Retribuzione

—     Асгайр Адамович, зрозумійте, мене затримала Агнета. Я тоді якраз йшла до кімнати,– говорила Марія, стоячи біля стола ректора. На вулиці вже була ніч.

 

—     Я тебе не через це покликав до себе в кабінет.

 

—     А навіщо тоді?

 

Марія була спантеличена такою заявою.

 

—     Ти зробила велику послугу академії. Я хотів віддячити.

 

Дівчина заспокоїлася.

 

—     Я говорила вже, що не потрібно. Обов’язок кожного студента – підтримувати порядок в академії.

 

—     Тоді це буде тобі як подарунок на день народження. Воно ж у тебе вчора було.

 

—     Ну від такого негоже відказуватися.

 

Марія сіла за стіл біля стола ректора.

 

—     Я можу перенести тебе до того, кого ти кохаєш. Якщо такого чоловіка немає, то тебе перенесе до батьків.

 

Дівчина задумалася. Цікаво, але вона нікого не кохає. Лише до одного чоловіка якісь заплутані почуття. Зате побачить батьків. Вона за ними сумувала.

 

—     Я згідна.

 

—     Добре. Тебе бачити та чути не будуть. Дотики відчувати також не будуть. Але поміть, що ти можеш підіймати неживі предмети. У тебе є 10 хвилин.

 

—     Я зрозуміла.

 

—     Тоді давай сюди свою руку.

 

Марія подала свою руку та Асгайр Адамович взяв її. Він прошепотів якісь слова і дівчина відразу відчула, як вона переноситься. Голова закрутилася. Вона заплющила очі. Щось їй підказувало, що вона потрапила не до свого дому. Запах. Знайомий і приємний. Як тільки дівчина зрозуміла, що спокійно стоїть на підлозі ㅡ розплющила очі. Марія була в незнайомій кімнаті. Біля неї було двоспальне ліжко, а за вікном – вид на озеро, що біля академії. За столом сидів чоловік. Блондин. Дівчина відразу впізнала його, бо якраз він – причина її заплутаних почуттів.

 

—     Лев? Ну і як так вийшло, Маріє?

 

Дівчина різко закрила собі рот рукою, зрозумівши, що вона говорила. Але згадала, що чоловік її не чує і полегшено опустила її. Вона поглянула на годинник. Вже за дванадцяту. Невже вона так довго допомагала викладачці?

 

—     Чому він не спить? У хорсовців немає сьогодні нічних пар. Не думаю, що він полюбляє читати до глибокої ночі, враховуючи, що у нього є завтра перша пара.

 

Марія підійшла до нього та заглянула в книгу. Історія. Не дивно.

 

—     Схоже. ти реально любиш свій предмет.

 

Дівчина сіла на крісло біля столу та почала розглядати чоловіка. Завжди ідеальна зачіска, вже не була такою. Та і був він у футболці.

 

—     Він намагався заснути, але не спиться. Що тебе тривожить?

 

Неначе, як відповідь на її питання, він відірвався від книги та відкинувся на спинку стільця. Чоловік зняв окуляри, та поклав їх на стіл. Марію цей жест занепокоїв. Вона ніколи не бачила викладача таким.

 

—     Знову думаю про Марію. Чорт, я не можу дивитися на неї. На таку гарну, добру. В ній прекрасне просто все. Надіюсь, я не докучаю їй. Як я взагалі міг закохатися в неї? Вона ж моя студентка.

 

—     Ні, ти мені потрібний.. Навіть не думай про те, що надокучаєш.

 

Дівчина знову прикрила рот рукою, але вже через те, що сама не зрозуміла, чому вона це сказала. Це вийшло само.

 

Марія подивилася на чоловіка й тільки зараз зрозуміла, наскільки йому боляче через це. Він думає, що це не взаємно, коли вона сама кохає його. Так, їй сподобалося в ньому все і навіть недоліки. Їй подобається те, як він відноситься до неї. Як називає. Вона підійшла та встала ззаду Лева. Її рука сама потягнулася до його плеча. Неначе відчувши дотик, чоловік подивився на плече.

 

—     Я впевнений, що ти тут, але й гадки не маю скільки.

 

Марія, на диво, не здивувалася. Їй хотілося, щоби він знав, що вона біля нього. Дівчина ніжно погладжувала його плече.

 

—     Достатньо.

 

Блондин не відповів, а Марія намагалася все розкласти у своїй голові. Вона сказала ті слова, бо реально кохає його. І чомусь тільки зараз дівчина це зрозуміла. І хоча здоровий глузд намагався шукати хоча б якісь докази, що це не так, серце вже давно вирішило.

 

Дівчина подивилася на годинник.

 

—     Дідько, чому ці 10 хвилин так швидко пройшли? У мене осталась остання хвилина.

