riconoscimento in poesia

Краса — цікаве поняття. Вона — як назойлива пташка, що пролітає над головою. Відвівши від неї погляд хоч на секунду, потім її вже не помітити. Вона ховається. Ховається у всьому. У краплині роси, що попала на твою ногу, у промінчику сонця, або в згасаючій зірці, що вже завтра не буде світити. Її можна побачити всюди, людське око здатне знайти красу будь де і будь коли, при любих обставинах і при любих ситуаціях. У зів’ялих квітах, камінчиках, у шумній та холодній воді… Спекотний ранок, прохолодний вечір також тримає в собі красу. Вечірнє небо, місяць і міріади зірок, які не зрахувати навіть найкращим пристроєм. Все це зачаровує, закохує в себе. Коли я дивлюсь на щось справді красиве я перестаю навіть дихати, а в вухах я чую тільки биття свого серця. Скажене биття свого серця. Таке гучне, ніби сокирою по дровах, або молотом по металу. Зрачки розширюються, а в легенях вже не вистачає повітря… Я знову і знову закохуюсь в красу, помічаючи її всюди. І я помітив її в тобі. 

 

*** 

 

На кремових листках його нового записника з’являлись все нові і нові слова. Нікому не відомо, кому він це все писав, тільки йому самому. Лише образ чаруйочого парубка був у голові. Дурманив, закохав у себе, чаклував… Його м’ягкі дотики, пухкі губи і гарячі руки… Його шкіра була достатньо блідою, а волосся червоно-рудим. Очі — синіші від небес, а губи чаруючі — осінній цвіт хризантем. Червоні, кольору вина… Такі, як його локони, такі пристрасні, як бордові хризантеми. 

 

Тільки гаряча кров в синіх, пульсуючих венах Дазая прекрасно знала й відчувала, що ці слова адресовані комусь із далекої мрії, далекої, як зірка, як місяць. Далекої, але такої рідної, такої прекрасної й близької серцю… 

 

*** 

 

Кожного разу, як я помічаю тебе, моє серце різко зупиняється на кілька секунд, а для мене це неначе вічність, пеленка часу, за якою сховався мій здоровий глузд. Єдине, на що я здатний, помітивши тебе — це тільки не здорово оглядати тебе з ніг до голови, кожну частинку тіла. Від рудих пасм трохи кучерявого волосся, до кінчика твоїх чорних класичних туфлів. Від синіх, як глибокий океан очей, до худих довгих ніг. Мої дії жахливі, я просто обзираю тебе, поїдаю поглядом, виробляючи діру у твоєму тілі. Але воно таке красиве, твоє тіло — поняття краси. Тієї краси, яку я бачу завжди і у всьому, але тепер я зустрів її у подобі людини. 

 

*** 

 

— твоє тіло — поняття краси… хах.. гарно придумав. — шатен із різким звуком закрив записник, від чого до його лиця приступив легенький вітерець від удару. Потянувшись тонкими пальцями до столу, він взяв пачку сигарет та запальничку. Наполовину порожня пачка сигарет стояла у самому куточку столу, біля неї лежала запальничка чорного кольору. Діставши одну цигарку, Дазай взяв її до рота, притримуючи губами. Підпаливши її, він відкинув запальничку кудись назад, на ліжко або під нього, знаючи, що потім прийдеться купляти нову, бо ту не знайде у своєму безладі.

 

Він курив. Так,любив курити. Навіть в цьому він знаходив красу. Як легкими рухами ти запалюєш цигарку, притримуючи її покусаними губами. Цей дим, що лоскоче горло та від якого вже нестерпно нудить. В шлунку відчутно бридке почуття нудоти, з’являється враження, неначе твої кишки перемололи в м’ясорубці. Але це виглядає так красиво, і факт того, що ця краса погубить тебе в любий момент змушував Дазая курити ще більше.

 

Затягнувши, Осаму сперся на підвіконня, дивлячись на осінню Йокогаму. Сьогодні був дощ. Із тихим зітханням, Дазай видихнув сигаретний дим на вулицю, роздивляючись як маленькі частинки попелу падали вниз разом із цигарковим димом.

