in their eyes you’ll always be a dumb blonde

Санджі їсть шоколадне морозиво, коли йому сумно та Зоро, який одного разу змінює це!
Знову теґи, яких немає куди додати: ЗоСани все ще дурники.

Санджі відчинив дверці морозильної камери, шаркаючи руками по льодовій поверхні. Надворі вже далеко за вечір, але й близько не ранок. Він не був упевнений, чи хоча б хтось залишився на кораблі. Втім усе одно не ризикував запалювати лампу. Чесно кажучи, його самого тут теж би не було, проте знайти десь морозиво посеред ночі видалося надто запарним, щоб робити це зараз. А так, він завжди мав невеликий запас на борту Мері, який, на жаль, чекав свого часу.

Хлопець притулився чолом до холодного металу, не в змозі знайти бажане. На кухні, хоч око виколи, всередині морозилки – біс ногу скрутить. Розчарування змішувалось з тугою, Санджі відчував, як сльози підходять все ближче. Він боровся з сильним бажанням штовхнути нещасний холодильник, або розтрощити кухню. Емоції так сильно і міцно обсотували розум хлопця, що породили в горлі високий недоречний сміх.

– По-твоєму, це смішно? – сказав він сам собі, продовжуючи совгати руками від однієї грудки, до іншої.

Коли під пальцями з’явилось знайоме відерце, він полегшено видихнув. Навпомацки зачинив морозилку, повернув на місце анти-Луфі замок та вмостився на один зі стільців. Знайти їх не було проблемою. Все на цій кухні було так, як цього хотів він.

Ця кімната вимірювалась його кроками, довжиною рук і кутом огляду. Він любив це місце, бо контролював його від кутка до кутка. Тому не було проблемою піднятися і наосліп дістати ложку з шухляди, яка зазвичай знаходиться навпроти лівого стегна, поки він нарізає фрукти для своїх прекрасних панянок.

В носі спалахнув аромат свіжоскошеної трави, нагадавши про дівчину, з якою він щойно був. Санджі повернувся до свого стільця, стискаючи витончений метал. Він був засмучений. Так сильно, проте так очікувано. Напружені кулаки пульсували болем – короткі нігті вгризалися в ніжну шкіру долонь. Такий дивний і огидний біль.

На очах почало з’являтися знайоме слизьке відчуття. Санджі притиснув кулаки, не даючи сльозам відчаю покинути своє тіло. Він хотів залишити його в середині, щоб хоч якось суперечити власні плоті так, як це завжди робила вона. Кісточки пальців міцно втиснулися у кістку над очима, викликаючи колючий біль по всій голові. Лікті, загнані в коліна, відкликались пекучою раною.

– Щоб тобі! – хлопець вирівнявся, спершись на спинку стільця і витягнувши ноги на всю довжину.

Пошарудів по столу, в пошуках морозива. Зняв кришечку, завбачливо перевернувши, щоб не забруднити стіл. У ніс шовково закрутився знайомий шоколадний запах. Він заледеніло вирячився у темряву, ніби міг бачити перед собою брунасту поверхню. Але він не міг, хоча бачив її так часто, що зміг себе впевнити, що зараз точно вдасться. Ложка з характерним хрустом пройшлася по рельєфу морозива, збираючись в стружку. Таку ж, яка часто залишається після роботи з деревом у імпровізованій майстерні Усопа. Маленький ошурок, схожий на оксамит, трохи тане від нагрітої, в руці Санджі, ложки.

Він не бачив нічого, крім мороку, але це траплялося стільки разів. Він знав, що це так.

Санджі поклав ложку до рота догори дном і легким рухом крутнув її в роті. Він заплющив очі, піднімаючи обличчя догори. Відчув солодкий шоколадний присмак, який танув, мов вершки; крупинки цукрової пудри вибухали медовими феєрверками; ненав’язливий ванільний сплеск, але зовсім не солодкий, а радше…

Хлопець розплющив очі, втративши думку.

– Щоб тобі…– злетіло з його губ, так і не досягнувши вух.

Вона пахла свіжоскошеною травою: гірко й солодко водночас, так свіжо й прекрасно. І язик такий же гострий, як молода отавиця. Дзвінко сміялась і голос її наливався, як найсолодше зі сливових вин.

То чого ж іще йому не вистачало?

– Кок?

Санджі опустив погляд. Світло лампи падало на його сорочку, й він підмітив, що попри поспіх, усі ґудзики застібнув правильно. В лівій руці морозиво, в правій – десертна ложка. Все так, як він і думав. Та зараз варто було звернути увагу на людину, що вдерлася на кухню зі світлом.