 

Дівчина не знала, що робити, але варто було їй побачити аркуш паперу та ручку, як ідея сама з’явилася в голові. “Тільки б спрацювало”,- думала вона, коли підбігла до них. Їй потрібно було лише написати декілька слів і все. Дівчина взяла ручку, і, судячи зі здивованого обличчя Лева, її план спрацював. Потрібні слова самі вилилися на папір. Декілька слів, які означають багато чого. Блондинка хвилювалася, але все одно писала. Її повернення припало саме на момент, коли вона тільки закінчила. Вже через декілька секунд Марія була в кабінеті Асгайра.

 

—     Ну і як там Лев поживає?

 

—     Ви знали?

 

***

 

Повернувшись у кімнату, Марія переодяглася і намагалася заснути. Але нічого не виходило. Вона хотіла поділитися всім зі Стейсі, проте та вже давно спала. Блондинці не хотілося її будити, знала, що у Велеса завтра нічна пара.

 

Марія думала про те, що написала. Може потрібно було просто розказати завтра? А може й це на краще. Вона не впевнена, змогла б розказати все наживо, а тоді потрібні слова самі вилились на папір за допомогою її руки. Дівчина тоді поспішала написати все, і навіть не впевнена, чи Лев розбере той почерк. Але все це вона дізнається лише завтра.

 

Ранок почався не з кави, а с питань Насті, щодо вчорашньої ночі.

 

—     Заспокойся, будь ласка. Я допомагала кураторові.

 

—     Леву Костянтиновичу?

 

—     Агнеті.

 

—     Ой. Стоп, але ж вона мій куратор. Чого вона попросила тебе? До цього вона ніколи такого не робила.

 

—     Бо вона знає, що саме з цим я могла їй допомогти, бо все життя готувалася стати студенткою Велеса? Мені здається, що все логічно.

 

Стейсі промовчала і пішла у ванну. Марія, розуміючи, що не хоче спізнитися на першу пару, повторила за нею.

 

Ранок в академії завжди був жвавим. Хто стояв в кілометрових чергах у ванну, хто вже спішив на пари. Деякі учні ще досипали, але найчастіше, то були старші курси. Марія і Стейсі вже йшли на пари, коли вони зустріли головну проблему велесовки в академії. Даниїл йшов зі своїми однокурсниками кудись. Покопавшись в голові, Марія згадала, що у них зараз історія магії.

 

—     Хорсе, дай Леву сил пережити цю пару.

 

—     Мені здається, він вже звик.

 

—     Тобі здається. Якщо вони його виведуть, то на другій парі кінець уже хорсовцям. А ще й з урахуванням того, що матеріалу в минулий раз було багато… Оу, мені жаль студента, якого він викличе відповідати. Але саме у першого курсу пара завтра.

 

—     Він такий строгий з вами.

 

—     О, ні. Тільки тоді, коли не в дусі. Але навіть в такі моменти його пари дуже цікаві. На відміну від Валентина, Лев Костянтинович любить свій предмет і студентів також. Особливо тих, хто на його факультеті. Він завжди нам допомагає та підтримує. Та й вивести його досить важко, але марівці у цьому майстри. Тому він їх трохи недолюблює. Особливо Даниїла.

 

—     Звідки ти це все знаєш?

 

—     Не важливо. Нам зараз головне пережити пару Валентина.

 

Викладач, який сидів та зовсім не звертав на студентів увагу, незрозумілі символи та казанки. Нічого дивного. Просто звичайна пара зіллєваріння. Марія закінчила все досить швидко, тому вона сиділа без діла. Але раптом вона почула голос Валентина.

 

—     Маріє, якщо ти вільна, то занеси ці папери своєму кураторові.

 

Дівчина трохи здивувалася, що викладач вивчив її ім’я. Вона взяла те, що потрібно і вийшла з аудиторії. Шлях був довгим, але з кожним кроком Марія хвилювалася все більше й більше, навіть не знаючи, за що більше. За нього, чи за себе. Підійшовши до дверей аудиторії, блондинка почала прислухатися. На диво, тихо і лише його голос чутно. Марі постукалася.

 

—     Заходьте!

 

Відчинивши двері, дівчина побачила студентів, які щось зацікавлено слухали та самого Лева. Помітивши його, вона полегшено видохнула. Ніяких ознак утоми. Все-таки, зміг вчора заснути. Сам викладач був здивований.

 

—     Маріє, а ви що тут робите?

 

—     Валентин попросив занести вам деякі папери.

 

—     Якщо так, то тоді клади на стіл і біжи назад. Так, Даниїле, не відволікайся.

 

Марія швидко оглянула аудиторію і знайшла свого друга. Він вже щось чаклував. Блондинка посміхнулася та підійшла до стола, щоби покласти папери. Лев продовжив розказувати тему уроку, але погляд його був на дівчині. І вона це помітила. Всередині душі Марі хотіла цього, але розуміє, що може смутитися. Тому хорсівка швиденько все зробила, та вийшла з аудиторії.

Дівчина вже відійшла достатньо далеко від кабінету, коли знайомий голос окликнув її. Вона обернулася і побачила Лева.

