I

Десять років потому, Вінтерфел

Джон люто патрав солом’яне опудало дерев’яним мечем. Тренування з сером Родріком закінчилося години тому, та зайнятись і так було нічим. Особливо після того, що він «накоїв»…

Сьогодні були тренувальні поєдинки на мечах. Сер Родрік поставив його в пару з Тореном Карстарком, якого він переміг за п’ять хвилин. Тоді проти нього поставили Малого Джона Амбера. Хлопець попри прізвисько був вищим за нього і Робба та вайлуватим. Довелося попітніти, але спадкоємець Останнього Вогнища нюхав пилюку тренувального двора Вінтерфелу. Наступним був Дарен Горнвуд, який незрозуміло як переміг Домеріка Болтона. І виявився легшим суперником, ніж Малий Джон. І ось фінал. Його суперник Робб. Спадкоємець лорда Старка. Затятий мечник, який весь час змагався з Теоном Ґрейджоєм і перемагав його. А що Джон? Сноу, байстрюк із Вінтерфела. Здавалося, перемога за сином Кейтлін Таллі. Але…

Обоє були гідними суперниками. Обоє знали один одного як облуплених. Кожен використовував однакові прийоми. Обоє були швидкими. І сильними. Але всі охнули, коли байстрюк хитрим маневром вибив меча з рук Робба. Очі в присутніх стали круглими, наче золоті дракони…

Звичайно ж за обідом Робба запитали хто переміг. І той вказав на Джона. Лорд Еддард сумно усміхнувся, а от леді Старк… усі південці патологічно боялися вісьмох прізвищ: Сноу, Ріверз, Пайк, Гілл, Стоун, Вотерс, Флаверс і Сенд. Вважали їх поріддями сьомого пекла та карою богів за розгульне життя. І Кейтлін Старк не була винятком. Вона терпіла Джона вже десять років. А тепер, схоже, її терпіння скінчилося. Вона люто вигнала Джона з-за обіднього столу і вкотре вилаяла свого лорда-чоловіка за давній гріх. А той і не захищався. Робб став було на бік брата і сказав, що це для нього стимул ставати кращим, та його мати запевнила, що він і так найкращий, просто Джон виродок, а виродки честі не мають…

І тепер Джон лютував на тренувальному дворику. Чому він так терпить за гріхи батька? Чому батько визнав його своїм нелегальним сином і привіз у свій дім? Чому не залишив матері, чийого імені Джон не знав ніколи? Та й чи жива вона взагалі?

Втомившись він кинув меч на землю і побіг куди очі вели. А вели завжди в одне місце — божегай. Там, біля Чардерева, Джон завжди міг заспокоїти свої й без того розхитані нерви. Старі боги любили його більше, ніж дітей леді Кейтлін чи іншу вихованку Вінтерфела.

Дейенеріс Таргарієн…

Джон знав, чия вона донька. Донька безумця, що заживо спалив його діда і дядька. І сестра принца, що викрав і зґвалтував його тітку Ліанну. Це спричинило громадянську війну, в якій загинули і принц Рейгар, і його батько, король Ейрис. За цією логікою батько мав вбити її ще в немовлячій люльці на Драґонстоуні. Але лорд Старк забрав її на виховання. Він твердив, що діти не відповідають за злочини батьків. Королева Рейла терпіла шлюб з братом і ніколи не любила його. А Безумець користувався нею тільки після того, як спалював когось живцем. Усе повстання Дейенеріс провела в материній утробі, тож ні до чого не була причетна. А ще батько розповідав, що зробив Ґреґор Кліган з її малолітніми небожами, і було це страшно та огидно. Лорд Старк не хотів брати ще один гріх на душу, тому вирішив забрати її до себе і виховати як майбутню леді-дружину одного з прапороносців Старків. Що у нього частково вийшло. Бо кров дракона спонукала принцесу-вигнанницю поводитись точно як покійна Ліанна Старк. Вона любила їздити верхи без жіночого сідла, стріляти з лука і просто ненавиділа шиття. Якби не її статус і стать, ставлення до неї з боку леді Кейтлін дуже нагадувало б її ставлення до Джона.

