I. carpe omniem impremis

Pro medicina est dolor, dolorem qui necat.
The pain that kills pain acts as medicine.

Зима була на диво тепла, якась розважлива, трохи п’янка. Нею на рідкість сильно хотілося дихати, розуміти її шепіт, розмовляти з нею, підставляти скроні під її поцілунки. Дуже мудра була зима, дуже ніжна, така близька, що Чуя навіть ненадовго забув, як сильно йому завжди потрібен був поряд хтось – цей літературний примарний хтось, співрозмовник, компаньйон, друг, якщо дружбою можна було назвати посиденьки за вином біля відкритих навіть вночі вікон, в тісній, припорошеній пилом кімнаті, де на стінах іноді танцювали примарні тіні.

З Афіною він завжди розмовляв у березні.

Для початку вона посилала йому ледь помітні сигнали: різко навстіж відчиняла вікна у спальні, теплий вітер до стін – у ранішню пору. Чуя прокидався неохоче, тер очі, дивлячись на сонце крізь пасма рудого волосся, яке, плутаючись, падало йому на обличчя. У кімнаті стояв запах лимонів і кави з вершками. Він посміхався. Мати пам’ятала про нього.

Вона запрошувала до розмови тендітно, з ніжністю, але під час самої розмови завжди була непохитно суворою. Чуя тримав поставу, дивився прямо і не відводячи очей, і ледь не затамовував подих кожен раз, як Афіна посміхалася до нього майже непомітно, з любов’ю і турботою.

– Я дуже ціную тебе, дитино, – любила повторювати вона, коли пізніше, після сніданку, розчісувала йому волосся і вплетала в його коси польові квіти. Потім казала, що їй час вже йти, наостанок цілувала швидко у маківку і таки йшла – як смертна; а зникала – як дещо божественне.

В Чуї і самому було дещо божественне. Врешті-решт, один із небагатьох синів Афіни серед безлічі дочок, – в нього була у цьому світі особлива місія, майже лицарська, і матір він намагався не підводити, скільки себе пам’ятав. Дисципліна, розсудливість, мудрість. Довгий гострий меч в руці. Лимонні меренги з кавою на сніданок і польові квіти у волоссі.

І все було добре. Справді, Чуя ніколи не те що не звертав з дороги – навіть не дивився кудись у протилежну сторону. Він поринав у сторінки підручників з латини і грецької зранку, вчився тримати меча і атакувати ним пополудні, завжди робив перерви на цигарки і каву, а після вечері виходив на довгі прогулянки. Він насолоджувався тишею самотнього життя, приземленого і простого – іноді настільки, що й забувалося, що добра його половина була абсолютно безсмертною. Цікаво, а якби Чую поранив хтось мечем у сторону, протилежну серцю, чи зронив він би хоч краплю крові?

Батька Чуя не знав. Може, бачив його, коли був ще зовсім маленьким, але й того не запам’ятав. Афіна ніколи не затримувалася поруч з чоловіками, навіть якщо кохала їх до нестями. Набагато комфортніше їй було наодинці з книгами і зброєю (як Чуя мріяв зустріти Артеміду, з якою матір інколи виходила на ромашковий чай і билася на мечах!), а коханню вона значної уваги не приділяла і Чую навчала тій же мудрості. Проте одного разу Чуя все ж таки наважився спитати: а якщо закохаюсь – як я зрозумію?

– Серце підкаже?..

Його мати тепло посміхнулася.

– Не серце, а тіло.

З того часу Чуя думав про ці слова занадто багато. Як його тіло повинно було підказати йому, що він закохався? Тіло, можливо, мало рацію в більш приземлених, фізичних речах, але ж кохання – і Чуя завжди вважав його таким – було набагато вищим за все тілесне, матеріальне, смертне . Він нічого не знав, і йому було страшно. Ще страшніше, коли приблизно в сімнадцять він зрозумів, що, скільки б у школі не водився з дівчатами, а до жодної з них нічого, окрім звичайного приязного тепла, не відчував; і тепло це було лише дружнім, нічого такого, про що б волало нестерпно його тіло.

Може, й не станеться вже? 

Та ні. 

(Ось воно?)

