Grieve

Автор – Mandy of the Amoeba (https://www.fanfiction.net/u/19903/Mandy-of-the-Amoeba). Те що ви зараз бачите є перекладом. Оригінал знаходиться за посиланням – https://www.fanfiction.net/s/8918772/1/Grieve

Як тільки двері за ними зачинилися, він відштовхнув їх. Його очі почервоніли і були сповнені злості. Вона вже бачила такий погляд – так він дивився на неї на Бігу Демонів, за секунду до того, як вона відкрила свою таємницю, назавжди змінивши його життя. Але цього разу в неї не було запасено жодної загадкової таємниці. Не було чарівного слова, не було несподіваного секрету, який міг би звернути його лють і тугу в захват.

– Як ти могла так вчинити? – крикнув він, схлипуючи. Вона стоїчно подивилася на нього, повторюючи про себе, як мантру, свої власні слова: не дозволяй йому бачити твій біль. – Як ти могла так просто… благословити її? – додав він, змахнувши руками – жест, який зазвичай так притягував її. – Чому ти її підтримала?

Рівер мовчки відвернулася до консолі. Вона була його дружиною і краще, ніж будь-хто до або після неї, знала, яким він міг бути. Це була, мабуть, його найжахливіша риса: він міг бути неймовірно, неможливо егоїстичним, особливо коли справа стосувалася його горя. Навіть незважаючи на те, яке добре у нього було серце, незважаючи на те, що він був найблагороднішою істотою, що коли-небудь зустрічалася, вона знала, що часом він буває просто егоїстичною дитиною.

– Як ти могла сказати їй, що іншого виходу нема? – спитав він, і гіркота в його голосі нарешті взяла гору над люттю.
– Тому що іншого виходу не було, і ти це знаєш, – відповіла Рівер, намагаючись, щоб голос звучав спокійно – заради його добра.
– Але ж ми могли врятувати її, ми могли відвести її в ТАРДІС, утримати…
– У якому сенсі – утримати? З нами? З тобою? – Рівер раптом розвернулася до нього обличчям. – Утримати далеко від коханої людини? Повір мені, Доктор, я знаю, яке це, і я НІКОЛИ не змусила б їх пройти через це. Я ПИШАЮСЬ тим, що зробила моя мама.

З нього наче випустили повітря. Тяжко зітхнувши, він опустився на сходинки, уперши лікті в коліна, і завмер у цій задумливій позі. Кинувши на нього швидкий погляд, Рівер квапливо відвернулася до консолі.
– Рівер, – сказав він, – вони були твоїми батьками.
У його голосі почулося каяття.
– Вибач. Я навіть не думав.
– Не має значення, – відповіла вона, навіть не глянувши на нього. Старанно намагаючись приховати вираз свого обличчя за маскою байдужості, вона проковтнула грудку в горлі.
– Звісно, ​​це важливо.
– Важливо інше: Доктор, не мандруй один, – вона підняла наполегливий погляд. Її лякало те, що могло статися, якщо він лишиться один. Вона любила його, о, як вона любила цю людину, але якщо поруч із ним не виявиться нікого… вона боялася, що вона пропаде і ніколи більше не повернеться до неї…
– Тоді мандруй зі мною, – нарешті він сказав це, сказав відверто. Незважаючи на горе, її серце стрепенулося. Вона так довго чекала на ці слова. Але вже знала, якою має бути відповідь.

Вона посміхнулася.
– Коли й куди захочеш, – відповіла вона щиро і зустрілася з ним поглядом, усією душею бажаючи, щоб це було так просто – лишитися. Але так не могло бути. – Але не завжди. У ТАРДІС достатньо одного психопата, чи не так?
Він сумно їй усміхнувся і відвів очі. Не відриваючись від важелів, вона глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтись. Образи Емі та Рорі знову спливли у її пам’яті.
– Гаразд, а що щодо тієї книги, яку я маю написати? “Мелоді Малоун”. Думаю, я мушу відправити її Емі, щоб вона її видала?
– Так.

Встановивши координати, вона піднялася повз нього сходами.
– Я попрошу її написати післямову. Для тебе, – вона зволікала, перш ніж обернутися і кинути погляд на його згорблені плечі. – Може, хоч би її ти послухаєш.
Рівер уже майже спустилася в коридор, коли зненацька з кімнати управління почувся крик: «Остання сторінка!». Коли вона повернулася, він уже смикав важелі ТАРДІС. Вона подивилася на нього, як на божевільного, але перш ніж вона встигла поставити хоч одне запитання, він посадив корабель і вилетів назовні.
– Повернуся за хвилину! – тільки й крикнув він через плече.