Так за цими думками Джон і не помітив як заснув. Снилися йому дива: дракони, далекі східні краї Ессосу і якась красива жінка з волоссям та очима як у Дейенеріс. В цих снах він літав на великому смарагдово-зеленому драконі та палив людей у барвистих тогах та з батогами за поясами. Під ним летіли якісь дикуни на конях з мечами-серпами в руках, а на стіни замків дряпались піхотинці у шоломах з шпичками. А тисячі людей вітали його як свого володаря. Як же це затягало…

— Джоне. Гей, Джоне. Ти спиш? Джоне, — лагідний дівочий голос витягав його із сну.

— Ні, ні. Батько не поганий. Леді Старк, я не тримаю на вас зла. Бран, ти ще замалий, щоб літати.

— Джон Сноу! Лорд Старк викликає свого сина! Чуєш?! — Джон різко прокинувся і побачив над своїм обличчям обличчя Дейенеріс. Між їх губами було заледве півтора дюйми…

— Дені! Не лякай мене так більше. Я ледь не… ой, не можна вживати таких слів при леді.

— Усе гаразд. Тобі наснився кошмар?

— Мені снилося, що я літаю на драконі, а потім він почав мене питати, чи спалювати Вінтерфел… поки я не зрозумів, що це ти.

— Нічого собі. Джоне, драконів ніхто не бачив відколи Ейгон ІІІ Драконоборець не знищив останніх майже сто двадцять років тому.

— І через це мені так сподобався цей сон. Батько хотів мене бачити?

— Так. Скоро вечеря…

— На якій леді Старк посадить мене за дверима і дасть трохи холодного м’яса і хліба без солі.

— А могла б і просто тебе прогнати.

— У моєму становищі гріх скаржитись. Скажи леді Кейтлін, що терпіти мене їй залишилося недовго. Через чотири роки піду на Стіну до дядька Бенджена. Усім стане легше від цього.

— Не кажи гоп поки не перескочиш. За чотири роки все зміниться ще купу разів. Може й леді Кейтлін ставитиметься до тебе краще.

— Не буде цього. Скоріше ти посядеш Залізний Трон, ніж леді Старк і Санса мене полюблять.

— Але це не означає, що це неможливо. Ходімо, Джоне. Я заступлюся за тебе перед усіма, — а потім сталося дещо дивне: вона поцілувала його в щоку, від чого хлопець зашарівся та зніяковів.

— Дякую. Ходімо…

Чотири роки потому, Вінтерфел

Джон знову сидів у Божому гаї, занурений у власні роздуми. Сьогодні був день народження Дейенеріс. А отже, її вже можна було заручити із кимось з лордів Півночі. Джон мав настільки похмурий та задуманий вираз обличчя, що ніхто ніколи не міг зрозуміти, про що він думає. Та увесь Вінтерфел знав одне: байстрюк лорда Еддарда безнадійно закоханий у останню з Таргарієнів. Звичайно ж із Джона ніхто не насміхався з цього приводу, за винятком Теона Ґрейджоя. От він, як тільки не жартував на цю тему. На кшталт: «гляньте, як Том на Джейн витріщається. Точнісінько як Сноу на принцесу». Джон терпів це мовчки, але потім Ґрейджой жорстоко платив за це під час спарингів. Десять разів сер Родрік ставив їх у пару, і десять разів спадкоємець Залізних островів нюхав пилюку під загальний регіт новобранців та Робба. Останній навпаки, не насміхався з почуттів зведеного брата, а намагався звести подругу з Джоном. На кожному бенкеті, як тільки-но кучма сріблястого волосся Дейенеріс опинялася перед очима Джона і Робба, останній раптом ішов шукати свого ліпшого друга Торена Карстарка. А Джон… він був невпевнений, сором’язливий, і поводитись з леді як слід не вмів. Тому весь їхній спільний час зводився до нервових поглядів, кількох скованих фраз, одного-двох танців і джонового зникнення у Божому гаї, де він вкотре доводив собі, що не гідний такої вроди як Дені.