Тачіхара був шумним, іноді занадто грубим і, часом, – просто нестерпним. Міг власноруч перевернути парту на уроці, стрибнути з вікна їдальні, коли ставало ліньки досиджувати останні уроки, а ще саме він першим почав роздавати всім цигарки за школою. Попри все це – свої гучність, недбалість, вічний пластир, як горизонт чи екватор, поперек перенісся, – він був м’яким, як свіжоспечений хліб (Чуя чомусь відчував і вірив в це) – десь у душі.

Чуя давав йому списувати математику і взагалі всі точні науки, а Тачіхара з часом почав видавати йому по три цигарки терпких мальборо в руки за один раз – хоча в його неписаних правилах це було суворо заборонено. Вони посміхалися один одному на перервах, спочатку непевно і потайки, але з часом Тачіхара почав вітатися з ним і тиснути його руку, тож Чуя вперше спробував справді прислухатися до свого тіла під час цих коротких ранкових дотиків десь посеред лабіринтів шкільних коридорів.

Тілу було трохи лоскотно. І невтямки, як треба було ставитися до всього, що відбувалося. Тривіальна ввічливість? Проста дружня увага? Щось більше? Спитати поради в матері Чуя, звісно, так ніколи і не наважився.

Марення скінчилося одним жовтневим ранком, після довгої ночі осінньої зливи, – Чуя, йдучи до школи трохи раніше, ніж зазвичай, випадково побачив, як у дворі, під пожовклим деревом, Тачіхара цілувався з дівчиною, їхньою однокласницею. І все закінчилося, так і не почавшись, проте Чуя ніколи не зміг зрозуміти, чому в той момент його тіло йому зовсім ніяк не відповіло, окрім хіба лиш тихого-тихого потріскування десь між серцем і шлунком, наче там догоріло і тихо тліло колись розпалене багаття – яскраве, жовтогаряче і високе, таке, що звідти сягало самих голосових зв’язок і навіть іноді діставало до язика.

Чуї знадобилося п’ять самотніх років, щоб зрозуміти, що то було не багаття і навіть не нікчемна іскорка. То було взагалі ніщо.

Тому що. 

В той день в Galleria Doria Pamphilj, та і взагалі у цілій Італії, було надзвичайно багато людей. Чуя намагався проводити в Римі кожне своє літо, від пізнього травня до раннього вересня, коли треба було вже повертатися в університет у іншому місті. Гроші він отримував від матері – разом з книгами та різними трав’яними настоянками для догляду за волоссям та шкірою. Вони завжди пахли медом, мигдалем і засушеними квітами і діяли краще, ніж найдорожча косметика, яку тільки можна було відшукати в Європі або будь-де на Землі. З часом Чуї стало соромно, що він жив і подорожував лише за гроші матері, тож він почав підробляти вчителем в італійських сім’ях, викладаючи дітям різного віку англійську, французьку та іноді – японську. Платили небагато, але для загальних потреб, таких як оренда, їжа та цигарки було більш ніж вдосталь.

На мистецтво Чуя теж витрачав достатньо, тому що не міг інакше. Але якби він знав, що станеться з ним в той травневий ранок посеред однієї з найвишуканіших виставок міста, – він би ніколи не піднявся з ліжка і не вийшов з дому.

Він саме закінчував роздивлятися Тиціана і збирався було піти в наступну залу, водночас з тим відкидаючи волосся, яке постійно лізло в очі, за плечі, коли почув той голос. 

У голосів не було смаку, Чуя це знав, але слова його матері завжди смакували як теплі галети з вершковим кремом і найкраща тосканська ваніль. Більше нічий голос не здавався йому таким близьким і солодким.

І цей голос солодким не був зовсім. Він був терпким, як сухе вино і волоські горіхи, ріжучим, як імбир. Чуя не витримав – обернувся на нього, трохи притискаючи до плеча підборіддя.

Голос належав високому хлопцю, який на вигляд був приблизно одного віку з Чуєю. Він з палким захопленням розповідав щось дівчині, яка стояла поруч, та зрідка задивлявся на неї трохи згори з загадковою посмішкою. Дівчина уважно слухала і подекуди щось запитувала. Вони говорили японською, тому Чуя все розумів. Насправді, йому здалося, що цей голос він зрозумів би будь-якою мовою світу – навіть тою, яку не знав.