 

Вітер приємно роздував коричневі пасма волосся, примушуючи прикрити очі від насолоди. Вона солодка, липка і тягуча, як мед. Розливається всередині замість гарячої крові, тягнеться зі шкіри, прилипаючи до усього. Липке почуття тепла по всьому тілу, після якого на шкірі шатена з’являються мурашки дуже подобалося йому самому. Він відчував це, а разом із насолодою у думках з’являвся і рудий юнак. Завжди, коли Осаму почувався задоволеним та розслабленим у його думках був він — примхливий, елегантний парубок, ім’я якого Дазай не знав.

 

— знову куриш? і без мене? — на вустах низького, але доволі спортивного хлопця з’явилась приємна посмішка. Очі нахмурились, а його гаряча рука доторкнулась до щоки Осаму. Гаряча, як вогонь, вона обпікає худе лице Дазая, гріє… Як розпечена лава. Шатен тільки сильніше притиснувся до гарячої долоні у своїх думках.

 

— коли знайду тебе, то затушу об тебе цигарку,  щоб менше говорив. 

 

— ти навіть не знаєш мого імені. Дарма не запитав.

 

Дазай лише посміхнувся своїм думкам, відкриваючи очі та простягаючи руки вверх. Викинувши окурок від цигарки у попільничку, він швидкою ходою пішов у коридор, беручи своє коричневе пальто. Навушники у вухах, спокійний плейлист у спотіфаї, і тільки Дазай. Прихопивши й парасолю, він повільно вийшов із своєї маленької й темної квартири, закривши двері на два замки.

 

Шатен бачив того хлопця лише один раз, і те, в коридорі свого університету. В чорній широкій сорочці, класичних облягаючих штанах, які так красиво лягали на його довгі ноги. Темні туфлі на невеликому каблуку. Худе тіло, бліда шкіра і сині-сині очі, вони дивилися прямо на Дазая, в саму душу. 

 

В той момент серце Дазая зупинилося. Зрачки справді розширились, а час почав плити так повільно, ніби вони вдвох, єдині в цьому світі, єдині у будівлі, і весь цей довгоплинний час належить їм двом. Рудий тільки поглянув на нього із усією серйозністю, холодним поглядом. Його очі й справді були кольору неба, але такі холодні. Хоч в думках Осаму хлопець з’являється добрим й теплим, але тоді від рудоволосого справді віяло холодом. Холодом давньої Японії, лісом, кімоно й хризантемами. 

 

***

 

Вже вийшовши із під’їзду, він одразу розкрив парасолю, але всеодно деякі краплі холодного осіннього дощу попали шатену за шиворот. Навіть не дощу, на вулиці був ливень, що дуже дивно, адже в Йокогамі у більшості тепла осінь. Холодний потік капель бив по парасолі, а маленькі частинки води потрапляли і на лице, і на речі. Із великої швидкістю падаючи, краплини розбивались об асфальт, роблячи на дорогах справжні річки, ніби це у Венеції. 

 

Хоч погода була не найкраща, але життя пропливало своїм ходом. На зупинках сиділи люди, автобуси один за одним їхали кругами, повторюючи свій маршрут раз за разом. Всі люди кудись бігли, не встигали, хтось кричав щось у телефон, хтось прибіг на зустріч із великим букетом червоних троянд, а Дазай лише застиг у часі, замерз, повільно перебираючи ногами. 

 

Він – майбутній вчитель. Вчитель літератури. Дивний хлопець. Йому все одно на той клятий університет, на пропуски й на оцінки. Він вчиться тільки для себе, і хоче вчити інших також для себе. Осаму — це та людина, яка вважає літературу одним із самих цікавих предметів. Він любив знаходити сенс у самих тяжких творах, а найбільше він любив красу. 