І сьогодні все станеться точнісінько як і три місяці тому на іменинах Санси. А може й ні. Дейенеріс іменинниця, тож скоріше за все буде в компанії Санси, Джейн Пул та Вайнафрід Мандерлі. А Джона навіть не буде на бенкеті. Сьогодні він попросить батька відправити його на Стіну. Там, у компанії дядька Бенджена і Джіора Мормонта він забуде про цю прекрасну неземну дівчину. Він захищатиме землі батька від Короля-за-Стіною і його дикунських ватаг. Мабуть, у якійсь з вилазок поляже, і зробить усім тільки краще. Леді Кейтлін та септа Мордейн точно будуть раді, що байстрюк відправиться у сьоме пекло…

— Джоне, лорд Старк тебе кличе. — До дерева підійшов Джорі Кассель.

— Іду. Схоже, батько знайшов для мене роботу.

— Лорд Старк не вважає своїх синів хлопчиками на побігеньках. Справа стосується… коротше, сам усе побачиш.

_______________________________________________________________

Коли Джон увійшов до батькового кабінету, то точно не очікував там побачити Дейенеріс.

— Батьку. — Він вклонився. — Привіт, Дені. Не чекав тебе тут побачити.

— Сідай, Джоне. У мене є до вас серйозна розмова. І вона стосується справи трону.

— Трону? Що з королем Робертом?

— Сидить на Залізному Троні і потроху пропиває скарбницю. Та зараз не про це. Дені. Коли ти народилася, лорд Мандерлі вивіз тебе із Драґонстоуну, перш ніж лорд Стенніс дістався до нього. Роберт хотів вбити тебе і твого брата Візериса, щоб покінчити із династією Таргарієнів раз і назавжди. Але я стримав його. Ще одного дітовбивства я б не витримав. І тоді король запропонував мені ось що: одружити тебе з Джоном.

— Зі мною? — Джонові очі ледь не вискочили з орбіт.

— Так, Джоне. Навмисний мезальянс із моїм позашлюбним сином мав би принизити Дейенеріс і позбавити прав на трон. Та королівське слово це одне, а слово наречених — зовсім інше. Дені, що ти на це скажеш.

Джону не треба було слів, щоб знати її відповідь. Авжеж вона скаже «ні». Що їй дасть шлюб із байстрюком крім осуду і насміхань?

— Так, батьку. Я вийду за Джона.

У Джона відвисла щелепа.

— Тоді сьогодні на бенкеті я оголошу про ваші заручини. Коли ви досягнете повноліття, відгуляємо ваше весілля…

— Зачекай, батьку! — Джон перервав його. — А чому моєї думки не питали?

— А мені достатньо того, що я чую про тебе. — Еддард усміхнувся. — І жартів Теона, і пліток та перешіптувань між служницями та моїми доньками, і звичайно ж того, що ти мало не цілуєш землю, по якій вона ходить. Чи ти не кохаєш Дейенеріс?

— Річ не в тому, чи кохаю я Дені. Річ у тому, що їй дасть шлюб зі мною? Я ж лише байстрюк. У мене без вас ні кола ні двора.

— Насправді я усе продумав, Джоне. Коли ви із Дені одружитесь, я надам тобі титул лорда і земельний наділ. Лорд Мандерлі відділить від своїх земель Туманний Острів. На ньому знаходиться стара андальська фортеця, яку ми власне ремонтуємо. На острові є поклади заліза, торфу і граніту, хороші орні землі та невеликий ліс. В морі водиться риба та раки. І острів лежить на перетині шляхів із Пентоса, Королівської Гавані та Драґонстоуну в Білу Гавань. Тож матимеш і дах над головою, і джерело їжі, і чим торгувати. То що тепер скажеш?