– Знаєш, мені дуже подобаються ці скульптури людей, – незнайомець додав, задумавшись на мить: – І богинь, у яких м’яка шкіра. Чиї тіла з мармуру, але якимось чином на них залишаються вм‘ятини від пальців. Мені здається, лише геніям вдавалося робити так, щоб камінь виглядав м’яким.

Чуя посміхнувся і не помітив, як ненароком підійшов трохи ближче. Хлопець носив довге чорне пальто, мав темне волосся і той блиск в очах, який неможливо було сплутати ні з чим. І коли Чуя все зрозумів, то мимоволі затамував подих. Мова, погляд, жести, навіть постава – абсолютно все кричало про те, що неможливо було заперечувати. Перед ним стояв хтось, у кого теж була божественна кров. От тільки – чия?

Можливо, це було дивно з його сторони, але Чуя не міг припинити потайки вальсувати із зали в залу, слідуючи за незнайомцем і його подружкою, – Накахара зрозумів, що вони, швидше за все, зустрічалися, з їх розмови та жестів; ще він розчув, що хлопця звали Дазай, і що його спеціальність в університеті була якимось чином пов’язана з мистецтвом. Їх розмова була на диво інформативною, але все одно не викрила найголовнішого. Звичайно, було б найбільшою дурістю вважати, що Дазай колись би промовив щось подібне у світі смертних вголос.

На мить Чуя навіть поринув у думки, намагаючись припустити, у якого бога або богині міг би з’явитися такий син. Про Олімп він знав небагато – лише те, що читав у книжках і чув від матері. Дазай розмовляв і вільно вальсував залами галереї, майже літаючи, наче Гермес, але коли він раптом зупинявся і говорив, погляд у нього ставав Зевсовий.

І Чуя ніколи б у житті не подумав, що наважиться на це, але вже біля виходу з галереї, на мармурових сходах, стежка від яких вела до саду, він не витримав і покликав:

– Вибачте! – найчистішою японською. Дазай повільно обернувся, не випускаючи з руки долоню своєї дівчини. Чуя зупинився і затамував подих, якусь мить дивлячись туди, де їх пальці сплелися, наче виноградні лози. – Можна… можна дещо у вас запитати?

– Японець? – Дазай поцікавився з щирим інтересом і, не вагаючись, підійшов ближче, залишаючи свою дівчину стояти на місці. Вона виглядала трохи спантеличеною, але нічого не сказала. – Щось сталося?

Чуя зітхнув непевно, якийсь час просто мовчки дивлячись йому в очі, і раптом взагалі все зрозумів. Зрозумів, що, швидше за все, помилився.

– Ні, – поспішив захитати головою він. – Зовсім ні, вибачте. Просто здалося, що ми з вами знайомі.

Дазай знизив плечима.

– Всяке може бути, – і посміхнувся. – Нас розкидало по світу, правда ж?

Не кажучи більше ні слова, він на мить посміхнувся ще ширше, а потім, театрально салютуючи на прощання, пішов геть, знову вплітаючи свої довгі пальці в маленькі прогалинки італійського сонця серед пальців дівчини – блакитноокої білявки з великими мудрими очима. Чимось вона навіть нагадала Чуї матір. Але в той момент він думав зовсім не про це. Невже він таки мав рацію?

Забігши по дорозі додому в бібліотеку, він виніс звідти ледь не половину секції грецької міфології – навіть те, що читав вже тисячу разів. Повернувшись у квартиру, розклав книжки на кухонному столі, зробив собі цілий чайник чорного чаю, забрав з балкона попільничку, закурив цигарку і почав читати.

Закінчив він лише близько другої ночі, і голова його йшла обертом від кількості фактів, які окремо важили дуже багато, але ніяк не хотіли будувати повноцінну картину. Він вирішив трохи поспати, але заснути так і не зміг, – перед очима без кінця поставав один і той же образ, довге чорне пальто, такі ж довгі бліді пальці, мудрі очі та – парадокс – дуже тепла, юнацька посмішка.