 

Краса поезії справді чарує. Ті вірші, написані кимось дуже талановитим, кимось, хто справді має талант висловлюватись римованими рядками, які колись будуть на жовтих сторінках книжок з літератури. Справді ж, не всі можуть просто написати вірш. Для цього потрібен талант і уміння, великий словниковий запас і ідеї. Писати щось — доволі важко. 

 

Дазай вважає, що для того, щоб справді писати чудові, веселі й задумливі вірші потрібно розуміти красу цих речей. Наприклад, написавши про красу природи, ти повинен розуміти її насправді, бачити своїми очима у кожному дереві, травинці і квітці. Про красу коханої людини? Ти повинен розуміти, як сильно тобі подобається її зовнішність і її світ всередині. 

 

Дазай ексцентричний, він дивний, дуже дивний. Він завжди мовчить і розуміє все зовсім по іншому. Його батьки ніколи не розуміли його, вважали жахливою і хворою натурою, тим, хто не здатен нормально думати. Для них Дазай був обузою, покаранням.

 

Осаму з дитинства захоплювався книгами. Він читав і читав, сам писав якісь розповіді і вірші, а на уроках літератури у школі був найкращим. Він просто обожнював описи, обожнював вірші із великим сенсом, точніше, обожнював усі вірші. Він сам знаходив у них сенс. На уроках літератури, він відповідав настільки багато, що було враження, ніби вони з вчителем на поєдинку, хто розповість більше про вірш, який вони проходять. Ось тільки на інших предметах він був мовчазним, і замість роботи на уроці писав вірші.

 

Як тільки цей високий, худий хлопчина поступив, він став найкращим у своїй групі, хоч його підхід до навчання був доволі дивним. Скоріше, він не вчив зовсім нічого, він покладався на свої почуття.

 

— у вас не буде запальнички? — чиясь гаряча рука лягла на плече Осаму, що заставило його аж підстрибнути.

 

— у таку погоду вам знадобилась запальничка… — не повертаючись промовив шатен, перевіряючи кишені свого коричневого пальто. 

 

Повернувшись лицем до тієї назойливої людини, яка дійшла до того, щоб курити в такий час, Дазай жахнувся. Його очі широко відкрились, а рука була не в силі тримати чорну велику парасолю. Вона випала з його рук, але жвавий рудий хлопець впіймав її прямо біля землі. Піднявши її, він здійняв її вверх, перекриваючи дратівливим каплям дощу дорогу до Осаму.

 

— так є, чи я дурно тут стою?

 

— на жаль, ні… — серце Дазая пропускає удари, мурахи по всьому тілу заважають сконцентруватись, а відчуття якогось полегшення на душі мало не заставило його стрибати. Він не відриваючи погляду від роздратованого юнака промовив:

 

— запальничку можна купити в магазині навпроти, можу позичити вам грошей… 

 

Із вуст рудого пролунав тихий мат, а потім він швидко поставив парасолю у руки Дазаю. Подякувавши, рудий погнав до магазину. На половині дороги, він зупинився, викрикуючи.

 

— Чуя. — і заховавшись за дверьми великого торгового центру він залишив шатена під дощем. Щоки Осаму горіли разом з вухами і плечем, до якого доторкнувся цей загадковий Чуя. Він — ніби той хлопець із університету, ніби той, із мрій Дазая. Худі ноги у широких синіх джинсах, червоне худі і червоні конверси на його ногах. Мокре руде волосся, сині очі і бордові обкусані губи.

 

Шатен стояв під дощем, а люди лише метушились, бігали, деколи штовхаючи парубка у коричневому пальті. Дазай не зважав на це, він стояв, слухаючи Queen у своїх навушниках на самій маленькій гучності, тому він і почув прохання рудого. 

 

Він ще довго чекав рудого, але той все не з’явився. Вже повністю стемніло, дощ ставав усе сильнішим, із величезною силою падаючи на поверхню землі. Підійшовши додому, Дазай засмучено зайшов у під’їзд, помітивши кошеня. Взявши малого на руки, Дазай поніс його до себе, навіть не роздумуючи.