– Ти повернувся першим чи просто заблукав і тебе принесло назад до корабля?

– Ні те, ні інше. – Зоро оглянув кухню, піднімаючи лампу вище. – Я нікуди не йшов.

Санджі декілька разів кліпнув, намагаючись сфокусуватися на кремезній фігурі в дверях. Місяць був незвичайно низько й висів німбом над головою фехтувальника.

– Залишився на кораблі.

– Я зрозумів.

Санджі не міг бачити його обличчя, однак знав, що з таким тоном він міг лише звести брови на переніссі. Як робив це завжди в перервах від сну. Дивно, але обличчя Зоро майже завжди було по-своєму розслабленим під час дрімоти.

– Ти якось рано повернувся.

Обережна інтонація насторожила Санджі. Схоже, фехтувальник помітив щось на його лиці. Цікаво, чи виглядає хлопець таким же розбитим ззовні, як і всередині.

– Ага. – він зачерпнув ще одну ложку морозива, повторюючи свій ритуал. – Не дуже вдалий день. – тихо промовив він, заплющивши очі.

Він ненавидів виглядати слабким, а в очах Зоро – тим паче. Проте зараз він був надто… знесиленим? Немічним? Хворим? Під повіками все ще майоріло тепле світло лампи, а значить Зоро не пішов. Що б Санджі про нього не думав, але фехтувальник був не з тих, хто насміхатиметься над слабкими.

– Мг-м, – Санджі опустив голову від позиціонування себе як слабкого. – Що тобі потрібно? Забирайся, якщо це все.

– Думаю, я голодний.

Санджі встромив ложку в майже недоторкане морозиво, й поставив його на стіл. Якщо він не покидав палубу весь день, то це цілком можливо. Зрештою, фехтувальник прийшов на кухню, і скоріше за все, не сподівався побачити тут його.

Санджі засукав сорочку й взявся за недосніданок-перевечерю. Світла лампи цілком вистачало, щоб взяти правильну сковорідку чи не переплутати сіль з перцем. Хоча він міг зробити це навіть наосліп, бо все на цій кухні мало свій звук і текстуру. Все було так, як і любив Санджі. Він міг контролювати кожен елемент цієї кімнати.

Кухар завмер, знову відчуваючи весняний запах дівчини, від якої втік сьогодні вночі. У кінцевому результаті, він таки не зміг відрефлексувати все, що сталося. Ось і змушений стримувати сльози над розпеченою сковорідкою.

– Ой, кок.

Хлопець глянув за спину. Зоро не дивився на нього. Ба більше, сидів, закинувши ногу на ногу і підперши підборіддя долонею правої руки, покладеної на стіл. Інша рука – простягнута прямо до нього, з відерцем морозива.

Хлопець підвів брову, проте все одно забрав його. Цей ідіот такий ніяковий, але Санджі все одно був йому вдячний. Холодний шоколадний смак потроху охолоджував емоції.

Зоро мовчав, і він теж. Фехтувальник не казав жодного слова, коли кухар час від часу зупинявся, щоб покласти на язика оксамитову стружку. Чи коли навіть не намагався стримувати гучних посмішок. Санджі зараз так сильно покладався на розуміння Зоро, що відчував власний завтрашній біль від приниження. Але це все одно було легше, ніж увійти в свій звичайний потік. Зараз він не був собою. Не хотів бути. Чи помітить Зоро, якщо він зараз заправить салат слізьми замість солі? Це вирвало з нього такий дивний та істеричний смішок, що Санджі стало навіть соромно на всіх рівнях підсвідомості.

– Вибач за це. – тарілка з літнім салатом глухим звуком ковзнула перед фехтувальником. – Це справді була не найкраща ніч.

– Розкажеш, що сталось?

– Для чого це тобі? – рівно запитав Санджі, перевертаючи тост. Рум’яна скоринка виблискувала золотом під світлом лампи.

– Тому що ти завжди стараєшся, коли готуєш для мене. Для всіх нас.

Санджі прибрав тост зі сковорідки, дістаючи з холодильника необхідні продукти. Нарешті, він поставив ще одну тарілку на стіл, оглядаючи ідеально скомпоновану по кольорам страву.

– Це моя робота.

– Турбуватися про команду це теж, в якомусь сенсі, моя робота.

На обличчі придурка можна було прочитати «в цю гру можна грати вдвох». Ох, як же це бісить.