Поки Чуя думав, мучив книги, робив нотатки, читав і читав, перекладаючи деякі абзаци стародавніх текстів з грецької і записуючи окремі слова на серветках і магазинних чеках, то й навіть не помітив, як нестерпно протягом усього цього часу його тіло кричало.

 

 

Очікування березня в його думках прирівнювалося до тортур, тож вперше за дуже довгий час Чуя вирішив покликати матір самостійно. Це було дуже просто – треба було лиш промовити вголос її ім’я. Губи тремтіли, але Чуя зробив це через декілька днів, і не пройшло й години, як Афіна постукала в його двері.

– Любий, ти захворів? – запитала вона трохи занепокоєно, і Чуя похитав головою.

Він розповів їй все, пригостивши ранковою кавою і тим, що знайшлося вдома, – трохи підсохшим медовим бісквітом. Афіна слухала уважно, виглядала задумливою та мудрою, як і завжди, а ще була дуже юною в цьому смертному тілі жінки, яка ніколи не розпускала волосся і не користувалася в макіяжі чимось яскравішим за світло-коричневу помаду.

Дослухавши, вона перепитала:

– Темні очі?

Чуя кивнув.

– Темніші за ніч.

– А сміх?

– Як скрипка, але трохи дратуючий, коли занадто гучний.

Знову замовкнувши, вона зробила маленький ковток кави і якийсь час просто задумливо дивилася в одну точку на столі. Кожна мить, яка минала, ніби перетворювала кров Чуї на рідкий гарячий метал. Можливо, не треба було нічого казати? Можливо, він помилився?

– Що ж, – нарешті вимовила Афіна, знов підіймаючи погляд. Чуя забув, як дихати. – Здається мені, ви не побачитеся знову, і так воно й на краще.

– Що це означає?..

– Мені доводилося зустрічати його батька, – вона стиснула губи в тонку лінію і трохи скривилася, наче сам лише спогад був їй нестерпним. – Той ще пияка і грубіян. Не хотілося б так думати, але навряд чи його діти хоч чимось від нього відрізняються.

Чуя й досі не міг повірити, що такими словами вони обговорювали справжнього бога.

– Невже…

– Ти вже сам здогадався, любий. Вибач, але мені потрібно йти. Божественні справи. 

Наостанок Афіна на мить доторкнулася теплою долонею його щоки, і Чуя закрив очі. Коли він поглянув знову, матері перед ним вже не було.

Якийсь час – можливо, цілу вічність, – він так і просидів на місці, роздивляючись крихти від бісквіта на столі.

 

 

Отже, Діоніс.

Варто було б здогадатися одразу. 

Варто було б розвернутися і піти геть, коли рівно через тиждень Чуя, проходячи повз відчинені навстіж двері одного з тисячі італійських барів, випадково почув звідти знайомий сміх. Але він не витримав – і занурився в приємну прохолодну сутінь тісного приміщення.

Дазай сидів у колі юнаків, наче був якимось світилом, високо здіймав келиха з вином і не припиняв сміятися, розповідаючи якусь історію італійською. Чуя замовив собі яблучний сік, якого так і не торкнувся, і так і сидів задумливо, допоки Дазай не підійшов ближче, щоб знову замовити всім випивки за власний рахунок. Він нього пахло цигарками і алкоголем, але не нестерпно – радше так, що звикалося навіть занадто швидко.

– Рудий, – звернувся він, і Чуя наче проковтнув власний голос. – І з безсмертним поглядом.

– Привіт, – Чуя змусив себе посміхнутися, підіймаючи на нього очі.

– Дай лишень подумати, – Дазай насупився на мить, розвертаючись спиною до стійки і вкладаючи на неї лікті. – Говориш латиною? – Чуя кивнув. – Знаєш грецьку? – знову. – Не п’єш алкоголь? – ще один раз. – Певно, ніколи не смієшся з жартів, – тут вже Накахара не мав, що відповісти, і лише бездумно кліпав очима. – Тоді… Афіна?

Богине.

– Як ти…

– Було неважко, – Дазай посміхнувся. – І, ти вже вибач за таке зізнання, але я колись, можливо, переспав з однією з твоїх сестер.