 

—     Зачекай. У мене невелике питання і можеш йти.

 

—     Так?

 

—     Чому ти вчора вночі була не в гуртожитку?

 

—     Ох, та я Агнеті допомагала. А потім ще й ректор затримав.

 

—     Добре, вірю. Але чому вони мене не попередила. Забули, чи що.

 

—     Не знаю навіть.

 

Повисла незручна тиша. Марія думала, як завести розмову про сьогоднішню ніч, але Лев зробив це сам.

 

—     Щодо того, що було вночі. Дай угадаю. Асгайр Адамович?

 

—     Так.

 

—     Він і на мені цей фокус провертав, але я тоді потрапив додому. Пропоную після пар зустрітися. Приблизно о сьомій, біля верби.

 

—     Договорилися.

 

Лев потріпав Марію по голові, посміхнувся та пішов назад в аудиторію. У дівчини в грудях стало тепло від цих дій. Вона ще хвилину стояла, але все-таки пішла до свого курсу.

 

Залишок дня пройшов зі скандалами та неприємностями. Настя посварилася з якимось чурівцем, Даниїл знову порушив правила академії. Марія змогла побути в тиші тільки у бібліотеці, коли зайшла туди за книгами. Студентів було куча, всі готувалися до сесії. Але тут ніхто не сварився. Проте й тут було дуже багато людей. Зараз, як ніколи дівчина хотіла опинитися у себе вдома, в кімнаті, яку вона не ділить зі скандальною сусідкою, від якої їй дістається кожен ранок. Але це стане можливим лише через пару тижнів, а поки що вона буде брати все від своїх студентських часів.

 

Хотілося відпочити перед самою зустріччю, тому Марія вирішила прийти раніше і побути наодинці зі своїми думками. Вона й гадки не мала, як буде виглядати ця розмова. Дівчина дістала телефон й побачила повідомлення від мами.

 

“Я б подзвонила тобі, але не можу. Ти як?”

 

“Все прекрасно. День нелегкий, але все добре.”

 

“Ти знаєш, що завжди можеш мені розказати все.”

 

“Так. Просто сусідка скандал з кимось вчинила, друг потрапив у проблеми та і пари важкі. Але так все прекрасно)))”

 

“Ну добре, відпочивай. І не забудь завтра подзвонити”

 

Дівчина дістала навушники та включила заспокійливу музику. Але їй не дали розслабитися, бо знову прийшло повідомлення. Цього разу від Єсена.

 

“Ти де? Тебе Стася по всій академії шукає”

 

“Перекажи їй, що я буду через годину-дві. Я зараз трохи зайнята.”

 

“Добре, удачі тобі”

 

“Вона мені не завадить)”

 

“Щось страшне?”

 

“Потім якось розкажу.”

 

Дівчина продовжила слухати музику. Вона заплющила очі, і утома взяла своє. Марія й сама не помітила, як задрімала. А розбудив її знайомий чоловічий голос.

 

—     Нагадай мені сказати Агнеті, щоби вночі допомоги у тебе не просила.  Виглядаєш втомленою.

 

Лев сів біля Марії. Дівчина зняла навушники та сховала їх. Все ще в трохи сонному стані, вона поклала голову на плече чоловіка

 

—     Все нормально.

 

—     ”Все нормально” буде, коли ти відпочинеш.

 

—     Мене по всій академії шукає Настя. Я навіть якщо повернуся, то просто не матиму можливості поспати.

 

—     Знаєш, ти мене вчора позбавила від ще одної безсонної ночі. Дякую, що вчора залишила записку. Це для мене реально багато значить.

 

Марія згадала текст листа. “Я чула достатньо, щоби прямо зараз написати це. Я також тебе кохаю”. Вона посміхнулася. Лев обійняв її за плечі. Дівчині не хотілося, щоби цей момент закінчувався. Вона знала, що повернувшись в кімнату, вона буде вислуховувати Стейсі, а потім її Даниїл потягне на ще одну марівську вечірку, навіть не зважаючи на те, що Марія з Хорса. Блондинка поглянула на чоловіка. Його янтарні очі спостерігали за нею.

 

—     Якщо я вчора врятувала твій сон, то віддяч мені.

 

—     Ну і як я маю це зробити?

 

—     Поцілуй мене.

 

І він зробив це. Його руки на її талії, рідний запах. Ніжний поцілунок, який ніхто не хотів переривати. Зараз не було важливо, що їх двох шукають по всій академії. Єдине, що їх хвилювало — вони самі. Такі закохані. Марії хотілось лише одне. Щоби Лев її завжди так обіймав та цілував. Відсторонившись, вони подивилися одне на одного, та просто посміхнулися. Дівчина торкнулася рукою його обличчя. Пальцем вона ніжно провела по щоці.

 

—     Рахується?

 

—     Так, але цілуй мене не тільки через це.

 

—     Я й збираюся це робити.

 

Їх сміх розлився по всій долині.