– Коли ти збираєшся висрати якусь хрінь в мій бік, то завжди звужуєш очі. От як зараз.

– Це більше схоже на якість сталкерські замашки. – Санджі схопив зі стільниці на половину пусте відерце морозива й сів на звичне місце. – Зрештою, мене не було б на цьому кораблі, якби готував абияк. У короля піратів має бути першокласний кухар, не думаєш? – він напружено хихикнув, ковтаючи шоколадні кульки одна за одною.

– Деколи я думаю, що нам всім на роду було написано зібратися на цьому кораблі та слідувати за Луфі. – Зоро обережно, і зовсім не властиво йому, розділив тост приборами, які Санджі приніс за звичкою. – Будь я фехтувальником, кухарем чи бозна ким, все одно би Луфі прийшов по мене. Це дивно, не думаєш?

Санджі не дивився на нього, проте чув звуки хрусткої скоринки й короткий схвальний звук.

– А те, що ти знаєш, що я люблю лосось й підбираєш ці свої… е-е, ну ти зрозумів… це лише твій вибір. Я думаю, це те, що ти в змозі обирати. Я не з тих, хто похвалить чи хоч якось виразить свою вдячність за це. Деколи мені здається, що ти мене ненавидиш. Але ти робиш це.

– Не говори так, ніби знаєш щось про честь кухаря.

Хлопець сильніше стиснув ложку. Зоро намагався видати йому аванс? Щоб Санджі зараз довірився йому? Він повинен повернути послугу? Виделка також зависла в повітрі. Ох, Зоро та виделка для тосту. Санджі має винагородити його хоча б за ці старання.

– Найбільшим виявом сталкерства є це яйце, яке мені подобається і ця огидна зелена хрінь, яку ненавиджу. – Зоро проткнув яйце-пашот, розтягуючи жовток по всій хлібині.  – Хоча я ніколи цього не казав.

Фехтувальник продовжував гнути лінію, хоч і в такій кумедній манері.

– Мені не потрібна вдячність. І в тебе все на обличчі написано, коли їси. До того ж, авокадо корисне та входить до раціону всієї команди. А ще, – хлопець затнувся, підбираючи слова. – я міг би сказати, що поділяю твою ненависть до огидної зелені, втім це не так.

Санджі запхав ще одну ложку морозива, прокручуючи її в роті і насолоджуючись насиченим смаком. Вони сиділи зовсім поруч. Якби кухар протягнув руку, то зміг би торкнутися спинки стільця Зоро. Йому в голову прийшла цікава, на перший погляд, ідея. Хлопець зімітував ніякову позу фехтувальника, схрестивши ноги.

– Що думаєш про це? – Санджі згорбився, спершись ліктем на коліно; в протягнутій до Зоро руці недоїдене морозиво, інша – стискала власне стегно.

Він збирався продовжувати цей марафон сталкерства. Зоро міг помітити, що він робить для всіх улюблену їжу, проте не знає, що завжди виглядає вдячним. Він не Луфі, який закидає до рота все, до чого дотягується. Не Усоп, що завжди хвалить смак. Тим паче, не Намі-сан, яка каже «виглядає смачно» частіше, ніж називає Санджі на ім’я. Бісів Зоро завжди кидає хоч короткий погляд на тарілку перед ним. Зупиняється і видає схвальне мугикання, після першого укусу. Бісів Зоро куштує, перед тим, як їсти.

– Ти засмучений.

– Що?

Хлопець занадто відволікся на свої думки, не одразу розуміючи про що йде мова.

– Це очевидно, – нарешті зібрався він. – я вже казав, що день не вдався.

Ліва брова Зоро смикнулась.

– Це не очевидно. Ти виглядаєш цілком нормально, раптом їси шоколадне морозиво на кухні та лише після цього підлещуєшся до Намі.

Тепер була черга брови Санджі смикатись.

– І, здається, це не те, що ти можеш розповісти комусь з нас. Але це лише твій вибір.

– Я не обирав це. – без роздумів виплюнув Санджі. – Це точно не те, чого я хочу, проте так, ти правий. Це лише моя справа.

– Але ти можеш поговорити з нами, коли тебе щось турбує. Ми накама.

– То у мене більше немає вибору, коли аргументом буде «накама»?

– Може луснеш цю бульку в носі й перестанеш перекручувати мої слова?

– Може не лізтимеш до мого носа?!

Це була до смішного тупа спроба. Намір Зоро порозумітися провалився з тріском, але не гучнішим, ніж намагання Санджі заховати своє тіло. Це нічого не означало для фехтувальника, втім озвучило все, що кухар не спромігся промовити. Для самого себе.