 

— що ти робиш тут, малий… Чуя. — згадавши це ім’я Осаму посміхнувся. — тепер ти Чуя, любий котику. — відкривши двері своєї двокімнатної квартири, шатен впустив чорно-рудого кошеня до себе. Тепер він Чуя, його особистий і малий Чуя.

 

***

 

23:30. 4 жовтня 2022.

 

Стара ароматизована свічка освічує всю кімнату. Таке тускле, жовте світло, Дазай навіть в цьому знаходить щось красиве. Пластинки на поличці, розкинуті книжки й ручки, багато вирваних із блокноту листків, слова на яких закреслені в декілька ліній. Вже не прочитати, що він там писав, але судячи з натури Дазая, там були вірші.

 

Маленьке ліжко, на якому разом із Дазаєм лежить малий Чуя в компанії різних сорочок. Дазай дивний, Дазай радісний і сумний, талановитий і людина, яка пропила свої уміння. Його можна охарактеризувати різними словами й порівняннями антонімів, адже ця людина містить і поєднує в собі те, що не поєднати.

 

Маленький котик жалібно потерся об ногу шатена, тримаючись передніми лапками за нього. Він настрибнув на Дазая, йдучи вперед по його худому кістлявому тілу, трохи лоскочучи Осаму. Коли “малий Чуя” підібрався до його лиця, Дазай нарешті відвів погляд від книги, яку читав. Принаймні, спробував прочитати, адже при світлі тусклої, старої свічки читати майже неможливо, а за світло він переплачувати не збирався.

 

Чорно-рудий котик почав тертися мордочкою до його щоки, ніби благаючи Дазая, щоб він його погладив. Осаму відкинув книгу, взявши котика на руки. Задоволене мурчання заповнює всю кімнату, а на лиці шатена з’являється посмішка. Разом із нею у думках і рудий юнак.

 

— гарний котик, правда? — Чуя присів біля Дазая, простягнувши руку до кота, але коли залишився один дюйм, він зупинився.

 

— коли ми зустрінемось? — це питання тривожило голову Осаму найбільше. У його думках був лише рудий парубок із чаруючими синіми очима, пухкими губами і чудовим сміхом, хоч в реальності він його не чув. 

 

У відповідь рудий тільки посміхнувся, зникаючи у повітрі як цигарковий дим сьогодні у вікні. Шатен потягнувся рукою до зникаючого парубка, із страхом того, що він знову зникне на довгий час. Але його рух нічим не допоміг, може навіть навпаки швидше розсіяв міраж, як пісок лице і тіло рудого розсипалось, маленькі піщинки зникли в повітрі без єдиного сліду. 

 

Осаму застиг у повітрі з піднятою рукою вверх, його очі були широко відкриті, а тіло трохи тремтіло, вкриваючись мурахами. Здивоване кошеня на його колінах відкрило очі, здивовано повернувши голову убік.

 

— мяу? — цей звук вивів його з стану здивування і тремтіння усього тіла. Опустивши руки, Осаму лише погладив котика, взяв його в руки і поставив на ліжко. Піднявшись він знову підійшов до вікна, відкриваючи його. Холодний вітер одразу подув йому в лице, а Дазай взявши пачку цигарок зі столу вирішив покурити. 

 

Він покрутився навколо своєї осі, шукаючи запальчику, аж тут помітив, як його маленьке кошеня грається з нею. Забравши в Чуї іграшку, він одразу закурив.

 

І знову цей нудотний запах, знову він розливається по легенях, по всьому тілу, як вода, як кров всередині. Він змішується з кров’ю, потрапляє в кожен орган, вивертає кишки і заставляє легені зжатись.

 

Але Осаму все одно. Він курить, рідко, але багато. Курить і курить, і не знати, чим його зупинити. Він знаходить в цих відчуттях задоволення. В болі у животі, в нудоті та кашлю. Йому подобається відчувати себе погано, це його любов. Він обожнює це все, знущатися над своїм тілом.

 

Він — справді дивний.