Мову, яка тільки-но почала повертатися до Чуї, відібрало знову. Отже.

– І… так ти мене впізнав?

– Говорю ж, неважко, – Дазай почав забирати зі стійки келихи, які поступово наповнював бармен. – У вас однакові очі. Але ти рудий.

– Я помітив.

– Я ще ніколи не бачив, щоб діти Афіни були рудими. І… хлопцями.

– А я ніколи не бачив дітей Діоніса. Ви всі так любите-

– Пити? – Дазай мав очевидну звичку закінчувати речення за інших. – Це стереотип.

Чуя не стримав посмішки, роздивляючись кількість келихів, які прямо зараз були до країв наповнені міцним алкоголем, в його руках.

– Я зрозумів, – зрештою він просто кивнув. – Я ніколи не зустрічав… когось, крім себе. І матері.

– Ти спілкуєшся з матір’ю? – вперше Дазай виглядав цілковито спантеличеним.

– Іноді, – Чуя кивнув.

– Я батька востаннє бачив років так у тринадцять. Він прийшов до мене на день народження, ще й на диво тверезий. Подарував щось типу літака на дистанційному керуванні. Я його зламав через тиждень. Мій брат мені ще рік того пробачити не міг. Йому ніколи нічого не дарували.

– Ти спілкуєшся з братами? – була черга Чуї здивовано кліпати.

– Звісно, – Дазай посміхнувся і кивнув на компанію юнаків, які вже зачекалися на нього за столиком. – То все – мої брати. Познайомити?

Чуя би збрехав, якби сказав, що був зовсім не зацікавлений, але наразі його голова просто плавилася від кількості отриманої інформації. Йому конче потрібен був час наодинці з собою – обміркувати все почуте.

– Мабуть, якось іншим разом. Маю йти.

Дазай лише знизив плечима, наче йому було абсолютно однаково.

– В такому разі, ще побачимось? – це питання відчулося, наче ляпас, але Чуя все одно запитав у відповідь:

– Як я тебе знайду? – йому хотілося б знайти Дазая ще раз.

– Просто поклич Діоніса. Я завжди приймаю пошту замість нього.

 

 

Чуя, можливо, був не настільки сміливим, щоб кликати Дазая кожного разу, як йому кортіло з ним побачитись. Він з крихкою обережністю визнав – для початку перед самим собою – що його переповнював зсередини якийсь лоскотний дитячий інтерес. Як живуть інші діти богів? Чи навчаються вони так само сумлінно, як він, чи практикуються битися на мечах у світі, де давно вже винайшли – можливо, на жаль, – вогнепальну зброю? Чи практикують грецьку вголос, залишаючись наодинці зі стінами власних кімнат? І чим займаються інші діти Афіни? Напевно, ще більше, ніж Дазая, Чуя хотів би зустріти хоча б одну зі своїх сестер. Чи впізнала би вона його так, як Дазай? За поглядом, посмішкою, поведінкою?

Можливо, врешті-решт, та частина їх крові, яка вважалася божественною, була не червоною, а сріблястою чи білосніжною, і на сонці ледь-ледь віддавала перлинним сяйвом.

У Дазая не було часу бачитися занадто часто. Хоча він і приходив, коли Чуя кликав, – навіть майже одразу – проте розмовляли вони недовго. Чуя зазвичай сидів десь на балконі, роздивляючись пачку цигарок, яку стискав у тремтячій руці. Дазай іноді був без пальто, іноді надягав його лише на одне плече, ніби поспішав. Інколи Чуя помічав сліди від помади на його шиї або на комірі сорочки, але ніколи нічого не говорив.

– В тебе що, зовсім немає друзів? – Дазай не мав наміру образити, але від його питання Чуї все одно було ніяково.

Були, ще у школі. Але він ніколи не мав в них особливої потреби. Він завжди був більше занурений у себе, у власні думки, у книжки – коли того потребував. Мабуть, за останні два роки Дазай виявився єдиним, з ким Чуя спілкувався настільки часто.

– Маєш щось випити? – запитав він, з цікавістю оглядаючи шафи та книжкові полиці у кімнаті.

Навіть звичайною італійською квартирою (судячи з архітектури і планування кімнат – приблизно початку двадцятого сторіччя) він розгулював так, неначе ще й досі був у галереї.