Кілька секунд вона дивилася йому вслід, піднявши брови. Неможлива людина. Зітхнувши, вона знову вийшла в коридор. Її підбори глухо стукали по металевій підлозі. Книгу потрібно було написати якнайшвидше, а для цього було необхідно зробити нотатки, доки події не почали стиратися з пам’яті. Вона рішуче розправила плечі і штовхнула двері до лікарні. Там зберігалася друкарська машинка. Вона витягла валізу, поставила її на стіл і, не замислюючись, почала розпаковувати машинку, але зупинилася. Вона дуже добре знала Доктора – він не зміг би спати там, де вона писала “Мелоді Малоун”. Її кімната підійде краще.

Вона не знала точно, в якій точці їхньої тимчасової лінії вони були – втім, для нього це не мало бути зарано; Емі та Рорі були частиною його життя набагато довше, ніж самі здогадувалися. І, відчиняючи двері своєї спальні, вона не знала, чого чекати. Ні Рівер, ні Доктор майже не зберігали пам’ятних дрібничок, але навіть найменша зміна в обстановці могла підказати їй її становище. Першим знаком було те, що у кімнаті не було ліжка. Зате стояв її стіл, з ящиків якого стирчали марні чернетки. Марні… якщо не брати до уваги дат. Звичайно, їй не варто було залишати собі минулої чи майбутньої таких зачіпок, але чим довше вона перебувала з Доктором, тим відчайдушніше хотіла знати, чого чекати. Скільки часу вони провели разом та скільки їм залишилося.

Діставши машинку і глянувши на листки, Рівер м’яко посміхнулася. Значить, у них ще є щось попереду – і вона, і вона. Вона згадала, що колись їхні часові лінії, здавалося, справді йшли у протилежних напрямках. Її спалювало зсередини передчуття того, що одного разу він просто не впізнає її. Але, зрозуміло, ніщо у житті не могло бути настільки прямолінійним. Часом їй хотілося повірити, що так буде продовжуватися вічно, навіть якщо його погляд казав їй, що це не так. Щось темне таїлося в його минулому та її майбутньому, щось страшніше для нього, ніж усі, з чим вони коли-небудь стикалися.

З-за її спини почувся тихий кашель. Вона підскочила. У світі була лише одна людина, здатна ось так просто підкрастися до неї непоміченою. Вона відчула, що в очах у неї стоять сльози, і, не обертаючись, квапливо зморгнула їх.
– Тобі обов’язково починати її зараз? – тихо спитав він, привалившись до одвірка. Одну руку він тримав у кишені, а в другій крутив аркуш паперу. Вона сіла і вставила сторінку в друкарську машинку.
– Потрібно записати всі деталі, поки вони не почали забуватися, – швидко і діловито відповіла вона і почала друкувати, намагаючись не звертати уваги на долоні, що опустилися на її плечі. Але це було марно. Незабаром її руки затремтіли, а через секунду почали трястись так сильно, що червоні нігті дрібно застукали по клавішах. Нарешті, вона дала спокій друкарську машинку, і він ніжно стиснув її плечі.
– Рівер, – прошепотів він, м’яко поцілувавши її в потилицю і притулившись щокою до волосся. – Я вже досить добре тебе знаю. Не ховайся від мене. Хоч би цього разу, хоч би зараз. Не ховайся.

Вона заплакала раніше, ніж він домовився, забувши про те, що Емі та Рорі добре разом, що вони заслужили щасливий фінал своєю любов’ю та відданістю. Неважливо, наскільки нетрадиційною була їхня сім’я… все ж таки це була їхня сім’я. Іншого вона не знала. І тепер ця сім’я була розірвана надвоє. І Рівер знала: не має значення, скільки часу вона проведе з Доктором, навіть якщо вона зробить дурість і залишиться в ТАРДІС до кінця своїх днів, все одно рано чи пізно її сім’я знову розділиться навпіл.
Тихо плачучи, вона дозволила Доктору відвести себе в їхню спальню, укласти її, все ще одягнену, на ліжко. Він ліг поруч, обійнявши її за талію і уткнувшись обличчям у її шию, і притиснув її до себе так сильно, як міг, – і незабаром вона відчула його сльози на своїй шкірі.

Завтра вона стане і знову буде сильною. Завтра вона напише цю прокляту книгу – книгу, яка відбере від неї батьків. Завтра вона висушить сльози і знову стане дружиною Лікаря, тієї, яка потрібна йому, щоб рухатися далі.
Але цієї ночі вона буде сиротою Мелоді Понд. І цієї ночі вона оплакуватиме своє горе.