Джон збентежився. Батько давав йому чудове життя. Але тут точно щось не так. З якої радості лорду Старку аж так лютити свою леді-дружину?

— Я мушу подумати.

— Якщо не даси відповідь перед відходом з кабінету, то на бенкеті я заручу Дені з Віласом Тірелом. А я дуже не хочу відбирати у Санси можливість провести решту життя у достатку та веселощах Гайґардена.

— Джоне, ти що, боїшся мене? — Дейенеріс кокетливо усміхнулась.

— Ні. Але… я не певен, що ти…

— Я кохаю тебе, Джоне. Ти вправний воїн, добра душа і просто красень. Саме такого чоловіка я хочу.

— І я тебе кохаю, Дені. І я згоден на цей шлюб.

— От і чудово, діти мої. Сьогодні увечері я оголошу про три заручені пари.

— А хто ще крім нас із Дені?

— Побачите на бенкеті. — Еддард лукаво усміхнувся…

_______________________________________________________________

Бенкет був у розпалі. Джон попри усі протести леді Кейтлін сидів за одним столом із своїми братами і сестрами. Сансі було байдуже щодо цього, а от Робб, Арія та Бран були дуже раді цьому. З ними також сидів Теон, який все допитував Джона, чому він такий щасливий. Джон у відповідь рекомендував чекати побажань від лорда Старка.

І ось почувся стукіт срібної ложечки об кришталь. Еддард Старк, лорд Вінтерфела, піднявся зі свого місця з піднятим келихом. Усі затамували подих і замовкли. А потім він почав говорити.

— Шляхетні лорди та леді, лицарі, воїни та домочадці Вінтерфела. Сьогодні знаменний день для моєї вихованки та майже доньки Дейенеріс Таргарієн. Я пам’ятаю, як чотирнадцять років тому лорд Мандерлі привіз тебе на Північ, рятуючи від жахливої долі твоїх небожів Ейгона та Рейніс. Бачать боги, тільки п’яний стан короля Роберта дозволив мені провернути цю оборудку. Та годі про темне минуле, нас чекає світле майбутнє. А майбутнє кожного дому — нащадки, ті, хто пронесе нашу справу далі. У день твоїх чотирнадцятих іменин я дарую тобі три речі: землі на Півночі, замок і звичайно ж лорда-чоловіка. Встань, Джоне Сноу, сину мій.

Джон підвівся і пильно подивився на батька.

— Сьогодні я заручаю тебе, Джоне, із Дейенеріс, окрасою Півночі. Після шлюбу ти станеш лордом-васалом дому Мандерлі на Туманному Острові. Керуй цими землями мудро і чини так, як чинив би я. Чи схвалюють лорди моє рішення?

Залом прокотилась луна від згод. Лорди Амбер, Карстарк, Мандерлі, Лок і Дастін точно підтримали даний хід. Русе Болтон і Мейдж Мормонт кивнули головами на знак згоди. Інші промовчали.

— Та це ще не все. Гасло дому Старк завжди голосить, що зима близько. Старки це вовки-вожаки, а вся Північ — наша зграя. Кожен вожак дбає про виживання зграї. І з цією метою я уклав ще два шлюбних союзи. Одночасно із весіллям Джона і Дейенеріс мій старший син і спадкоємець Робб одружиться із леді Маргері Тірел із Гайґардена. А через чотири роки моя старша донька Санса вийде заміж за спадкоємця Гайґардена та майбутнього Вартового Півдня сера Віласа Тірела. Розлог стане нашим союзником, а взимку це дуже важливо — мати забезпечення продовольством. Тож піднімемо келих за щастя молодят. За Джона та Дейенеріс! За Робба і Маргері! За Сансу та Віласа!

— За Джона та Дейенеріс! За Робба та Маргері! За Віласа та Сансу! — цього разу кричали усі присутні в залі лорди та леді.