великому приміщенню в своєму розумі та розглядаєш своє митецьке творіння. Так, вони перемішуються, їх тяжко розрізнити. Але їхнє злиття додає красу їм. Поєднується минуле з нереальним. Невже це не цитата для якоїсь книги?

 

— Сань Лане?

 

— Гм?

 

— А як часто ти згадуєш мене… коли ти там?

 

Сє Лянь завжди був наодинці.

 

Втрачав він свою самотність лише на декілька днів, раз у декілька місяців. Лежачи у ліжку, він мріяв. Про обійми, розмови та довгий, змертвенний сон поруч з гарячим тілом. Тепла ковдра ховала його під дощ, а сірі штори розкривали сувору осінь.

 

— Згадують лише про тих, кого забувають.

 

По чужій руці пройшлися великим пальцем, лоскотячи ніжну шкіру.

 

— Я думаю про тебе завжди, геге. Мені не доводиться тебе згадувати.

 

— …А я про тебе мрію. Так, немов я досі таємно тебе кохаю.

 

Хоч і сором’язливо, але це була сердечна правда. Хоч і тихо, але Хуа Чен кохав Сє Ляня за цю правду.

 

Але якщо в нього запитати, чому він кохає його, то він промовчить. Не знайде відповіді одразу, не знайде її ніде.

 

— Знаєш, Сань Лане, мені здається, що привид любові буде завжди мене переслідувати. І навіть кава з корицею по четвергах мене не врятує.

 

— Думав, що кава з корицею повинна закохувати, а не рятувати від любові.

 

— В кого як, коханий, в кого як!

 

Сміх Сє Ляня був найулюбленішим серед усіх, що є на планеті. Та як же рідко Хуа Чен чув його вживу, знаходячись перед карооким хазяїном низького тембру. Уявити його було неможливо. Він губився посеред музею, заставленим картинами, хоча лунав гучніше за будь-які мелодії театру.

 

— Геге, як часто ти бачиш мене у своїх снах?

 

Минула одна мить. Промайне ще сто таких, особливо за ці жалюгідні вісім годин.

 

І вони знову розлучаться на декілька місяців.

 

— Кожну другу ніч.

 

— А що ти робиш між ними?

 

— Чекаю твоєї відповіді на моє повідомлення. На свої фотографії і думки. Та ти відповідаєш дуже рідко.

 

Хуа Чен обійняв його міцніше. Це одна з тих ночей, коли вони не мріяли та не уявляли один одного, лежачи під ковдрою, бо вони були поруч. Лише на декілька годин, які були цінніші за все золото на світі.

 

— Сань Лане, коли йде дощ, я згадую тебе. Дивлюся за вікно та бачу опале листя. Пам’ятаєш нашу першу прогулянку восени?

 

Сє Лянь підняв погляд. Його думки були чистими, як кринична вода, такими ж прозорими, але сповнені дежавю та ностальгією по часах, коли вони завжди були разом.

 

— Так…

 

— Тоді теж опадало листя. Це був початок листопада. Пам’ятаєш, так?

 

Ця ніч була сповнена спогадів з дитинства. З юнацтва, коли вони були молодими та помилялися. Були разом та не осягали цінності часу.

 

А ранок подарував їм останні моменти разом. Стоячи посеред вокзалу, пошепки вони мовляли один одному:

 

— Я кохаю тебе.