my strange addiction

— здається, моїй спині кінець, – точніше, ніж так, свої почуття зараз сінцьов описати не міг.

на вулиці було не надто спекотно, а сонце вже сідало. простими словами — був літній вечір, годин вісім. вісім сорок дев’ять, бути точніше. сінцьов стояв на зупинці тролейбуса і чекав його вже хвилин десять, якщо не більше. ще й гумку жував і не зрозуміло тепер чи це в нього спина болить, чи щось в животі.

в такий час сісти на будь-який вид транспорту доволі важко, але потрапити додому якось потрібно. можна пішки, звичайно, але це довго, а на вулиці все темнішає.

коли тролейбус під’їжджає, сінцьов встигає виплюнути жвачку в урну, та ягідний присмак все ще залишається у роті. він швидко заходить до салону і радісно сідає на вільне місце.

тільки радість ця не дуже тривала і щезає буквально за секунду після того, як він піднімає очі. радість змінюється здивуванням, а те, в свою чергу, розгубленістю. її сінцьов не любить більш за все.

— сінцьов.

— чон’юнь?

сінцьов трохи жалкує, що не пішов додому пішки. чон’юнь і він з одного факультету і, якщо чесно, їх відносини буди доволі… дивні.

— синець вже зійшов?

— зійшов. міг би й зауважити, що синці від тебе не тримаються довше ніж два дні, сінцьов.

вороги? більш ні, чим так. ні, звичайно, вони не билися чи щось таке. іноді штовхалися та страшно змагалися. бувало, правда, сінцьов був притиснутий до стіни, а чон’юнь отримував десь попід ребрами чи вище, якщо у першого гарний настій.

але й не друзі, тому що їх відносини в дружні не вписуються.

— взагалі, цього разу у тебе цигарки якісь…не дуже не купляй такі більше.

— можеш просто не брати, якщо не подобається, чон’юнь.

так вийшло, що навчаються вони разом ще з часів середньої школи. в старшій теж разом були, й в інститут один (випадково) документи подали. якась доля.

— там дощ, — чон’юнь позіхає і складає руки на грудях.

— і?

— не бачу у тебе парасольки.

сінцьов закотив очі. до виходу було ще декілька зупинок.

він був у чон’юня вдома часто. дуже часто. за останній місяць разів десять, якщо не більше. квартира, що її знімав чон’юнь, буда ближче до інституту і… напевно, це єдина причина, чому у другого вдома є полиця з одежею для гостя.

ну і може тому, що сінцьов несподівано гарно цілується.

— проведеш мене додому? — сінцьов трохи нахиляється веред та усміхається так гиденько, як чон’юнь полюбляє.

— ще б я до тебе ходив… у тебе спати неможливо! скажи своїм сусідам якось тихіше себе поводити чи що?

— не можу, діяти всупереч своїм же установам некультурно.

чон’юнь прицмокує. дістає з рюкзака парасольку, показуючи сінцьову, також нахиляється.

— запрошую до себе.

— як благородно, — сінцьов з хлопцем тримає зоровий контакт і, здається, голова трохи болить. чон’юнь ніби знав що він на цей тролейбус сяде.

— а ти звідки тут взагалі?

— в сенсі?

— чон’юнь, у тебе нема ніяких справ у тому боці, звідки ми зараз їдемо. повір на слово, я знаю.

чон’юнь думає, що ту сінцьова дуже гарно викрашене волосся. скільки років він вже тримає цей колір? і скільки б чон’юнь не тримав  його в руках, корені майже ніколи не були природного кольору.

— а, ну, — хлопець на секунду замовкає, — не твоя справа, куди я там їжджу!

— давай тільки не бреши…о, наша зупинка.

дощ доволі сильний, а парасолька не така вже й велика. сінцьов трохи нижче і йде швидко, швидше  чон’юня.

— не спіши, а то я зараз парасольку приберу.

— я не спішу!

від зупинки до дому йти не дуже далеко і хвилин за п’ять вони вже біля під’їзду. чон’юнь прибирає парасолю надто рано й волосся обох змокають. ліхтар трохи освітлює дорогу, але через дощ все одно якось темно.

— хочеш поцілувати мене під дощем?

— хочу залишити тебе під дощем ненадовго. відволікав мене вчора на парі ай-яй-яй.

— але це моя квартира…!

сінцьов вже біг сходами, бо двері до під’їзду хтось залишив відкритими. квартира на п’ятому поверсі, тому він встигає запихатися, коли його наздоганяє чон’юнь.

двері в квартиру відчиняються швидко й сінцьов знаходиться в ситуації, коли позаду стіна, а попереду усміхається людина, з якою одногрупники вважають його головним суперником.

— серйозно, чон’юнь? спеціально поїхав зустріти мене?

— наче й не можна вже…і взагалі-то, я тебе на парі не відволікав. скоріш навпаки.

— можна, можна. а з останнім я би посперечався, ти…

цілує чон’юнь завжди акуратно і не закриваючи очей. сінцьов посміхається в поцілунок й закидає руки на плечі хлопця. з волосся все ще трішки капає й одежа трохи мокра.

коли чон’юнь буру його за підборіддя та трохи підіймає, сінцьов киває в бік двері, мовляв, хоча б закрив. хлопець невдоволено відривається і все-таки закриває на декілька поворотів ключа.

коли чон’юнь цілує сінцьова в ключицю, той думає, що завтра можна буде й не прийти на першу пару. а коли чон’юнь проводить йому по ребрах, він думає, що непогано було б й переїхати вже до нього. і… сінцьов не встигає подумати про щось іще, тому що чон’юнь цілує його повільно та більш впевнено, ніж хвилину тому.

ох, його й правда до неможливості бісить цей хлопець.