– Ти засмучений і це нормально.

Санджі підвів погляд. Слизькі щупальці знову тиснули на перенісся.

– Не говори так, ніби знаєш щось…

Вони говорили про їжу, потім – мовчали. І якби не спроба Санджі затіяти цей морський бій з одноклітинним човном на все поле, то вони б розійшлися. З теплими почуттями, бо з’ясували те, що можливо, не наважувались запитати. Але бісів Зоро поцілив. Поставив хрестик серед ста клітинок, без вагань.

– Твоя правда, – тихо сказав він, нахилившись. – я нічого не знаю. Але в твоїх інтересах не залишати мене на поталу здогадкам, збоченцю.

– Це шантаж?

Зоро повернувся до нормального положення, склавши руки на грудях.

– Можемо повернутися до рівноцінного обміну.

Санджі закинув ноги на стілець, притискаючи їх до грудей. Йому залишалося лише ховати посмішку в колінах. Якби він знав, що словесні перепалки з цим ідіотом такі цікаві, то неодмінно починав би їх частіше. Хоча це все одно би закінчилось боротьбою сталі з підошвами. Санджі підвів погляд, здається, він не бачив мечів Зоро.

– Де твої катани?

Замість відповіді хлопець вказав за спину Санджі. Біля входу струнко стояли троє мечей. Схоже, йому вдалося купити щось вартісне за ті невеликі гроші, що дала Намі-сан. Білий все ще був на місці.

Схоже, Зоро помітив, що Санджі затримав на них погляд.

– Від дівчини з морської варти я дізнався, що мого меча звати Вадо Ічімоджі. Те, що я знаю його ім’я…

– Дівчини?

– Це справді єдине, що тебе зацікавило? – на обличчі фехтувальника з’явилася знайома гримаса.

– Просто я сподіваюсь, що її моральне здоров’я в нормі, після розмови з тобою.

Насправді, це було дивно, що Зоро заговорив про дівчат. Таке незначне відхилення від звичного його стилю спілкування. Зоро мав звичку називати когось за фахом, віком або зовнішніми ознаками. Наче навмисно уникав поділу за статтю.

На лиці Зоро з’явилась стримана посмішка.

– Ми з тобою не такі вже й різні, просто не дуже схожі.

Санджі сильніше нахмурив брови, відчуваючи рядки складок на лобі. Що він на біса несе? Зараз було лише два варіанти: або Зоро сказав найцікавішу річ за весь період їх знайомства, або найтупішу. Чомусь він схилявся до другого.

Йому не було чого сказати. Зоро, очевидно теж, тому він продовжив їсти. Нарешті фехтувальник дістався до салату. Нанизавши малі кубики помідорів, огірків і сиру він запхнув їх до рота, не жуючи. Бісів покидьок. Санджі відвернувся, коли почув задоволене мугикання. Йому подобалось, коли хтось хвалив його їжу. Подобалось, що його спроби взяти під контроль чужі емоції спрацьовували. І ненавидів, що не міг нічого зробити зі своїми.

– Я думав… – Санджі сильніше притиснувся до власних колін.

Що він хотів йому сказати? Він знав, але не міг підібрати слів. Вони загубилися ще до того, як зрозумів, що говорить. Покинули його, ще до того, як він збирався начепити на Зоро свій одяг. Назвати зламаним, неправильним, хворим…

– Скажи вже.

Наполегливий тон фехтувальника так здивував, що він навіть забув огризнутися на це. Відколи цей покидьок такий розуміючий? Відколи він розуміє Санджі більше, за нього самого?

Він раптом згадав про сигарети.

Це ставалося, коли його дійсно відпускало. Морозиво на столі вже встигло підтанути достатньо, щоб зробити непридатним для вживання. Він закрив його кришкою, тримаючи руку на відгуках прохолоди. Вона допомагала йому впоратись зі своїми думками,  а шоколад – розбивав на друзки.

– Шоколад і ваніль – найпопулярніший запах для жіночих парфумів. Моя перша жінка пахла саме ними. І мій перший провал як чоловіка, був на смак, як шоколадка з ваніллю.

Попри роздратування, він дістав сигарету та запальничку. Нарешті він оговтався і відчував себе собою. Санджі опустив ліву ногу на підлогу, звісивши руку через коліно ноги, яка залишилась на стільці. Він не мав цього знати, проте це видавалось цілком рівноцінною платою за той безлад, який довелося побачити Зоро. Не збирався нічого пояснювати, просто дивився на профіль фехтувальника за столом. Похмура міна нависала над пустими тарілками, виделка застигла між пальцями. Зоро виглядав, як статуя.