– Лимонад?.. – Чуя і справді намагався не зберігати вдома алкоголь. Він його відволікав.

Дазай не стримав посмішки. Завжди, коли він так робив, Чуя наче вмить забував всі мови, які знав до того. Він змушував себе дивитися крізь нього або хоча б в іншу сторону, але врешті-решт його погляд все одно повертався до того, як Дазай неквапливо проводив пальцями по дерев’яних поличках книжкової шафи.

– Згода.

Коли вони сиділи за кухонним столом у помаранчевому світлі з вулиці, – сонце вже повільно заходило, – Дазай неквапливо пив свій лимонад, певно уявляючи, що у його склянці було вино. Чомусь Чуя вважав, що він міг перетворити що завгодно на вино, – просто не хотів.

– Чому ти в Італії? – Чуя нарешті порушив мовчання легким дотиком слів.

– Де батько – там і я.

– Але ж ви не бачитесь.

– Мені спокійніше, коли він десь поряд. Він іноді залишає мені послання, листи, надсилає вино з Олімпу, цигарки навіть. Але я не те що б сильно люблю палити, – Дазай розмірковував повільно, наче водночас і сам намагався пригадати, з якої причини він був там, де був. – А ще мені подобаються італійські дівчата.

Тут Чуя не витримав і гучно зітхнув. Звичайно, на це варто було б очікувати. 

– Тільки не кажи, що ти ведеш якийсь список чи щось на кшталт.

– Хтозна, – Дазай крадькома посміхнувся у свою склянку. – Ну а ти чому? Тут.

– Навчаюся, – Чуя одразу сказав правду. – Зараз канікули.

– Дай-но вгадаю, – Дазай торкнувся пальцями підборіддя. – Філологія, мертві мови?

Чуя насупився.

– Мені не подобається, коли ти вгадуєш.

Що він насправді мав на увазі: мені не подобається, коли ти мене читаєш. Адже я теж хочу тебе прочитати. Але мені ніяк не вдається. 

– Що ж, як на мене – нудьга смертна. Але якщо тобі подобається… Aliam vitam, alio mores. 

Чуя ледь не закашлявся з новим ковтком свого лимонаду.

– Ти знаєш латину?

Дазай кивнув.

– Ніби народився з нею.

Кожного разу, як вони розмовляли, Чуї потрібна була як мінімум ніч після, аби обміркувати все почуте. Дазай говорив багато, але майже завжди його слова були варті уваги. Він наче зачитував вголос рядки з книги про власне життя, автобіографії, яку вже давно написав і тільки й чекав на слушний час, аби комусь презентувати. Чуя слухав з увагою і деякою навіть радістю, а ось про себе розповідав мало і неохоче. Мабуть, він просто не мав за душею зовсім нічого цікавого. Життя він жив аскетичне і самотнє, для когось подекуди навіть нудне. В нього не було стільки жінок, скільки у Дазая, в нього взагалі їх не було, та й він, чесно кажучи, сильно сумнівався, що йому взагалі подобалися жінки. Він ніколи ні з ким про це не говорив, тим паче з матір’ю, хоча вона, як йому здавалося, з усіх смертних і безсмертних зрозуміла б його найкраще.

Дазай у цьому сенсі був незрозумілим. Він наче фліртував абсолютно з усіма, хто хоч трохи привертав його увагу. Легкі, подекуди зверхні посмішки, пропозиції пригостити у кафе і барах, поцілунки у скроні, номери телефонів на столових серветках. Завжди, коли вони виходили кудись разом, Чуя відчував себе третім колесом. Це не було надто неприємно – особливо для людини, яка звикла відчувати себе невидимкою. Проте іноді він запитував у самого себе, розчісуючи вологе волосся після вечірньої ванни, – чи справді в ньому зовсім не було, за що зачепитися?

Одного разу, коли він все ж таки дозволив Дазаю пригостити себе келихом солодкого вина, вони разом йшли додому – точніше, додому до Чуї, – і він відшукав у собі трохи сміливості торкнутися цієї теми.

– Як гадаєш, – Дазай одразу відгукнувся зацікавленим «М?», – мої сестри гарніші за мене?

Дазай виглядав трохи здивованим, але врешті-решт ненав’язливо посміхнувся. Він ховав долоні в кишенях пальто, яке не знімав, навіть коли на вулицях стояла вечірня травнева спека.

– Якщо ти запитуєш саме моєї думки, то я би вас не порівнював. Проте, як бути вже зовсім відвертим, я дітей Афіни взагалі трохи боюся.

Чуя не міг не здивуватися, підіймаючи на нього погляд.

– Чому?

– Коли мудрості занадто багато, вона стає загрозою. Іноді навіть casus belli. Я завжди тікаю з ліжка, коли твої сестри починають запитувати мене про вічне кохання чи щось таке.

– Ти цього боїшся?

Вони перейшли дорогу.

– Це важко. Любити вічно. І не важливо, безсмертний ти чи ні. Чи тільки наполовину. Я взагалі не розумію, як це. Як так буває.

Найгіршим було те, що Чуя – з якоїсь невідомої причини – все розумів. Але Дазаю цього було не пояснити. Він просто був іншим. Народженим від іншого бога. Бога, в якого були свої цінності, невідомі ні Афіні, ні її дітям. Мабуть – і пізніше Чуя буде ненавидіти себе за це припущення – якби і він одним ранком прокинувся в ліжку з Дазаєм, то теж почав би говорити про кохання в якусь мить.

Але те, що він відчував зараз, коханням не було. Хіба що… подивом. Відвертим і абсолютно людським. 

– Ти колись закохувався? – на диво це запитав саме Дазай.

– Так, – Чуя не те щоб брехав. Він дуже хотів поставити зворотне питання.

– І що сталося?

– Він любив іншу, – Чуя навіть не подумав, слова просто злетіли самі.

Декілька секунд Дазай мовчав.

– Він, – зробив акцент він, наче цей займенник багато чого виправив і повернув на свої місця в його голові. – Я тобі можу дещо порадити. Якщо це буде доречно.

– Спробуй, – Чуя прикусив губу, опускаючи погляд собі під ноги.

Дазай продовжував посміхатися – буденно і легко, наче вони не обговорювали дійсно важливі речі. Речі, які, мабуть, для дітей Афіни важили набагато більше, аніж для дітей Діоніса.

– Будь обачніший з чоловіками. В сенсі, з ними завжди складніше, – звідки він знав? – І болю, коли вони розбивають тобі серце, – чи як там люди кажуть – набагато більше. Я ще й сам не зрозумів, чому. Просто так склалося.

Вони нарешті зупинилися біля потрібного під’їзду. Ніч, немов ковдра, весняним теплом лягала на місто. Чуя давно не відчував слідів випитого вина, але тіло його й досі ледь відчутно тремтіло – можливо, і не від алкоголю зовсім. Дазай зупинився перед ним, як завжди дивлячись трохи згори і не виймаючи рук із кишень.

– Так, я пам’ятаю, що ти розсудливий і дорослий, – продовжив він, – але ви, діти Афіни, як вам зробити боляче, стаєте навіть гіршими за дітей Ареса.

Чуя не розумів, чи повинен він був ображатися, але – знову – чомусь почуті слова зовсім не звучали образливо. Він слухав далі.

– Побережи своє серце, – порадив Дазай наостанок.

Побережи своє тіло, сказала б у такому випадку Афіна.

Дазай на мить поглянув вгору, наче з точністю пам’ятав розташування потрібного вікна, у якому зараз не горіло світло, а потім знову повернув погляд до Чуї і, посміхаючись, попрощався своїм звичним жестом – долонею від скроні.

– Добраніч.

Чуя до цієї миті й не розумів до кінця, що Дазай – навіть без попереднього прохання – проводжав його додому.

– Дякую, – вважав за потрібне сказати він. – І тобі.

Хоча він знав, що спати Дазай не буде ще довго.

Коли він піднявся у квартиру і зачинив за собою двері, то ще якийсь час просто стояв, притулившись спиною до стіни у передпокої, рахуючи власні подихи. Що скажеш, тіло? 

Тіло благало його на світанні вийти у двір і вперше за тиждень взяти до рук меча