– Я не той, хто скаже правильні слова, що не зачеплять будь-чиїх емоцій. – Зоро проковтнув слину, облизавши губи. – І навряд чи хтось зможе. Але…

Санджі починав бісити абстрактний настрій фехтувальника.

– Я сказав це, не очікуючи нічого натомість. Мені не потрібні твої поради.

Нахмурений профіль Зоро виглядав більш звично й безпечно. Світла на кухні побільшало – з-під океану вистромлювався світанок. А це означало, що скоро почне збиратися команда й вони нарешті вирушать до Ґранд Лайн. Це був чудовий час, щоб почати готувати сніданок для Намі, яка завжди поверталася першою. Він забрав посуд з-під носа Зоро й повернув морозиво назад до морозилки. Крижаний подих, що вдарив у обличчя, нагадав про безсонну ніч, втома повільно огорнула плечі кухаря.

Йому пощастило подбати про їжу завчасно, в холодильнику було все необхідне.

– Я не пам’ятаю ні її запаху, ні обставин, ні навіть того, скільки років нам було. Але вона точно була старша. – з поспіхом, але рівно, Зоро не давав себе перебивати. – Ми знали один одного достатньо, щоб спробувати. Чи були ми закохані? Можливо. Вона справді подобалась мені, але я просто не хотів цього. Я хотів любити її, проте не так.

– Бідна жінка, сподіваюсь, ти не залишив її…

– «Може я справді роблю щось не так? Я не розумію своїх почуттів» –сказав собі я. – Зоро трохи підвищив голос, руки на колінах стиснулись в кулаки. – Це був абсолютно незнайомий мені хлопець. Симпатичний і схожий на неї. На всіх, хто мені подобався. І він мені теж подобався. Але я не міг любити його так, як він цього хотів. Нікого з них.

Ніж зависнув у повітрі, так і не торкнувшись цибулі. Проте це не завадило відчувати хвилі нестримної істерії, що потроху насувалася. Вони не настільки близькі, щоб говорити про це, думав Санджі.

– Що ти хочеш, щоб я сказав?

Голос вийшов грубішим, ніж Санджі очікував. Гіркість стиснула горло. Зоро не заслуговував на це. Санджі не заслуговував на це.

– Я хочу, щоб ти сказав, чому продовжуєш картати себе через це. Нащо знущаєшся над собою?

– Це мазохізм. – ніж обрубав зелені пасма. – Я збоченець. Чи ти забув?

Попіл впав на його пальці. Здається, він забув дихати.

– Пам’ятаю. Саме тому й турбуюсь про тебе. Мене секс і до цього не особливо хвилював. Але вся твоя особистість, здається, побудована на ньому.

Санджі пропустив повз вух колючий коментар. Гаразд, він заслужив на це. Він і уявлення не має, як зараз почувається Зоро.

– Луфі знає?

– Це не стосується нікого, крім мене. Це те, що я контролюю.

До біса. Зоро вдавалося так точно відтворити його думки, що від цього ставало тільки гірше. Він відклав ніж, схопившись руками за кухонну стільницю. Цілком ймовірно, що Санджі був першим, кому він про це розповів, а у відповідь…

– Мені шкода.

– Хіба я виглядаю як той, хто потребує жалості?

Він не наважувався поглянути на Зоро. Втім і без того знав, що ні.

– То зараз, – тепер він мусив запитати це задля них обох. – ти розумієш свої почуття?

– Ні.

Повітря з його грудей вийшло з гучним звуком «ха». Він торкнувся чолом дверцят тумби. Вони застрягли в цій ситуації вдвох.

– Але тільки тому що мені не доводилось зустріти когось такого, хто хотів би любити мене так, як я.

– Ти такий безсердечний виродок.

Не давай мені надії. Ми різні.

– Можливо так і є.

– І сволота.

– Але це означатиме лише те, що я нарешті зрозумію себе.

Санджі глянув через плече. Зоро сидів спершись рукою на спинку крісла й дивився у бік виходу. Він дивився на нього так довго, що бачив, як сонце підіймається в очах Зоро.

– Що мені робити?

Фехтувальник декілька разів кліпнув, а потім поглянув на Санджі й з паскудною посмішкою сказав:

– Для початку, можеш запросити мене поїсти разом шоколадне морозиво.